Біографія

logo_white_2018

Біографія

Сипняк Петро Михайлович

1959

Народився в с. Лани, Івано-Франківська область.

1985 — закінчив Львівський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва (зараз Львівська Академія Мистецтв), факультет — інтер’єр і обладнання.

1989 — член Спілки Художників України.

Народний художник України.

Член Клубу Українських Мистців (КУМ).

Біографія

Карло Звіринський

1923 – 1997

Народився в селі Лаврів на Львівщині.

З 1992 — експерт з питань монументального живопису та оздоблення в храмах Львівської Архиєпархії УГКЦ.

1992 — член Спілки художників України, 1995 — висувався на присвоєння лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, 1997 — присвоєно вчене звання доцента кафедри монументально декоративного живопису, 1997 — Заслужений діяч мистецтв України.

1936 — закінчив початкову школу (4 класи із 7-річним навчанням) у селі Лаврів при Василіянському монастирі.

1942 — екстерном склав екзамени за 7 класів народної школи у Львові та вступив на підготовче відділення Львівської мистецько-промислової школи (Staatliche Kunstgewerbesczhule).

1942—1943 — навчання у Львівській мистецько-промисловій школі (Staatliche Kunstgewerbesczhule) на графічному відділі. Викладачі: Микола Бутович, Володимир Баляс, Антін Малюца, Михайло Козик, брати Юліан та Омелян Ліщинські, В. Федюк.

1943—1944 —навчання у Вільній Українській Мистецькій Академії, відділ малярство.

1945–1946 — навчання у Львівському художньому училищі на малярському відділенні у Романа Сельського, з яким згодом заприятелював.

1947—1953  — навчався у Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва (тепер ЛНАМ) на відділенні монументального живопису (викладач Р. Сельський) з однорічною перервою.

1949-1950 — митця відраховують на рік за неповагу до соцреалізму та «прояви буржуазного націоналізму та поширення формалістичних тенденцій у мистецтві».

1953 — закінчує Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер ЛНАМ), керівник диплому — Бокшай Й. Й.

1953—1959 — викладач живопису у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівський державний коледж ім. І. Труша).

1959—1982 — старший викладач живопису у Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва (тепер ЛНАМ).

1982 — за рік до пенсії К. Звіринського не допустили до конкурсу викладачів і звільнили з роботи з політичних мотивів.

1988—1989, 1993—1997 — ректор Е. Мисько запрошує на посаду професора кафедри монументального живопису Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва.

1992—1995 — викладач Школи іконопису ім. Святого Луки при монастирі отців Студитів храму Святого Архистратига Михаїла у Львові (керівник о. Севастьян Дмитрух).

1997 — посада професора кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв.

Помер 8 жовтня 1997 року, похований на Голосківському цвинтарі. Пам’ятник на могилі К. та А. Звіринських , виконаний львівським скульптором Романом Петруком.

Біографія

Лукань Володимир Григорович

1961

Народився в місті Дрогобичі, Львівської області.

Навчався Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва.

З 1984 викладає на художньо-графічному факультеті Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника.

Працює в галузі іконопису на склі, малярства, графіки.

Роботи знаходяться в галереях та приватних збірках України, США, Канади, Німеччини, Англії, Польщі, Росії.

Мешкає та працює в Івано-Франківську.

Володимир Сандюк: Спогад про Володю Луканя

Якось відкривали виставку творчого об’єднання «Нас сім» у Луцьку. Їхало нас п`ятеро в авто: позаду – Микола Павлюк (світлої пам’яті), Богдан Бринський, моя Лариса. Володя Лукань – спереду біля мене.

Виїхали зранечку, в обід відкрили виставку, поспілкувалися з творчою спільнотою Волині, погостилися, та й під вечір – домів, на Франківськ.

Дорогою ділимось враженнями від міста Луцька, від презентації нашої виставки. Настрій піднесений: жартуємо, співаємо… Кваплюся, бо ніч лапає за очі…Стемніло…

Десь на межі Тернопільщини та Івано-Франківщини зупиняють нас патрульні ДАІ. Підходять до авто, питають документи на машину, водійське, страхівку. Я по кишенях в пошуках документі – нема! Розумію – вдома забув. Тихцем кажу це Володі,

бачу Величезне здивування в його очах, але то лишень мить. Далі Лукань поважним священничим голосом каже ДАІшнику, що повертаємось з Луцька, де презентували серед іншого ікони на склі та витягує з торби каталог своїх робіт на сакральну тематику, дарує патрульним. Ті підсвічують ліхтариком книжку. Уважно її розглядають, прицмокують. Вже й не питають документів… Далі «дають під козирок» з почесною фразою: «Щасливої дороги, Отче!»

Від’їжджаємо декілька метрів у повному мовчанні. Далі всі «випадають» сміхом.  «З тебе 20 гривень за каталог» – чую від Луканя. І далі тішимося… Дякую, Володю!

Біографія

Емма Андієвська

1931

Народилася в м. Сталіно (тепер Донецьк).

Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка.

Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної спілки письменників України.

Лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.).

Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література» (2018).

Художні виставки проходили в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії.

Мистецтво  художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано до Музею сучасного українського мистецтва Корсаків.

Нині мешкає у Мюнхені (Німеччина).

Віктор Корсак: ПЕРШИЙ СЕРЕД РІВНИХ

Чи повинен музей сучасного мистецтва в епоху «пост-постмодернізму» репрезентувати мистецтво, яке створювалося більше півстоліття тому?

Питання на дану тему ми часто отримуємо, як від звичайних відвідувачів, так і від художників, так і від експертного середовища. Причому така дилема виникає щодо концепції музеїв сучасного мистецтва у всьому світі.

Наша відповідь – ТАК! Ми вважаємо, що лише «симбіоз» ретроспекції та сучасних об’єктів мистецтва у повній мірі дозволять сучасній музейній інституції повноцінно виконувати його функції.

Карло Звіринський “Аплікація”

Ми переконані, що експонування творів мистецтва, які вже стали надбанням історії у контексті сучасного музею «мобілізує минуле, дозволяє йому яскраво світитися у теперішньому, забезпечує мобільність історії», дозволяє по новому її прочитати, причому прочитати не як «хрестоматію», написану політично заангажованим експертом, який подає її через призму своїх комплексів, стереотипів та нав’язаних догм, а прочитати у світлі сьогодення, що забезпечує справжнє розуміння минулого та дозволяє будувати ефективне майбутнє.

Саме це спонукало нас започаткувати проект «Генеза», проект який покликаний не тільки повертати сучасникам незаслужено забуті імена та цілі явища в українському мистецтві, а дати можливість кожному відвідувачу сформувати власний погляд на історію, без маніпуляцій та лукавства. Адже, як казав І.Корсак: «Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене вчора».

Однією із актуальних сторінок історії національного мистецтва є «український нонконформізм». Так, із одного боку: незгода, неприйняття норм, цінностей комуністичної ідеології, груповий тиск тодішніх спецслужб, влади, суспільства у цілому, та імперське свавілля, яке нищило все українське; а з іншого: наявність європейського духу, національної ідеї та глибоких сакральних традицій, обумовили нонконформну реакцію у частини митців, що сформувало унікальне естетичне явище у глобальному масштабі, допоки на жаль не достатньо знане не тільки у світі, а і в Україні.

Він протестував проти мистецької диктатури соцреалізму, він протестував проти «зображення дійсності в її революційному розвитку». Саме йому належать слова, що: «Одне яблуко Сезана більше варте від усього “мистецтва” соцреалізму разом узятого», за що його в 1949 році було виключено з Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.

Одним із яскравих представників цієї когорти митців був Карло Звіринський, який у 50-70-х мав не лише свою систему відліку та репрезентував своє відношення до «комуністичної схоластики», а і створив підпільну академію, яка стала фундаментом західно-українського нонконформізму.

Карло Звіринський
“Натюрморт з метеликом”, 1975

Карло Звіринський писав: «Я бачив на кожному кроці несправедливість, облуду, терор – все це викликало в мене обурення, що мені хотілося в якійсь формі тому протиставити. І то було, як мені здавалося, одиноке, що я міг зробити тоді …».

Серед його цінностей домінували духовні та суспільні, а потім вже було мистецтво, яке було тією, що мусила служити двом першим. У своєму щоденнику він зазначив: «Мистецтво не є сенсом мого життя, а лише засобом для висловлення мого відношення до життя».

Читаючи цитати Карла Звіринського, мене вразила їх глибина, щирість та надзвичайна актуальність. Без зайвого пафосу можна стверджувати, що він був геніальною людиною, і це я нижче спробую аргументувати.

Так, «геній керується не засвоєними правилами, а здогадами та почуттями, які навіяні Богом… Лише генієві дано почувати себе як вдома у сфері невідомого і розширювати природу…”,- писав Ф. Шіллер, і таким був Карло Звіринський. Він казав, що «спостерігаючи природу – я подивляю, подивляючи – я малюю, малюючи – я молюся. Всі картини я сприймаю як молитву».

Генії готові суперничати із природою, і це суперництво проявляється не у можливості Платонівського «копіювання копії», а у здатності до абстрагування до створення знаків та символів; символів, які тим більше мають сенсу, чим більше сенсів мають. Це як формула, у яку можна підставити різні змінні, що дає змогу отримати нескінченну кількість результатів. Карло Звіринський переводив реальність в емоції, а емоції у символи. Його символи надзвичайно глибокі і мають досі до кінця неусвідомлений зміст та відображують філософську безкінечність, протиріччя та динамізм, а це може робити тільки геніальний митець. «Я ніколи не займався чисто формальними пошуками, завжди у кожну роботу я вкладав якусь ідею, підтекст, задум…», – писав художник.

Карло Звіринський “Дрібниці”, 1965

«Геній це той, що як природа сам створює закони, але вони не суперечать їй, геній це сама природа плюс унікальність», – стверджував Гегель. І таким був Звіринський, який писав: «Побачити те, що не побачили другі, почути те – що не почули другі, зрозуміти те – що не зрозуміли другі – це і є талант. І дивуватись тому – що не дивує другого. А хто не дивується формі хмари й рухові хвилі – хіба він може бути поетом, вченим». Карло Йосипович був одним із перших, хто в умовах тоталітарного режиму почав творити по-новому. «В Москві робили те саме, що робили ми, але робили на 5 років пізніше» – якось зауважив він.

Геній не повинен брехати ні собі ні іншим, не повинен іти на компроміси. «Я був поставлений в такі умо¬ви, … щоб виставлятися, то треба було йти на компро¬міс. На компроміс я не хотів іти. Якщо я хотів би під¬носитися по службовій драбині,… то перекреслювало б мене як громадянина”.

Геній, це той, що має невичерпну здатність до пізнання. «Так як та історія малярства розвивалася, так я йшов за нею … Основа того, що я в житті робив, у моєму характері була постійна спрага знання… Раз на тиждень Бі-Бі-Сі передавало інформацію про мистецьке життя за кордоном. Якийсь художник чи мистецтвознавець польською мовою просто і доступ¬но розповідав про різні виставки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, про якісь мистецькі школи… Були кри¬тичні статті про західне мистецтво, де для наочності наводилося п’ять-десять репродукцій того чи іншого автора, які мали переконати нас в тім, як це погано і неприйнятне для нас. Але нас не цікавили їх тексти…».

Карло Звіринський “Ніч”, 1962

Геній, це той, хто після себе залишає учнів, не механічних епігонів, а тих хто робить наступний виток у спіралі розвитку людства. Тобто геній – це той, що здатен створити школу та стати її лідером. Школу, яка заснована на новій течії чи напрямку, в основі якої лежать велика ідея, певні принципи та цінності, традиції наступності, світосприймання та мислення. Школу, яка надихає та володіє унікальною методологію підготовки. Школу, яка має особливу атмосферу, що забезпечує формування художника, яка має свій підхід до постановки та вирішення проблем. Школу, як творчу співдружність, для якої характерний синергетичний ефект, тобто яка розвивається за рахунок розвитку кожного її члена, спілкування між ними та взаємного впливу один на одного.

Саме таку школу («Підпільну академію») створив К. Звіринський.

Він писав: «Я бачив чого вчать студентів. Вчили їх недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант був би загублений, і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалося мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення. Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти … Помагаючи рости їм, ріс і я сам… Я не міг вийти на вулицю, я не міг розклеювати листівок, бо то би ні до чого не довело. Але я знав: я можу впливати, я можу формувати, можу виховувати їх. А прийде час – і це дасть плоди… Цілі мої були – як з них зробити людей… Я вчився сам, вчився в них, вони вчилися у мене».

Він вчив їх за рахунок власної творчості, а це не просто жертвувати власними амбіціями, наступати на горло свого «его» та не реалізовувати на повну, даний Богом талант митця, про те він казав: «Завтра я ще зумію намалювати, а на них вплинути завтра не зможу вже… Мої учні – то мої найкращі твори…».

Звіринський, розвиваючи у всіх разом інтелігентність, людську гідність, патріотизм, у кожного конкретно розвивав його талант: «Справою моїх старань було власне те, щоби розвинути в них оту потребу йти власною дорогою…».

«Пагано платить той учителю, хто назавжди залишається учнем»,- писав Ф. Ніцше. Учні Звіринського «заплатили» учителю сторицею, ставши видатними українськими художниками, започаткувавши власні напрямки у мистецтві та виховавши наступні покоління не менш талановитих митців.

І на завершення: наліт цивілізації дуже тонкий, історія показує, що люди швидко повертаються у дикий стан. Культура – це як родючий шар ґрунту, її необхідно захищати та нарощувати; в іншому випадку її може видути буревієм на кшталт фашизму, комунізму чи рашизму.

Ерозія ґрунту супроводжується погіршенням фізичних, хімічних, біологічних його властивостей та призводить до довготермінової втрати природного рослинного покриву. Ерозія культури має не менш, а у деякій мірі більш разючі наслідки, а щоб цього не сталося потрібно робити заліснення, заліснення деревами, які мають потужну кореневу систему.

Заліснення у культурі, це такі митці, як Карло Звіринський, це такі навчальні осередки, як його «Підпільна академія», це славна плеяда його учнів, таких як Андрій Бокотей, Петро Грицик, Петро Маркович, Іван Марчук, Олег Мінько, Роман Петрук, Богдан Сойка, Зеновій Флінта, Леся Цегельська (Крип’якевич)…, які вже також виховали своїх учнів. Це сучасні музейні інституції, які репрезентують твори художників не лише «естетичним елітам», а максимально широкій аудиторії; які стимулюють виникнення у глядача не тільки кантівського безкорисного задоволення через усвідомлення безцільної доцільності, а викликають у нього переживання катарсису, пробуджують життєву енергію, надихаючи на створення чогось нового, чогось великого.

Зоя Навроцька: Мистецтво культової художниці

Мистецтво Емми Андієвської – культової української художниці – із вимірів космічних! Її доробок важко означити конкретикою цифр, навіть із численними нулями: прозові твори глибинно філософського змісту, вишукана поезія, в обсязі якої – перлиною із перлин є унікальні сонети, малярство – нестримна повноводна ріка, що, увірвавшись у європейську художню культуру 1960-х, долучила Україну до відкривачів новітньої виражальної мови мистецтва. Все загалом – свідчення про феноменальний інтелект авторки, її неймовірну працелюбність, а, найголовніше, про силу духу, яка спонукає не призупинятись на етапах розвитку, повсякчас бути актуальною, співзвучною своїй добі та неймовірно цікавою молодим поколінням. Відтак, творчість Емми Андієвської неможливо класифікувати за традиційними ознаками, виокремлюючи, скажімо, пласт літератури від об’єму ткацтва, або ж об’ємних серій малярства. Світ її творчості цілісний, як за естетичними, так і за стилістичними ознаками. Теми, втілені в слові, лінії, кольорі приваблюють особливим ірраціональним звучанням, чистим, майже дитинним, поглядом на світ.

Емма Андієвська “Двоє з ракетками”

Нині, коли в сучасному мистецтві простежується певна реактуалізація пластичних ідей модернізму, творчість Емми Андієвської звучить пречистою автентикою цього напрямку. Автентикою, яка наскрізь позбавлена імітацій та епігонства. Вільний політ уяви, фантасмагоричні видива, образне мислення без жодних догм та канонів… Фундаментальний архаїзм променить крізь призму культурних нашарувань. Таке мистецтво стимулює уяву, провокуючи глядача до дискусій, переосмислень і трактувань. Твори цієї художниці – неначе нескінченні опуси із філософським зануренням у сфери буття. Складні переплетіння традицій виражальної мови кольоротворення та композиційної архітектоніки усе ж підпорядковані формату яскраво-індивідуального бачення та відчуття. Інколи площина творів Емми Андієвської уподібнюється до коштовностей середньовіччя з мерехтливою поверхнею кольорової смальти або ж спалахів рубінів, полисків агату, бірюзи, тьмяним світінням старого срібла-золота.

Вибудовуючи простір за допомогою геометричних фігур, художниця згладжує, заокруглює, неначе полірує гострі кути форм, чим додає їм грайливої легкості та ліризму. І, навпаки, пронизливої емоційної напруги вона досягає, використовуючи ритмомелодику різких, ба, навіть, рвучких пластичних мас і ліній. Не зважаючи на присутність чорного в палітрі, її малярство дзвінке й насичено-яскраве. Використання контурів жодною мірою не впливає на домінанту контрастів.

Емма Андієвська “Двоє”

Однак, про що співає ця нескорена, дика, вільнолюбна українська птаха? Дисонанси брутального зовнішнього світу й крихкого внутрішнього світу людини вона поборює поезією барв, промовистістю образів, у яких голосить Кассандра, мудрує Зара Тустра, епічними нотами озиваються пращури.

Її твори – це невтомне дошукування істини у всьому: в слові, кольорі, в людині. Це, водночас, відображення виключно особистісного розуміння свого часу, своєї доби й прагнення зафіксувати їх у просторі мистецтва. Чи готові ми сьогодні співати із цією птахою в унісон, чи гідні дорівнятися до неї духом?!

Мистецтвознавець Зоя Навроцька, 2019

Заявка