Петро Старух: Війна його жорстокого числа…

Петро Старух: Війна його жорстокого числа…

img

Серед папок, присутніх на моєму планшеті, є одна, що має назву «Смуток». Вона дістала таку назву від присвяти моєму товаришу, художнику, до якого прижилася ця кличка чи прізвиськo – співзвучнe кожному дню війни, в якій ми живемо, бо щоденно приходиться находити скорботний смайл або писати «Світла пам’ять». А ще недавно мені подарували книгу Миколи Петренка «Коливо», там суцільні спогади про його сучасників, багатьох я добре знав і серед них були мої вчителі та їхні друзі. Отож, це коливо смутку зачепило мене давно, ще в далекі вісімдесяті минулого століття, коли привозили цинки з Афгану. Тепер це коливо щоденно передають із заходу на схід та з півночі на південь. І ми живемо з  гірким прісним смаком колива втрат, з придорожніми схиленими головами, коли двохсоті повертають у рідний дім, понівечені війною тіла наших героїв…

Сталося так, що мені запропонували взяти участь у виставці Левка Микитича, присвяченій роковинам виведення радянських військ з Афганістану. Відбувалася вона в палаці мистецтв, здається, це був 2007 рік. Правду казати, мені не хотілося жодних спогадів про війну та її присвяти, тим паче, що моя практика з перформансами була давно закінчена.

Але сталося цілком зворотне, щось підсвідомо взяло верх у цій історії – моє небо тримало мене в режимі зведеного курка і мій перформанс отримав назву «Війна». Інспіратором до проведення цієї роботи був Мирослав Ягода, точніше 
його текст про війну жорстокого числа. Правду казати, тоді я нічого не писав взагалі, хіба що листи. Тож писати про війну я не збирався, навіть у помислах для «моєї війни». 
Мені потрібен був автор, слово якого про війну мені закарбувалося в пам’яті надовго. І власне, цим автором став Ягода…

Це була ніч у майстерні Мирослава…  «Петрусю, послухай мій текст», – звертався до мене Мирось і починав читати про війну в підземеллі свого вогкого прокуреного монастиря, тоді я зрозумів, що нічого більше мені не потрібно слухати.

Миросева війна мене більше зачепила, ніж та, яку я носив за своїми плечима… Тепер, коли йшлося про мій перформанс, я не зміг обійтися без його слова і його декламації. Він робив усе спокійно і впевнено, моя пила тоді йому заважала, але мені це було потрібно, ця напруга, яку ми вдвох творили в холодному просторі залу, де ставало всім гаряче від червоної пролитої фарби моїх пострілів з пили, здирання шкіри з молодих дерев, дзенькоту стріляних гільз різного калібру; і його рваного слова… На війні тяжко від усього: насамперед невідомо в кого запитуєш, яка курва її придумала і за що нас гризуть ці окопні воші.

«Художник завжди вибере войну», – казав Мирось… Його війна була іншою, він був на ній постійно, все життя не вилізаючи з її мертвотних обіймів та пліснявого окопного бункера. Про свою приреченість постійно нагадував присутністю потойбічного у своїх полотнах в графічному кодуванні, символічній композиції, орнаментиці, в макабричності плям та ліній пекельних вогнів. Дикі крики болів виривалися з уст його героїв, як радше із нього самого. Тільки він розумів, що художник увесь час на війні. Він усім своїм єством відчував цю кулю, що заночувала в його  черепі і має повісти тим, хто був сліпим та глухим, не чув його надривного слова із підземелля до світу до неба, що війна ця неминуча і буде для нього тривати вічно… Криків підземель старого міста ніхто ніколи не чує…  Місто взагалі мало кого чує… Хіба що помпи великих свят, для голосів поетів та художників існують підземелля, а для тих, хто над – виплекана некрофільність, фаюмно могильне поклоніння і возвеличування мертвих.  Живі поети можуть вкусити, загризти до смерті когось із високочолих,  і тоді його портрет в шестигранному обрамленні повісять на одній із стін  ритуального залу картинної галереї…

«Пускання крові людству завжди потрібно», – сказала війна і здійняла ніж над полотном художника… Його психологічно скритий наратив тримав у собі напругу війни, її тятива була постійно натягнута в ціль між потойбіччям та реальністю. Війна не спала, вона бухала, курила, щемила, зривалася з клем, горіла білкою шизофреника, дуріла, відсипалася, воскресала, різала, стогнала, кровоточила, морила голодом, сушила, малювала, кричала, сварилася, злилася, любила, обманювала, глумилася, страхалася, відсапувалася, гавкала, скавуліла, наливала, забувала, морозила, втікала, доганяла, сміялася, нявчала, прикидалася, дубасила, вішала, викручувала, возносила, хвалила, товкла, мучила, ґвалтувала, викручувала, дерла, здирала, возвеличувала, забувала… Така була його  війна – війна числа, чисел, якими жив художник, що спілкувався з ангелами неба та підземелля, вони теж спокійно дивились на сесю  Миросеву войну і лише крилами відмахувалися від диму, що вона довкола себе вчиняла. Більшого нічого вдіяти вони не могли, бо він же не збирався покидати поле бою, бо відчував свою приреченість.

 На війні мені відомі її холодні обійми, коли вона тобі промовляє: «Ти мій», але не тобі одному, а сотням, бо навіщо війні ти один, їй потрібне м’ясо, багато м’яса і тебе одного їй буде мало…

Війна Мирося була іншою, до таких, як він, вона підходить з особливим  пієтетом, маючи якісь вишукані прибамбаси, які сплітає поза окопами реальних боїщ: «Ти ж мій солдатику, ти моя Ягодка». А далі смак, який щелепи монстра чавкали, щоб між блювотиння появлявся червоний краплак, що сочився з очей янголів, море сукровиці, в якому борсалися сотні тіл, поміж  своїм храпом промовляючи молитви, вичитували настанови, здіймали руки в молитві, горіли пломенем своїх сердець. Цей смак Ягоди війна тримала в собі, як і він її загнуздану як дикого коня, що норовив рвався з вудил, але Мирось тримався в її сідлі, і в момент, коли вона переходила межу можливого, ангели його накривали білим і рятували…

Ми зналися доволі давно, нас познайомив Віктор Неборак. Пригадую, був його авторський вечір у театрі Курбаса, де Мирось сидів навпочіпки і весь 
вечір читав свої тексти. Він приходив на мої акції та перформанси, 
а ще було багато ночей в його підвалі з його всюдисущою таксою, що 
не давала спокою нікому.

«Наливайте, я зараз вам покажу свою графіку, – казав Мирось, заходив у свою розбурхану палату і виносив звідти аркуші з графікою. – Ось погляньте». Далі була почерговість текстів, алкоголю та графіки, а ще його фільм… Перформанс, де він ніс хреста… «Старушеку, – звертався до мене, – ходи я тобі покажу. Я знаю, ти мене розумієш».  І ми йшли нічним містом з його ангелами та хрестами за плечима. Здається мені, що він завжди когось чекав, хоча насправді був самітником, він вів бесіду з небом…

Його театр чи вистава, в якій він був актором, була правдою від і до, він усе добре усвідомлював у своїх спогадах: про психлікарню та себе як її 
пацієнта, чи можливо нас як його пацієнтів…

P.S. «Ти загинув на війні во їм’я війни», Мирослав Ягода