Любов Волошин: Мистецький феномен Романа Сельського

Роман Сельський (1903-1985) – одна з чільних, знакових постатей в українському малярстві XX ст.  Величезний творчий доробок цього художника, що налічує кілька тисяч малярських полотен, артистичних рисунків, кольорових та чорно-білих ліноритів, становить нині унікальну за своєю мистецькою вартістю сторінку в історії вітчизняної образотворчості. В цих своїх творах Р. Сельський залишив нам неповторний світ образів, які чарують вишуканою культурою і красою малярської мови, своєрідним аристократизмом емоційного клімату.

Р. Сельський увійшов також в історію українського мистецтва як неофіційний лідер і натхненник львівської школи малярства, яка формувалась у період повоєнних десятиліть в жорстких умовах ідеологічного диктату, і вже в 1960-х роках, у період т. зв. «хрущовської відлиги»,– поруч із прибалтійською школою – увійшла у число найбільш яскравих мистецьких явищ на всьому обшарі тодішньої радянської імперії.

Роман Сельський “Паростки і хмари”

Нові, передові для свого часу творчі досягнення львівської школи малярства значною мірою завдячували особистій творчій практиці та педагогічній діяльності Р. Сельського. Понад чверть століття він присвятив викладанню малярства у стінах Львівського училища прикладного і декоративного мистецтва (нині – художній коледж ім. І.Труша) та Інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв), користуючись рідкісним авторитетом і популярністю серед кількох поколінь львівської творчої молоді. Причиною такої популярності Р. Сельського були рідкісні якості його творчого обдарування, в якому щасливо поєдналась висока культура малярської мови із вродженою тонкістю артистичного чуття та ясним аналітичним розумінням професійних завдань. Був це з Божої ласки талановитий педагог, який у власній творчості органічно переосмислив уроки великих майстрів європейського малярства першої третини XX ст. і свої творчі принципи вмів просто і доступно передати молодим.

Роман Сельський “Пляж”, 1970-ті

Втім, безпрецедентний, сугестивний вплив малярських засад цього художника поширювався не тільки на молодь, але й на все тодішнє львівське мистецьке середовище. Роман Сельський, його дружина Марґіт Сєльська, разом із мистцями їхнього найближчого оточення – Омеляном Ліщинським, Романом Турином, Вітовтом Монастирським – та учнями Данилом Довбошинським, Карлом Звіринським, Володимиром Патиком, як і їхніми молодшими товаришами – Олегом Миньком, Зеновієм Флінтою, Петром Маркевичем, Андрієм Бокотеєм, Петром Марковичем – творили у повоєнному Львові аж до 70-х рр. популярний у Львові, своєрідний мистецький андеграунд, де панував високий авторитет творчих принципів Р. Сельського, загострена увага до краси та естетики малярської форми, і водночас – пошанування до свободи творчої особистості, – словом, тут культивувалось те, шо на рівні офіційної ідеології було насильно придушуване і негласно заборонене.

Народився Р.Сельський у місті Сокаль на Львівщині у родині судді апеляційного суду. В 1921 р. закінчив Реальну гімназію у Львові. Ще учнем гімназії,  в 1919 році брав приватно уроки рисунка у О.Новаківського. Відвідував у Львові певний час Вільну академію мистецтв (вчителі – проф. Ф.Вигжевальський, Е.Піч, З.Розвадовський). В 1921-1922 рр. навчався у проф. К.Сіхульського на відділі декоративного малярства у Львівській Мистецько-промисловій школі. Вже в юні роки через свого гімназійного вчителя Леона Должицького зацікавився новими засобами формально-пластичної мови у творчості  польських «форміатів».

Роман Сельський “Гілка на тлі Чорногора”, 1966

У наступні роки студій у Краківській академії мистецтв (1922-1927) Р.Сельський студіює певний час у майстерні проф. Юзефа Панкевича, талановитого педагога, що орієнтував учнів на Париж, – загальновизнаного тоді у Європі осередку, звідки промінювали нові творчі ідеї. В 1925 р. мистець перериває навчання у Краківській академії і їде до Парижа, де навчається в Модерній академії Ф.Лєже (сюди він повертатиметься знову в 1928-1929 та1937 роках), захоплюється творчістю Боннара, Сезана, Матісса, Пікассо, Брака. Водночас при всій властивій собі симпатії до новаторських ідей Сельський виявляв виразну байдужість до таких скрайно авангардових ідей у малярстві як футуризм, супрематизм чи дадаїзм.

В 1929 р. Р.Сельський повертається до Львова, одружується з товаришкою по мистецьких студіях – Маргіт Райх, донькою львівського єврейського промисловця, стає членом і першим головою авангардового творчого об’єднання «Артес», бере участь у його виставках у Львові, Тернополі, Станіславові, Варшаві, Кракові, Лодзі. Разо з дружиною художник састо виїжджає в 1930-х роках на Балтійське узбережжя, в рибальське містечко Гель біля Лодзі. Там постала серія малярських полотен та кольорових естампів («Порт», 1931 р., «Корабель «Ванда», 1931 р., «Рибацький натюрморт», 1933 р.), позначених впливом ідей конструктивізму та поетики м6етафізичного сюрреалізму. Починаючи з 1934 року Р.Сельський є членом АНУМ у Львові і постійним експонентом її виставок. Тоді ж мистець бере участь у виставках мистецького  об’єднання «Нова генерація» та «Спілки мистців-пластиків» у Львові. Із приходом до Львова радянських окупаційних військ Р.Сельського в 1940-му році обирають членом оргкомітету Спілки радянських художників, тоді ж він експонує свої твори на  «Виставці художників Західних областей України та народної творчості гуцулів» у Києві та Москві. Впродовж шести років (1941- 1947) він викладає живопис у Львівському училищі прикладного і декоративного мистецтва, а в 1947 році очолює кафедру живопису у новозаснованому у Львові Інституті прикладного та декоративного мистецтва. В 1949 р.його звільняють з роботи за так званий «формалізм» та незабаром поновлюють в інституті, де він, опріч живопису веде композицію та роботу в матеріалі. В 1940-х рр. мистець виконує  в постімпресіоністичній манері низку чарівних жанрових сценок із мотивами сільської праці на городі, в полі чи пасовиську («Збір кукурудзи»,1947 р., «Роботи при городі»,1946 р. та інші).

Роман Сельський “Похмурий ліловий пляж”, 1974

У повоєнні роки Р.Сельський із дружиною та гроном близьких йому львівських мистців (Р.Турином, В.Манастирським, К.Звіринським, О.Ліщинським) щороку виїжджали влітку у Верховинські Карпати, в село Дземброню, де постали сотні його карпатських пейзажів, згодом повторених у графічній техніці лінориту або монотипії. Ще однією улюбленою темою творчості мистця стали морські мотиви з Чорноморського узбережжя Криму, де художник часто відпочивав із дружиною влітку.

У період 1960-1970-х років художник досягає у своїй творчості найбільшої внутрішньої свободи і повноти самовиразу. Серед розмаїття формально-пластичних рішень у його творах того часу можна простежити декілька напрямків. Більшість із них виконана в характерній для цього художника кольорово-декоративній манері, при якій  плоско покладені насичені кольорові плями стають основним засобом композиційної побудови образу, а їх артистична оркестрація творить на полотнах незліченні варіанти вишуканих барвних композицій, що звучать кожного разу іншою мелодією і творять справжнє «свято для ока». Прикметне Сельському типово українське чуття кольору, замилування до яскравих, інтенсивних і водночас тонко згармонізованих барв, споріднює його твори із веселковою гамою українського народного мистецтва («Червоно-жовта веранда», «Композиція з пташкою» та інші).

Під враженням від поїздок до Польщі (вкінці 1950-х -1970-х років), де Сельський зіткнувся із популярною тоді у Європі новою хвилею захоплення абстракціонізмом, у творах його з’являються підкреслено схематичні, геометризовані побудови, своєрідні квазіабстрактні композиції («Кримський мотив у гарячій гамі», «Лісова інтерпретація» та інші). Деколи у творах мистця немов оживають ремінісценції його раннього сюрреалізму 30-х років («Натюрморт з мушлями на тлі затоки»,1974 р.).

Роман Сельський “Лісовий пейзаж”, 1972

Своєрідним підсумком пізньої творчості Р.Сельського стала остання його персональна виставка 1983 року в залах Національного музею у Львові. В образному звучанні його творів стали помітними якісь нові інтонації. Художник ніби повертається в них до самого себе, до глибин своєї генетично успадкованої української сутності та яскравих вражень молодості. Образи його тепер овіяні аурою мудрої філософської рефлексії, настроєм неспішного тихого розуму над одвічними правдами людського серця, сповнені якоїсь незбагненної тужної мрії за красою і гармонією життя. Художник показує себе в них як вдумливий мислитель, що оглядає світ з позиції пережитого ним нелегкого життєвого досвіду. І погляд цей – погляд великого поета і артиста форми – в однаковій мірі тужний і сповнений розради. Гірська природа Карпат, сонячні береги Криму, безмежна далечінь моря – це для нього не просто цікаві своєю мальовничістю пейзажні мотиви. В його сприйнятті ці дві стихії природи – гори і море – стають уособленням поезії і романтики життя.

Розглядаючи сьогодні творчість Р.Сельського на тлі популярних поставангардових рішень в сучасному малярстві, можемо вповні оцінити уроки, що їх залишив нам у своєму мистецтві великий Маестро. І перший з них – це урок справжнього професіоналізму у підході до рішення малярських проблем, а в парі з цим – висока культура мистецького вислову.


Микола Бірючинський: Спогади 2014-го

В житті кожної людини, можуть створюватися ситуації, коли все перегортається догори дригом. Гадаю, нікому не треба розповідати, що сталося в Донецькій області в 2014 році. Але, ці події були дійсно переломними в житті багатьох людей. Та поки тебе особисто не торкнеться, можна і не відчути тих змін.

Я теж потрапив у такі екстремальні обставини. Було це так… На початку серпня, коли бойова напруга коло нашого міста зростала, я по справах вийшов в місто. Був там недовго, і коли йшов додому, натрапив на блокпост, який знаходився в будівлі залізничного вокзалу. Люди зі зброєю стали перевіряти  мої документи і особисті речі. Я людина релігійна і тому завжди носив з собою Біблію. Та коли в мене знайшли цю священну книгу, вони поспілкувавшись, забрали в мене всі речі і посадили до невеликого підвального приміщення. Там вже було багато людей… 

Мені здалося це якимось поганим сном, але я провів в цьому приміщенні, як кажуть «на підвалі», десять днів. Страху не було, але я дуже переживав за рідних, які не знали де я, і що зі мною. В цей час у місті загинуло багато людей, тому про мене могли думати все, що завгодно.

Микола Бірючинський “Одіссея”, фрагмент

Дуже хотілось їсти, кормили лише сухарями і водою.  Згадалася розповідь мого друга про його старого вчителя, художника. Він воював під час другої світової війни, і потрапив в полон. Сидячі у концтаборі, розмальовував стіни ковбасами і різними смаколиками. Як на мене недуже правдива історія, але трохи кумедна.

І я роздумував над композицією «Одіссея». Оскільки, я опинився в екстремальних умовах, мені вважалось, як Одісей з товаришами сиділи в печері циклопа Поліфема, поки не знайшли можливість втекти.

Мене ж просто відпустили. Але поки я там сидів, то придумував різні композиції, скульптури і малюнки, також співав пісні, молився. Через деякий час мені сказали: «Иди домой», при чому взявши декілька релігійних журналів «Вартова башта».

Вже йдучи додому, я бачив якійсь постапокаліптичні картини руйнувань: сірі люди, які де-не-де проходять, озираючись на далекі і близькі вибухи.

Микола Бірючинський “Одіссея”, фрагмент

Після того як бойовики підірвали автомобільний міст над  залізничною колією, там залишилась вузька пішохідна плита, по якій майже півроку ходили люди.

Всі були дуже раді, коли я повернувся додому. Згадуючи ці події через роки, мені здається, що то був дурний сон, але там в Горлівці, на окупованій території цей сон продовжується, нажаль…

Микола Бірючинський “Одіссея”

Пройшов деякий час, у мене з’явилась можливість працювати над скульптурою, і я став відтворювати ті композиції, над якими  думав там, «на підвалі». Також приймав участь в республіканських виставках, і одна з моїх робіт «Одіссея» знаходиться в Музеї Сучасного українського мистецтва Корсаків, що у місті Луцьк.

Якщо ми не можемо змінити обставини, ми можемо змінити своє відношення до них, як казали римські філософи-стоїки, як каже біблійна мудрість.

Біографія

Бурдаш Олена Іванівна

1948

Народилась в с. Губин Волинської області.
Після закінчення середньої школи навчалася в Луцькому педагогічному училищі, відвідувала художню студію під керівництвом П. К. Cензюка.
1970 – 1972 – навчалась в Львiвському училищi прикладного мистецтва iм. I.Труша, вчителі з фаху: М.Драган, Костирко.
1970 – 1986 – мешкала у Львові. За цей час вона стає одним із найяскравіших представників львівського андеґраунду.
1986 – оселяється у Луцьку.
1992 – член НСХУ.

Учасниця республiканських, та мiжнародних художнiх виставок, зокрема:

1989 – Мiжнародне бiєнале “Iмпреза-89”, Iвано-Франкiвськ, Україна; 1992 – Республiканська виставка, присвячена І з’їзду СХУ, Київ, Україна.


Персональні виставки:

1987 – обласна наукова бібліотека ім. О. Пчілки, м. Луцьк; 1990 – Брест, Бiлорусь; 1990 – музей етнографії та художнього промислу Львівського відділення інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії, м. Львів; 1996 – виставка у краєзнавчому музеї, м.Луцьк; 1998 – ювілейна виставка в Галереї мистецтв Волинської організації НСХУ; 2010 – Гармонія протиріч, виставка в Музеї Гетьманства, м. Київ; 2011 – виставка в Галереї Боумена, м. Львів;
2014 – виставка в Галереї мистецтв Волинської організації НСХУ.

Нині мешкає та працює у Луцьку.

Марія Пилипчук: Зустріч із художницею

З дитинства я пам’ятаю цю дивну жінку, яка жила на сусідній вулиці. Аж надто вона вирізнялася серед інших людей, які мене тоді оточували. Барвистим міксом одягу. Неквапною ходою по вулиці в той час дня, коли всі мусять сидіти по роботах. Поглядом – мрійливим, «не таким, як у всіх».

«Художниця!» – відразу безпомилково читалося з першого погляду на неї, і частіше це звучало не з захватом. Вона була яскрава та незрозуміла, ніяк не бажала зливатися з буденністю облич навколо, часто носила одяг жовтого кольору, який дуже дратував сіро-зелено-коричневий стандартний люд. І мене тоді, визнаю, теж…

Ми й досі живемо на сусідніх вулицях, а напередодні її 68-го дня народження мені пощастило зустрітися і поспілкуватися з легендарною Оленою Бурдаш у її майстерні. І я зрозуміла: до цієї розмови з такою людиною мені самій в першу чергу треба було дорости і багато в собі змінити. В усіх відношеннях.

Олена Бурдаш у яскравому жовтому одязі вгощає мене кавою, і ми розмовляємо декілька годин… Емоційність і постійний стан закоханості в юності, спілкування з непересічними особистостями, пошуки своєї «половинки», Львів 70-х років і хіппі, спонтанні мандрівки кудись за враженнями і знаннями, працю і самореалізацію, поезію і живопис, про камінці з Коктебелю…

«Моє життя поділилося на дві частини:спочатку душевне, а потім – духовне. Душевне – то емоції, почуття, думки, сердечні метання… То все припадає на молодість, і так воно і має бути. А згодом приходить час, коли ти все це «переїв» і сказав: «Досить! Я вже не хочу того!».

Я практикую зараз медитації, очищуючи свою свідомість від думок. У молодості у мене часто сумнів і віра боролися, постійно були у конфлікті. Сумнів і віра, сумнів і віра… Сумнів знаходиться в голові, а віра – глибоко у серці. Віра перемогла», – розповідає художниця.

Олена Бурдаш “Без назви”, 1980-ті

Олена показує камінці, які вона розмальовувала гелевою ручкою на березі Чорного моря під час поїздки до Коктебелю декілька років тому. Кожен камінець – це сюжет з емоціями: жіночі фігури і обличчя, любовні пари «він і вона», де природні візерунки та рельєфи камінців «домальовуються» фантазією і образами художниці.

Їх у неї дуже багато, і вона продовжує з ними фантазувати: робить колажі, фотографує… А ще – намальовані фломастерами круглі візерунки, які нагадують мандали. Яскраві, барвисті, вони «затягують всередину» своїми деталями і композиціями, або «вибухають» маленькими квітковими пуп’янками просто у тебе в руках. Їх можна накладати один на другий, компонуючи і творячи власну калейдаскопічну безмежність фантазії. Неможливо відірвати очей!

Олена Бурдаш “Без назви”, 1980-ті

Чуттєвість і еротизм робіт Олени Бурдаш магнетичні. Стан закоханості, в якому художниця перебувала часто, надихаючись і творячи, водив її пензлем і вибухав феєрверком емоцій на полотні.

Шукаючи свою половинку, досліджуючи власну жіночу природу, прагнучи енергетичної, безсловесної гармонії з тілом і душею близької, тільки тобі призначеної долею людини, Олена виливала свою жагу у мистецтві. Її живописні роботи, графіка – втілена образна чуттєвість, мрія про взаємопроникнення душ і енергій, бажання бути щасливою.

«Я дуже легко закохувалась і завжди обирала самих гарних хлопців. Але самих нещасних. Жаліла і хотіла чимось допомогти. Я хотіла любити і віддавати. У 19 років я закохалася… Я набрала на телефоні номер навмання, познайомилася з хлопцем. Ми спочатку розмовляли, потім навіть зустрілися. Та одного разу він сказав, що більше ми зустрічатися не будемо. Я проплакала всю ніч, а наступного дня я почала писати вірші…», – пригадує жінка юнацьке кохання.

Олена Бурдаш “Без назви”

А вірші Олени Бурдаш публікувалися ще у часи її юності у літературному часописі «Вітрила», вони досі супроводжують її творчість і доповнюють живописні образи словесними рефлексіями.

Є у неї серія робіт у мішаній техніці, де малюнки на морських камінцях накладені на контури чашок. Дві чашки кави – це як запрошення до розмови двох, тет-а-тет…

«Миттєві контакти душевних метаморфоз» – 12 віршів Олени Бурдаш про чашки, котрі наповнюються, розбиваються, купуються нові – це інтимне спілкування чоловіка і жінки зі своїми натяками, переживаннями, недомовленістю, коли за озвученими словами завжди стоїть дещо більше.

Минулого року у Львові вийшов друком унікальний за змістом альманах «Хіппі у Львові». Випущено вже 3 випуски. Олена Бурдаш – та, хто була яскравою частиною цього руху, і в цій книзі опубліковані її есе, вірші, спогади. Про неї розповідають і інші львівські хіпі – як про людину неперевершено творчу, емоційну, спраглу до спілкування і новизни.

Ось картина Львова 70-х рр. у спогадах Віктора Неборака: «Львівські 70-ті були неймовірно еротичними і віталістичними… Десь поряд блукали львівські діти-квіти. Хлопці були подібні на Робінзонів Крузо… – бородаті, патлаті і обідрані; дівчата – на ворожок з мандрівних балаганчиків. Десь поряд гіпував молодий Влодко Яворський. Десь на Зеленому Оці влаштовував алкогольно-поетичні учти Грицько Чубай. Десь колобродив вічно підігрітий Дем… Входили у черговий психоделічний транс легендарні Супер Вуйки і вводили в нього шанувальників і шанувальниць у Святому Саду за монастирем Кармелітів Босих. Крізь Львів час від часу гуркотів мотоцикл з подвоєним вершником – патлатими заокуляреними братами-бармалеями…»

16 років, прожиті у Львові, – це було і класно, і складно, як пригадує Олена. Довелося жити у друзів і знайомих, стабільного заробітку та житла не було.

Та можливість дихати п’янким повітрям свободи, бути серед таких же «дітей квітів» – художників, поетів, музикантів, патлатих, у джинсах, на байках, гамірних, невгамовних, брутальних, ерудованих… – бути серед собі подібних стало життєвою потребою. Інакше просто не можна було.

Такий екстремальний стиль життя Олені подобався, яка обожнювала Львів, своїх друзів. Народжувалося багато ідей, картин, віршів…

«Взимку 1977 чи 1978 ми сіли на потяг і поїхали до Прибалтики до гуру Рама. Зуміли його знайти, поспілкуватися. Ми разом медитували, слухали індійську музику. Потім розпитували Рама про наші долі. Він напророкував мені довголіття і цікаве життя, і що я зумію обійти багато пасток. Ми були вражені. Зараз я бачу, що його пророцтво здійснюється. Ще не до кінця, але працює…», – розповідає Олена.

Олена Бурдаш досі у перебуває у найважливішому пошуку усього свого життя – у пошуку душевної гармонії, де сумніви і зневіра не рвуть більше душу, де спокій і гармонія панують, живлять, надихають. Серед творчих робіт останніх років – серія, яка так і називається «У пошуках гармонії». На полотнах Олени – стіл, де розташовані глеки і фрукти. Вона їх переставляє, комбінує, пробує так і так, міняє палітру, шукаючи співзвуччя фарб і композиційної довершеності.

Поступово, крок за кроком…

«Любов – це відмова від «хочу». Треба позбутися сумнівів, думок, гніву. Я бачу прояви свого его, з яким я стараюся справлятися. Духовне зараз для мене – головне. Я багато читаю, використовую різні духовні практики. Я досі переживаю певні випробовування. Кожен хоче бути щасливим, і для щастя насправді багато не треба. Треба позбутися ілюзій, сумнівів, перебороти гнів. Стати гармонійною – означає стати самодостатнім, стати щасливим», – переконана художниця.

Сьогодні Олена Бурдаш, ця неймовірно талановита і мудра жінка, святкує своє 68-річчя. Не зупиняючись у своєму духовному поступу, націлена на щастя, світло і гармонію, вона випромінює творчу енергію і ауру творення тим людям, які цінують красу, свободу і любов.

Марія ПИЛИПЧУК, 27.07.2016

Інформаційне агентство Волинські Новини.


Біографія

Валентин Дмитрович Хрущ (24 січня 1943, Одеса — 24 жовтня 2005, Кімри) — український художник, центральна постать Одеського андеграунду другої половини XX століття.

Народився 24 січня 1943 року в окупованій Одесі. Його батько був капітаном траулера, мати померла, коли Валентину було 7 місяців. З дитинства його виховувала бабуся, яка і прищепила любов до мистецтва. Вона водила його по квартирах своїх друзів, де майбутній художник вперше познайомився з роботами одеських класиків, таких як Теофіл Фраерман, Петро Нілус, Киріак Костанді, Тит Дворніков, — в той час вони перебували в приватних зібраннях, а не в музеях.

Початкову художню освіту здобув в Одеській художній школі. У 1950-х роках навчався в Одеському художньому училищі (вчителі Зайцев, Єгоров, Павлюк, Фраерман), пізніше був виключений за «ліві» погляди. З 1958 року щорічно виставлявся на обласних виставках в Одесі.

У 1967 році відбулася знаменита виставка «Сичик + Хрущик», організована художниками Валентином Хрущом та Станіславом Сичовим на паркані одеського Оперного театру, що стала точкою відліку «одеського нонконформізму» і отримала згодом назву «Парканна виставка». Акція тривала всього три години. Інформація про даний проект вийшла далеко за межі Одеси, безсумнівно, послуживши прикладом московським виставкам, зокрема, «Бульдозерної виставці» в Москві, яка відбулася в 1974 році. Збереглися фотографії Михайла Рибака. Художників підтримувала редакція газети «Комсомольска іскра», на виставці біля Оперного театру були присутні редактор І. Білий, письменник А. Львів, журналісти А. Іванов і Є. Голубовський, який організував 1968 року першу персональну виставку художника в залі газети «Комсомольськ іскра».

З 1970-х Валентин Хрущ бере активну участь в організації перших «квартирних виставок» в Одесі, які проходили щотижня в квартирах-майстернях художників Олега Соколова, Олександра Ануфрієва і Маргарити Жаркової, Віктора Маринюка і Людмили Ястреб, а також у квартирі колекціонера Володимира Асріева, що знаходилася між офісами КДБ і МВС. У цей період ім’я Валентина Хруща, так само як і його колег по «одеському нонконформізму» А. Ануфрієва, В. Стрельникова, Л. Яструб, В. Маринюка, С. Сичова, В. Басанця стали з’являтися в іноземних каталогах і виставкових експозиціях. У 1979 році брав участь в неофіційній виставці «Сучасне мистецтво з України» (Мюнхен-Лондон-Париж-Нью-Йорк).

Валентин Хрущ завжди знаходився в авангарді художніх течій, тісно спілкувався з молодим поколінням одеських художників-концептуалістів і організовував акції, хоча сам ніколи їх так не називав і не документував. Серед найвідоміших — «Виставка для птахів» представляла собою картини, вивішені художником на деревах, в якості глядачів виступали птахи. Друга подібна — «Виставка для моря», в якій художник розмістив свою абстрактну картину на стіні пляжу, сфотографував і пішов.

У 1982 році Валентин Хрущ переїхав з Одеси до Москви. У 1991 році відбулася його персональна виставка в Центральному Будинку Художника.

Останні роки Валентин Хрущ провів у містечку Кімри Тверської області.  Помер від раку 24 січня 2005. Похований в огорожі Нікольського храму.

Музейні колекції: Zimmerli Art Museum (Нью-Джерсі, США); ЮНЕСКО (Париж, Франція); Національний художній музей України (Київ, Україна); Музей сучасного мистецтва Одеси (Одеса, Україна); Музей сучасного мистецтва України (Київ, Україна); Кімрський краєзнавчий музей (Кімри, Росія); Одеський художній музей (Одеса, Україна).

Біоргафія

Скоп Лев Андрійович

1954

Український мистецтвознавець, художник-реставратор, іконописець, викладач Львівської академії мистецтв (до 2013), учасник Євромайдану, поет, музикант (учасник музичного гурту «Чорна Дебра»), учасник творчого об‘єднання «Кактус», провідний працівник музею «Дрогобиччина»; багаторічний дослідник дрогобицької дерев’яної церкви Св. Юра. Мешкає у Дрогобичі, працює художником-реставратором у відділі дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина».

Упорядкував науковий збірник «Дрогобицькі храми Воздвиження та св. Юра у дослідженнях», присвяченого пам’яті дослідника української церковної культури патріарха УАПЦ Дмитрія (Яреми). У збірнику подані матеріали досліджень дрогобицьких дерев’яних церков XV—XVII ст.

Автор досліджень з історії українського мистецтва, серед яких: «Маляр ікони „Богородиця Одигітрія“ з Мражниці» (2004), «Майстер мініатюр Пересопницького євангелія — Федуско, маляр з Самбора» (2011). Перша збірка лірики автора «Сон в електричці на межі півсвідомості» вийшла у 2005. У 2013 виходять збірка «Ти було» та «Новий день — старі сліди».

Як визначає дослідниця Тетяна Думан: «Поезію Левка Скопа складно аналізувати. Її можна охарактеризувати, як вірші із загубленим змістом, та яскравими образами сумбурними і настроєвими. Віршовані тексти доведені до абсурду… хоча серед хаосу слів та ідей вишукує нові форми і змісти, а в своєрідному віршованому дуркуванні розкриває глибинну філософію буття».

У 2011 в своїй монографії, вказав на авторство мініатюр і орнаментального оздоблення «Пересопницького Євангелія» майстра Федуска зі Самбора.

З 2020 — член партії «Європейська солідарність».

Біографія

Олександр Васильович Байдуков (10 червня 1923, Троїцьке, нині Мелітопольський район — 28 листопада 2005, Луцьк) — український живописець, майстер пейзажу, 1971 — член НСХУ, 1989 — заслужений художник України, 1993 — голова Волинської ОО НСХУ, 1998 — лауреат Волинської мистецької премії ім. Йова Конзелевича, 2003 — народний художник України.

Народився в селянській сім’ї. 1939 поступив до Дніпропетровського художнього училища, навчання перервала війна. В часі Другої світової війни — картограф при штабі полку, розвідник у танковому підрозділі, 9 травня 1945 зустрів у Берліні. Повоєнну працю розпочав на Волині — художником Ківерцівського лісокомбінату, після створення 1952 року Волинських художньо-виробничих майстерень, мешкав та працював у Луцьку.

Серед його творів цього часу: «Осінній ліс» — 1951, «Вечірні промені» — 1959, «Весна на Снові» — 1960, творчі серії «Озера Волині», «Дерева-велетні». 1968 року взяв участь у Всеукраїнській художній виставці. Цими роками створив пейзажі «Льодохід», «Рання весна», «Тануть сніги», «Поезія лісу», «Лісова пісня», « Весняна симфонія», «Дуби під Оликою», «Волинський ліс», «Лелеки».

В подорожах країною намалював «Дуб поетів», «Мелодії весни», «На галявині», «Озеро Дружби», «Золоте Полісся», «Сонячний День», «Село Седнів», «Яблуні цвітуть», «Олицькі дуби», «Липи над Лугою», «Весна», «Біля ставка», «Земля», «Кріпость над Бугом», «Зима на Білому озері», «Казка Білого Озера», «Дідова пасіка». Під враженням від перебування в Лесиному краю створив цикл «Лесин край» — «Будиночок Лесі Українки в Колодяжному», «Озеро Нечимне», «Урочище Скулин», «Урочище Нечимне», «Камінь Лесі Українки».

Створив серію робіт «Запорізька Січ» — «Могила кошового отамана Івана Сірка», «На острові Хортиця», «Чортомлинська Січь», «Чорна скеля», «Козацькі могили» — «Журавлиха», «Могила під Лебедином», «Поле битви під Берестечком», «Курган Нечая», «Пам’ятки архітектури України» — «Борисоглібський собор в Чернігові», «Собор у Володимирі», «Кирилівська церква в м. Києві», полотна-натюрморти «Георгіни» — 1968, «Волинський натюрморт», «Лісові щедроти» — 1969, «Натюрморт з гладіолусами» — 1972, «Півонії» — 1976, «Дари осені» — 1977, «Натюрморт з грибами» — 1980, «Натюрморт з книгою» — 1981, «Лісові квіти» — 1986, «Льон» — 1987, акварелі — увійшли до циклів «Краса рідного краю», «Пам’ятки архітектури, заповідні куточки», «По місцях боїв з фашистами».

Загалом створив більш як 1000 картин.

Брав участь у 30 місцевих, республіканських та закордонних виставках, провів 22 персональні виставки.

Біографія

Антип Петро Іванович

1959

Народився у Горлівці Донецької області, Україна.

1980 – 1984 – навчався в Пензенському художньому училищі ім. академіка К. А. Савицького на відділенні скульптури. Паралельно вивчав живопис і графіку.

1982 – 1986 – навчання в художніх майстернях В. Цоя та О. Бема.

1986 – робота скульптором у Донецькому художньому комбінаті.

1989 – член Спілки художників СРСР. Того ж року Петро Антип разом із мистцем Сергієм Новіковим  організував художню творчу групу «Схід» у м. Горлівці, до складу якої також увійшли Костянтин Чудовський та Вадим Лейфер.

1989 – співзасновників галереї «Схід-Арт» у своєму рідному місті.

2007 – співзасновник «Арт-галереї 13» у Донецьку.

Ініціатор і співорганізатор трьох міжнародних симпозіумів зі скульптури в камені: в Горлівці, Донецьку та Святогірську.

1990 – стипендіат Спілки художників СРСР.

1992 – член Національної спілки художників України.

2009 – Заслужений художник України.

Твори знаходяться в музеях, галереях та приватних колекціях  України, Росії, Франції, Німеччини, Італії  й Швеції. 

Полотна майстра були закуплені Спілкою художників СРСР та Міністерством культури України.

Про творчість мистця знято п’ять документальних фільмів.

Мешкає та працює в Києві.

Біографія

Марґіт Сельська або ж Марія Сельська (Марґіт Райх, 26 травня 1900, Коломия — 3 лютого 1980, Львів) — українська малярка єврейського походження, родом з Коломиї (Галичина), була одружена з Романом Сельським.

Народилась в єврейській родині інженера Ісаака і Лаури Райх ( уродженої Шарф).

В 1918-ому, будучи ще гімназисткою почала відвідувати Вільну академію мистецтв. Після закінчення Коломийської гімназії, початкову художню освіту отримала в приватній «Вільній академії», заснованій архітектором Л. Підгородецьким у Львові ( на той час вся родина Райх вже мешкала у Львові)

У 1919 р. разом із батьком відвідує Париж. У 1920-му знайомиться з Романом Сельським.

В 1920-1921 навчалась у Львівській художньо-промисловій школі (нині коледж декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша).

В 1923-1924 навчається у Краківській академії мистецтв в класі Войцеха Вейса, в 1924-1925 у ВІденській академії, а в 1925-1927 продовжує вдосконалювати свою майстерність в «Académie Moderne» в Парижі (майстерня професора Фернана Леже) і у Амеде Озанфана. Копіює Мілле у Луврі, відвідує виставки модерністів, захоплюється кінематографом Ейзенштейна та сучасною фотографією. В майстерні Фернана Леже, того часу ґуртуються корифеї світового модернізму — Амеде Озанфан, Ле Корбюзьє, Піт Мондріан, Соня Делоне, Олександра Екстер.

Дебютом Райх стала виставка робіт в паризькому «Салоні незалежних» в 1926 році. У цей період вона творила під впливом Ренуара і створювала картини в стилі поміж імпресіонізмом, кубізмом і конструктивізмом. Наступного року дебютує з персональною виставкою у Львові, після чого вирушає у подорож на Корсику, а згодом до Ніцци.

У 1931 році Маргіт поєдналась цивільним шлюбом з художником Романом Сельським і стала Маргаритою Райх-Сельською. У 1930-х роках працювала як незалежна художниця, була однією із засновниць і членкинею молодіжного об’єднання художників «Artes» і львівського професійного союзу художників-пластиків (1933-1939), входила в Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ).

З 1940 року – член Спілки радянських художників України (СРХУ).

У роки Другої світової війни з 1942 року – ув’язнена Янівського концтабору. Друзі допомогли їй таємно покинути табір, чим врятували життя. Ховаючись від арешту, через Краків і Тарнів виїздить до Варшави і 1943 року повертається до Львова, де до кінця війни жила під чужим ім’ям і з фіктивними документами.

Маргарита Райх-Сельська стала представницею напрямку, яке отримало назву «український колоризм», і створювала портрети, натюрморти і пейзажі. Активна учасниця багатьох мистецьких виставок. У 1978 році проводить першу персональну виставку у Львівській картинній галереї.

Померла 2 лютого 1980 року у Львові. Похована поруч з чоловіком, Романом Сельским на Личаківському цвинтарі.

Олександр Кіцера: Роман та Марґіта Сельські

Ми з Оксаною (дружина автора, примітка редактора) час від часу відвідуємо їх могили на Личаківському цвинтарі. І згадуємо, яка це була незвичайна, мальовнича пара. Височезний, чи не двометровий, Роман Сельський, що його, за аналогією з ґенералом де Ґоллем, називали «мон Женераль». Довгаста голова та виразне, різьблене обличчя, про які Анталь Шерб писав: «Такі голови, лише у лаврових вінках, оздоблюють палітурки старих книг».  Маленька кругленька Марґіта. Вони обоє народилися 1903 року, лише Роман – в Сокалі, а Марґіта – в Коломиї. Марґіта вчилася в Приватній Вільній Академії архітектури Л. Підгорецького, де вперше познайомилася з Романом та Краківській Академії красних мистецтв (1923-1925), в Віденській мистецькій Академії, а потім – в Модерній Академії Фернана Лєже в Парижі. Мешкали на Монмартрі. Марґіта тоді багато малювала і не мала часу на господарство. А мамуня посилала їй кольорові фланелеві стирочки для кухні. Але Марґіта вперто використовувала їх для витирання пензлів. Була членом «Artes» та АНУМу.

Роман Сельський вчився в Львівській промисловій школі та в майстерні Олекси Новаківського. Далі поїхав до Кракова, де працював в Академії красних мистецтв Казимира Сухульського.  Власне в майстерні Казимира Сухульського,  майбутній маестро Роман Сельський виконав проект килима, що його відібрано для всесвітньої виставки декоративного мистецтва в Парижі. То ж, звичайно,  його подальший шлях веде до Парижа. І там, у Фернана Лєже, Роман знову зустрічається з Марґітою.

В 1939 році Сельські купили легкове авто, проте недовго ним натішилися. Коли почалася польсько – німецька війна, авто реквізовано. За німців Марґіту ув’язнено в янівському концтаборі, з якого вона чудом врятувалася за допомогою друзів. За рік до смерті намалювала свій автопортрет.

Від 1947 року Роман Сельський очолював кафедру живопису Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, де пропрацював 27 років. Ще й нині львівські художники вважають за честь називатися учнями професора Сельського.

Коли ми познайомилися, про Францію залишилися лише  спогади. Щоби не забувати мову, час від часу збиралися з Романом Турином і Жінет Максимович та ще  іншими, хто трошки «понюхав» французької мови, щоби повправлятися  в конверсації.

Ми досить часто бували в цьому гостинному домі на вулиці академіка Павлова, де меблі були мальовані матовою сіро-зеленою олійною фарбою, а на стіні цокав великий годинник. Дуже рідко тут відбувалися застілля, хіба що на уродини чи ім’янини. А так – кожен сідав, де йому сподобалося, отримував свою склянку чаю і якусь канапку. Марґіта часто збивалася на польську мову, що, зрештою, нікому не шкодило. Припрошувала: «A może jeszcze herbatki?» Довготелесий «Женераль» напівлежав на канапі поблизу нагрітої печі. І точилися розмови. Ми більше слухали. Пан Роман черпав інформацію з «вражих голосів», з доступної у нас польської преси (це було наше віконце в «залізній завісі»). А  ще інколи приїздили якісь старі знайомі з Польщі, привозили мистецькі журнали, альбоми, проспекти виставок. Всіх, хто бував в цьому домі, об’єднувала неприязнь до існуючого ладу і неприйняття совкової дійсності. Пані Марґіта вміла дуже влучно характеризувати державних та політичних діячів, Брежнєва, наприклад, називала «ten kabotyn z brwiami» (каботин – провінційний актор). Пан Роман, який вільно володів декількома європейськими мовами, так ніколи й не навчився розмовляти по- російськи ( а, може, не хотів навчитися). Жартували, що він знає лише три російські слова: «мравиться» (нравится), «кориченний» (коричневый) і «папафайка» (фуфайка).

Роман Сельський із дружиною Марґіт Сельською-Райх. Світлина 1970-х рр.

В цьому товаристві таки вміли бавитися. При нагоді більших святкувань: ім’янин, уродин, Різдва чи Великодня влаштовувалися товариські ігри з фантами, розігрувалися сценки. Вітольд Монастирський демонстрував, як старий кавалєр пришиває ґудзик, плутаючись в довжелезній нитці. Одним з коронних номерів була сценка з життя: Роман Турин замовляє у старого кравця – єврея пана Праґера парадний костюм, потім ходить на примірки – «проби». Роман Сельський грав роль кравця. Діалог провадився по-польськи, з тим, що «Женераль» вмів чудово наслідувати польську мову містечкових євреїв. Це зовсім не ображало пані Марґіту Сельську, етнічну єврейку, яка реготалася разом з нами.

Роман Сельський в Карпатах. З архіву Карла Звіринського

Отже, розмова між кравцем і «паном Торуньом», як той кравець називав Турина, розпочинався з роздумів про погоду і про бідну пані Сальцю Праґерову: «Ona się nie dośpi, ona się nie doji, i żelazko jej bije do głowy…” Тобто характерне для єврейського варіанту польської мови недоречне додавання «się» («ся») і хибна заміна закінчень спричинювалися, що, замість «не доспить і не доїсть та ще випари від праски викликають у неї біль голови»», виходило «не доспиться і не доїться і праска її б’є по голові». Далі вибирали матеріал і фасон: «Czy to ma bić angielski szik, czy może francuzka lekceważąca niefrasobliwość?» ( «чи то має бути англійський шик, чи, може, французька легковажна безтурботність?»)

Далі йшли проби, тобто, по-сучасному, примірки. «Nie, ty tylko zobacz, Salciu! Ta marynarka spada, jak Niagara!» («Поглянь, Сальцю, цей піджак спадає, як Ніагара!»).  «Pan Toruń», бо так його величав кравець, несміливо висловлював незадоволення, що перед маринарки, на грудях, однак, дещо нефоремний. На це пан Праґер відповідав, що «jak się naciśnie na ten guzik, to pierś natychmiast wystrzeli!» («як натиснете на цей ґудзик, груди відразу вистрілять»). Кульмінаційним моментом був вигук пана Праґера, адресований пані Сальці, коли клієнт одягнув штани:  «Popatrz, Salciu! Te spodnie są pełne życia!» («Поглянь, Сальцю! Ці штани сповнені життя!»). Цю мініатюру, відіграну так майстерно, що всі трималися за животи від реготу, так і називали «Штани, сповнені життя»).

Роман, Маргіта Сельські та Карло Звіринський в Дземброні

Згадується присілок Дземброні – Степанське і баба Калина, що знала безліч коломийок, інколи й «сороміцьких», та вчила нас «гуляти коломийку», а до зупи чи борщу додавала вийняту з чайної склянки цитрину, бо чого ж  би то добру марнуватися.

А ще згадуємо дводенне перебування в Космачі, опівнічний похід до хати, в якій колись мешкала відьма. І спільний нічліг в одній кімнаті: хто дóлі на соломі, хто – на ліжку з розтягненими пружинами, а хто на печі. Олесеві Середі відступили бамбетель (лаву-ліжко), вкритий тоненьким матрацом. Коли Олесь вийшов «до вітру», «Женераль» підклав йому під матрац дрова, гострими кантами догори, що спричинило тривале влягання і вмощування на «йоґівському ложі» і регіт всіх присутніх.

Хоча, як ми вже згадували,«вуйцьо Турин» був у тридцятих роках кінооператором, проте, через розсіяність, не міг справитися з модерною, як на той час, кінокамерою «Нева». У відповідальний момент він забував то зняти накривку об’єктива, то встановити діафрагму, то накрутити пружину. Чим більше консультантів залучалося до регулювання камери, тим гірше було для неї. Ми так і не побачили ні одного фільму, знятого «вуйцьом» в Карпатах.

Щонеділі панство Сельські відправлялися у якусь мандрівку околицями Львова, брали зі собою всіх бажаючих, включно з молоддю. Одної суботи, на прийнятті у Аріядни Труш, ми домовилися наступного дня піти Лисиницьким лісом на Чортову Скелю, а потім – до Винник. Вранці небо затягнуло і почався дрібний дощ. Усе ж таки, я, на всякий випадок, прийшов на кінцеву зупинку «двійки». Колоритна пара таки прийшла – пан Роман у спортових черевиках, Марґіта на високих «обцасах», але зі спортовою торбою. Прийшли і діти пані Віри. Всі інші налякалися дощу. Пан Роман не сумнівався в тому, що йти таки треба. І ми пішли. З Винниківської пошти ми, мокрі, але веселі, надіслали всім «дезертирам» телеграми з «вітаннями зі сонячних Винник». Бували ми разом і в горах, зокрема в Розлучі. А в зимовий час відпочивалди разом у віллі пані Площанської в Косові. «Женераль» дуже собі вподобав нашого сина Олеся і називав його не інакше, як «Принцом». Можливо, мав на увазі «Маленького Принца» Антуана де Сент-Екзюпері. Пан Роман був добрим лещетарем, їздив обережно, але вміло і технічно, був чудовим провідником сніжними Карпатами. Колись на День Ангела  я написав панові Романові віршовані вітання-побажання в стилі коломийки, де назвав його «зацним паном Романом, ватажком Карпатських лещетарів (пан Роман таки належав перед війною до Карпатського Лещетарського Клубу), лицарем Карпатських гір і полонин та Великим Чарівником пензля і фарб».

Я запам’ятав лише декілька  з тих коломийок – побажань, а копії цього, з дозволу сказати, «архитвору не залишив:

На високій полонині

Заграла трембіта,

Най живе нам наш ватажко

Та многая літа!

Най тримая пензель моцно,

Най фарби чарують,

Най в коморі його нарти

За ним не банують.

Най малює малюванки,

Ружні візерунки,

Най вживає пива, меди,

Розмаїті трунки.

Най до нього много років

Ходять люди в гості,

Най ся його не чіпають

Гарячка ні млості.

Най го вічно святий Роман

Сокотить, нівроку,

Щоби біда не підкралась

Ні ззаду, ні збоку…

Зараз з ностальгією оглядаємо зняті з ним аматорські фільми, особливо – кадри, де довжелезний «Женераль» їде з маленьким «Принцем» на саночках. Оглядаємо листівки намальовані Романом Сельським в єдиному примірнику, які ми отримували на різні свята. Нашу вітальню прикрашає великий карпатський пейзаж Романа Сельського, а ще – натюрморт і портрет Корпанюка пензля пані Марґіти… Інколи, мандруючи Прикарпаттям і спостерігаючи якесь фантастичне нагромадження будяків, викорчованих пнів, каміння, думаємо: «Це б таки конче намалював Роман Сельський»…

Роман і Марґіт Сельські з друзями, крайній справа, ймовірно, Роман Турин, 1930-ті рр. (із альбому «Роман Сельський» (К., 2006)

Пані Марґіта померла 3 лютого 1980 року. А навесні відбулася її посмертна виставка. Я саме приїхав з курсів підвищення кваліфікації, що відбувалися в Ленінграді. Звичайно ж, увесь вільний час проводив в Ермітажі, переважно – в залах імпресіоністів – вчителів Маргіти та Романа Сельських. Як на злість, в день відкриття виставки мене викликали до Луцька на консультацію. Щоби потрапити на відкриття, я таки наполіг на тому, щоби санітарна авіація відправила мене до Львова літаком. Тож мене підсадили до вантажного «Ан-2», як єдиного пасажира. Я примостився на пакунках з газетами та іншими друками, витягнув одну з газет і на її полях написав вірш «Пам’яті Марґіти Сельської». На відкриття я таки встиг. Під час промов мистецтвознавців я інкоґніто переписав з чорновика цього вірша і залишив його без підпису. А потім – забув про нього. Аж одного разу Ярослав Коваль показав мені картку, переписану його письмом і сказав: «Прочитайте, хтось із львівських поетів написав про Марґіту в книзі відгуків». І я впізнав те, що писав в літаку на загубленій газеті. Мій текст таки знайшов мене. Ось він. Не судіть строго, бо ж я, насправді, зовсім  не поет. Хоча, по секрету,  висока оцінка таки дещо полоскотала моє самолюбство.

Марґіті Сельській

Де взяти кольорів стобарвних і живих

Для трав і квітів весняних…

Олександр Олесь

На полонинах – скошена трава,

В Карпатах літо…і в Парижі  літо.

Який пленер! Шумує голова,

А Вас нема, немає Вас, Марґіто…

На полотні – нескінчений мазок,

І запах фарби  носиться в повітрі,

Втомився пензель. Голос ваш замовк

І потемніли плями на палітрі.

Недавно я на Невських берегах,

Вклонився вашим вчителям з-над Сени:

Я бачив Вас в Ван Ґоґових мазках,

Я вас вгадав у контурах Ґоґена.

Я бачив Вас у строгості Лєже

І в ніжності портретів Ренуара

І парижанка з образу Марке

Щось нишком про Марґіту прошептала.

Ви вчились в них, та щедрий дар таланту

На нашому Ви склали вівтарі.

Ви малювали не французьких франтів,

А майстра у крисані й киптарі.

Душевна щедрість, добра  мудрість літ

З’єднались у симфонію єдину,

Під вашим пензлем наш чарівний світ

Кристалізуючись, лягає на площину.

Гуцульська хата, тінь карпатських  скель,

Дзвіночки круторогої  маржини,

Гуцулка, ґраціозно, мов ґазель,

Задумана, схилилась на ворини.

Вечірна синь, зубата тінь ялин,

Палюче сонце і рибальські сіті,

Безсмертники, засушений полин,

На винограднику – селянки працьовиті.

Ви чуєте!? За Вами тужить Львів,

Так хочеться почути ваше слово…

І Ви прийшли – у сяйві кольорів.

Ви мовите до нас – квітчасто, кольорово.

Та ні, не так…Це я до Вас прийшов,

Ви вийдете, щоб гостя привітати.

А потім – потім скажете Ви знов:

«A może Pan napije się herbaty?»

Парує чай і тепло гріє піч,

В мальованому кріслі так затишно…

Крізь вікна входить чорна кицька – ніч,

Старий годинник цокає неспішно.

«Колись» і «зараз» у одне сплелись,

Минуле і теперішнє – єдине,

Я перед Вами низько, як колись,

Схиляю сиву голову, Майстрине!.

Роман Сельський одружився ще раз. Але тоді цей дім втратив для нас свій неповторний чар. Бо не було вже пані Марґіти.

Заявка