1894 – закінчила восьмикласну школу при монастирі сакраменток у Львові. 1901 – 1902 – разом із сестрою Ольгою-Меланією Кульчицькою відвідувала Львівську Художньо-промислову школу (нині ЛДКДУМ ім. І. Труша), викладач – аквареліст Антоній Стефанович. 1902 – 1903 – навчання в приватній школі Станіслава Батовсього-Качора у Львові. 1903 – 1907 – навчання на загальному факультеті віденської Художньо-промислової школи. Викладачі: Е. Малліна (фігуративний та елементарний рисунок), В. Шульмайстер (орнаментальний рисунок), А. фон Кеннер (рисунок людської фігури), Ф. Цішек (очолював навчальний відділ школи).
1908 – захист дипломної роботи “Сучасне навчання рисунка як засіб мистецької освіти” – право викладання рисунку у навчальних закладах.
Навчання Олени Кульчицької у Відні припадає на період розквіту модерного мистецтва Австрії. Художниця захистила диплом в освітній філії цісарсько-королівсього Австрійського музею мистецтва й промисловості – Художньо-промисловій школі, заснованій у 1868 році. В цьому ж навчальному закладі Густав Клімт здобув освіту архітектор-декоратора. Захоплення сецесією позначилося на авторській художній манері: декоративність форми, схильність до символіко-алегоричного трактування образів, широкі узагальнення, площинні рішення.
1905 – 1907 – навчання у Відні у спеціальному ательє емалювальних робіт, під керівництвом професорки Аделі фон Штарк. 1903 – 1907 – щорічні літні вакації в Косові. 1908 – подорож Мюнхен, Париж, Нормандія, Лондон, Швейцарія. 1908 – викладачка рисунку в приватному Ліцеї імені королеви Ядвіги у Львові. 1909 – персональна виставка в залах польського Товариства прихильників образотворчого мистецтва. 1909 – викладачка рисунку в 2-й Вчительської Семінарії в Перемишлі. 1911, 1913 – участь у всеукраїнських виставках у Києві.
Перша світова війна застала художницю в Перемишлі, де вона мешкала разом із сестрою Ольгою Кульчицькою та матір’ю. Їм, як і багатьом українкам, загрожувало ув’язнення в Талергофі, після втручання бата матері Романа Стебельського (прокурора в Перемишлі) родині вдалося виїхати до Відня. У столиці сестри долучилися до роботи новоствореного Комітету допомоги пораненим українським воїнам. Організація видала низку листівок з репродукціями творів художниці на воєнну тематику, що стали першою спробою популяризації української ідеї засобами мистецтва. За громадянську позицію в роки війни й надання допомоги інтегрованим українцям польська влада ув’язнила Олену та Ольгу Кульчицьких, як і багатьох українок та українців Перемишля, в таборі в Баранові.1939 – навесні переїзд до Львова, робота в музеї НТШ.
1940 – робота у відділі народного мистецтва Львівського музею етнографії та художнього промислу. 1943 – персональна виставка з нагоди 35-ліття творчої праці. 1945 – персональна виставка в Києві. 1945 – 1951 – викладачка на кафедрі оформлення книги в Українському поліграфічному інституті ім. І.Федорова. 1947 – звання професорки. 1956 – звання Народної художниці України. 1967 – лауреатка Державної премії Україні ім. Т.Шевченко.
Згідно заповіту увесь свій мистецький доробок передала в дар Україні.
Перше знайомство з Оленою Кульчицькою походить ще з часів мого навчання в народній школі, з бібліотеки якої я позичав книжки для дітей. Я любив багато читати, а ще більше мене цікавили ілюстрації, які я докладно переглядав до найменших подробиць. Вони були для мене такі притягальні, що коли б їх не було, то хто знає, чи був би я прочитав ці всі книжечки з Вільшанської шкільної бібліотеки, яку так дбайливо комплетував наш улюблений учитель, Юліян Сенишин. Перші лектури і перші твори мистецтва, з якими дитина стрічається, мають на неї великий вплив і залишають по собі незатертий слід на ціле життя.
Із усіх ілюстраторів дитячої літератури були тоді найбільш відомі в Галичині Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Юрій Магалевський та початківець Едвард Козак. Більшість книжок. які я прочитав, була ілюстрована Оленою Кульчицькою. Ще сьогодні я добре пригадую, що тоді мені найбільше подобалися ілюстрації А. Манастирського, тому, що були вони завжди старанно виконані, мали гарний і тонкий рисунок, гармонійну композицію та персональний стиль. З цих ілюстрацій пробивалася якась шляхетність, любов до представлених персонажів, не було в них ні карикатур, ні манеризму чи натуралізму, як у О. Куриласа. Рисунки Манастирського були приємні і цікаві для ока, збуджували в дітей уяву та витворювали казковий, мрійливий настрій.
Олена Кульчицька “Кий” лінорит, 1918
Рисунки О. Кульчицької видавалися мені “модернішими” від ілюстрацій попереднього мистця, вони були такі цікаві, добре зрозумілі для дітей, мали багату фантазію, але були трохи занадто простими й різкими на мій тодішній смак. Безперечно, вони були більш стилеві, ніж ілюстрації А. Манастирського, і їх можна було відразу пізнати з першого погляду, навіть і без підпису. Хоч рисунки Кульчицької не були такі “аристократичні”, як у Манастирського (натомість мені більше подобалася в них творча уява малярки), вони довше залишалися в пам’яті, мабуть тому, що були дальші від реалізму. Манастирський рисував переважно пером, або олівцем, натомість більшість ілюстрацій Кульчицької виглядала немов дереворити, бо лінія була грубша, певніша і простіша. Рисунки Кульчицької своїм мужнім стилем гартували характер дітей, виробляючи в них респект до сили, натомість рисунки Манастирського збуджували мрійливість та деяку відірваність від реальності світу. Ілюстрації О. Куриласа не впливали на мою уяву, бо були суто реалістичні, без поезії, вони лише ілюстрували текст, щось подібне, як це тепер видно в деяких ілюстрованих фейлетонах у газетах масового збуту. Рисунки Ю. Магалевського були цікаві змістом, трохи таємничі, зате сухі формою, нерівно і нервово рисовані.
І коли тепер, по стількох роках, я пригадую собі, як сильно впливали на мене ілюстрації дитячих книжок, то вважаю доцільним пригадати нашим видавцям літератури для дітей і для молоді, що дитина вже в народній школі має розвинене відчуття краси і вже відтоді треба її виховувати на найкращих зразках творів мистецтва. Недбайливе видання книжки зі слабими ілюстраціями (не говорю тут про зміст книжки) погано впливає на виховання естетичного смаку; такі немистецькі видання просто заглушують природний гін дитини до ідеалу краси.
Олена Кульчицька “Церковця в Великому біля Добромиля” дереворит, 1920
Коли я поступив в гімназію в Перемишлі й замешкав у бурсі ім. св. Миколая на Баштовій вулиці, то перші образи, які я побачив на стінах коридорів і кімнат бурси, були Гравюри О. Кульчицької. Це було моє друге знайомство з мистцем, цим разом повніше, бо побачив нові її твори іншого змісту й форми. Гравюри були скромно, але зі смаком оправлені у прості чорні рамки (були це дереворити і лінорити) і розміщені на стінах у пропорційній віддалі одна від одної. Гравюри представляли визначні постаті з історії України — були це портрети князів: Кий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл, або письменників: Т. Шевченка, І. Франка та інших. Не є виключене, що ці картини оправила в рамки і подарувала для бурси, а може навіть і сама їх розмістила на стінах О. Кульчицька, бо в будинку бурси містився тоді, у трьох кімнатах на партері, перемиський регіональний музей “Стривігор”, до якого малярка часто приходила.
Я відразу звернув увагу на ці гравюри тому, що вони відрізнялися своїм виконанням від ілюстрацій Кульчицької в книжках для дітей, які я до того часу читав. Тепер я побачив більші, серйозні мистецькі твори, які мені заімпонували своєю строгістю, ляконічністю вислову та оригінальним представленням історичних постатей. Хоч розміром ці твори не були великі, але своїм стилем вони були монументальні і мені чомусь видавалися великими.
Ще і досі мило згадую, як то було приємно проходжуватися по коридорах бурси й дивитися на маєстатичні, суворі і тверді портрети князів-володарів, які з такою, сказати б, безпосередністю дивилися на нас, молодих. В їх присутності ми відчували, не без деякої гордости, тяглість нашої довгої історії за яку нам теж прийдеться колись взяти відповідальність і до якої треба нам змалку приготовлятися.
Олена Кульчицька “Ярослав” лінорит, 1918
Не можна було, на мою думку, краще вдекорувати гуртожитка для гімназійної молоді, як саме такими високомистецькими графічними творами О. Кульчицької з героїчним, а рівночасно спартанським змістом. Щоправда, в трьох великих читальних залах бурси висіли великі, кольорові образи (репродукції): “В’їзд Б. Хмельницького до Києва”, “Богун під Берестечком” — М. Івасюка, “Запорожці пишуть листа до султана” — І. Рєпіна та ікони Христа і Богородиці — О. Куриласа, але вони не робили на мене такого сильного враження, як оці невеликі гравюри Кульчицької. Образи Івасюка і Рєпіна були радше парадні і описові, може навіть трохи театральні і тому до деякої міри штучні, а в гравюрах Кульчицької була зосереджена велика сила мистецького вислову, проявлялася в них дуже виразно самобутній стиль мистця, в них гомоніла наша мужня героїчна історія.
В гравюрах Кульчицької рисунок є незвичайно економний, нічого нема зайвого, ніяких деталів, а кожна рисочка має своє призначення і свій сенс. Наприклад, у композиції “Ярослав Мудрий” видно через вікно, чи через отвір палати, сильветку собору св. Софії і на цій гравюрі церква св. Софії представляє символічно ціле місто Київ.
Будинки для молоді, почавши від дитячих садків, гуртожитків, відпочинкових домів, дитячих клінік аж до університетів — повинні декорувати добрі мистці найкращими творами оригінального образотворчого мистецтва, чи кращими зразками народного мистецтва, щоб такою обстановкою постійно впливати на виховання естетичного смаку та заохочувати молоде покоління до творчого думання.
Яка велика різниця між колишньою бурсою Миколая в Перемишлі, а деякими сучасними кімнатами студентів на Заході, закопченими димом тютюну, наповненими шумом атональної музики транзистора, в яких стіни хаотично заліплені журнальними фотографіями сумнівної вартости фільмових зірок…
Олена Кульчицька “Портрет сестри Ольги”, 1912
В Перемиській українській гімназії (яка тоді офіційно звалася “Державна гімназія з руською мовою навчання”) програма науки була чомусь так запланована, що не можна було вчитися рівночасно музики і рисунків. Треба було вибирати одне з них. Коли приходила лекція співу, тоді половина учнів залишалася в клясі, а інша частина переходила до другого приміщення на лекцію рисунків. Я, не маючи доброго слуху ні гарного голосу, вписався на рисунки, тим більше, що мистецтво мене цікавило.
Коли я прийшов перший раз на лекцію рисунків, побачив я нашу учительку — і на моє велике здивування — я довідався, що це малярка Олена Кульчицька. Не без зворушення я побачив живого мистця, якого рисунки в книжках знав я віддавна і це був взагалі перший наш мистець, якого мені довелося зустріти в житті.
Було їй тоді 59 років, але вона виглядала значно молодшою, як на цей вік (Кульчицька прожила до 90 років). Була це гарно убрана пані середнього росту і середньої ваги. Великі гарні сині очі, домінували на лиці, з них пробивалися інтелігентність і сильна воля. Ніс орлиний, волосся недовге, кучеряве. Руки мала делікатні зі сильно напруженими жилами, що свідчило про її довголітню фізичну працю при граверстві, на одному пальці великий перстень з кольоровим дорогим каменем. Голос сильний, піднесений і з приємним тембром плив у неї безперебійно, бо любила оповідати та все точно й основно пояснювати. В мові Кульчицької було чимало архаїзмів, яких тоді вживали в деяких інтелігентських домах у Галичині. Наприклад, говорила “они” замість “вони”, “єсть”, “суть” замість — є, “єсли” замість якщо, “ласкавий пане” тощо. Усі інші наші учителі намагалися говорити правильною літературною мовою, єдина О. Кульчицька, та ще один старий учитель Малиновський, т. зв. Фуньо, говорили так, як говорили наші діди й бабці, що додавало до її оригінальної особистости ще й мовного кольориту.
Олена Кульчицькка “Літо”, 1912
О. Кульчицька носила часто суконки і літні плащі, для яких вона сама проектувала візерунки чи орнаменти і їх кольорувала технікою вибійки її сестра Ольга. Не треба й казати, що такі сукні були незвичайно гарні й елегантні, хоч без зайвого блиску чи фантазії, усе було класичне, в міру, з великим смаком зроблене і пошите. Часом носила теж вишиваний одяг.
Постава у Кульчицької була пряма, хід рівний, скорий і енергійний, без поспіху чи хвилювання. З цілої постаті пробивалася гідність і авторитет, відразу було видно, що це високо інтелігентна дама і визначна особистість.
Як учителі так і учні, усі відносилися до Кульчицької з належним респектом і пошаною, на які вона собі заслуговувала не лише своїм мистецьким талантом і великою творчістю, але і своєю особою. Крім цього, вона була єдиною жінкою між учителями нашої гімназії і це теж до певної міри зобов’язувало всіх до джентльменства у взаєминах з нею.
Година рисунків проходила нам дуже скоро. Учителька давала нам якийсь предмет до рисування чи малювання акварелями, а сама за цей час щось нам оповідала. вияснювала, час до часу підходила до котрогось з нас і поправляла рисунки, хвалила добрих учнів, а слабших заохочувала до праці. Часом сама щось малювала для себе. Щоб нас зацікавити своїм предметом, вона показувала нам найкращі рисунки й малюнки старших учнів чи учнівські праці з попередніх років (ці рисунки зберігала вона у великій шафі в коридорі).
Олена Кульчицька “Портрет чоловіка”, 1938
Як це звичайно по школах буває, учні скоро вичувають хто з професорів є “м’який” і на котрій лекції можна собі дозволити на меншу дисципліну. Були, очевидно, такі спроби і на годинах рисунків, тим більше, що учителька була жінка, від якої не можна було очікувати твердої руки. Але Кульчицька не дозволяла на жодні вибрики, і коли часом хтось зробив якийсь не-такт, або не хотів працювати, то вона не вагалася поставити його на своє місце і засоромити його перед цілою клясою. На її лекції не можна було провести часу без праці. Треба було рисувати, або малювати, а часом ми виробляли зі сирої картоплі різні геометричні форми і відбивали їх, як печатку, у різних кольорах, укладаючи композиції, подібні до вишивки, або скоріше до сучасних абстрактних малюнків, її курс рисунків не обмежувався до самих рисунків, вона давала нам щось в роді викладів про українське мистецтво та про нашу матеріяльну культуру, яку вона високо цінила. Кульчицька дуже добре знала народну архітектуру, народне мистецтво, бо сходила вона пішки і проїхала всю Західну Україну і змалювала з природи сотні церков, старих будинків, зразки регіональної ноші та місцеві типи людей.
Наша учителька рисунків була балакуча, багато нам оповідала. Нам, молодим учням, особливо подобалася її відвертість, з якою вона про все висловлювалася, а найбільше те, що вона не ховалася перед нами зі своїм патріотизмом. Щоправда, більшість учителів перемиської гімназії були без сумніву українськими патріотами, але через польський натиск (а було це в роках 1936—1938) вони були дуже обережні в розмовах з учнями. Про делікатні справи вони висловлювалися незвичайно коротко, або взагалі їх промовчували, Кульчицька натомість називала речі по імені, нікого не боялася; нам така прямолінійність подобалася і ми її за це спеціально шанували і цінили. Від наших учителів і вихователів ми бажали й очікували доброго прикладу в національних справах, а занадто велика “дипломатія” й обережність нам не подобалася, бо за ними ми добачали брак відваги постояти за своє. Зрозуміло, що Кульчицька про політику нам не говорила, але оповідала нам про наші церкви, про збереження українських історичних пам’яток і творчості народу, вся її увага була спрямована на те, щоб збудити та підтримувати у нас постійну любов до української культури і до свого народу.
За вдачею О. Кульчицька була оптимістка. Вона дошукувалася у всьому добрих сторінок, заохочувала всіх до праці, до відважного шукання, до творчості. Належала вона до людей серйозних, рідко коли жартувала, а ще рідше усміхалася. Була скромною, про своє мистецтво ніколи нам не говорила і як би так хтось з учнів не знав, що наша учителька рисунків є відома малярка — то від неї він ніколи цього не довідався б. Не пригадую собі, щоб вона будь коли приносила до школи свої праці показувати учням. Заглядаючи на її бюрко, можна було не раз побачити якийсь початий рисунок, чи проект, але ніколи не було там якогось готового, закінченого твору.
Олена Кульчицька “Без назви”
Мені найбільше імпонувала у Кульчицької її постійна активність. Не можу сказати, як це у нас прийнялося говорити, “кипуча активність”, бо в Кульчицької нічого не “кипіло” все було упорядковане, вона працювала за пляном і не було в неї “артистичного” хаосу. Її активність була методична і лише завдяки цій методичній плановій праці вона зуміла створити велику кількість мистецьких творів і то в різній техніці. Багато пізніше мені доводилося пізнати зблизька не одного з наших мистців, але такої видатної і всесторонньої працьовитості як у Кульчицької, я ні у кого не зустрічав. Деякі зі знайомих мистців проявляли теж велику активність, але іншого порядку, вони багато творили і рівночасно старалися ці твори продати, що теж вимагало від них багато енергії. Кульчицька, маючи матеріальне забезпечення, не мусила тратити часу на шукання покупців, а вся її енергія була присвячена мистецтву.
Знав я теж і таких мистців, які творили лише тоді, коли діставали замовлення, коли замовлення не було, вони могли робити щось іншого. Кульчицька не лише багато працювала творчо, але вона ще старалася охопити такі ділянки, які нормально мистця не мусять аж забагато цікавити, як їждження цілими місяцями по краю і змальовування сотень церков, історичних пам’яток та народних костюмів, бо це є праця для етнографів чи мистецтвознавців, але тому, що таких у нас не було, то вона старалася заповнити сама цю прогалину, навіть, коли це виходило їй на шкоду. Ясна річ, що коли б, замість їздити по селах, вона була б присвятилася виключно станковому малярству, то її осяги в малярстві були б куди вищі.
Олена Кульчицька є для мене живим уосібненням мистецького всестороннього зацікавлення, активності та творчості.
***
Одного разу довелось мені зайти до хати моєї учительки. Вже собі не пригадую причини, здається, мав я їй занести якусь книжку від проф. Загайкевича (директора музею “Стривігор”). Олена Кульчицька жила разом зі своєю старшою сестрою Ольгою в центрі міста, біля ратуші в Ринку число дому 28, на другому чи третьому поверсі. Перед будинком був малий сквер з кількома деревами-каштанами, між деревами стояв камінний постумент короля Яна Собєського, а через вулицю був другий малий сквер, по лівій руці починався ринок, на якому перед полуднем завжди було багато людей, селяни приносили там продавати харчові продукти.
Коли я увійшов до помешкання Кульчицької — то не знав, на що дивитися. Усе видавалося мені там дуже гарним, бо так прекрасно влаштованої хати я досі ще ніде не бачив.
На білих стінах висіли власні образи Кульчицької, старі ікони, вишивки і килими, на меблях теж лежали вишивки і була кераміка. Все це було так вміло, зі смаком і в порядку розміщене, що це помешкання виглядало немов якась палата, хоч, здається, дорогих меблів там не було. Дуже ясні і чисті кімнати заповнені, але не переповнені, мистецькими творами зробили на мене величезне і незабутнє враження своїм погідним і радісним настроєм.
З вікон мешкання був гарний вид на Ринок і на дзвіницю-вежу в центрі міста біля римо-католицької катедри. Стрімка, висока вежа з бароковим закінченням-шоломом, з великим годинником — її видно на деяких офортах і акватінтах Кульчицької перемиських пейзажів.
Тоді я побачив вперше сестру малярки — Ольгу. Вона була іншої вдачі, як Олена, тиха, лагідна, мовчазна, несмілива і, мабуть, замкнена в собі. Займалася вона господарськими справами і веденням дому, а у вільний час вишивала, або ткала килими на власному верстаті, натомість Олена займалася лише малярством і педагогічною працею в гімназіях (хлоп’ячій і дівочій). В цей спосіб обидві сестри зорганізували собі добре життя і одна одній дружньо допомагали.
***
В 1937 році наша гімназія обходила ювілей патрона школи св. Йосафата, і з цього приводу Кульчицька намалювала великий олійний образ — доколінний портрет святого в архиєрейській мантії на тлі манастирської келії. Цей образ був посвячений 21 листопада 1937 року і приміщений на бічній стіні в гімназійній каплиці. Це був, здається, одинокий твір О. Кульчицької, який прикрашав нашу гімназію. Під час Другої Світової війни цей образ пропав, так як і пропали всі пам’ятки одної з найстарших українських гімназій, між ними цінні і пам’яткові матуральні табльо з часів 50-літнього існування школи.
Коли я вернувся, по літніх вакаціях 1938 року, до Перемишля, на моє здивування і розчарування, О. Кульчицької в гімназії я вже не застав. Вона перейшла на емеритуру і виїхала до Львова, де дістала посаду наукового працівника в етнографічному відділі музею Наукового Товариства ім. Шевченка. Новою нашою учителькою рисунків стала пані Софія Чехович.
Дивує мене сьогодні, чому дирекція гімназії не влаштувала для О. Кульчицької якогось прийняття чи прощального свята з приводу її відходу з гімназії, так, як це звичайно всюди водиться. Не виключене, що польська шкільна влада не бажала собі того, щоб виявити прилюдну пошану видатному діячеві української культури, але тепер тяжко знайти відповідь на це питання.
Безсмертний твір української літератури з моменту його появи у 1911-у році ілюструвало безліч художників. Це, зокрема, Михайло Жук, Олена Кульчицька, Іван Філонов, Любомир Прийма та інші. Олена Кульчицька (1877-1967) – одна з найкращих українських графіків; вона кохалася в українському народному мистецтві, була оточена ним (переконатися у чому можна навіть зараз, побувавши у Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької у Львові). Тож її ілюстрації до “Тіней забутих предків” вийшли надзвичайно деталізованими, витонченими, етнографічно-пізнавальними.
Цікава й історія їх появи. Проілюструвати повість Михайла Коцюбинського художниці запропонував письменник і літературознавець Антін Крушельницький. Книга мала бути надрукована і надійти у продаж до 15-ї роковини з дня смерті Коцюбинського, тобто до 25 квітня 1928-о року. Кошти від реалізації видання планувалося передати на побудову пам’ятника письменнику у Вінниці.
Крім Кульчицької, до ілюстрування “Тіней забутих предків” були запрошені Юліан Буцманюк (працював над початковими літерами) та Іван Крушельницький (син Антіна; мав створити заставки й кінцівки). Оскільки видання планувалося в часи ідеологічного більшовицького тиску, то Вінницька округова комісія для увічнення пам’яті Михайла Коцюбинського не сприйняла праць ані Буцманюка, ані Івана Крушельницького. Можновладцям не сподобалася “надмірна стилізація”.
Сам Антін Крушельницький написав до ювілейного видання “Тіней…” розлогу передмову, яку вирішено було проілюструвати краєвидами Карпат. Малюнки теж мала виконати Кульчицька (яка в той час жила в Перемишлі) – зі світлин. Їх зробив юний фотоаматор Юрко Дорош під керівництвом молодшого сина Крушельницького – Тараса. До речі, не тільки карпатські краєвиди Олена Кульчицька перемальовувала з фотографій. Ілюстрація “Стара улеслива баба…” створена на основі відомої світлини 1926-о року, яку зробив український фотограф Микола Сеньковський. Це портрет 90-річної народної співачки Марії Кречунєк (Чукутихи). Чукутиха до останніх днів найгарніше в усій Верховині одягалася, закручувала кучері та прикрашала зачіску живими квітами. Мала прекрасний голос і феноменальну пам’ять: усі три доби – стільки на Гуцульщині святкують весілля – могла співати пісень, і жодна не повторювалася. Світлина увійшла до збірки Сеньковського “Гуцульські типи” та отримала світове визнання у 1931-у році, здобувши гран-прі на Міжнародній європейській фотовиставці у Парижі.
Команда митців не встигла видати “Тіні забутих предків” до роковин смерті Михайла Коцюбинського, але 17 вересня 1929-о року мало виповнитися 65 років з дня народження письменника.
В останню хвилину перед друком графічний портрет письменника роботи Івана Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку Олени Кульчицької прибрали, доручивши її виконати Антону Середі.
Пізніше видання було репресоване. У Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України зберігаються два примірники “Тіней забутих предків” 1929-о року видання: в одному з них ножицями вирізано передмову Крушельницького; у другому (зі збірки М. Возняка) прізвище редактора закреслене синім чорнилом. Саме з цього видання і відскановані ілюстрації, які презентує Бібліотека українського мистецтва. Ми вибрали найкращі; всього їх у книзі біля 75.
В ілюстраціях Олена Кульчицька відтворила чарівну природу Гуцульщини: пейзажі грізного пасма Чорногори, краєвиди села Криворівня, а також деталі гуцульського побуту. Так, неймовірно промальований художницею одяг персонажів повісті, меблі та деталі інтер`єру (зокрема, можна побачити піч, викладену кахлями. Присутня в цих майстерних графічних роботах і солідна краплина магії – як і в творі “Тіні забутих предків”.
