Категорія: Мисько Еммануїл

Еммануїл Петрович Мисько (21 травня 1929, Устрики-Долішні, нині Польща — 12 березня 2000, Львів) — український скульптор.

Народний художник УРСР (1978). Дійсний член Академії мистецтв України (від 1996). Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1972).

Увесь життєвий і творчий шлях Миська пов’язаний зі Львовом. Тут він здобув художню освіту — 1956 закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (педагог І. Севера). Як скульптор Мисько — майстер портретного жанру української пластики другої половини XX століття, автор галереї портретів відомих учених, художників, письменників, громадських діячів.

Довголітній голова Львівської Спілки художників, він наприкінці 1980—х очолював Фонд культури. Мисько — академік-засновник Академії мистецтв України. Член комітетів республіканських виставок 1976 і 1980 років.

Понад десятиліття очолював Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв).

Помер у Львові 12 березня 2000 року. Похований на Личаківському цвинтарі.

Дідо Мілько був Богом..

Так казали в тісному колі його друзів. Ніхто цього не заперечував, бо не мав достатньої кількості аргументів, щоб відкинути прихильність самого Бога до діда Мілька. Те, що його любили нема слів, мо не так його, як він усіх . Тим самим, ще раз доказував святу істину , що Бог і є любов. При ньому завжди були всі таланти якими міг нагородити людину Всевишній. Він не скупився, не мав гонору, ділився всім, що було дано Господом , щоб не зарити це в землю.

Його руки розминали податливо  мягку глину , збираючи в єдине ціле характер, образ, деталі. Ліпив легко, щоб не поранити глину , підсилюючи тонкий гротеск в кожному портреті. Не знаю кому вдавалося так ліпити портрет як робив це він. 

В оточенні Еммануїла Петровича було багато талантів котрі пружилися між собою та робили розмаїту штуку. Вся ця публіка гуртувалася на вернісажах підкреслюючи значущість своїх творінь. Він, не заперечував, спокійно продовжував ліпити свою правду.

 Казав , що не має часу на всякі бздури.

Повертався до робітні де разом з амбіціозними братами шукали загублену межу.

Не знаю достеменно де проходила та межа, але у робітні в якій працював дідо Мілько, вона була за стіною. В бесіді  брати лемки говорили про карпатські бескиди на яких вони точнісінько знали межу, що належала їм,- все інше бойкам..

Лемків було багато…

 Навіть коли їх було мало, то вони все одно залишались лемками. Для компанії достатньо одного такого кадра та його лемкання і впертості.

Лемки, то такий нарід, що коли щось треба зробити, вони перед тим лемкають; лем , лем і чухають потилицю..

 Бойки в анальогічній ситуації говорять: – бой, нема  на то ради, беруть і роблять, тоді як лемки продовжують лемкати.

Судячи з реальності, бойків також залишалось  чимало на наших теренах, якщо не по прізвищу, то по незламному духу.

 Ото ж, при культуральних бесідах та дискурсах брати лемки називали Еммануїла Петровича, Мільо та стверджували, що він є бойком.

Дідо Мілько не заперечував, піднімав келих  казав : Будьмо!

Після чого витираючи сиву бороду починав співати «Як ми тую куманицю сіяли»..

 Я не знав, що то за куманиця, але мельодія як і текст всім припадали до душі . Брати лемки добре знали текст підспівували, а подейкуди вели сольову партію випереджаючи діда Мілька. Деколи підказували  призабутий текст, що звучав на їхньому діалекті. Щодо пісень, то Еммануїл Петрович знав їх незліченну кількість, міг в добрій компанії бути  за соліста цимбаліста і капельмейстра. Беручи до рук губну гармошку видував з неї сольову та басову партії одночасно. Це коли у грі гармоніки приймає участь язик , підтримуючи ритм партію, тоді гармонійка може звучати як катеринка.

 Крім того при особливих ситуаціях він показував ще одну грань свого таланту беручись за приготування чогось смачного.

 Добре приготоване їдло – це велика штука . Завжди, коли збереться велика компанія, та понавозить всякої всячини, то після третьої особливо не потрібно чогось шукати.

 Коли народу багато, а жерти нема ніц , що тоді ?

Дідо Мілько міг з нічого зробити щось і таке смачненьке, що ням ням ням, всіх нараз нагодувати, або дати закусити. 

Тисячоліттями від різдва Христового, по наших землях товклася всяка наволоч . Тому влада мінялася як капці. Дідо Мілько жив в часи коли ці капці постійно були в моді , а нам всім треба було гуртуватись до борні, щоб перекрити кордони своїх земель від диких набігів, та повернути  пам’ять тим, хто її втратив , або мав замулені мізки. Для тих, хто сидить у владі, завжди є бажання потрапити в робітні до скульпторів та художників, щоб втюхати свою мармизу у вічність . Добре коли по смерті, а то більше заживо, певно, що завчили Гіпократа –  ARS LONGA VITA BREVIS.

 Зрідка вони потрапляли в майстерню до діда Мілька. Просили виліпити когось із їхніх богів. Він відпирався від такого гешехту, бо любив ліпити щось файне. Яко портретиста мав внутрішнє відчуття до людей, та не тратив часу на забаганки парсуни. Час від часу його возили аж до Кремля, що є столицею московського каганату. Слава про його таланти дійшла до їхніх царів. Там він привселюдно розповідав який він майстер і тіко він всілякого натворив, що навіть в його шопі не поміщається. Вишукане москальське паньство не знало, що то є таке шопа діда Мілька. Перешіптувались поміж себе про жопу і чего ето там імєєтся  і почему імєнно в жопє?.

 Зрештою, його не бентежив переклад сказаного, позаяк коли не розуміли розумного,- то він їх має в носі, або в дупі про що до них доходило і без перекладу.

Діда Мілька знав світ, бо він був від Бога не тільки для своїх. Решта світу також хотіла  чуть чуть побачити його таланти, бодай трішки повидіти того, що він вміє, або нюхнути чогось із його кузні. То було коли його спеціально возили за океан до наших родин, що посилали на той час посилки з Америки . Довго серед них він не затримувався  казав, що роботи вдома є не початий край.

Якось із вини капців, що мінялися  на верхах, треба було виліпити їхнього боввана. Я копав глину з ями та набивав її на металево деревяний каркас кріпив хрестики на дротиках, щоб глина трималася купи Петрович підказував мені як правильно все робити. Бовван вийшов досить великий оскільки пішла на нього ціла яма глини. Загорнули ми його плівкою та залишили ночувати. На другий день посеред майстерні на нас дивився наполовину розчавлений каркас з силуетом боввана та хрестиками, що стирчали з його голови. Петрович попросив закидати глину назад в яму .

 – Не вартує він того, щоб я його ліпив,- починав різати велику роботу в дереві.

 Це були дві фігури, що переплелися в танці кохання. Під час роботи тримав  втаємничену ауру в своїй майстерні. Здається летів разом із своїми фігурами відчуваючи напругу форм, дихання кожного персонажа та полумяний екстаз закоханих тіл.

Рука відчувала теплоту дерева. При відході від станка  Петрович дивився крізь окуляри чуть піднімаючи голову аналізуючи лінію та пластику.

Роботу вкрали під час першої експозиції, що проходила на відкритому просторі Шевченківського гаю. Маестро не тримав образи на те, що вкрали його роботу.

 Коли б було зле зроблено, то  не вкрали б…

– Саша?!

Він підходив до моделі котру вони ліпили разом Пилєвим до конкурсного проекту.

Швидко змінював пластику коня, дрібно в деталях проробленої моделі.

– Міля, ну ти что , – грубим басом обурювався Сан Санич.

Перекидаючи цигарку в роті з кута в кут, виказував своє невдоволення втручанням.

– Міля, ну?…

– Вот нєнада …

– Міля?,- з проханням басувало в голосі Санича.

– О.!…

– О!,- вот тєпєрь хорошо  Міля.

 – Да, я согласен хорошо,- з вологодським О погоджувався Пилєв дивлячись на фігуру.

– А я, що казав Саша, шо так буде краще…

– Ну, так понімаєш Міля, ти так начал…

  -ТУК- ТУК- ТУК ,- голосом  просив дозволу переступити поріг Юрій Іванович .

– Вічний цьом , – амбіціозно продовжував далі один із братів Амбіцьких.

– Мілю, зайди- но до нас, там на тебе Мирон чекат,- учтиво передавав прохання посол сусідньої робітні.

Петрович мив руки неквапливо дивлячись на перервану роботу переступав через лемківську межу.

Через якусь хвилю чулося як Петрович починає засівати куманицю…

–         Як ми тую куманицю сіяли,

–         тоді ми ся любити почали…

–         а ще то та куманиця не зійшла ,

–         як ся наша любов розійшла…

Брати лемки підтримували забувши про межі між  лемками та бойками і рештою світу.

 Дідо Мілько був ковалем …

Він знову повертався в робітню закочував рукави та роздмухував вогнище яке жевріло. Поволі натискав на ковальський міх, який давав силу вогню, котрий нагрівав метал. Еммануїл Петрович брав кліщі, молот із ритмом куманиці виковував підкову з якої сипалися іскри на щастя, не для себе – для світу, бо був від Бога, з любовю до людей.

Ми появляємось на світ з любові, з любов’ю до світу ми покидаємо його та летимо у небо… Життєвий шлях кожного –  це пізнання світу, але найголовніше самого себе і творення себе через усвідомлення всіх життєвих каверів, щоб стати людиною, можливо через низьку цих каверів, повторів, переспівів ми поволі добираємо того ціммесу, соку дозрівання, що в кінці кінців народжуємо своє і це вже стає визначним не тільки для тебе самого, що сотворив щось зриме, але й для всіх решту, особливо для твого вчителя, бо це тобі по слову зернятку відкривалося як пізнавати шлях творця.

В моїй пам’яті тримаються кілька епізодів, до яких я підсвідомо повертаюсь через роки. Дякувати Богу, що плівка, на якій записані ці сюжети, ще не стерлась, то берусь за слово, щоб залишити цей спогад на папері.

Майстерня Еммануїла Петровича Миська була для мене меккою і час мого занурення в роботу і різьблення в дереві якихось невеликих, нікому не зрозумілих форм, деталей; було процесом підсвідомим, ніж тим, що мав свою якусь конкретику, мету.

Це був той внутрішній живчик, що постійно не давав спокою сидіти, склавши руки чи курити бамбук, зрештою я не курив. Але було ще одне важливе: я готувався до вступу в інститут і мені треба було ліпити портрет з натури. Натури в мене не було, була гіпсова модель Гаттамелата роботи Донателло, а решту були портрети, ліплені Еммануїлом Петровичем. Він був, за словами його сучасників, найкращим.

Мене захоплювало, коли він ліпив чи різав у дереві, бо все народжувалось на моїх очах, і я був сканером цього процесу, не розуміючи певних нюансів та й не замислюючись дуже над ними. Мені кортіло зробити так, як майстер, так щоб тютілька в тютільку, включаючи фактуру ліплення та якісь шармові мазки пальцем чи прорізи стеком. Римського вождя мені надоїло ліпити та вилизувати. Петровича роботи були набагато цікавіші, в них було щось інше, такого, як він, ніхто не робив, вірніше робили, але не так.

Тож я захопливо та з драйвом скопіював портрет закарпатського художника його роботи, коли закінчив, тішився, як дєцко, бо виліпив як майстер. Мені це вдалося, і я очікував оцінки з уст вчителя. Десь наступного дня я відкрив для Еммануїла Петровича подарунок, що стояв мало не посередині майстерні і був загорнутий в плівку.

– Це що таке? – Перепитав мене Петрович.

– Це моя робота. – Відповів я.

– Ні, Петро, це моя творча робота. А це – ти зробив з неї копію. Цього тобі не слід було робити, щоб бути собою. Ось твої модулі, ти з них збереш до купи своє, ти в ньому вже є, це лишень потребує часу та праці над собою.

Із плином часу ми багато чого стираємо з пам’яті, забуваємо, але є люди, є творці, є вчителі, які для нас вже стають легендами. Залишаються їхні твори або слова, зернятка про те, як бути собою, не кращим за нього чи когось, просто бути людиною, а ще бути творцем самого себе…

Я стояв засоромлений, як вкопаний, проте втішений іншим, що через цю прикру помилку я не переступив би поріг усвідомлення, переосмислення і можливо цього спогаду…