Френсіс Архипенко Грей: Моє життя з Олександром Архипенком

Той вечір був звичайним. Олександр повернувся до студії, вклавши Анжеліку спати, і я бачила з вікна моєї спальні, що світло в студії горіло. Сутінки пахли дикою м’ятою, коли я обходила будинок школи. Якщо хтось із студентів ще вечеряв, вони могли помітити мене із вікна кухні, але для мене це було не важливо.

Олександр залишав двері відчиненими кожного вечора на тому тижні, щоб я могла зайти, і зараз сидів за своїм столом, упорядковуючи надруковане раніше. “Вийшло добре, Френсіс”. Він простягнув мені новий стос рукопису. “Передрукуй оце так, як завжди, будь ласка”.

Поки Олександр награвав якусь слов’янську мелодію на піаніно, я надрукувала кілька сторінок і почала вичитувати їх, роблячи помітки. Раптом він спитав “Не хочеш спробувати горілки і ковбаски, що принесли мої гості-українці? Це смачно. Я перечитаю надруковане завтра”.

Вже повернуло на десяту вечора, і він випив вже не одну склянку горілки.

“Сідай. Давай переглянемо ось цю, про грецьку скульптуру, разом”.

Ставлячи французько-англійський словник на полицю, де Олександр тримав потріпані томи, присвячені мистецтву, я затримала погляд на корінцях із назвами. Він підійшов до мене, взяв із полиці дві книги і простягнув мені одну з них. “Візьми Бергсона, і можеш читати, не поспішаючи. Ти маєш знати його точку зору на мистецтво. “Більше і краще”.

Олександр Архипенко

Активно жити, шукати “більшого і кращого”  було кредом Анрі Бергсона, і Олександр був його послідовником з 20-річного віку. І він продовжував жити, керуючись цим правилом. Він слідував слогану і зараз, коли я – майже двадцятирічна – зустріла його.

Він поклав книгу на робочий стіл, де вже стояли дві склянки і дві тарілки. Він налив мені трохи горілки, якої я насправді не хотіла, нарізав ковбаски, і прокинувся мій апетит (бо я була дуже голодна). Книга викликала у мене цікавість. “Що він скаже про давньогрецьку скульптуру?” Відкривши дуже потріпану обкладинку книжки, Олександр вказав на ілюстрацію. “Ось подивись на цю архаїку. З неї все починалось. Давай я тобі про це розповім”.

Сторінки з ілюстраціями древніх жіночих фігур були дуже зачитані. “Це богині Землі. Вони є втілення символу родючості”. Олександр підрізав ще ковбаски. “В Києві, коли я ще був малим, біля нашого дому, вгрузла в землю, лежала величезна кам’яна скульптура богині Землі. Ми називали її “Нана”. Кожного ранку я бачив її дорогою до школи. Пізніше, вже в Парижі, в Етнографічному музеї, я відкрив для себе інших богинь Землі і родючості. Ці скульптури різного розміру і різняться в деталях. Їх можна побачити у всіх країнах світу”.

Жорж де Заяс “Архипенко в Парижі”, карикатура.

Я бачила ці зображення, коли вивчала історію мистецтва у школі. Але, слухаючи його монолог, я відчула усе в іншому контексті, не так історичному, як скульптурному. Ці примітивні фігури випромінювали з глибини віків величезну енергію. Вони були схожі на глиняні скульптури майя. Дивлячись на них, я відчувала глибинний інстинктивний зв’язок культури і часу. Це було схоже на раптове прозріння.

Зробивши великий ковток, Олександр поставив скляну на стіл. “Древні народи подають нам сигнали із минулого через ці скульптури. Ми пов’язані з ними через загально-людські символи”.

Я сприймала усі вислови і думки Олександра як дуже важливі: і в його усних монологах, і на письмі. Я хотіла бути ближчою йому, і пізнати його краще.

І це сталося. Швидко, і навіть легковажно щезла моя провінційна зашкарублість, яка трималась на заржавілих гвіздках, і я зрозуміла, що таке обережна і турботлива точність добре налаштованих знарядь. Голос Олександра змінював інтонацію і тембр. Він був чудовим оповідачем і, як мені раптом відкрилось, дуже чутливим коханцем.

Олександр Архипенко “Голуба Танцівниця”, 1913

Йому не потрібно було зваблювати мене. Я чекала якраз такого чоловіка і, коли я зустріла Олександра, то зрозуміла – це він. Я знала, що він любив жінок, фліртував з ними, але він був першим, з ким я відчула себе захищеною. Я боялася навіть натяку на чоловічу агресивність, але Олександр був ніжним, зрілим і шанував мене. Причин відмовлятися від таких стосунків не було. Не було навіть побоювань завагітніти. Секс у 1950-х роках був затаврований численими упередженнями. Дівчат могли обізвати, принизити і навіть причинити їм страждання. На хлопців теж знаходили способи чинити тиск. Усім бракувало здорового почуття гумору і порад досвідченої людини. У мого батька було дивне уявлення про секс (“усі жінки однакові, коли їх перевернути догори дригом”). А мати сподівалася, що я збережу мою цноту, яка була, з її точки зору, дорогоцінністю, для майбутнього чоловіку. Для мене заміжжя уявлялося чимось іншим, чим втратою цноти. Але із маминої точки зору вона була моєю єдиною цінністю, бо груди мої не були пишними, і я носила окуляри. Усі її намагання вдосконалити мене провалилися. Вона сама собі суперечила, коли говорила, що я зможу оцінити чоловіка лише тоді, коли пересплю з ним, і фактично уже втрачу свою дорогоцінність.

Олександр Архипенко
“Жінка, що розчісує волосся”, 1915

Секс у 1950-х роках був затаврований численими упередженнями. Дівчат могли обізвати, принизити і навіть причинити їм страждання. На хлопців теж знаходили способи чинити тиск. Усім бракувало здорового почуття гумору і порад досвідченої людини. У мого батька було дивне уявлення про секс (“усі жінки однакові, коли їх перевернути догори дригом”). А мати сподівалася, що я збережу мою цноту, яка була, з її точки зору, дорогоцінністю, для майбутнього чоловіку. Для мене заміжжя уявлялося чимось іншим, чим втратою цноти. Але із маминої точки зору вона була моєю єдиною цінністю, бо груди мої не були пишними, і я носила окуляри. Усі її намагання вдосконалити мене провалилися. Вона сама собі суперечила, коли говорила, що я зможу оцінити чоловіка лише тоді, коли пересплю з ним, і фактично уже втрачу свою дорогоцінність.

Олександр демістифікував секс. Ніякого обміну дорогоцінностями у ньому не сталося. Але то був дійсно найкращий спосіб пізнати чоловіка, як слушно радила моя мама. Він виявився досвідченим і тактовним. Величезна повага до жінок втілена його в скульптурних жіночих торсах, він справді обожнював жіноче тіло. Він любив давати жінкам насолоду, і зі мною теж не змарнував свого часу. А потім намалював щось вказівним пальцем на моїй спині та оповів мені якусь історію, після чого попросив мене теж щось йому розказати.

Олександр Архипенко

В студії Олександра звуки навколишнього світу, як і сам світ, здавалися далекими. Запах необробленої деревини стін змішувався із дуже домашнім ароматом мила із крихітної ванної кімнати. Усе вийшло дуже легко і просто. Олександр міг подумати, що я більш досвідчена, ніж здавалося.

Все трапилося так, як мені бажалося. Десь на рівні підсвідомості я мала надію, що навіть його можливі майбутні авантюри спонукають його завжди повертатися до мене. Хоча поверхневе кліше наших стосунків було банальним: я, вразлива молода дівчина, спокушена харизматичним художником зі світовою славою, моїм вчителем. Те, що він був моїм першим коханням, старшим від мене майже на 50 років, жонатим на жінці в інвалідному візку, дуже ускладнювало, навіть унеможливлювало легалізувати наш союз.

Та цей союз існував. Я була людиною, яку не зв’язували обставини тілесного життя. З точки зору здорового глузду різниця між нашими роками та статусами була абсолютно неприйнятною, але Олександр дав мені любов, і я почувалася гарною і впевненою у собі.

Олександр Архипенко, Френсіс Архипенко Грей

Повернувшись додому, у мою спальню, я не змогла заснути: прислухалася до постукування гілки у віконне скло і наказувала сама собі бути обережною, не спіткнутися, бо так вже бувало.

Джерело:

http://uartlib.org/uryvok-z-knygy-frensis-arhypenko-grej-moye-zhyttya-z-oleksandrom-arhypenkom/
http://uartlib.org/

Заявка