Музей сучасного українського мистецтва Корсаків презентує проєкт «Дифузія», мета якого сприяння розвитку мистецтва у різних регіонах України та посилення взаємодії і співпраці між музейними інституціями.
Отже, виставка «Космос Емми Андієвської» відбудеться вже 29-го січня в м. Рівне у галереї європейського живопису «Євро-Арт», що знаходиться за адресою, м. Рівне, проспект Миру, 4. Презентація виставки відбудеться о 15:00. Вхід вільний (маска+дистанція).
Це тринадцята виставка в рамках культурно-мистецького проєкту «Дифузія».
В експозиції, яка триватиме понад місяць, буде представлено кілька десятків живописних робіт з колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків (Луцьк). Серед них, зокрема, унікальні картини з доповненою реальністю.
Нагадаємо, проєкт національного масштабу «Дифузія», приурочений до 30-річчя відновлення незалежності України. Це серія гостьових виставок, які мають на меті продемонструвати світові актуальність, високу професійність та автентичність українського мистецтва, талановитість і творчий потенціал української нації.
Термін «дифузія» в перекладі з латини означає поширення, розтікання, розсіювання, взаємодія.
На думку фундатора МСУМК Віктора Корсака, саме через гостьові виставки розшириться аудиторія поціновувачів сучасного мистецтва як в Україні, так і за її межами.
Керівна партнерка Музею Леся Корсак зазначає, що ініціатори мають на меті збільшити доступність сучасного національного мистецтва для кожного мешканця держави і сприяти розвитку мистецтва в різних регіонах, представляючи провідних художників.
До слова, проєкт «Дифузія» успішно реалізували вже дванадцять разів : у Львові з виставками творів Миколи Кумановського та Емми Андієвської, у Івано-Франківську, Хмельницькому, Кам’янці –Подільському, Тернополі, Вінниці, Маріуполі, Бердянську , Ужгороді Чернігові та Чернівцях з її ж творами.
Довідково:
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в м. Донецьку. Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка. Мешкає в Німеччині. Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.). У 2018 році Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література». Мистецтво художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано до Музею Сучасного Українського мистецтва Корсаків.
Мирослав Ягода (23 серпня, с. Волсвин, Львівська область — 11 березня 2018, Львів) — український маляр, графік, поет, прозаїк, драматург, та сценограф. Цільний і чесний у своїй багатоманітній творчості, “український Гойя”, був визначною фігурою українського мистецького андеграунду.
Народився в селянській родині, закінчив школу в смт Гірник Львівської області, навчався (але не закінчив студій) у Червоноградському гірничому технікумі. У 1975—1977 роках служив у радянській армії. З 1980 року замешкав у Львові, спершу у майстерні знайомого скульптора, а з 1985 року — у своїй майстерні (підвал з двох кімнат) на вул. Марченка, 4 (тепер вул. Тершаковців); тут він жив і працював до останнього дня.
У 1981—1987 роках заочно навчався в Українському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова на відділі «Графіка». У період навчання розписував церкви у Вінницькій, Львівській і Тернопільській областях.
Поступово увійшов у львівський мистецький світ, але залишався осторонь, провадив досить відлюдкуватий спосіб життя. Вже наприкінці 80-х став культовою фігурою місцевого андеґраунду, а його пивниця-«храм» — особливим місцем у Львові, через яке «переходила довжелезна вервиця візитерів». Брав участь у виставках і арт-акціях у Львові, Києві, Одесі, Харкові, але здебільшого за кордоном: у Польщі, Австрії, Угорщині, Німеччині. 2001 року працював у Ґраці (Австрія) як стипендіат міжнародної програми Cultural City Network. Помер 11 березня 2018 року у своїй майстерні, похований у с. Волсвин Сокальського району.
В ніч із 31 грудня на 1 січня народився Богдан Федорук – український художник-монументаліст (1943 – 2017). Батько – Олександр Федорук був знаним у Луцьку ресторатором із європейським вишколом, власником престижного ресторану «Столітнє вино» по вул. Ягеллонській (нині Лесі Українки). Він трагічно загинув напередодні народження сина від руки фашиста в момент спілкування зі знайомим євреєм із луцького гетто. Мати – Єлизавета (в дівоцтві Адамович) самостійно дбала про сина. Незважаючи на життєві труднощі та нестатки, змогла забезпечити йому гарне виховання та прекрасну освіту. Опісля студіювання основ професійної грамоти у художній студії при Луцькому палаці піонерів та навчання у Луцькій дитячій художній школі під керівництвом Петра Сензюка, Богдан Федорук вступив до Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва.
Провідними викладачами з фаху у нього були Карло Звіринський, Роман Сельський, Данило Довбошинський. На становлення Богдана Федорука як мистця і особистості великий вплив справив тогочасний мистецький Львів і творче середовище шістдесятників – когорта української інтелігенції, яка була у той час в духовній опозиції до комуністичних ідеологем з їхнім прагненням девальвації національних цінностей, нав’язуванням суспільству соцреалістичного стандарту розвитку мистецтва.
Під час захисту дипломної роботи Богдана Федорука Роман Сельський, як керівник і духовний наставник, виголосив справжню промову про свого улюбленого учня: «На Волинь повертається висококваліфікований художник, багатогранна особистість з великим творчим потенціалом. Українське мистецтво може сподіватись від нього високих злетів і визначних звершень».
Ці слова поважного метра, зафіксовані тоді журналістом однієї з львівських газет, безумовно, справили на молодого художника і його творчі плани величезне враження. Опісля закінчення інституту і повернення до рідного міста Богдан Федорук справді стає першим фаховим монументалістом Волині. Вже у 1971 році він виконує серйозне замовлення, створивши до ювілею Лесі Українки перший у Луцьку монументальний рельєф «Лісова пісня» в інтер’єрі готелю Україна. Стіни фойє цього закладу Богдан Федорук прикрашає тематичним розписом ” Поліський край” в техніці sgraffito. Декілька років пізніше на чотирьох поверхах готелю «Україна» він створив об’ємні вітражі зі складними багатофігурними композиціями. Низку важливих проектів художник втілив і в обласних центрах України, районних містах Волині. Блискучими за стилістичними й технічними якостями були вітражі для Білоруського килимового комбінату. Високу оцінку цьому об’єкту тоді надавали фахівці Білорусі та України. На початку творчої кар’єри Богдан Федорук спільно із Григорієм Чорнокнижним та іншими луцькими художниками здійснив творчу мандрівку до Калмикії.
В столиці цієї республіки Еліста вони виконали ряд оформлень для монументальних об’єктів. Ставлячи перед собою достоту амбітні плани, молодий художник наполегливо займався саморозвитком: багато читав, відшуковував інформацію про новини сучасного мистецтва, самостійно розробляв креслення технічного обладнання для вітражної справи і, безперечно, працював на ниві станкового малярства, брав активну участь у міських та обласних виставках. В цей час він створює об’ємний пласт начерків та ескізів для майбутніх робіт. Саме вони сьогодні свідчать про діапазон розвитку і стратегічні напрямки творчих пошуків мистця.
Весь доробок Богдана Федорука струменить традиціями львівської школи з її співзвучністю із європейською художньою культурою. Незаперечним у них також є вплив естетики Романа Сельського, що зреалізована, однак, не по-епігонському вторинно, а впевнено й сміливо, додаючи до виражальної мови вчителя власні композиційні прийоми та технічні вирішення.
Використовуючи стилістику Романа Сельського, Богдан Федорук вдало поєднував її із сюрреалістичними деталями. Відомі карпатські мотиви львівської школи в його творчості поступились колориту волинських пейзажів. Блискуче розпочата мистецька кар’єра й творча активність Богдана Федорука у 1980-х роках дещо згасає у зв’язку з певними причинами особистого плану, а також через спад зацікавлення суспільства монументальним мистецтвом і через відсутність офіційних замовлень.
Вважаючи не вартою боротьбу за місце в мистецтві в складних соціально-політичних умовах, художник залишає творчу діяльність взагалі. Особистою трагедією для нього стало знищення його творів під час реконструкції готелю «Україна».
Наприкінці 2017 року, не дочекавшись свого ювілею, Богдан Федорук відійшов у вічність. Майже не зреалізований творчо, недостатньо пошанований, забутий…
Чи згадає суспільство
про свого сучасника, чи збагне справжню цінність тих можливостей, які на
сьогодні втрачені?
Одним із тих митців, котрі працювали в царині розбудови
образотворчого мистецтва Волині й Луцька другої половини ХХ століття Дмитро Михайлович Латишев (1920 – 1991). Він народився
22 лютого 1920 року у селі Семенівка Мелітопольського району. Брав участь у
подіях другої світової війни, опісля закінчення якої демобілізованим солдатом-фронтовиком
приїхав на Волинь. Впродовж 1945-1948 років працював художником-оформлювачем
при гарнізонному Будинку офіцерів с. Затурці.
Згодом переїхав до Луцька (у 1948 р.), працював у Студії образотворчого мистецтва (до
1949 р.). Розпочав виставкову діяльність. У 1950-му Дмитро Латишев став
студентом заочного відділення рисунку і живопису Університету самодіяльного
мистецтва ім. Н. Крупської у Москві, підсиливши власні досягнення на ниві
самоосвіти порадами і вказівками фахівців. У 1950-1951 роках працював у художній студії ім.. Сидора Ковпака. У1951-1956 роках Дмитро Латишев – голова художньої ради Волинського обласного кооперативного товариства художників. У 1961 РОЦІ У Луцьку відбулась перша персональна виставка творів Димтра Латишева. Від 1965-го до 1991-го року він працює у Волинських Художньо-виробничих майстернях
Художнього фонду УРСР.
Перші кроки в опануванні прийомів реалістичного мистецтва
Дмитро Латишев робив самотужки. Однак, значну роль у його становленні як
художника відіграв приїзд до Луцька. Тут він познайомився із творчими людьми зі світу
мистецтва – випускниками різних навчальних закладів. З багатьма із них він спілкувався, тривалий період працював у
художньо-виробничих майстернях. Як і
багато його колег по цеху, прагнучи творчої реалізації, він наполегливо вчився у
класиків: виконував копії, стилізував виконавчі манери, вперто опановував
закони побудови й перспективи, секрети композиції й колориту. Така наполеглива
праця дала позитивні результати: перших
виставках у Луцьку його твори були демонстрацією справжніх взірців
професійності.
Однак, творчий шлях цього художника був нелегким та
тернистим. На перешкоді кар’єрного
зросту щоразу ставала відсутність документу про вищу спеціальну освіту. Тільки
у 1991 році Дмитра Латишева було
прийнято до Спілки художників УРСР. Проте, незважаючи на перепони, що стояли на
шляху визнання та слави, для митця було надважливим займатись улюбленою справою
– мистецтвом – і жити повноцінним творчим життям. Маленький етюдник супроводжував
художника на всіх його дорогах. У 1960-х роках у пошуках заробітку він здійснив
поїздку на Камчатку. Цю вимушену подорож
до далекого краю на півночі, як справжній митець, він перетворив на своєрідні творчі мандри,
створивши там об’ємний мистецький доробок із блискучими етюдами цього екзотичної
місцевості та його мешканців.
Мистецький доробок Дмитра Латишева складають твори станкового олійного малярства та авторська графіка. Провідними жанрами його творчості були пейзаж, портрет, натюрморт. На формування його творчої методи великий вплив мала виражальна мова передвижництва, а згодом, що властиво для його часу, прийоми соцреалізму. Твори художника зберігаються у приватних зібрання.
Низка його робіт (пейзажі, портрети) – у колекції Волинського краєзнавчого музею. Серед них – полотно «Озеро Нечимне», написане у далекому 1970 році. Мотив, який красномовно оспівала Леся Українка, який зображений у творах багатьох волинських художників, зокрема Олександра Байдукова, Михайла Савицького, постає на полотні Дмитра Латишева без містичного потрактування. Перед глядачем постає достоту живописна місцина із осіннім лісом, рівним плесом води і групою людей на задньому плані. У цьому невибагливому й простому по композиції сюжеті – не лише демонстрація фахових знань в царині кольору, композиції, а надто – прагнення показати гармонійну красу природи, надати зображуваному мотиву ліричного звучання.
У творах
портретного жанру умів передати
індивідуальні риси обличчя, настрій,
характер. Це по-справжньому серйозні роботи із доволі віртуозною виконавчою методою.
У 1990 році у виставковій залі Волинської обласної
організації Спілки художників УРСР відбулась остання персональна виставка
художника. Через рік (22 липня 1991 року) Дмитро Латишев назавжди залишив цей світ, залишивши про себе світлі спогади у
родині, серед друзів та знайомих.
Ім’я Дмитра Латишева назавжди вписане в історію розвитку образотворчого мистецтва волинського
краю другої половини ХХ століття. Його творче завзяття, адекватність
самооцінки, принциповість і послідовність мистецьких пошуків, у великій мірі,
стали взірцевими для художників молодшого покоління його часу, визначивши на
багато років поспіль їхнє усвідомлення власного призначення, шанобливе
ставлення до малярства й художнього ремесла.
Олег Олександрович Байдуков народився 22 травня 1954 року в місті Ківерці Волинської області. Його батько, Олександр Васильович Байдуков, знаний на Волині художник, співець поліського краю, який самотужки опанував прийоми професійного мистецтва. Вочевидь, що від нього, а, можливо, й діда-прадіда, Байдуков-син, успадкував особливе бачення краси. Проте, на відміну від батька, Олег Байдуков отримав можливість навчатись у педагогів. Початковим щаблем його фахового вишколу стала Луцька дитяча художня школа. Згодом, закінчивши вісім класів, він вступив до Косівського технікума народних промислів (відділ художньої обробки кольорових металів). Під час навчання відбув службу в рядах радянської армії.
Закінчивши училище 1977 року, молодим, натхненним,
сповненим планів та ідей, Олег Байдуков повертається до Луцька. Працює скульптором
у Художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР. У кожному своєму творі митець демонструє
блискучий вишкіл, отриманий під час навчання. Він наполегливо працює, прагнучи
де реалізації індивідуальних творчих задумів, стає учасником обласних,
республіканських та міжнародних виставок (Хелм, Мюнхен, Мінськ). Однак, політична
криза в державі призвела до відсутності офіційних замовлень. Олег Байдуков, як
і багато подібних йому, залишилися без стабільного заробітку – знайдені
приватні замовлення не завжди забезпечували гідну оплату.
Олег Байдуков – автор станкової та монументальної
скульптури. Його творчий доробок невеликий, однак
означений професіоналізмом,
є взірцем якісного поєднання прийомів академічної школи із ідеями модерного
мистецтва, що були співзвучні часу. До творів монументальної скульптури Олега Байдукова належить пам’ятник
Кобзареві у селі Угринів Луцького району (архітектори: В. Приходько та В.
Олійник). Ним було створено гіпсовий бюст Лесі Українки і подарований
українській гімназії під Гданськом (Польща). У Любешові на стіні будинку – в минулому
там знаходилась монастирська школа, де у 1753–1759 роках навчався Тадеуш Костюшко, – встановлений мідний
барельєф, виконаний художником.
У співпраці з архітектором Андрошем Бідзілею Олегом
Байдуковим було створено пам’ятник загиблим воїнам-афганцям, що
встановлений на Меморіалі вічної слави у
Луцьку. Його презентовано у березні 2002 року. Центральним елементом цього
монументу є гранітна стела, яка окреслює хрест – символ жертовності. Біля його підніжжя – постать матері. Цей,
створений художником образ, вражає силою материнської любові і драматизмом
водночас. В Устилузі було встановлено один із кращих творів Олега Байдукова – скульптурний
портрет Ігоря Стравінського(1882-1971), відомого композитора-модерніста ХХ століття. На жаль,
створений із міді, він став ласим шматком заробітку для крадіїв. Слід цього
пам’ятника назавжди канув у лету.
У 2011 році Обласний комітет з присудження іменних премій у галузі літератури , культури і
мистецтва визначив претендентів на
участь у другому турі. Так Олега
Байдукова ( посмертно) у складі авторської групи ( художника-дизайнера Степана
Кузьмича, архітектора Владислава Ващука) було висунуто на премію імені Йова
Кондзелевича за створення пам’ятника
члену проводу ОУН-УПА Степану Мазурцю у
селі Прилуцьке Ківерцівського району.
В 2016 році сестра Олега
Байдукова Світлана передала частину станкових творів із творчої спадщини художника
у фонди Волинського краєзнавчого музею. Серед них – скульптурні портрети друзів
і знайомих мистця (художників Юрія Германа, Анатолія Кучерука, ін..), а також –
барельєфи, ескізи монументів та пам’ятників. З-поміж них вирізняється ескіз
втраченого скульптурного портрету Ігоря Стравінського. Він демонструє блискуче
вміння художника передати не лише портретну схожість, а й найтонші порухи душі
великого композитора. Уже два роки поспіль цей твір Олега Байдукова є
візуальним акцентом концертів, які відбуваються у Художньому музеї в рамках
щорічного Музичного фестивалю «Стравінський і Україна». Олег
Байдуков раптово помер 21 вересня 2009 року.
Заслужений
художник України, член Спілки художників СРСР (1960), член Національної спілки художників України (1964). Лауреат Волинської обласної мистецької премії ім. Кондзелевича (2004), нагороджений орденом «За заслуги» III
ступеня (2006).
Народився в Ужгороді
(тодішня Чехословаччина), Закарпаття. Батько художника, словак за походженням
Михайло Якубек, був шанованим у краї інженером-будівельником, репресований і
розстріляний НКВС. Саме батько фінансував пізнавальні подорожі сина до Відня,
Праги, Будапешта, мандрівки кращими музеями Європи, а також студіювання
живопису в провідних художників того часу.
Одним із його перших учителів був талановитий художник Михайло
Розенберг, за порадою якого Якубек на початку 1940-х вступає до Будапештської
академії мистецтв. Розуміючи, що його рівень уже достатньо високий, вирушає на
навчання до Вільної академії мистецтв у Бая-Маре, Румунія (1943 – 1944), де
опанував багато фахових секретів станкового малярства, засвоїв головні принципи
стилістичної методи. «…Баямарський період – це час, коли я був по-справжньому
щасливим», – часто говорив художник, згадуючи ті дні.
Під час Другої світової опиняється у Парижі, де його й застає
перемога над фашизмом. У грудні 1945-го повертається до Ужгорода і вже у 1946
році вступає на останній курс новоствореного Ужгородського
художньо-промислового училища, де вчителями з фаху були корифеї закарпатської
школи живопису Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай. «Носій блискучих традицій
Баямарської школи, Карел Якубек вже тоді був для цих знаних митців радше
колегою, аніж студентом», – зауважує мистецтвознавець Зоя Навроцька.
У 1964 році починається новий виток життя та творчості Карела
Якубека – він погоджується на пропозицію керівництва Спілки художників України
переїхати до Луцька, де разом із Григорієм Чорнокнижником організовує Волинську
секцію Спілки художників та відділення Художнього фонду. Разом із тим працює
головним художником міста.
«Коли 1964 року Карл Михайлович з’явився у Луцьку, – розповідала
тоді мистецтвознавець Зоя Навроцька, – місто мало доволі спорадичне художнє
життя. Він же з собою привіз традиції східної та західної Європи, досвід,
зрештою, натхнення, і відразу вивів Волинь на європейський мистецький простір.
Карел Якубек жив душею в Парижі, співпереживав розвиток мистецтва з
мюнхенськими традиціями, навчався у Будапешті (Угорщина) і Бай-Маре (Румунія).
І коли ми дивимося на створені ним роботи, відчувається європейська естетика –
естетика вільної людини, так, ніби він і не жив у радянському тоталітарному минулому».
Карел Якубек працював у різних техніках та жанрах. У його
доробку є рисунки олівцем та вугіллям, акварелі, пастелі, але переважає олійний
живопис. Жанрово митець охопив пейзажі, натюрморти, портрети, сюжетні
композиції. Йому цікава як природа Закарпаття, так і волинські краєвиди, як
квіти і фрукти, так і побутові речі.
«Випромінюючи енергетику творчого пориву кожен твір розкриває
багатогранність мистецьких пошуків та високий фаховий рівень художника. Всі
твори об’єднує в одну, напрочуд цілісну колекцію висока культура малярства,
витончене колористичне бачення, естетичний смак, неймовірна тональність
настроєвих лейтмотивів», – зазначає мистецтвознавець Зоя Навроцька.
Із 1958 року Карел Якубек – учасник обласних, республіканських,
регіональних та міжнародних виставок. Численні персональні виставки художника
відбувалися, серед іншого, у Москві (1969), Любліні (1999), Луцьку (1999).
Твори художника зберігаються в музеях та приватних колекціях
України, Росії, США, Канади, Німеччини, Польщі, Угорщини.
Карел Михайлович Якубек – яскрава постать українського
мистецтва другої половини ХХ століття. Він народився в Ужгороді. Зростав під
опікою батька Михала Якубека, словака за походженням, висококваліфікованого
інженера-будівельника, який здобув освіту в престижному Віденському
університеті. Заможна, шанована людина на Закарпатті, Михал Якубек був
репресований і розстріляний у застінках НКВС опісля звільнення радянськими
військами Ужгорода. Саме батько заохочував і сприяв Карелу Якубеку в його
творчих починаннях. Не шкодуючи коштів, фінансував пізнавальні подорожі до
Відня, Праги, Будапешта, мандрівки кращими музеями Європи, а також студіювання
живопису в провідних художників того часу.
Після приватних уроків у Михайла Розенберга і за порадою
цього молодого, талановитого професора Карел Якубек на початку 1940-х років
вступає до Будапештської академії мистецтв. Однак вже на перших курсах навчання
усвідомлює, що його рівень підготовки значно перевищує вимоги академічної
програми. Отож, прислухавшись до слів Іштвана Сйоньї – вже знаного тоді мистця,
він від’їжджає до румунського містечка Бая-Маре і вступає до Вільної академії
мистецтв. Цей вельми специфічний навчальний заклад славився у той час своєю
прогресивністю. Довкола нього гуртувалося багато відомих європейських мистців.
Сюди прагнули потрапити молоді таланти, адже отримуючи професійний вишкіл,
студенти не тільки слухали курс лекцій, а й отримували унікальне гуманітарне
виховання, часто-густо вони ставали свідками цікавих дискусій, обговорень
проблеми сучасного малярства, суперечок класиків про природу мистецтва, його
роль у суспільстві тощо.
Перебуваючи в Бая-Маре (1940 роки), Карел Якубек опанував
багато фахових секретів станкового малярства, засвоїв головні принципи
стилістичної методи, на яких базувався вишкіл. Саме тут він узагалі усвідомив
себе мистцем, вибудувавши в уяві модель власної творчості. «…Баямарський період
– це час, коли я був по-справжньому щасливим», – часто говорив художник,
згадуючи ті дні. Доля внесла свої корективи у плани амбітного початківця. В 1944
році переривається його навчання. Як і інші студенти академії, він демобілізований
у робітничий батальйон. Певний час перебуває в Німеччині. Стає свідком
страшного бомбардування Дрездена. Потім потрапляє в полон. Опиняється в Парижі.
Перемога над фашизмом застає його тут, в столиці мистецтв. Однак у грудні
1945-го турбота про матір спонукає повернутися до Ужгорода.
В повоєнні роки разом із близькими людьми Карел Якубек
поступово пристосовується до нових порядків. Життєві перспективи, за риторикою
радянської влади, виглядали дуже звабливо. Однак все було зовсім інакшим, ба
навіть чужим тому ідеалу майбутнього, який вимріяв собі тоді в Баямарах. Так,
ламаючи власне «Я» Карел Якубек знову розпочав свій творчий шлях, але вже в
умовах нових реалій. Необхідність в отриманні офіційних документів про освіту
спонукала його вступити у 1946 році на останній курс новоствореного Ужгородського
художнього училища, в якому викладали Е. Ерделі, Й. Бокшай, О. Грабовський.
Носій блискучих традицій Баямарської школи, Карел Якубек вже тоді був для цих
знаних мистців радше колегою, а ніж студентом. Закінчивши у цьому ж 1946 році
училище, художник влаштовується на роботу в ужгородський Художній фонд УРСР.
Бере активну участь в художньому житті Закарпаття. У 1960 році він ступає в
ряди спілки художників УРСР, отримуючи великі преференції як художник від влади,
хоча членом Комуністичної партії він так і не став.
У 1964 році разом із дружиною Євою Ібрагімівною Єрохіною
Карел Якубек прибуває до Луцька. Тут йому та колезі по ужгородському Художньому
фонду Григорію Чорнокнижному керівництво Спілки художників УРСР доручило зорганізувати
Волинську секцію СХУ. В 1964 – 1968 роках Карел Якубек очолює цю організацію, суміщаючи
роботу із обов’язками головного художника Луцька. В цій справі йому прислуговується
власний мистецького досвід. В Луцьку він намагається запровадити окремі
традиції Баямарської школи. Жвава виставкова діяльність, професійні обговорення
творів, суворі кваліфікаційні вимоги художньої ради, запровадження традиції
відчинених дверей творчих майстерень (не рідше одного разу в місяць),
обов’язкове вдосконалення професійної майстерності під час вечірніх студій – ці
та інші ініціативи Карела Якубека позитивно вплинули тоді на художній клімат
міста.
Нещадно критикуючи інших, Карел Якубек водночас був дуже
вимогливим до себе. Він брав найактивнішу участь у мистецькому житті краю. Здійснював
багато творчих мандрівок з етюдником по Волині, заохочував колег до творчих подорожей
Карпатами, Київщиною та Прибалтикою.
Архівний фонд художника у Волинському краєзнавчому музеї
свідчить, що його діяльність не була спонтанною. Працюючи осмислено та
послідовно, він ставив перед собою багато завдань і зазвичай їх виконував. Ще з
раннього періоду творчості звик постійно фіксувати на фотоплівці власні творчі
пошуки. Напевно ніхто із луцьких художників так сумлінно не каталогізував і не систематизовував
свого доробку. Архіви художника об’ємні та різноманітні. Вони відображають не
тільки сторінки його життя, а й сам процес роботи над полотнами. Надзвичайно
спостережлива людина, Карел Якубек умів виокремити в навколишньому просторі
можливі теми для творчості. Як наприклад: дахи будинків Луцька з вікна власної
творчої майстерні, Парк імені Лесі Українки, осяяний весняним сонцем, подвір’я
на околиці міста з квітучим садом або ж пречудові лісові галявини, дівчата й
хлопці в етнічних строях, діти біля шкільної вчительки, вусатий чолов’яга
сідлає коня, зграйка гусей біля озера, молодиці працюють на колгоспному току…
Всі ці мотиви, першопочатково зафіксовані олівцем або об’єктивом фотоапарата,
були цінним матеріалом для станкового малярства.
Творчий запал і натхненність притаманні всьому, що
створив Карел Якубек. Виконавча манера художника – смілива і дивовижно розкута,
хоча по-реалістичному виважена й організована водночас. Кожна деталь
композиції, якою б спонтанною вона не виглядала, – напрочуд осмислена, знайдена
як єдино вірний крок. Це мистецтво споріднене із майстерністю найвищого рівня,
коли ремесло, сама кухня художника приховані від глядача за ілюзією
невимушеності вражаючим артистизмом праці. Форму ліплять удари легких,
неймовірно точних мазків. Інколи пензель не просто пише, а неначе витанцьовує своєрідну
фугу або запальне стокато на полотні. Темперамент, азарт, наснага – в основі
творчої практики Карла Якубека. Його полотна неначе дихають, пульсують,
миготять кольорами. Січневий сніг сліпуче іскриться аж до болю в очах.
По-справжньому відчутна вологість повітря опісля весняної грози. Пелюстки маків
ромашок, ірисів буквально вибухають барвами літнього дня. Так чуттєво, просто і
легко писали в той час Ерделі, Бокшай, Глущенко, Шишко. І все ж, аналізуючи
доробок художника від Баямарської школи до Луцька, не можна не зауважити, яких
зламів зазнала вимріяна ним ще на початку 1940-х років модель мистецтва. Карелу
Якубеку, як і багатьом його сучасникам, довелось балансувати поміж естетичними
ідеалами вільної творчості й стилістичними догмами тоталітарного соцреалізму. Спадщина
художника сьогодні – це сотні одиниць станкового малярства, авторська графіка,
ескізи, фотоматеріали. Все загалом – значний внесок до скарбниці вітчизняної
культури, художнє відображення складної, суперечливої доби – ХХ століття.
Значною подією у житті художника став вихід альбому його
творів із науковою статтею Олега Сидора (2006 р.).
18 грудня 2008 року Карел Михайлович Якубек залишив цей
світ. Розпорядником його творчої спадщини став колекціонер і добрий товариш
художника Олег Володимирович Гаврилюк, який і передав значну частину архівів
художника, окремі твори авторської графіки та малярства до Волинського
краєзнавчого музею.
Серед
папок, присутніх на моєму планшеті, є одна, що має назву «Смуток». Вона дістала
таку назву від присвяти моєму товаришу, художнику, до якого прижилася ця кличка
чи прізвиськo – співзвучнe кожному дню війни, в якій ми живемо, бо щоденно приходиться
находити скорботний смайл або писати «Світла пам’ять». А ще недавно мені
подарували книгу Миколи Петренка «Коливо», там суцільні спогади про його
сучасників, багатьох я добре знав і серед них були мої вчителі та їхні друзі. Отож, це коливо смутку зачепило мене давно, ще в далекі вісімдесяті
минулого століття, коли привозили цинки з Афгану. Тепер це коливо щоденно
передають із заходу на схід та з півночі на південь. І ми живемо з гірким
прісним смаком колива втрат, з придорожніми схиленими головами, коли
двохсоті повертають у рідний дім, понівечені війною тіла наших героїв…
Сталося
так, що мені запропонували взяти участь у виставці Левка Микитича, присвяченій
роковинам виведення радянських військ з Афганістану. Відбувалася вона в палаці
мистецтв, здається, це був 2007 рік. Правду казати, мені не хотілося жодних спогадів
про війну та її присвяти, тим паче, що моя практика з перформансами була
давно закінчена.
Але сталося цілком зворотне, щось підсвідомо взяло верх у цій історії – моє небо тримало мене в режимі зведеного курка і мій перформанс отримав назву «Війна». Інспіратором до проведення цієї роботи був Мирослав Ягода, точніше його текст про війну жорстокого числа. Правду казати, тоді я нічого не писав взагалі, хіба що листи. Тож писати про війну я не збирався, навіть у помислах для «моєї війни». Мені потрібен був автор, слово якого про війну мені закарбувалося в пам’яті надовго. І власне, цим автором став Ягода…
Це
була ніч у майстерні Мирослава… «Петрусю,
послухай мій текст», – звертався до мене Мирось і починав читати про війну в
підземеллі свого вогкого прокуреного монастиря, тоді я зрозумів, що нічого
більше мені не потрібно слухати.
Миросева
війна мене більше зачепила, ніж та, яку я носив за своїми плечима… Тепер,
коли йшлося про мій перформанс, я не зміг обійтися без його слова і його
декламації. Він робив усе спокійно і впевнено, моя пила тоді йому заважала, але
мені це було потрібно, ця напруга, яку ми вдвох творили в холодному просторі
залу, де ставало всім гаряче від червоної пролитої фарби моїх пострілів з пили,
здирання шкіри з молодих дерев, дзенькоту стріляних гільз різного калібру; і
його рваного слова… На війні тяжко від усього: насамперед невідомо в кого запитуєш,
яка курва її придумала і за що нас гризуть ці окопні воші.
«Художник
завжди вибере войну», – казав Мирось… Його війна була іншою, він був на ній
постійно, все життя не вилізаючи з її мертвотних обіймів та пліснявого окопного
бункера. Про свою приреченість постійно нагадував присутністю потойбічного у
своїх полотнах в графічному кодуванні, символічній композиції, орнаментиці, в макабричності плям
та ліній пекельних вогнів. Дикі крики болів виривалися з уст його героїв,
як радше із нього самого. Тільки він розумів, що художник увесь час на війні. Він
усім своїм єством відчував цю кулю, що заночувала в його черепі і має
повісти тим, хто був сліпим та глухим, не чув його надривного слова із
підземелля до світу до неба, що війна ця неминуча і буде для нього тривати
вічно… Криків підземель старого міста ніхто ніколи не чує… Місто
взагалі мало кого чує… Хіба що помпи великих свят, для голосів поетів та
художників існують підземелля, а для тих, хто над – виплекана некрофільність,
фаюмно могильне поклоніння і возвеличування мертвих. Живі поети можуть
вкусити, загризти до смерті когось із високочолих, і тоді його портрет в
шестигранному обрамленні повісять на одній із стін ритуального залу
картинної галереї…
«Пускання
крові людству завжди потрібно», – сказала війна і здійняла ніж над полотном
художника… Його психологічно скритий наратив тримав у собі напругу війни, її
тятива була постійно натягнута в ціль між потойбіччям та реальністю. Війна не
спала, вона бухала, курила, щемила, зривалася з клем, горіла білкою шизофреника,
дуріла, відсипалася, воскресала, різала, стогнала, кровоточила, морила голодом,
сушила, малювала, кричала, сварилася, злилася, любила, обманювала, глумилася, страхалася,
відсапувалася, гавкала, скавуліла, наливала, забувала, морозила, втікала,
доганяла, сміялася, нявчала, прикидалася, дубасила, вішала, викручувала,
возносила, хвалила, товкла, мучила, ґвалтувала, викручувала, дерла, здирала,
возвеличувала, забувала… Така була його війна – війна числа, чисел, якими жив художник,
що спілкувався з ангелами неба та підземелля, вони теж спокійно дивились на
сесю Миросеву войну і лише крилами відмахувалися від диму, що вона довкола
себе вчиняла. Більшого нічого вдіяти вони не могли, бо він же не збирався
покидати поле бою, бо відчував свою приреченість.
На війні мені відомі її холодні обійми, коли вона тобі промовляє: «Ти мій», але не тобі одному, а сотням, бо навіщо війні ти один, їй потрібне м’ясо, багато м’яса і тебе одного їй буде мало…
Війна Мирося була іншою, до таких, як він, вона підходить з особливим пієтетом, маючи якісь вишукані прибамбаси, які сплітає поза окопами реальних боїщ: «Ти ж мій солдатику, ти моя Ягодка». А далі смак, який щелепи монстра чавкали, щоб між блювотиння появлявся червоний краплак, що сочився з очей янголів, море сукровиці, в якому борсалися сотні тіл, поміж своїм храпом промовляючи молитви, вичитували настанови, здіймали руки в молитві, горіли пломенем своїх сердець. Цей смак Ягоди війна тримала в собі, як і він її загнуздану як дикого коня, що норовив рвався з вудил, але Мирось тримався в її сідлі, і в момент, коли вона переходила межу можливого, ангели його накривали білим і рятували…
Ми
зналися доволі давно, нас познайомив Віктор Неборак. Пригадую, був його авторський
вечір у театрі Курбаса, де Мирось сидів навпочіпки і весь
вечір читав свої тексти. Він приходив на мої акції та перформанси,
а ще було багато ночей в його підвалі з його всюдисущою таксою, що
не давала спокою нікому.
«Наливайте,
я зараз вам покажу свою графіку, – казав Мирось, заходив у свою розбурхану
палату і виносив звідти аркуші з графікою. – Ось погляньте». Далі була почерговість текстів, алкоголю та
графіки, а ще його фільм… Перформанс, де він ніс хреста… «Старушеку, – звертався
до мене, – ходи я тобі покажу. Я знаю, ти мене розумієш». І ми йшли
нічним містом з його ангелами та хрестами за плечима. Здається мені, що
він завжди когось чекав, хоча насправді був самітником, він вів бесіду з
небом…
Його
театр чи вистава, в якій він був актором, була правдою від і до, він усе
добре усвідомлював у своїх спогадах: про психлікарню та себе як її
пацієнта, чи можливо нас як його пацієнтів…
P.S. «Ти загинув на війні во їм’я війни», Мирослав Ягода
1985 — закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (зараз Львівська Академія Мистецтв), факультет — інтер’єр і обладнання.