Автор: admin

В передостанній день жовтня у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків представили проєкт «Занепад Відродження», що є дослідженням стереотипного мислення у межах України.

Величезний блискучий ведмідь, схожий на диско-кулю, посеред житнього поля та щедро насипаного зерна – цей центральний елемент виставки Беати Корн та Віктора Мельничука неможливо оминути.

Розмиті живописи, на яких складно сфокусувати увагу, і які можуть навіть спричинити легке запаморочення. Дзеркальні величезні скульптури зайців у клітці та коронавірусного ведмедя із клешнями замість лап; порцелянові крихкі динозаври на темному тлі. На кожному квадратному метрі виставки трапляється щось, що не вкладається у стандартні межі розуміння.

«Що ми робимо тут? Знову і знову вдивляємося в лик сучасного мистецтва. Шукаємо до нього ключі, міркуємо, сприймаємо. Ви ж знаєте, що в мистецтві не один рівень сприйняття? Його можна дивитися поверхово, сприймаючи композицію і певні авторські меседжі, а можна заглибитися у філософську глибінь і намагатися прожити побачене із автором. Дуже важливо при цьому ставити собі запитання: як, чому саме так?

І от у просторі цієї виставки таких запитань багато. Наївність і безпосередність оленів, що ніби зійшли із казок чи бабусиних килимків. Але! Сьогодні ці олені з автоматами… Цю експозицію не вийде оцінити просто критеріями «подобається / не подобається», її треба пережити і відчути на рівні кожного об’єкта», – розпочала відкриття виставки мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

Своїм «ключем» до розуміння цих авторів поділилася керівна партнерка музею Леся Корсак.

«Чому «занепад» і чому «відродження» пояснять автори. На мою думку, в нас уже 29 років триває відродження України, але щось ми в цьому трохи буксуємо. На це звертають увагу митці, наголошуючи своїми подвійними роботами на нашу систему подвійних стереотипів.

Віктор Мельничук показує роботи, в яких розмите і минуле, і майбутнє: ми все ще не можемо позбутися штампів попередньої епохи, і хоч знаємо, куди нам рухатися далі, але стоїмо на роздоріжжі. Яскрава мить на кожному полотні – це наше сьогодення. Беата Корн своїми великими просторовими об’єктами звертається до дитячих асоціацій, через які хоче достукатися до кожного і змінити інфантильну свідомість на зрілу. Сьогодні у нас глибокі змісти, глибока виставка, глибокі автори», – підсумувала пані Леся.

Віктор Мельничук народився і провів багато років у Луцьку, перш ніж вступив до Львівської академії мистецтв, де й зустрів свою майбутню дружину Беату Корн. Згодом пара переїхала до Ужгорода, рідного міста Беати. Багато років вони присвятили викладацькій праці у різних художніх закладах.

Пан Віктор зізнався, що давно не був у Луцьку, а тому скористався нагодою і подякував усім, хто вірив у нього і навчав. Також він розповів, що цей виставковий проєкт вони із Беатою присвятили своїм матерям.

«Ми б хотіли присвятити цю виставку мамам – моїй та Беатиній. За їхнє терпіння і розуміння у тому, щоб ми могли поділитися частиною нашого життя, яка є в цих роботах. Бо без підтримки рідних все це творити було б досить складно».

Також пані Беата розповіла трохи про найбільш видовищний об’єкт виставки – блискучого ведмедя серед поля колосків та зерна.

«Ведмідь тут – ніби іншородне тіло. Він вмонтований в інсталяцію Віктора, яка вже була багато разів експонована. Ця виставка – своєрідний підсумок нашої 12-річної співпраці: як подружжя, бо стільки років ми одружені, як батьків, бо це вік старшої доньки, і як авторів, ідеї яких постійно сплітаються в одне ціле. В інсталяції первісно йшлося про зародження культури. Про те, як кочові племена зупинилися і почали формувати культуру, займатися землеробством, розбудовувати міста. А ведмідь з’явився тут як мерехтливе створіння, яке може збити нас із певного бачення, відволікти від основи».

«12 років тому ми вже створювали дзеркального ведмедя, дуже схожого за пропорціями на цього. Це іграшка Лего як символ дитячої наївності дорослих людей. Перша така скульптура називалася у нас «Дімці розбили серце». Її задум з’явився під час війни у Грузії, коли обов’язки президента Росії виконував Дмитро Мєдвєдєв. Звідси виник образ ведмедя. Але всі розуміли, що він – іграшка в руках у Путіна. В одному з інтерв’ю Мєдвєдєв каже, що війна почалася тому, що грузини розбили йому серце. І на цю ситуацію далі наклалася інтерпретація образів», – доповнив історію Віктор Мельничук.

Художники зазначили, що прагнуть про складне і тривожне розповідати за допомогою дитячих образів. Аби спершу картинка виглядали просто і привабливо, але в ній не все було насправді так просто.

«Часто у наших роботах з’являються руки-клешні. У нас є друг, і в нього від народження такі руки. Він займається програмуванням, ремонтує техніку, водить машину. Крім цього, одружений, має сім’ю та дітей. І здається мені набагато щасливішим, ніж я, бо позитивнішої людини знайти важко.

Спілкуючись із ним, у нас виникла серія робіт, але вже з іншими меседжами, не тими, які наш друг розповідав про своє життя.

Дивлячись на світ довкола, ми як художники передаємо змісти, але часто уже свої, а не описані кимось. Це я до того, що не так важливо заглиблюватися у чиюсь розповідь, а краще писати власну історію», – порадив пан Віктор.

Новий мистецький проєкт «Діалог», мета якого – показати схожість і близькість у поглядах на світ художниць з різних країн, манері розуміти та інтерпретувати дійсність презентували у новій залі МСУМК.

Барбара Ле Беґек Фрідман із Франції та Ярина Шумська зі Львова – художниці та перформерки без перебільшення світового значення. Європа, Японія, Канада, США, Індія, Китай, Іран, Ізраїль – географія їхніх виставок та проєктів дивує і захоплює.

Закриття кордонів і неможливість зустрітись створили умови для дослідження комунікації у зовсім іншому вимірі. Заплановані 10 днів резиденції у містечку Понтейя, у Франції, перетворилися на 100 днів діалогу: на відстані, з обмеженнями, з кордонами, серед невизначеності, проте – з абсолютною щирістю.

Кожного дня мисткині спілкувалися за допомогою відеоарту, яким знайомили одна одну зі своїми переживаннями та ділилися власним відчуттям естетики. Згодом із кожного з таких днів на відео вони вибрали по 3 скріншоти і втілили це у спільну виставку.

Коли вперше переступаєш поріг нової зали Музею і одним оком помічаєш концепцію «Діалогу», вражає кількість білого кольору. Експозиція створена, ніби аркуш паперу, який не відволікає тебе від основного тексту на ньому. А далі по цьому стерильному білому проходить плавна лінія із 620 фотографій у хронологічній послідовності, яка підсилює відчуття часу, замкненості, відстані між авторками.

«Який різнобарвний, неймовірний, різноликий і несамовитий цей світ мистецтва! Що змінює людину? Чим відрізняється людина, скажімо, XV, XVI століття і нашого, ХХІ? Змінюється лише одяг, лише довколишній світ, меблі – щось дуже матеріальне. А людина з її духом, серцем, почуттями така ж сама. Сьогодні у нас Україна і Франція.

Дві людини на різних точках земної кулі, а їх єднає діалог. Гарячі серця, почуття, спільність і відмінність поглядів. Усе це можна побачити і відчути у цьому проєкті. Як багато у сучасному світі монологів, багато людей висловлюють власні категоричні меседжі… А тут врешті діалог. Розмова двох сердець. Крок одне до одного. Це прекрасний посил, прекрасна філософія і яскрава подія у мистецтві», – поділилася враженнями мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

Експозицію можна сприймати лінійно, проходячи вздовж. Можна зупинятися на кожному тематичному відрізку із шести кадрів (трьох верхніх однієї художниці і трьох нижніх іншої), аби порівняти їх і прочитати той самий діалог між ними. А можна окремо оцінювати кожен триптих або ж навіть кожне фото.

«Сьогодні у нас дві мисткині, які познайомилися менше року тому, але побачили свою спільність у мистецьких пошуках, висловлюваннях і мові, котрою звертаються до глядача. Проєкт побудований у формі спіралі, по якій однією лінією проходять фото, створені протягом ста днів. Задум з’явився, коли художниці на відстані 2300 км за допомогою відеоарту спілкувалися між собою. Це була відверта щира розмова, вони пізнавали одна одну, знаходили в собі нові почуття, нові форми вираження.

За первинним задумом вони мали працювати разом 10 днів у Франції, але коронавірус вніс свої корективи. Та все ж саме ці обмеження зрештою стали предметом, який вони вивчали. Це ще раз доводить, що будь-які випробування не приходять просто так, у всьому можна знайти для себе науку і натхнення», – розповіла керівна партнерка Музею Леся Корсак.

Окрім добірки фотографій, на виставці представлені авторські інсталяції, уже згаданий карантинний відео арт та цитати художниць на білих стінах, які самі по собі стають актом мистецтва. У розпал вечора мисткині влаштували ще й перформанс, про який ми напишемо згодом.

«Мені надзвичайно приємно бути зараз тут. Ця виставка – неймовірний шанс для мене, тому я дуже хотіла б подякувати родині Корсаків та Музею. Я щаслива, що певна помилка, цей коронавірус, вся ця історія з карантином, дала початок такому проєкту», – поділилася Барбара.

«Для авторів теж важливо відійти від своїх робіт, подивитися на свою документацію дійсності здалеку, подивитися по-іншому. Зробити зріз, підсумок, розширити горизонти – усе це ми можемо зробити завдяки цій виставці. Хочемо подякувати за свободу зробити цю виставку так, як саме ми її бачимо, відчуваємо найбільше. Це справді така нагода, яка не завжди можлива і не всюди існує», – підтримала колегу Ярина.

Розділити радість дочки від реалізації важливого авторського проєкту приїхав професор Ігор Шумський, декан факультету образотворчого мистецтва Львівської академії.

«Я хочу сказати, що сучасне мистецтво – це вже не лише ремесло, не лише володіння художніми засобами. Це ще й символ, знак, філософія. Ще до народження Христа був філософ Діоген, який ходив вдень з ліхтарем. Коли його питали, що він робить, то відповідав: «Я шукаю людину». Яку людину цей мудрий чоловік шукав?

Я зараз хочу вклонитися сім’ї Корсаків, які створили такий Музей, де можна побачити, чим живе сучасна мистецька молодь. Мистецтво виховує людей, воно показує, наскільки ми всі різні і що ми хочемо цим сказати. Я пишаюся цими молодими дівчатами, які і нас змушують дивитися на світ по-іншому», – зізнався пан Ігор.

На завершення мисткині зачарували присутніх оригінальним перформансом.

За матеріалами видання «Таблоїд Волині»