МСУМК запрошує кожного долучитись до створення масштабного збірника спогадів про митців!
Музей сучасного українського мистецтва Корсаків ініціює національний проєкт зі створення історико-філософської праці «ОНТОЛОГІЯ ХУДОЖНИКА».
Завдання проєкту: зберегти та переосмислити спогади про відомих та незнаних митців у контексті суспільно-політичних катаклізмів, коли вони жили та творили.
Місія: написати історію мистецтва вустами очевидців, адже вони були спостерігачами та учасниками подій. Їх погляди виникли з точки зору їх часу, що є об’єктивним підходом до формування історії.
Запрошуємо усіх охочих долучитися до створення цього масштабного збірника та наповнити його неймовірними випадками із творчих біографій:
• пригодами велелюдної навколомистецької братії;
• описами колоритних характерів;
• переказами смішних бувальщин;
• власними історіями про життя художників.
Бажаєте стати співавтором даної художньо-історичної праці?
Надсилайте свої спогади (не більше 3 сторінок А4 формату) на адресу:
і[email protected]
Життя українських художників у розповідях сучасників буде опубліковано на сайті МСУМК.
Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка.
Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної спілки письменників України.
Лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.).
Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література» (2018).
Художні виставки проходили в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії.
Мистецтво художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано до Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.
Чи повинен музей сучасного мистецтва в епоху
«пост-постмодернізму» репрезентувати мистецтво, яке створювалося більше
півстоліття тому?
Питання на дану тему ми часто отримуємо, як від
звичайних відвідувачів, так і від художників, так і від експертного середовища.
Причому така дилема виникає щодо концепції музеїв сучасного мистецтва у всьому
світі.
Наша відповідь – ТАК! Ми вважаємо, що лише «симбіоз»
ретроспекції та сучасних об’єктів мистецтва у повній мірі дозволять сучасній
музейній інституції повноцінно виконувати його функції.
Карло Звіринський “Аплікація”
Ми переконані, що експонування творів мистецтва, які
вже стали надбанням історії у контексті сучасного музею «мобілізує минуле,
дозволяє йому яскраво світитися у теперішньому, забезпечує мобільність
історії», дозволяє по новому її прочитати, причому прочитати не як
«хрестоматію», написану політично заангажованим експертом, який подає її через
призму своїх комплексів, стереотипів та нав’язаних догм, а прочитати у світлі
сьогодення, що забезпечує справжнє розуміння минулого та дозволяє будувати
ефективне майбутнє.
Саме це спонукало нас започаткувати проект «Генеза»,
проект який покликаний не тільки повертати сучасникам незаслужено забуті імена
та цілі явища в українському мистецтві, а дати можливість кожному відвідувачу
сформувати власний погляд на історію, без маніпуляцій та лукавства. Адже, як
казав І.Корсак: «Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля,
народжене вчора».
Однією із актуальних сторінок історії національного
мистецтва є «український нонконформізм». Так, із одного боку: незгода,
неприйняття норм, цінностей комуністичної ідеології, груповий тиск тодішніх
спецслужб, влади, суспільства у цілому, та імперське свавілля, яке нищило все
українське; а з іншого: наявність європейського духу, національної ідеї та
глибоких сакральних традицій, обумовили нонконформну реакцію у частини митців,
що сформувало унікальне естетичне явище у глобальному масштабі, допоки на жаль
не достатньо знане не тільки у світі, а і в Україні.
Він протестував проти мистецької
диктатури соцреалізму, він протестував проти «зображення дійсності в її
революційному розвитку». Саме йому належать слова, що: «Одне яблуко Сезана
більше варте від усього “мистецтва” соцреалізму разом узятого», за що його в
1949 році було виключено з Львівського інституту прикладного та декоративного
мистецтва.
Одним із яскравих представників цієї когорти митців
був Карло Звіринський, який у 50-70-х мав не лише свою систему відліку та
репрезентував своє відношення до «комуністичної схоластики», а і створив
підпільну академію, яка стала фундаментом західно-українського нонконформізму.
Карло Звіринський “Натюрморт з метеликом”, 1975
Карло Звіринський писав: «Я бачив на кожному кроці
несправедливість, облуду, терор – все це викликало в мене обурення, що мені
хотілося в якійсь формі тому протиставити. І то було, як мені здавалося,
одиноке, що я міг зробити тоді …».
Серед його цінностей домінували духовні та суспільні,
а потім вже було мистецтво, яке було тією, що мусила служити двом першим. У
своєму щоденнику він зазначив: «Мистецтво не є сенсом мого життя, а лише
засобом для висловлення мого відношення до життя».
Читаючи цитати Карла Звіринського, мене вразила їх
глибина, щирість та надзвичайна актуальність. Без зайвого пафосу можна
стверджувати, що він був геніальною людиною, і це я нижче спробую
аргументувати.
Так, «геній керується не засвоєними правилами, а
здогадами та почуттями, які навіяні Богом… Лише генієві дано почувати себе як
вдома у сфері невідомого і розширювати природу…”,- писав Ф. Шіллер, і
таким був Карло Звіринський. Він казав, що «спостерігаючи природу – я подивляю,
подивляючи – я малюю, малюючи – я молюся. Всі картини я сприймаю як молитву».
Генії готові суперничати із природою, і це суперництво
проявляється не у можливості Платонівського «копіювання копії», а у здатності
до абстрагування до створення знаків та символів; символів, які тим більше
мають сенсу, чим більше сенсів мають. Це як формула, у яку можна підставити
різні змінні, що дає змогу отримати нескінченну кількість результатів. Карло
Звіринський переводив реальність в емоції, а емоції у символи. Його символи
надзвичайно глибокі і мають досі до кінця неусвідомлений зміст та відображують
філософську безкінечність, протиріччя та динамізм, а це може робити тільки
геніальний митець. «Я ніколи не займався чисто формальними пошуками, завжди у
кожну роботу я вкладав якусь ідею, підтекст, задум…», – писав художник.
Карло Звіринський “Дрібниці”, 1965
«Геній це той, що як природа сам створює закони, але
вони не суперечать їй, геній це сама природа плюс унікальність», – стверджував
Гегель. І таким був Звіринський, який писав: «Побачити те, що не побачили
другі, почути те – що не почули другі, зрозуміти те – що не зрозуміли другі –
це і є талант. І дивуватись тому – що не дивує другого. А хто не дивується
формі хмари й рухові хвилі – хіба він може бути поетом, вченим». Карло
Йосипович був одним із перших, хто в умовах тоталітарного режиму почав творити
по-новому. «В Москві робили те саме, що робили ми, але робили на 5 років
пізніше» – якось зауважив він.
Геній не повинен брехати ні собі ні іншим, не повинен
іти на компроміси. «Я був поставлений в такі умо¬ви, … щоб виставлятися, то
треба було йти на компро¬міс. На компроміс я не хотів іти. Якщо я хотів би
під¬носитися по службовій драбині,… то перекреслювало б мене як
громадянина”.
Геній, це той, що має невичерпну здатність до
пізнання. «Так як та історія малярства розвивалася, так я йшов за нею …
Основа того, що я в житті робив, у моєму характері була постійна спрага знання…
Раз на тиждень Бі-Бі-Сі передавало інформацію про мистецьке життя за кордоном.
Якийсь художник чи мистецтвознавець польською мовою просто і доступ¬но
розповідав про різні виставки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, про якісь мистецькі
школи… Були кри¬тичні статті про західне мистецтво, де для наочності наводилося
п’ять-десять репродукцій того чи іншого автора, які мали переконати нас в тім,
як це погано і неприйнятне для нас. Але нас не цікавили їх тексти…».
Карло Звіринський “Ніч”, 1962
Геній, це той, хто після себе залишає учнів, не
механічних епігонів, а тих хто робить наступний виток у спіралі розвитку
людства. Тобто геній – це той, що здатен створити школу та стати її лідером.
Школу, яка заснована на новій течії чи напрямку, в основі якої лежать велика
ідея, певні принципи та цінності, традиції наступності, світосприймання та
мислення. Школу, яка надихає та володіє унікальною методологію підготовки.
Школу, яка має особливу атмосферу, що забезпечує формування художника, яка має
свій підхід до постановки та вирішення проблем. Школу, як творчу співдружність,
для якої характерний синергетичний ефект, тобто яка розвивається за рахунок
розвитку кожного її члена, спілкування між ними та взаємного впливу один на
одного.
Саме таку школу («Підпільну академію») створив К.
Звіринський.
Він писав: «Я бачив чого вчать студентів. Вчили їх
недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант
був би загублений, і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалося
мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну
обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення.
Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти … Помагаючи
рости їм, ріс і я сам… Я не міг вийти на вулицю, я не міг розклеювати
листівок, бо то би ні до чого не довело. Але я знав: я можу впливати, я можу
формувати, можу виховувати їх. А прийде час – і це дасть плоди… Цілі мої були –
як з них зробити людей… Я вчився сам, вчився в них, вони вчилися у мене».
Він вчив їх за рахунок власної творчості, а це не
просто жертвувати власними амбіціями, наступати на горло свого «его» та не
реалізовувати на повну, даний Богом талант митця, про те він казав: «Завтра я
ще зумію намалювати, а на них вплинути завтра не зможу вже… Мої учні – то мої
найкращі твори…».
Звіринський, розвиваючи у всіх разом інтелігентність,
людську гідність, патріотизм, у кожного конкретно розвивав його талант:
«Справою моїх старань було власне те, щоби розвинути в них оту потребу йти
власною дорогою…».
«Пагано платить той учителю, хто назавжди залишається
учнем»,- писав Ф. Ніцше. Учні Звіринського «заплатили» учителю сторицею, ставши
видатними українськими художниками, започаткувавши власні напрямки у мистецтві
та виховавши наступні покоління не менш талановитих митців.
І на завершення: наліт цивілізації дуже тонкий,
історія показує, що люди швидко повертаються у дикий стан. Культура – це як
родючий шар ґрунту, її необхідно захищати та нарощувати; в іншому випадку її
може видути буревієм на кшталт фашизму, комунізму чи рашизму.
Ерозія ґрунту супроводжується погіршенням фізичних,
хімічних, біологічних його властивостей та призводить до довготермінової втрати
природного рослинного покриву. Ерозія культури має не менш, а у деякій мірі
більш разючі наслідки, а щоб цього не сталося потрібно робити заліснення,
заліснення деревами, які мають потужну кореневу систему.
Заліснення у культурі, це такі митці, як Карло
Звіринський, це такі навчальні осередки, як його «Підпільна академія», це
славна плеяда його учнів, таких як Андрій Бокотей, Петро Грицик, Петро
Маркович, Іван Марчук, Олег Мінько, Роман Петрук, Богдан Сойка, Зеновій Флінта,
Леся Цегельська (Крип’якевич)…, які вже також виховали своїх учнів. Це сучасні
музейні інституції, які репрезентують твори художників не лише «естетичним
елітам», а максимально широкій аудиторії; які стимулюють виникнення у глядача
не тільки кантівського безкорисного задоволення через усвідомлення безцільної
доцільності, а викликають у нього переживання катарсису, пробуджують життєву
енергію, надихаючи на створення чогось нового, чогось великого.
Мистецтво Емми Андієвської – культової української художниці – із вимірів космічних! Її доробок важко означити конкретикою цифр, навіть із численними нулями: прозові твори глибинно філософського змісту, вишукана поезія, в обсязі якої – перлиною із перлин є унікальні сонети, малярство – нестримна повноводна ріка, що, увірвавшись у європейську художню культуру 1960-х, долучила Україну до відкривачів новітньої виражальної мови мистецтва. Все загалом – свідчення про феноменальний інтелект авторки, її неймовірну працелюбність, а, найголовніше, про силу духу, яка спонукає не призупинятись на етапах розвитку, повсякчас бути актуальною, співзвучною своїй добі та неймовірно цікавою молодим поколінням. Відтак, творчість Емми Андієвської неможливо класифікувати за традиційними ознаками, виокремлюючи, скажімо, пласт літератури від об’єму ткацтва, або ж об’ємних серій малярства. Світ її творчості цілісний, як за естетичними, так і за стилістичними ознаками. Теми, втілені в слові, лінії, кольорі приваблюють особливим ірраціональним звучанням, чистим, майже дитинним, поглядом на світ.
Емма Андієвська “Двоє з ракетками”
Нині, коли в сучасному мистецтві простежується певна реактуалізація пластичних ідей модернізму, творчість Емми Андієвської звучить пречистою автентикою цього напрямку. Автентикою, яка наскрізь позбавлена імітацій та епігонства. Вільний політ уяви, фантасмагоричні видива, образне мислення без жодних догм та канонів… Фундаментальний архаїзм променить крізь призму культурних нашарувань. Таке мистецтво стимулює уяву, провокуючи глядача до дискусій, переосмислень і трактувань. Твори цієї художниці – неначе нескінченні опуси із філософським зануренням у сфери буття. Складні переплетіння традицій виражальної мови кольоротворення та композиційної архітектоніки усе ж підпорядковані формату яскраво-індивідуального бачення та відчуття. Інколи площина творів Емми Андієвської уподібнюється до коштовностей середньовіччя з мерехтливою поверхнею кольорової смальти або ж спалахів рубінів, полисків агату, бірюзи, тьмяним світінням старого срібла-золота.
Вибудовуючи простір за допомогою геометричних фігур, художниця згладжує, заокруглює, неначе полірує гострі кути форм, чим додає їм грайливої легкості та ліризму. І, навпаки, пронизливої емоційної напруги вона досягає, використовуючи ритмомелодику різких, ба, навіть, рвучких пластичних мас і ліній. Не зважаючи на присутність чорного в палітрі, її малярство дзвінке й насичено-яскраве. Використання контурів жодною мірою не впливає на домінанту контрастів.
Емма Андієвська “Двоє”
Однак, про що співає ця нескорена, дика, вільнолюбна українська птаха? Дисонанси брутального зовнішнього світу й крихкого внутрішнього світу людини вона поборює поезією барв, промовистістю образів, у яких голосить Кассандра, мудрує Зара Тустра, епічними нотами озиваються пращури.
Її твори – це невтомне дошукування істини у всьому: в слові, кольорі, в людині. Це, водночас, відображення виключно особистісного розуміння свого часу, своєї доби й прагнення зафіксувати їх у просторі мистецтва. Чи готові ми сьогодні співати із цією птахою в унісон, чи гідні дорівнятися до неї духом?!
Я прибула до Львова із Криму після важких часів та багатьох переїздів. З одного боку раділа, що вже нарешті зупинились і буду жити в дуже гарному місті, але з іншого боку, нікого не знаєш та спіткають труднощі коли галереї не хочуть співпрацювати. Це були дуже сумні часи, що я перестала писати взагалі. І ось, одного дня, нарешті добралась до музею Шептицького, а саме в той день і в той час, було відкриття виставки Петра Сипняка. Я ніколи про нього не чула, а тут вже годину різні люди розповідають якій він геній та майстер.
Я втомилася стояти та подумала піти, але нарешті нас впустили. І.. Це було неймовірно! Я люблю імпресіонізм і в той час писала саме у цьому стилі, тому ці картини мене дуже надихнули. А тема з чумаками – взагалі космос. Але це не все.. Я на ту виставку ходила ще 3 рази. А на відкритті попросила сфотографуватись з майстром як і більшість відвідувачів. І від переповнення емоціями, якось розповіла пану Петру, що я вже десь пів року не пишу і руки опустились. А він дає візитку та й каже приходьте до мене в майстерню зі своїми роботами. Так просто.. Я десь місяць не наважувалась, але зателефонувала і потім прийшла.
Спілкування з таким майстром, його підтримка і простота вразили мене. В нього дуже багато картин, для нього існує тільки цей світ.
Я надихнулась його талантом і відкрилось друге дихання. Це був як промінь світла, він майже спас мене зовсім незнайому людину. Не можу описати, як іноді треба підтримка просто словами, але в той час, коли саме треба.
Коли людина на піку своєї слави знаходить можливість підтримати інших навіть незнайомих людей, залишається простим і не байдужим, здається також талант!
Я
вкотре переконуюсь, що випадковостей не буває!..
Мені у
житті дуже таланить на геніальних людей. До них безумовно належить Емма
Андієвська!
За іронією долі, Мисткиню було номіновано на Шевченківську премію разом із моїм свекром Іваном Корсаком (письменником, поетом, журналістом, філософом…). На превеликий сум, вже кілька років, як перестало битись його серце. Тоді ім’я (Іван Корсак) виключили із списків претендентів на здобуття Шевченківської премії на останньому (третьому) турі (її вручають лише живим), через що нам боліло ще більше. Були твердо переконані, що Він, як ніхто, заслуговує на визнання, поклавши на вівтар літератури та українства все до останнього подиху…
Дізнавшись, що Премію з літератури отримала Емма Андієвська (авторка 47 поетичних та прозових книг і понад 17 тисяч картин), мимоволі починаєш цікавитись митцем. Читаєш біографію, твори, слухаєш інтерв’ю і ловиш себе на думці: «Яка ж плідна наша Україна на Великих Людей!». Тисне жаба, адже ми, не те що не цінуємо наших провідників нації, а й нічого про них не знаємо. Так визріла ідея – зробити персональну виставку Емми Андієвської у МСУМК, адже чітко розуміли місце її творчості у сучасному українському мистецтві та подальшому його розвитку.
Емма Андієвська “Агапе”
Все виглядало дуже примарно, бо мисткиня (віком понад 88 років) живе у Мюнхені (Німеччина), картини також там. Наш мистецтвознавець, Зоя Навроцька, розпочала телефонні перемовини. Складно було з обох сторін: від нас – переконати і організувати (досвіду ввезення картин з-за кордону не було); від художниці – довіритись (адже стільки разів обпеклась, щиро відкриваючи душу – востаннє, зі слів мисткині, якась Бублик забрала у неї 242 експонати, обіцяла створити музей і вже 1,5 року як пропала). Як годиться, з першого разу не вийшло. Проте пані Емма зробила крок назустріч, відрекомендувавши нас директорці Історико-енографічного музею «Бойківщина» (м. Самбір, Львівщина) Роксоляні Данчин, з якою давно товаришувала. Як виявилось, там зберігається більше сотні творів мисткині, і ми домовитись про показ їх у МСУМК.
Емма Андієвська “Друзі”
Хоча за станом здоров’я авторка не приїхала, відкриття було вдалим із двох причин: лучани не підвели (прийшло багато поціновувачів мистецтва); та вдалось організувати Skype – зв’язок із Мюнхеном. Емма Андієвська вітала всіх із великого екрана, читала свою поезію, що робило її присутність цілком зримою. Душею Вона була з нами, і це відчував кожен. Телевізійна плазма так і залишилась на стіні виставкової зали, демонструючи протягом всього проекту документальні матеріали та інтерв’ю з художницею.
Хочеться трішки зупинитись на Скайпі, адже, зазвичай, Вона спілкується виключно у телефонному режимі та не користується месенджерами для відеозв’язку; відсутні також: комп’ютер, телевізор, пилосос, холодник та пральна машина… Але свої люди є всюди, і у Мюнхені, які допомогли організувати відеоміст із Луцьком (велика дяка пану Андрію Довганюку).
Емма Андієвська “Венеція”
Ми отримали запрошення від пані Емми до Німеччини! Дуже хотіли, та довго не вдавалось організувати експедицію. Але, покинули все і вирушили!.. «Я така щаслива, що ви приїхали», – зустріла нас щирими обіймами у невеличкій квартирі, знизу до верху завішаній картинами, заставленій книгами та пам’ятними сувенірами. І так було там тепло і затишно, що надихало на відверті довгі розмови. Все оберталось навколо України, мистецтва, майбутнього нашого народу. Спілкуючись, я щомиті дякувала Богу за вражаючу зустріч.
Кожне
слово цієї Неймовірної Жінки необхідно занотовувати, адже це – безцінна
перлина: згусток високої думки, досвіду, інтелігентності, краси, гумору,
самопожертви та, основне, любові. Любові до України, до безталанного народу, що
так довго блукає, шукаючи та виборюючи своє істинне місце на мапі світу. «Хтось
же мусить для України працювати і жити!», – її особисте кредо.
Дитиною, Емма багато хворіла на криваві дизентерії, туберкульоз хребта: «Я все своє життя конала. Була дуже люблена, пещена і перепещена». Мама (агроном, викладачка біології), хоч із козацького роду, та прагнула, задля безпеки, виховати доньку в імперських (російських) традиціях. Для цього навіть із Петербурга винайняли гувернантку (щоб навіть акценту не було). Батько (хімік – винахідник, завод «Азов»), заради кращого клімату для доньки, зумів перевезти сім‘ю із Сталіно (Донецьк) до Вишгорода. Там усі розмовляли українською, і Емма легко це переймала: «В мене вухо добре записувало». «Ребёнок омужичивается! Не сметь! Этот аутентотский язык! На колени!», – кричала мама. Емма на колінах стояла, та через 1,5 місяця вивчила мову і розмовляла «тільки по – українському». Її вразили дівчата у вишиваних сорочках: «Гарні жінки, ну просто чудо! Вони так гречно говорили до мене (малого), з такою гідністю ніхто не говорив. Вони мені просто в серце вплигнули (влетіли) і сидять тут і досі. Ну тоді я (6-ти річна дитина) – клятва Ганнібала, мушу бути на боці упосліджених!». Емма не порушила обітниці, сама записалась до української школи і навідріз відмовилась перейти до російської. А, коли у третьому класі запитали, якої вона національності, сказала: «шахтьорка, бо думала, що: де народився – то і національність». Займалась самоосвітою, перечитавши у дев’ять – десять років усю світову класику та простудіювавши всі види малярства: «Мені було цікаво, як втілювати дійсність на різних площинах». Мама, сама не знаючи, виховала доньку у запорізьких традиціях: «ніколи не казала, що ти мусиш; завжди залишала право вільного вибору». Дівчинка рідко перечила старшим, але «…коли вже казала – ні, то можна було на шматки порізати, четвертувати, а ні – залишалось ні».
Емма Андієвська “Мати із дитиною”
Батька в 1941 році вбило НКВС, звинувативши в шпигунстві, щоб талановитий безпартійний вчений(в англійській енциклопедії зареєстровано його винаходи) не дістався німцям. І, так як за сталінським розпорядженням вся родина «ворога народу» підлягала знищенню, довелось рятуватись втечею. Опинившись у 12 років за межами України, Емма залишалась вірною своїй обітниці: «Я пишу тільки по – українському. Україна, українська мова – це моя любов. Українці не знають, яка українська мова. Їм прищепила імперія меншовартість (і то після Другої світової війни). До того – були уярмлені, але зневажали агресора. А зараз просять вибачення за своє існування; за те, що ще ми не зовсім зникли…». Юна дівчина вже в 14 – річному віці, щоб довести, що не зв’язана мовою, пише англійською, німецькою, французькою… Але надалі вся творчість – лише українською: «Я могла б чотирма різними мовами писати. Можу, але не хочу! Свищу на, так звані, престижні імперії, нації, народи! Навіть, якщо Я буду тільки одна в світі українка, Я зроблю свою Україну і буду говорити українською!». Як бачимо мала далеко не дівочий сором’язливий характер, а рішучий і твердий. Мабуть це і призвело до відмови відвідувати жіночу гімназію (Берлін). І її, зваживши на феноменальну пам’ять та неординарні успіхи в навчанні, попри правила, таки прийняли до чоловічої. Там більшість предметів здавала екстерном (через слабке здоров’я: «…мала всі хвороби і то в найстрашніших формах. Бідна моя мама!».
Згодом у Мюнхені вступає до Українського вільного університету (спеціальності: філософія та філологія), працює фрилансером на радіо «Свобода». По закінченню, переїздить до Нью-Йорка, де виходить заміж за відомого літературознавця, есеїста, літературного критика, письменника, громадського діяча (українського походження) Івана Кошелівця (з яким прожила 40 років аж до його смерті).
Емма Андієвська “Родина”
Після 10 років очікування та пропозицій одружитись, Емма дала згоду лише за умови: «Я знаю, всі мої діти – духовні будуть. Зробиш мені дитину, я тебе лишу разом із нею». Він погодився і (будучи старшим на 24 роки) любив та ревнував до нестями. Подружжя повернулось до Мюнхена, Емма працювала вже штатним працівником українського відділення радіо «Свобода» (директором, сценаристом, режисером, редактором; аж до 1995 року). Весь грандіозний вулкан енергії жінка спрямувала на творчість, писала романи, сонети і (потайки) картини. Деякий час була в тіні чоловікової слави, і, навіть, він не ставився серйозно до її пошуків. Багато подорожували, і якось у Парижі таки визнав: «А знаєш, твій «Роман про добру людину» – то є геніальна річ». Хоча відразу перевів розмову на іншу тему, жінка розуміла безцінну вартість цих щиро вистражданих слів професіонала.
Талановита людина – талановита в усьому, ловлю себе на думці слухаючи мисткиню: «Мені ніхто ніколи нічого не давав, мені просто давалося… Проведіння дарує таким вар’ятам (хороше слово!..). Я, між іншим, мала оперне контральто, цілком поставлене; голосище, який брав усі октави від низу до верху. У голові народжувались мелодії і мучили (та нотним записом не володіла). Але не можна робити все, треба щось відрізувати. Було дуже важко, бо я дуже любила…». Тобто ми могли б мати ще й оперну діву та композиторку Емму Андієвську. Окрім цього, її акторському таланту, шліфованій дикції та красі слова, без перебільшень, позаздрять зірки Голлівуда. Я навмисне наводжу стільки цитат, прагнучи передати багату лексику авторки, пронизану тонким гумором та самоіронією, що гармонійно поєднує розмовні слова із науковими термінами.
Емма Андієвська “Оптиміст”
Музика не зникла безслідно, вона трансформувалась у слова сонетів, перейшла на полотно картин. І все це сповнене ритмом, гармонією, тональністю, композицією, енергією. Емма Андієвська: «В мене ніколи не було проблем із натхненням. Я можу без перерви працювати (по 18 годин на добу). В ту секунду, як я можу сісти і зосередитися, в мене натхнення ключем б’є…». І ще додає: «Люблю класиків, хто лишив свій дух, одразу перебираю. Але я їх ніколи не наслідувала! Інші струни заторкуються, коли щось діаметрально протилежне звучить! Бо людство хоче: інакше, інакше… Тому своє треба робити, тільки своє!».
А як заходить розмова про дітей, пані Емма просто сяє ніжністю і любов’ю. Її казки повністю відповідають дитячій фантазії: «Ніколи не мала проблем з дітьми. Вони дуже чують. І це цікаво, що їм нічого не треба пояснювати. Так, як вони бачать, то все в порядку…».
Живописні твори Емми Андієвської дуже співзвучні із літературними та слугують чудовими ілюстраціями до її книг. Вона любить усі кольори, ніколи не компонує: «Я – візіонер. Кожен простір картини, яку малюю, бачу: де що буде. Можу з кінця почати, в мене тут (в голові) все. Кожна робота – особлива. Персонажі – мої; але ніколи не повторюються!». Молодим митцям щиро радить: «Роби сам, починай від себе, слухай себе! Як Ти справжній, то все прийде саме! Усе відкрите для Кожного!».
А географія виставкової діяльності така, що «наші найкращі митці можуть тільки помріяти»: США, Канада, Саудівська Аравія, Австралія, Бразилія, Китай, Швейцарія, Німеччина, Італія, Іспанія, Ізраїль та Україна. Стиль Емми Андієвської – сучасний, бо Вона – сучасна! А ще – надзвичайно щира і щедра: «Я весь час роздаю. Але я не можу: я б умерла, якби не роздаровувала». Інколи полотна потрапляють не в ті руки і зникають безслідно. Це крає серце жінки (адже її твори – це її безцінні діти), та Вона не змінює поглядів: «Якщо людина не вірить іншим, вона нічого не варта. Ліпше так як я: хай іде все прахом! Я люблю тих людей, з ким спілкуюся. Але, як вони мені сокирою!.. В мене нема здоров’я і часу, щоб із всякими … розважатись!».
Емма Андієвська “Наближення”
Ми також привезли деякі гостинці з України. Пані Емма пригортала до грудей дерев’яну тарілку, що (особисто для неї, власноруч) виготовив наш товариш Михайло Штик; куштувала волинські солодощі, переглядала книги, фотографії та каталоги. Наголошувала на проблемі: «Німці – саморекламники, пишаються нацією, часто перебільшують свої досягнення. А українці, навпаки, не вміють себе подати, соромляться, недооцінюють потенціалу…».
Потому Вона подарувала нам чудових скляних півників (за іронією долі : Я, Віктор і пані Зоя – півні по китайському гороскопу) і статуетку «Перемога над Драконом»: «Це – малахіт, справжній, але то дрібниці. А Дракон — це о – го – го!».
Тоді
прозвучали її знакові слова: «Усі подарунки – це символічна річ. І вони
функціонують лише із серцем. Без серця – вони мертві, так…».
Найцікавіше – попереду!.. Адже ми приїхали, щоб поповнити свою колекцію кількома творами Емми Андієвської. Але художниця щиро повірила і віддала, без вагань, увесь свій спадок!!! Все було чудово: падав проливний дощ, картини вантажили довго (без ліфта, із 6 – го поверху). І це (попри підписані дарчі папери) підігрівалось тривогою щодо законного ввезення в Україну. Пані Емма проводжала кожне полотно; незважаючи на втому, була сповнена оптимізмом, що надихало і нас…
Потому були задушевні розмови у словацькому ресторанчику із смачною і, як для Мюнхена, недорогою їжею. Це затишне місце відоме лише місцевим. Обійми, прощання і спати… Ранок розпочався консультаціями із юристами. Як виявилось, необхідна «бездонна бочка» документації, ще й наш бус не підходить для транспортування шедеврів через кордон (немає розмежування водія та грузу). Шукали нову машину, викликали юриста та менеджера із міжнародних перевезень. Команда була чудова, і вже за два дні все (на законних правах) було у МСУМК.
Емма Андієвська “Двоє на тлі міста”
Наступний візит до Мюнхена був не менш насиченим, але дещо спокійнішим (досвід – це чудово). Так як Пінакотеки («Alte» та «Moderne») нам вдалось відвідати першого приїзду (чого всім радимо), у вільний час поїхали на Лісовий цвинтар (Вальдфрідгоф), щоб вклонитися могилі Степана Бандери. Під великим хрестом із білого мармуру — багато квітів, стрічок, лампадок, українських прапорів; пробирає до сліз… Виявляється, пам’ятник не раз руйнували, але завжди знаходились небайдужі, що встановлювали новий, ще потужніший.
Також зустрічались із Володимиром Стрельніковим (художником – дисидентом, представником одеського авангарду) і його дружиною Мирославою, що живуть у передмісті Мюнхена. Дуже тепло поспілкувались (про їх романтичну історію кохання, щасливі та неспокійні роки життя)… І, звичайно ж, придбали кілька робіт.
Не оминули і Хофбройхаус (славнозвісну «Придворну пивоварню» на 4000 посадкових місць, засновану ще у 1607 році): усміхнені доброзичливі люди у національному вбранні, жива запальна музика, мюнхенські сосиски, рулька, тушена червона капуста…
Вражень
та спогадів багато! Мимоволі замислюєшся: чому нам не вдається навести лад на
своїй землі; що з нами не так?!
Можливо, просто необхідно любити, цінувати свою землю та мову, віддавати все рідному народу, так як Емма Андієвська: «Я – не діаспора. Я – українка, що живе за межами України. Я буду дуже щаслива своїм глядачам, бо кожен глядач також працює на Україну. Люби справжнє. Роби сам. Починай від себе!»…
