МСУМК запрошує кожного долучитись до створення масштабного збірника спогадів про митців!
Музей сучасного українського мистецтва Корсаків ініціює національний проєкт зі створення історико-філософської праці «ОНТОЛОГІЯ ХУДОЖНИКА».
Завдання проєкту: зберегти та переосмислити спогади про відомих та незнаних митців у контексті суспільно-політичних катаклізмів, коли вони жили та творили.
Місія: написати історію мистецтва вустами очевидців, адже вони були спостерігачами та учасниками подій. Їх погляди виникли з точки зору їх часу, що є об’єктивним підходом до формування історії.
Запрошуємо усіх охочих долучитися до створення цього масштабного збірника та наповнити його неймовірними випадками із творчих біографій:
• пригодами велелюдної навколомистецької братії;
• описами колоритних характерів;
• переказами смішних бувальщин;
• власними історіями про життя художників.
Бажаєте стати співавтором даної художньо-історичної праці?
Надсилайте свої спогади (не більше 3 сторінок А4 формату) на адресу:
і[email protected]
Життя українських художників у розповідях сучасників буде опубліковано на сайті МСУМК.
У місті Горлівці, де я
народився, художньої школи не було. Натомість в Палаці культури ім. Леніна, що
розташовувався біля чудового парку, знаходилась дуже хороша, я би сказав,
сильна ізостудія, де малювали і малі, і дорослі поціновувачі мистецтва. У парку
Горького влітку ми часто ходили на танці битися з хлопцями. Одного разу, не
знаю, як і чому, я зайшов до ізостудії подивитися, як малюють хлопці і дівчата.
Запах фарби ніби вдарив мене електричним струмом. Тоді я зрозумів, що – це моє
життя.
Я вийшов у двір, де на мене
чекали вуличні друзі, і сказав їм лишень одну фразу: “Більше битися на танці я
не піду. Я буду художником”. На це хлопці теж коротко відповіли: “Ох ти і
дурень!” Стежки наші розбіглися. У 18 років я вперше взяв олівець і почав
малювати натюрморт.
Петро Антип “Степова Мадонна”
Впродовж трьох років я вступав
до одного з найкращих на радянських теренах Пензенського художнього училища ім.
академіка К. А. Савицького (Росія). В олімпійській рік я-таки вступив на
живописний факультет, у моїй групі були лише дівчата. Це мені не сподобалось і
я вирішив перевестись на скульптуру.
Викладачі погодились, за умови,
якщо я зліплю голову Геродота. Мені дали два тижні часу. У Горлівці не було
жодного скульптора, я ніколи не бачив скульпторів чи глину, годі й казати про
техніку ліплення. Але я завзято ліпив і вдень, і вночі. За два тижні зліпив
носик, очі, кожну волосинку.
Петро Антип Виставковий проєкт “Спокуса курганного дня”
На ранок був призначений
перегляд: комісія мала вирішити, чи буду я вчитися на скульптурному факультеті,
чи ні…
І ось ввечері у вікно лізли два
студенти третього курсу, вони були на підпитку і випадково скинули мою роботу.
Я був дуже злий і вже збирався їх відлупцювати.
Але вони сказали, щоб я не
переймався. У чотири руки набрали знову глину й за годину зліпили Геродота. Не
виліплювали ані носик, ані волосся. І попередили, щоб я нічого руками не чіпав.
Я не мав, що робити, тож пішов додому. Вранці відбувся перегляд. Твір
викладачам дуже сподобався, мене дуже хвалили, насамперед моє відчуття об’єму
та простору.
А я ніяк не міг зрозуміти: очі не виліплені, волосся не оброблене добре…
Проте, головним було те, що мене перевели на скульптурний факультет!
Володимир Антонович Овсійчук (28 липня 1924, Малий Скнит, Славутський район — 26 липня 2016, Львів) — український мистецтвознавець, педагог. Заслужений діяч мистецтв України. Доктор мистецтвознавства, професор кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Член спеціалізованих Вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Завідувач відділу мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України. Лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка та академічної премії імені І. Франка. Член-кореспондент Академії мистецтв України.
Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого IV (2015) та V (2009) ступенів та ювілейною медаллю «20 років незалежності України» (2011).
30 серпня 2015 в Національному університеті «Острозька академія» відкрили Центр мистецтвознавства академіка Володимира Овсійчука. Митець подарував університету 76 своїх полотен, серед яких пейзажі, автопортрети, портрети тощо та прочитав першокурсникам інавгураційну лекцію.
У творчому доробку — понад 135 наукових праць, у тому числі 15 монографій.
Чи знаєте ви Овсійчука..? Усі його знають… Далі, звичайно, іде перелічення різного роду звань, нагород, книг, досягнень усього, що змогла здобути за свій довгий шлях ця шанована нами ЛЮДИНА. Тут слово варто писати з великої літери і це, на мою думку, не потребує якихось пояснень. У його театрі мені довелося зіграти три ролі, і для мене вони були важливими в моєму житті. Першою була епізодична роль Шевченка на засланні на одному із вечорів тодішнього інституту ужиткового арту. Друга роль розтягнулася на кілька років з гастролями ледь не всією Україною в новорічному вертепі. Антонович тоді зрадів із мого запізнення на репетицію, сплеснувши долонями: «Усе! Це тільки ти зможеш, нічого навіть слухати не хочу… Жодних ні…»
Злегка підвищеним фальцетом і ступивши кілька кроків у просторі залу, зробив моє остаточне утвердження мене на роль мошка. Роль аспіранта я зіграв пізніше, вона була теж не з одноденних вистав чи наших взаємин.
Про те, як він любив театр і що він знав про нього, здається, можна писати й писати… І взагалі про його лекції, хто пам’ятає початок вісімдесятих, коли лекторій на Саксаганській був завжди дощенту заповнений спраглими чути його лекції про мистецтво… Із тих вісімдесятих ми і зналися. Періодично доводилося слухати його історії та настанови, але ось остання моя роль його розчарувала, а можливо, і ні. Можливо, це було дуже правильне й своєчасне рішення. Студентське шаленство привело мене до вступу в аспірантуру. Антонович був моїм наставником та керівником, маючи поверхневе розуміння, що воно таке та наука і з чим її їдять. Я конспектував його речитативи, його асистентом був Дмитро Петрович Крвавич. Тож вони поволі вправляли мої мізки в потрібне русло. З письмом теж була проблема, бо яке письмо, коли в моїй голові крутилися скульптурні симпозіуми, перформанси та інсталяції.
Це щось було для мене з присмаком
нафталіну, якихось архівних припилених або забутих решток динозаврів чи творінь
видатних майстрів, що творили Львів протягом століть. А тут у твоїх мізках
сидить якась штука, про яку ні бум-бум і ніде, крім польських видань, ти про те
не дізнаєшся.
Зрештою, я ще думав, можливо, це тільки
початок такий. Позаяк мої київські друзі вчилися в аспірантурі і мали ще
два роки такої собі творчо стипендіальної волі…
Володимир Овсійчук “Маки”, 1972
Антонович усім своїм артистичним запалом готував мене до вступу, бути першим аспірантом на щойно відкритій сцені наукової установи. «Усе, відступати нема куди, тільки ти там, точніше вас двоє на два місця…» – він із своєю добротою та настирливістю переконував мене про вступ. Перечитавши запитання із історії мистецтва, я майже був готовий дати відповідь на все, що є занотоване в історії світового арту, але не все так, як мені здавалося, і від чого мені робилося тепло. Здається, це класично в таких випадках, бо на одне з питань я так і не знайшов відповіді.
Подумавши, що якось воно промайне.
Приїхав складати іспит, але де цей іспит мав відбутися, я так і не знав. Тож сидів в інститутській кафейці за кавою, коли хтось вбігає і каже, що тебе вже давно шукають, біжи на кафедру мистецтва. Я відчинив двері… На мене дивилися кілька професорів разом з Антоновичем. Далі білет і… запитання, яке я не встиг навіть оком глянути. Єдине, що пам’ятав про цього класика, що він з Ічні, це десь на сході України, зваяв пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві. Усе, більше в моїй пам’яті нічого не трималося, здається, і пам’яті як такої не екзистувало. Навпроти сиділа професорка, яку я відкрито запитав, може вона мені щось підкаже. Далі було німе кіно, вона принесла з бібліотеки книжку про творчість Мартоса і перегортала перед моїми очима візії з його творчого доробку…
Щось із самого початку я відчув, що ця
роль не моя, бо присутня в цьому якась фальш. Пізніше склав свої кандидатські
мінімуми, а наступним літом взявся знову за камінь.
Повернувся в тонах Наомі Кемпбел на
початку вересня після місячних гастролей в Криму.
«О, де це ви пропали, що ви творили, що
ви зробили, ви знаєте, що вчена рада..?»
Володимир Овсійчук “Під лісом”, 1972
«Я нічого не знаю, яка бібліотека, що ви
там робили..?»
Антонович був ображений на мою наукову бездіяльність. Його звернення для мене
вже було ознакою того, що термометр тріснув і сріблясті кульки ртуті покотилися,
ховаючись у тріщинах між паркетом його затишної квартири…
Я оправдовувався, показуючи свої тесані
каменюки…
«Прошу звільнити мене від цього аспіранта, я не знаю, чим він займається і що
він робить», – виголосив трохи стривоженим і спокійним голосом Антонович…
Почуваючись вівцею, з якої вже смакують шашлик, я вийшов на ешафот, щоб ще не зварили шурпу з моєї голови, почав просити вибачення, що не зміг оправдати довіри та що на терезах, де є наука і мистецтво, обираю для себе мистецтво, а науку залишаю для, хто більше того вартий… Антонович із своїм життєвим досвідом не подав жодної образи на мене, ми й далі продовжували спілкуватися. Час усе згодом розставив на свої місця, як і ролі, що нам приходилося грати у своєму житті… «Коли ти мені подаруєш свою книжку, – запитував мене, – Я стежу за тим, що ти твориш».
«Облиш, я тебе прошу, нічого не чіпай…»
«Даруйте, але я не можу не чіпати», –
заперечував йому, прибираючи на його кухні…
Це був наш спільний вечір, де я
намагався хоч трохи допомогти своєю присутністю, прибрати кухню та холодильник,
забитий фуршетними канапками, що вже давно засохли.
«Послухай мене старого, мені тут уже
нічого не треба».
«Налий собі, чого хочеш».
«Заспівай зі мною».
«Так, так заспіваймо».
Ми тихо наспівували в пізній осінній вечір нашої останньої зустрічі. «Дякую тобі, нічого вже не чіпай».
Напевно, я народився в хороший
час. Радянський союз розвалювався. Малювати можна було все що, забажаєш. Слава
Богу, КДБ уже не втручалось у творчий процес. Фарби були не дуже дорогими,
творчі роботи продавалися добре. У 28 років я вже був членом Спілки художників
СРСР, а у 29 років – стипендіатом. Так що гроші в мене були, я мав можливість
малювати будь-що.
Я навчався в Росії, і там я
чітко зрозумів, що я – українець. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років я
вступив до Народного Руху України. На творчій базі Спілки художників України у
Седневі познайомився з Миколою Бабаком – справжнім патріотом України. Ми разом
малювали прапори України, хоча й гадки не мали, який колір мав бути вгорі стягу
– жовтий чи синій. Познайомилися з Левком Лук’яненком, який розтлумачив нам, що
таке радянська імперія, і що ми, українці, повинні мати свою вільну державу.
Петро Антип Виставковий проєкт “Сучасна Архаїка”
У Горлівці я одним із перших
відкрив фірму ”Східна Україна”, котра займалась монументально-декоративними та
будівельними роботами. Паралельно продовжував займатись творчістю. Мав виставки
в Парижі, Швеції, Києві та Львові. Життя вирувало.
Малював не тільки в майстерні,
а й в офісі. Одного разу до мене на фірму влаштувався сторожем молодий хлопець.
Тоді я малював велику за розмірами картину на біблійний сюжет “Побиття немовлят
Іродом”. Уже за тиждень молодий сторож звільнився. Я не бачив його пару років,
і вже забув, що він у мене працював. Якось в місті на вулиці він знову мене
зустрів і заговорив: “Ви мене пам’ятаєте? Я працював у вас сторожем тиждень, а
потім звільнився”. Я відповів: “Правду кажучи, трохи пам’ятаю, а що? Щось
сталося?”
Петро Антип Виставковий проєкт “Сучасна Архаїка”
“Ні, нічого. Я був злодієм.
Прийшов до Вас на фірму, щоб пограбувати. Але вночі я дивився на картину, яку
Ви малювали на біблійний сюжет про побиття немовлят. Вона мене сильно вразила.
Я вирішив більше не красти, на ранок я пішов до міліції, написав винну, де,
коли, і що я вкрав. Мені дали пару років, я відсидів, отримав професію. Зараз
працюю столяром, у мене все добре. Дякую Вам!” – він потиснув мені руку і
пішов. Я був молодим, тому подумав, що він якийсь дивний.
Цю картину в мене купив
“Градобанк” і передав до Національного художнього музею України в Києві, де
вона нині і зберігається.
Займатися скульптурою,
виконувати замовлення як державні, так і приватні, без контакту з громадою
неможливо. Митець, передусім скульптор, це добре розуміє. Художнику доводиться
працювати з різними людьми, аж ніяк не бідними, тож запитувати, де вони взяли
гроші, чи як їх заробили, недоречно, особливо в дев’яності роки.
На той час я працював з мером
Запоріжжя Олександром Поляком. Ми реалізували багато цікавих проєктів –
фонтанів, бульварів, дитячих майданчиків. Утім у житті все буває. Радість та
горе поряд ходять. Так сталося, що О. Поляк помер. І я отримав замовлення
зробити пам’ятник мерові на цвинтарі.
Разом з архітектором
Костянтином Чудовським ми приїхали до офісу замовника. Офіс на перший погляд
був простим. Але кабінет замовника мене дуже здивував. Я до того трохи побачив
різних людей і офіси в Парижі, Москві. Але у запорізькому кабінеті стояв один
стіл, кілька стільців та ще акваріум на всю стіну завдовжки метри чотири. Риби
там не було, але плавав один великий крокодил. Нас зустріли двоє приємних молодих
хлопця, ми побалакали ні про що.
Потім ми показали ескіз
пам`ятника. Проєкт їм сподобався. Запитують: «Скільки ця робота коштуватиме?» Я
назвав суму. Сказав, що ми будемо працювати чотири місяці. Робота дорога,
матеріали – бронза, граніт, італійський мармур – дорогі.
«Нас усе влаштовує!» – відповіли хлопці. Дали нам 50% авансу, ми потиснули руки. Коли вже виходили, я запропонував: «Може, підпишемо договір?».
«Хлопці, який договір? – здивувався один із замовників. – Ви що, не бачите, який у нас крокодил?..». Коли їхали додому, я сказав Кості, що хлопці чемні, але краще було б підписати договір. Роботу ми виконали вчасно і добре. Замовник був задоволений, ми теж.
Місцина, на якій мешкав Іво, знаходилася недалеко центральної частини древнього міста та входила в когорту пристойних ландшафтів. Відрізнялася вона від далеких горбів, які полюбили цигани та промзони, що примикала до навколишнього простору міста.
Іво отримав спадок і тихо муркотів в одній із польських квартир з височенними стелями та на додаток підвалом для медитацій та нічних сердечних блюзів. Навколишній простір було овіяно пафосом героїзму, куревства, шляхетности та вийняткової елегантності. Крім того тут мешкало дуже вчене панство з вишуканою ходою, вимовою та всякими набутими достатками. Цього було цілком достатньо, щоб в такому оточенні краси пишноти та розумності виростати пристойним фацетом та набувати праведності в оточенні добре закладених фундаментів. Іво був твердий та непохитний як і самі камяні мури його вишуканого професорського горба.
Моцний був як рудь. Коли діло йшло до битви то летіли іскри. Доповненням цього є правдиві історії про Твердого Іво, що передаються з уст у вуста і по нині.
За часів великого СЕРУ було організовано великий міжнародовий львівський турнір. Всі хто жив у ті часи добре памятають. До участі на турнірі запросили Твердого Іво, що штудіював у колєджі ужиткового АРТу.
Готуватися до великої войни, та піднімати свій військовий вишкіл. Так говорив полковник Щетина, що одночасно зробив протекцію Твердому Іво потрапити на такий престижний львівський турнір.
Однією із важливих вправ на турнірах було кидання бомб. То були різні бомби від таких дрібненьких, якими діти в садочках бамбурилися, до великих як АЛІГОТЕ чи АРТЕМІВСЬКЕ, пізніше як бомба атомова чи нуклеарна. Правду кажу… Вони були різної ваги тому учасників також поділяли за ростом та вагою. Іво, на той час, не доріс до потрібного стандарту, проте внутрішньо відчував свою велику міць. Його абсолют не бентежила вага бомби, трохи було зле, бо не бачив кінцевої межі куди треба вцілити бомбою.
Судейська колєгія завмерла з пищиками в зубах коли до бомб, що були викладені на помості, підійшов Твердий Іво. Стадіон був вщерть переповнений народом, котрий гудів в очікуванні міжнародового рекорду. Десь там далеко від помосту з бомбами виднівся боковий «фаланга», або фіксатор падіння чи перелітання бомби за межу. Ним і був полковник Щетина, це приносило йому велику честь бути на передньому краї таких турнірів. Не звертаючи жодної уваги на достойника, якому він зробив протекцію, фаланга взявся поправляти межу десь на півкілометровій позначці. Ніяка бомба туди не долітала, тому фаланга без жодного умислу шпортався сапкою на межі. В цій хвилі Твердий Іво вже перекидав бомби з руки в руку, міряючи їхню вагу. Згідно кодексу міжнародних львівських турнірів все проходило за чітко встановленими правилами передвоєнного часу.
Фаланга Щетина був одітий в довгі чорні труси, майку подекуди на грудях з дирками від куль, поверх майки «кітіль» він же піджак, вона ж маринарка офіцерська на плечах якої виднілося три великі звізди чину полковника, великий кашкет з трохи просілою внутрішньою пружиною, що давала напругу на зовнішню форму з якої виступав череп поділений на праву та ліву півкулі де було заховано стратегічні мізки. Кашкет буз закинутий ледь не на потилицю, тому виступаюча форма черепа свідчила про нестандартний габарит голови полковника на фронтоні якої виднілися великі краплі поту, на які припікало літнє сонце. На ногах у Щетини були літні капці-трепці з дірками для люфту. Час від часу полковник підскакував на одній нозі, або піднімав великий палець, задираючи ногу позад себе витрушуючи землю та дрібненькі камінці, що випадково попадали всередину під час контролю за межею попадання бомби.
– Ну вилітай с*ка! – викрикував він опираючись на сапку та підстрибуючи на одній нозі. Публіку це веселило, оскільки її велика частина втомилась від дрібних результатів метання бомби. Тому танці з зірками на погонах, що час від часу витворяв полковник Щетина веселили народ…
Твердий Іво не бачив, що витворяє за півкілометра фаланга із за свого росту, тоді як судейська колєгія сидячи на драбинкових помостах була також зацікавлена дивними дриблінгами полковника. Хтось із них легко дмухнув в свисток-пищик та продовжував вдивлятись крізь окуляри бінокля вправи фаланги Щетини, та очікувати польоту бомби.
Спокійно, не
порушуючи уваги, Іво перетер бомби в руках після чого вхопив найбільшу вагою
щонайменше півтора кіля. Спокійно підійшов до межі кидання, сплюнув в руки,
потім хукнув та шпурнув бомбу з розбігу в небесну даль та прицілом на
дрібненьку постать полковника Щетини, що дригала ногами час від часу десь
далеко на відстані півкілометра…
Стадіоном
покотилося ГУ…ГУ…Г…У…У…У…У…
Ніхто не
бачив такого лету бомби, що з ревом неслася над місцем міжнародового
львівського турніру долаючи одна за одною межі, що були викарбовані фалангою.
50… 100… 150… 200… 300… Триста… Публіка піднімалась з ревом ГУ…ГУ… та летом бомби, що різала повітря. Фаланга нічого не думаючи про дикий політ шкробав сапкою та витрушував камінці коли на спину з ревом гепнулася бомба. Кашкет полковника покотився в землю щойно прориту сапкою. Бомба лежала біля вуха полковника зробивши кілька обертів навколо осі. З під пахи стирчав держак сапки. Було подібно на те, що Твердий Іво кидав не кулю, а спис поразивши противника межи плечі. Так виднілося з трибун.
Маринарка полковника насунулась при падінні на виступ черепа на потилиці, тому голови майже не було видно, розкинуті ноги, що якраз в момент падіння бомби робили різнобічні брейк вправи та стягнуті труси. Лівий погон було пригнуто, це свідчило, що бомба вцілила в три великі звізди, їхні краї були надщерблено. Полковник Щетина не дихав…
Твердий Іво спокійно відійшов в бік дивлячись в небесну синь, куди це він метнув бомбу?… В далину півкілометрової межі неслась медична машина з ревом та настирливим нявканням. Після такої звитяги на міжнародних львівських турнірах слава про твердого Іво розійшлася по Львову. Легенди про велику силу Іво, що зріс на професорських горбах передавалась з уст в уста студентами ужиткового арту. Твердий Іво не робив собі нічого зі свого подвигу та не пижився своєю силою. В часи Великого СЕРУ не було сенсу це робити. Його взяли на облік за міжнародовий подвиг особливі служби, що займалися киданням бомб на великі дистанції.
Більше
кидати бомби та приймати участь у турнірах Твердий Іво не бажав. Він
твердо присвятив себе дівкам, фарбам та пензлям, а ще Львову та його старим
горбам живописно фіксуючи їх на своїх полотнах.
При бажанні його іноді можна зустріти у Львові в позі Христа, що сидить на даху каплиці Боїмів.
Сидячи на маленькому стільчику за етюдником,або йдучи з червоним яблуком в руці.
Ми появляємось на світ з любові, з любов’ю до світу ми покидаємо його та летимо у небо… Життєвий шлях кожного – це пізнання світу, але найголовніше самого себе і творення себе через усвідомлення всіх життєвих каверів, щоб стати людиною, можливо через низьку цих каверів, повторів, переспівів ми поволі добираємо того ціммесу, соку дозрівання, що в кінці кінців народжуємо своє і це вже стає визначним не тільки для тебе самого, що сотворив щось зриме, але й для всіх решту, особливо для твого вчителя, бо це тобі по слову зернятку відкривалося як пізнавати шлях творця.
В моїй пам’яті тримаються кілька епізодів, до яких я підсвідомо повертаюсь
через роки. Дякувати Богу, що плівка, на якій записані ці сюжети, ще не
стерлась, то берусь за слово, щоб залишити цей спогад на папері.
Майстерня Еммануїла Петровича Миська була для мене меккою і час мого
занурення в роботу і різьблення в дереві якихось невеликих, нікому не
зрозумілих форм, деталей; було процесом підсвідомим, ніж тим, що мав свою якусь
конкретику, мету.
Це був той внутрішній живчик, що постійно не давав спокою сидіти, склавши руки чи курити бамбук, зрештою я не курив. Але було ще одне важливе: я готувався до вступу в інститут і мені треба було ліпити портрет з натури. Натури в мене не було, була гіпсова модель Гаттамелата роботи Донателло, а решту були портрети, ліплені Еммануїлом Петровичем. Він був, за словами його сучасників, найкращим.
Мене захоплювало, коли він ліпив чи різав у дереві, бо все народжувалось на моїх очах, і я був сканером цього процесу, не розуміючи певних нюансів та й не замислюючись дуже над ними. Мені кортіло зробити так, як майстер, так щоб тютілька в тютільку, включаючи фактуру ліплення та якісь шармові мазки пальцем чи прорізи стеком. Римського вождя мені надоїло ліпити та вилизувати. Петровича роботи були набагато цікавіші, в них було щось інше, такого, як він, ніхто не робив, вірніше робили, але не так.
Тож я захопливо та з драйвом скопіював портрет закарпатського художника
його роботи, коли закінчив, тішився, як дєцко, бо виліпив як майстер. Мені це
вдалося, і я очікував оцінки з уст вчителя. Десь наступного дня я відкрив для
Еммануїла Петровича подарунок, що стояв мало не посередині майстерні і був
загорнутий в плівку.
– Це що таке? – Перепитав мене Петрович.
– Це моя робота. – Відповів я.
– Ні, Петро, це моя творча робота. А це – ти зробив з неї копію. Цього тобі не слід було робити, щоб бути собою. Ось твої модулі, ти з них збереш до купи своє, ти в ньому вже є, це лишень потребує часу та праці над собою.
Емануїл Мисько із сином, 1980-ті рр.
Із плином часу ми багато чого стираємо з пам’яті, забуваємо, але є люди, є
творці, є вчителі, які для нас вже стають легендами. Залишаються їхні твори або
слова, зернятка про те, як бути собою, не кращим за нього чи когось, просто
бути людиною, а ще бути творцем самого себе…
Я стояв засоромлений, як вкопаний, проте втішений іншим, що через цю прикру помилку я не переступив би поріг усвідомлення, переосмислення і можливо цього спогаду…
Федорук Василь Петрович народився 1 грудня 1959 року в с. Прутівка (колишній Карлів) Снятинського району Івано-Франківської області. Закінчив Республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка (РХСШ) у м. Києві в 1979 році. 1984 року одержав диплом Львівського Державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (ЛДІПДМ), відділ-художня кераміка. Працював в ділянці станкового та монументального малярства. Член Національної спілки художників України з 1990 року. Працював доцентом кафедри академічного живопису Львівської Національної Академії мистецтв. Заслужений художник України ( 2008 рік). Загинув у 2015 році.
Нічний вітер
гуде за вікном, своїми поривами колихає давно обвислі дроти електроліній, на яких
повисли ще кілька гілляк тополі, що час до часу переплітаються між собою,
сиплять іскриці в просторі нічного неба. Це заставляє миготіти світло, сіяти
тривогу, передчуття чогось, що зараз пропаде, зникне назавжди і настане
суцільна темінь. Десь така, яку час до часу мольфарять деякі провидці чи то пак
пророки того, що з нами може бути, чи повертаючи спогад того, що вже було, а ще
цей нічний вітер жене землю … Ту, на якій ми з вами, обдуває її, впирається в
гілля дерев дахи будинків, вночі чути, коли його подихи перетворюють усі ці
перепони на вітрила, що помагають йому пришвидшувати наш земний політ у космосі.
Прокидатися ранками
і відчувати прихід нового дня, що приніс нам той самий нічний вітер, що залишив
десь там серед ночі вчорашній день… Можливо, що мене вже вкотре цей вітер
піднімає як вітрило серед ночі і просить викласти на папері кілька слів про
людину художника, якого вже немає серед нас живих, бо продовжує свій космічний
політ десь там високо в просторі нічного неба. Світитись зіркою на ймення
Василь Федорук… Чогось мені причувається його голос, начебто кадр із фільму
нашої юності: «Привіт, Петрухо… Як воно, ЖИТЄ?..» І вже це ЖИТЄ повертало нас
обох на місце, вело кудись туди на рідні села, де малими бігали, де було те
саме житє, з якого все і почалося. І в тому його запиті було все можливо,
навіть і більше. Бо була відповідь для себе самого чи очікування чогось після
проміжку часу, за яким ми не бачилися та хотіли переповісти один одному… Ми
запалювали цигарки і за тими короткими ковтками диму говорили один одному про
світ та навколишнє все.. «Ну та так», – протяжливо видихав Василь, висловлюючи
свою згоду, одночасно десь глибоко в собі моделюючи, як воно насправді є…
Василь Федорук “Без назви”
Ми
продовжували теревенити, поки трамваї не розвозили нас в різні боки… Тепер
він дивився на мене своїми очима з-під чорного капелюха в холодному просторі в
оточенні своїх робіт зі своїм привіт, Петрухо, як тобі?.. І ти, озираючись
довкола, не знаєш, що сказати, бо нема кому… Точніше ти говориш, але з кимось
іншим, щоб заповнити пустку його фізичної відсутності, після чого розумієш, що
він є, тобі потрібно говорити з ним про ЖИТЄ, про те, що його завжди хвилювало,
з іронією того самого смутку, яким його називали друзі…
Василь Федорук “Моя”
Так, про
ЖИТЄ… На тебе дивляться очі його ангелів, дихають його витончені жіночі
образи, мерехтить світло барв і оточуючий холод залу гріє цілком інше світло – світло
його душі, тієї, що вміла поза своїм смутком бачити його без нього таким
сонячним променем, що мерехтів в обідню літню пору, плавно освічуючи то
натюрморт, то модель… І в цьому мерехтінні світла ти не відчуваєш ніякої
тривоги, ніякого смутку, бо йому нема звідки взятися, він про нього ніколи не
думав… Ти знову йдеш від однієї роботи до другої, відчуваєш його подих та
присутність, ту, що не грузить тебе і не зобов’язує, але тримає, не відпускає,
хоче залишити з собою, окутати своїм теплом у просторі холоду, а можливо
метушні, що поза світом, який намалював для нас він – художник, якого ми всі
знали… Щось знову утримує в цьому мерехтінні живописного тла, у ньому немає
жодної тривоги та смутку, але є пам’ять про нього… Подих його вимальованих
дітисьок… «Добре, – кажу. – Усе файно. То я йду»… «Та так», – протяжливо
відповідає мені… Посміхаючись забирає з собою смуток, якого не було, злітає
під крилами свого чорного капелюха високо в небо, очікуючи на Різдво десь там у
високості, залишивши нам по собі світло – живописне мерехтіння своїх робіт.
Мирослав Ягода (23 серпня, с. Волсвин, Львівська область — 11 березня 2018, Львів) — український маляр, графік, поет, прозаїк, драматург, та сценограф. Цільний і чесний у своїй багатоманітній творчості, “український Гойя”, був визначною фігурою українського мистецького андеграунду.
Народився в селянській родині, закінчив школу в смт Гірник Львівської області, навчався (але не закінчив студій) у Червоноградському гірничому технікумі. У 1975—1977 роках служив у радянській армії. З 1980 року замешкав у Львові, спершу у майстерні знайомого скульптора, а з 1985 року — у своїй майстерні (підвал з двох кімнат) на вул. Марченка, 4 (тепер вул. Тершаковців); тут він жив і працював до останнього дня.
У 1981—1987 роках заочно навчався в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова на відділі «Графіка». У період навчання розписував церкви у Вінницькій, Львівській і Тернопільській областях.
Поступово увійшов у львівський мистецький світ, але залишався осторонь, провадив досить відлюдкуватий спосіб життя. Вже наприкінці 80-х став культовою фігурою місцевого андеґраунду, а його пивниця-«храм» — особливим місцем у Львові, через яке «переходила довжелезна вервиця візитерів». Брав участь у виставках і арт-акціях у Львові, Києві, Одесі, Харкові, але здебільшого за кордоном: у Польщі, Австрії, Угорщині, Німеччині. 2001 року працював у Ґраці (Австрія) як стипендіат міжнародної програми Cultural City Network. Помер 11 березня 2018 року у своїй майстерні, похований у с. Волсвин Сокальського району.
