Категорія: Створення людини

Стоунхендж – один із найвідоміших та найзагадковіших археологічних об’єктів у світі, розташований у графстві Вілтшир, Англія. Цей давній кам’яний монумент, що складається з кількох кам’яних блоків, встановлених у коло, є предметом наукових досліджень та популярної фасцинації вже багато століть.

Стоунхендж був побудований у кілька етапів, почали приблизно з 3000 р. до н. е. та завершили близько 1600 р. до н.е. Первісно це місце було простим земляним валом та ровом, але з часом перетворилося на складну структуру.

Камені для Стоунхенджу були транспортовані з різних регіонів. Найменші камені, відомі як блакитні, були привезені з гір у Вельсі, відстань від яких становить близько 240 км. Великі піщаники для структури могли бути добуті значно ближче, приблизно в 32 км на північ.

Хоча точна функція Стоунхенджу залишається предметом наукових дебатів, існує кілька теорій.

• Релігійний або ритуальний центр. Багато вчених вважають, що Стоунхендж міг бути давнім місцем поклоніння або жертвопринесень.
• Астрономічний обсерваторій. Камені монумента чітко орієнтовані на захід та схід сонця в дні літнього і зимового сонцестояння, що може свідчити про його використання для відстеження астрономічних подій.
• Місце зборів. Деякі теорії припускають, що Стоунхендж міг використовуватися для зборів та об’єднань різних дореволюційних груп населення Британії.

Сучасні археологічні дослідження навколо Стоунхенджу виявили численні поховання та інші артефакти, які надають додаткові докази того, що ця місцина мала значний культурний і релігійний вплив у давнину. Недавні дослідження також показали, що ландшафт навколо Стоунхенджу містить багато інших давніх структур, що можуть бути частиною більшого ритуального комплексу.

Лінії в символі можуть символізувати тріщини у землі, що є типовим явищем для посушливих умов, коли вода випаровується, залишаючи землю розтрісканою та сухою. Розташування ліній у формі спіралей чи лопатей може відображати динаміку цього процесу – як вода витікає з землі, роблячи її непридатною для сільського господарства.

Цей символ міг бути використаний у Трипільській культурі як знак попередження або нагадування про важливість води для життя та культури. У суспільстві, яке залежало від аграрних циклів, посуха була серйозним випробуванням, яке могло призвести до голоду та суспільних потрясінь.

Символ посухи міг використовуватися в ритуалах, що мали на меті викликати дощ або захистити громаду від наслідків недостатності води. Він також міг слугувати як нагадування про необхідність збереження ресурсів та готовності до природних катаклізмів.

У сучасному контексті такі символи можуть нагадувати нам про історичні уроки та важливість стійкості перед лицем екологічних змін. Вони також можуть використовуватися для освітніх та культурних цілей, демонструючи, як давні культури сприймали та реагували на природні виклики.

Є типом давньої прикраси, яку носили на грудях. Вона використовувалася у різних культурах часто як символ влади, статусу або релігійного значення. У контексті скіфської культури такі прикраси мали велике символічне і церемоніальне значення.

Пекторалі часто виготовляли з дорогоцінних металів, як-от золото, інкрустували коштовними каменями або емаллю. Техніки їхнього виготовлення передбачали ковку, чеканку, інкрустацію та грануляцію.

Пекторалі носили як символи божественного заступництва та захисту. Вони могли також символізувати певні міфологічні або космологічні концепції. У багатьох випадках пекторалі носили воїни або вожді як символи їхньої влади та військових досягнень.

Пекторалі часто знаходять під час археологічних розкопок гробниць та святилищ, що дозволяє історикам та археологам дізнатися більше про соціальні структури, релігійні вірування та мистецтво давніх цивілізацій.

Одним із найвідоміших прикладів пекторалі є знаменита пектораль з Товстої Могили, знайдена в скіфському кургані біля міста Орджонікідзе (нині Покров) в Україні. Цей шедевр скіфського мистецтва датується IV століттям до н. е. і вражає складністю виконання та багатством символічного змісту, зокрема міфологічні та сцени полювання, що ілюструють зв’язок скіфів з природою та їхніми віруваннями.

Шаманізм – це давня духовна практика, яка зустрічається в багатьох культурах по всьому світу. Центральним елементом шаманізму є віра в те, що шаман як посередник між світами може подорожувати до інших реальностей, зокрема світу духів, для лікування, отримання настанов та допомоги померлим у їхньому переході.

У шаманській космології часто існує уявлення про три основні світи – нижній (підземний), середній (людський) та верхній (небесний). Перехід померлих, за віруваннями, часто включає подорож до одного з цих світів, що забезпечується шаманом.

Шаман виконує ритуал, який часто передбачає використання барабана, співу, молитов і танців для входження в трансовий стан. У цьому стані він може спілкуватися з духами та направляти душу померлого через різні перешкоди в духовному світі.

Шаман служить провідником та захисником для душі померлого, допомагаючи їй безпечно дістатися до місця вічного спочинку або реінкарнації. Цей процес може включати примирення або вирішення нерозв’язаних питань душі.

Ритуал також може включати очищення та відновлення, які забезпечують душі заспокоєння та готовність до наступного етапу її існування. Це також може принести втіху родині померлого, заспокоївши їх знанням, що душа їхнього близького була належним чином відправлена.

Шамани часто отримують настанови від духів померлих або інших духовних істот під час своїх подорожей, які можуть бути важливими для спільноти або окремих осіб.

Перехід померлих у шаманізмі – це не тільки про відправлення душі, але й про підтримку спільноти, забезпечення культурної та духовної цілісності, виховання зв’язків між живими та мертвими.

«Енеїда» Івана Котляревського – це видатна поема, написана українською мовою наприкінці XVIII століття. Вона базується на сюжеті давньоримської епічної поеми “Енеїда” Вергілія, але зображує його в гумористично-сатиричному ключі.

Котляревський взяв за основу мандри троянського героя Енея після падіння Трої, але наповнив їх народним українським колоритом, гумором і гротеском. События перенесені в український побут, а героїв перетворено на запорізьких козаків та місцеву старшину.

У поемі оспівуються пригоди Енея та його товаришів, які шукають спокій та нову батьківщину після втечі з Трої. Вони потрапляють у різноманітні комічні ситуації, змушені боротися з химерними істотами та народами на кшталт велетнів, циклопів тощо. Пародіюються елементи античної міфології, боги зображені як люди зі звичайними вадами та забаганками.

Енеїда Котляревського вирізняється яскравою народною мовою, насиченою українськими ідіомами, фразеологізмами, жартами та приказками. Автор майстерно висміює негативні риси буденного життя, суспільні вади та людські слабкості за допомогою гумору і сатири.

Ця бурлескна поема стала справжнім шедевром української літератури, визначною пам’яткою національної культури. Вона заклала основи використання живої української мови в художній літературі та вплинула на розвиток нової української літератури взагалі.

Платон розрізняв два світи: матеріальний світ, який ми сприймаємо через наші сенси, і світ ідей або форм, який існує вічно та є досконалим. Душа людини, за Платоном, належить до світу ідей, але тимчасово перебуває в матеріальному світі.

За Платоном, душа є безсмертною та незмінною, подібно до форм у світі ідей. Вона існує до входження в тіло і продовжує існувати після смерті тіла. Перебуваючи у світі ідей, душа має повне знання, але коли вона входить у фізичне тіло, вона забуває багато з того, що знала, і мусить наново навчатися через процес навчання та відкриттів.

Платон також розглядає реінкарнацію як процес, у якому душа входить у різні фізичні тіла протягом багатьох життів. Цей процес дозволяє душі вивчати різні аспекти життя та світу.

Після смерті, згідно з Платоном, душа залишає фізичне тіло і повертається до світу ідей, де вона знову знаходить повноту знань і блаженство. Повернення до світу ідей є поверненням до її справжнього дому, де вона вільна від фізичних обтяжень і може існувати у своїй істинній формі.

Ця концепція має велике значення в платонівській філософії, оскільки вона підкреслює необхідність провадження морального життя. Знання про те, що душа продовжує існувати після смерті та прагне до досконалості, зобов’язує людей жити праведно, доброчесно і раціонально, щоб душа могла досягти вищих сфер існування.

Цей символ має глибоке культурне та символічне значення в Трипільській культурі, яка існувала на території сучасної України, Молдови та Румунії. Він утілює злиття двох стихій, як-от води і землі, що є фундаментальними для родючості та зростання. Водночас символізує гармонійне поєднання чоловічих і жіночих начал, підкреслюючи їхню взаємодоповнюючу природу та важливість для створення нового життя і збереження родової спадкоємності.

Цей символ також може бути тлумачений як зображення «родового гнізда» – місця, де сім’я та рід зберігають свої корені і традиції. Він віддзеркалює ідею безпеки, спадкоємності та злагоди, що є ключовими для збереження та передачі культурних і сімейних цінностей через покоління.

Такий глибокий символічний зміст символу в Трипільській культурі вказує на розвинене розуміння природних законів, сімейних зв’язків та космічного порядку, яке втілювалося у їхньому мистецтві, ритуалах та повсякденному житті. Ця символіка демонструє, як трипільці гармонійно інтегрували свої вірування в щоденну діяльність, створюючи міцне культурне та духовне середовище.