Категорія: Альошкіна Дарія

Альошкіна Дарія Олексіївна

1982

Народилася в Києві. Навчалася в родині скульпторів на Вінниччині.

2001 – закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкірбляка.

2007 – закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв за спеціальністю монументально-декоративна скульптура (І . М. Самотос, Ю. Е. Мисько, О. М. Фіголь).

Працює в галузі станкової та монументальної скульптури, витинанки, графіки. З 1996 року бере участь у виставках та симпозіумах. Режисер Театру Тіней «Див». Організатор молодіжних пленерів на фестивалі «Тустань».

Учасниця близько тридцяти скульптурних симпозіумів України, Польщі, Придністров’я. Скульптури прикрашають такі міста, як Київ, Львів, Ілічівськ, Жовква, Коломия, Калуш, Кам`янка (Придністров’я), Родово (Гданськ, Польща), Плавна (Вроцлав, Польща).

Також учасниця близько двадцяти всеукраїнських та міжнародних виставок скульптури. Бере участь у конкурсах льодової, снігової та пісочної скульптури.

Мешкає та працює у Львові.

Кажуть, вода тримає в собі пам’ять. Кажуть, вода – це життя. Кажуть, життя почалося з води. Кажуть, що ми вийшли з води. Кажуть, що вода сніжинкою стала. Кажуть, десь під новий рік витинанкою.

Кажуть, що їй так легше нагадувати про себе, про свою чистоту та не засміченість у просторі часу, в пам`яті своїй воскресати образами. Тими, що притаманні коду, народу, землі, роду, генезі спіралі, в яку вплітається часове мереживо всього, що тут було, є та буде.

Крізь клаптик паперу, що прилипає на змокрілу шибку вікна чи зависає в просторі інтер’єру і гойдається від нашого подиху, світ робиться веселішим, святковішим, іскриться, мерехтить, співає.

У каплі роси цілий світ, в сніжинці  – капля.

Бути обраною, щоб бути росою, краплею, зрошеною витинанкою воскреснути , пам’яттю, кодом різьбленим у творчих образах, світлом, білизною мерехтіти на природному тлі, витинанкою своєї долі.

Кожен сам собі є витинанкою, світиться, мерехтить, гойдається. Світ такий тонкий, весь з крапель зітканий, мереживний.

Ти щось знаєш про нього більше, Даринко.

Колись сніжинка королевою сніжинок стала.

Але ж теплом огортає, не тане на очах, хіба що десь глибоко в середині в кожному дитинством западає, бринить із звуком ліри, щедриком ритми свої видає, чуєш.

Ай справді так, прислухайся. І ти слухаєш, йдеш між сплетеним мереживом творів, хочеш бути легким повітряним, щоб не зачепити, не поранити тонкий крихкий світ сніжинок – витинанок Дарії Альошкіної. Так, щоб не зачепити, але бути присутнім в казковому диві простору й часу.

Почуватися краплею роси. Тією, що спадає ранками літа на листок, завмирає, гойдається, іскриться в ранкових променях сонця.

Як тобі серед мережива, запитуєш себе, і помічаєш когось рідного, близького, далекого, що проглядається в тонко сплетеному мереживі твоєї пам’яті.

Ти бачиш, як світло любить тебе. Як окутує, купається разом з тобою, губиться, кольори свої розкидає, а далі нашіптує тихо щось своє про слово образ.

А далі різьбленим тлом іконостасом повстає в храмі, робиться храмом, серед якого звучить молитва, зависає, мерехтить, грається світлом у просторах виставкових залів, театральних сцен, у просторі часу органним хоралом високо до неба і завмирає таким тихим шелестом паперу. Того що колись був деревом. Того, що тримало на собі краплі роси. Того, що зросло завдяки їй. Того, що воскресає в тонких образах світу. Того, що тримає в собі вода як пам’ять. Того, що сотворили руки Дарини. Того, що зависає перед нашими очима. Того, що говорить про нас. Того, що робить нас щасливими дітваками – тими, що зазирають крізь мереживну шибку вікна в очікуванні різдвяного дива, серед якого світиться її витинанка.