29 грудня о 17:00 МСУМК запрошує на відкриття виставкового проєкту «Органічні структури. Локдаун» Володимира Чорнобая!
Вхід вільний!
Дрес-код – МАСКА + ДИСТАНЦІЯ!
Довідково: Народився Володимир Чорнобай у 1954 в с. Михайлівське (Росія).
Освіта: Львівський державне училище прикладного мистецтва ім. І. Труша (1973).
Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1980).
Член Національної спілки художників України (з 1989) та Спілки польських художників (з 2009).
Член мистецького гурту «Кварта».
Викладачі з фаху Т. М. Драган та Н. С. Федчун.
Нагороди: диплом лауреата виставки «Різдвяна містерія-96» (Луцьк, 1996);
золота нагорода Першої виставки-конкурсу модернового мистецтва (Тернопіль, 1996);
III премія всеукраїнської виставки малярства на склі «Три виміри: вчорашнє, сьогодення і завтра» (Львів, 1998);
Лауреат обласної мистецької премії ім. Михайла Бойчука (2002); срібна медаль «Labor omnia vincit» (Познань, Польща, 2009); нагорода президента (Каліш, Польща, 2015); диплом міжнародної мистецької виставки «Львівський осінній салон Високий замок 2015»; «Срібний ключик» Кіпрського Музею Сучасного Мистецтва (2019); почесний диплом Національної Академії Мистецтв України (2020).
Учасник чисельних виставок в Україні та за кордоном.
Працює в царині станкового малярства, графіки, вітражу, перформансу.
Мешкає в Тернополі.
***
Темперамент – дріжджі й механіка естетичного візіонерства Володимира Чорнобая, одного з найбільш динамічних і прогресуючих сучасних українських мистців. Методологія його малярства уточнюється невпинно, сумарність формальних знахідок подвоюється чи не щодня. Тому і новий розділ його творчої програми – «Органічні структури» – є набутком тривалого перебування в субстанції іманентності, на близьких дистанціях між феєричністю та ірреальністю Життя як системи.
Володимир Чорнобай – художник широкого жанрово-тематичного горизонту. Він дбайливо ставиться до чинника етнічної традиції, розуміючи її як сплав духовно-ритуального коду українства. Водночас у конструюванні власної творчої уяви мистець довіряє екзистенції – тим малопомітним порухам, які провокують його до несподіваних розворотів метафоричних смислів. Тож і система виражальних засобів підлаштовується під той чи той інтуїтивний струмінь. Форми та мотиви художникових візій не мають жодних жанрових бар’єрів: вони активно взаємодіють, розширюючи терени лірико-філософічних рефлексій автора.
Володимир Чорнобай у чуттєвому еквіваленті є сам органічною субстанцією того універсального світу, в якому шукає відлуння свого «его». Саме через те він без труднощів обирає для себе ті інструментальні ресурси, за допомогою яких може конструювати певні пластично-образні структури. Добре треноване композиційне мислення, внутрішня свобода і романтичне піднесення дають йому змогу сміливо просуватися траєкторіями незвіданого, «виловлюючи» на шляху ті чи ті концепти чистої поезії, ритмічних ладів або метаморфоз. Подекуди художник немовби розчиняється в тій складній семантиці палімпсестів, проявляючи себе в іпостасях мандрівника, археолога підсвідомого чи міфотворця.
В авторській концепції «органічних структур» спеціальну роль відведено асоціативності як сполучнику «забутих» вражень і набутих досвідів. Імпровізуючи з формами, барвами та фактурами, Володимир Чорнобай щоразу здійснює чергове проникнення в простір трансцендентності, доставляючи відбитки своєї чуттєвості «на тканину Безкінечності». У такому перманентному стані триває сходження художника до нових смислових координат, які визначають його індивідуальне духово-ціннісне поле.
Ціль проєкту – збільшити інклюзивність музейного простору для людей з інвалідністю, зробити відвідування МСУМКу приємним і корисним абсолютно для всіх груп гостей.
Хоча останній рік видався важким випробуванням для всіх, ми маємо помічати людей, яких не можна не помічати. Ми – разом, і ми потрібні один одному.
У співпраці з волонтерами і громадськими організаціями, ми запускаємо серію екскурсій та майстер-класів. Першопрохідцями стануть підопічні ГО «Волинська обласна організація «Янголята», діти з розладами аутистичного спектру.
Вони матимуть змогу відвідати музей, прослухати невелику екскурсію залою Актуального мистецтва, а за підтримки громадської організації «Інклюзивні студії» у дітей з’явиться можливість змайструвати новорічні листівки до свят.
Я прибула до Львова із Криму після важких часів та багатьох переїздів. З одного боку раділа, що вже нарешті зупинились і буду жити в дуже гарному місті, але з іншого боку, нікого не знаєш та спіткають труднощі коли галереї не хочуть співпрацювати. Це були дуже сумні часи, що я перестала писати взагалі. І ось, одного дня, нарешті добралась до музею Шептицького, а саме в той день і в той час, було відкриття виставки Петра Сипняка. Я ніколи про нього не чула, а тут вже годину різні люди розповідають якій він геній та майстер.
Я втомилася стояти та подумала піти, але нарешті нас впустили. І.. Це було неймовірно! Я люблю імпресіонізм і в той час писала саме у цьому стилі, тому ці картини мене дуже надихнули. А тема з чумаками – взагалі космос. Але це не все.. Я на ту виставку ходила ще 3 рази. А на відкритті попросила сфотографуватись з майстром як і більшість відвідувачів. І від переповнення емоціями, якось розповіла пану Петру, що я вже десь пів року не пишу і руки опустились. А він дає візитку та й каже приходьте до мене в майстерню зі своїми роботами. Так просто.. Я десь місяць не наважувалась, але зателефонувала і потім прийшла.
Спілкування з таким майстром, його підтримка і простота вразили мене. В нього дуже багато картин, для нього існує тільки цей світ.
Я надихнулась його талантом і відкрилось друге дихання. Це був як промінь світла, він майже спас мене зовсім незнайому людину. Не можу описати, як іноді треба підтримка просто словами, але в той час, коли саме треба.
Коли людина на піку своєї слави знаходить можливість підтримати інших навіть незнайомих людей, залишається простим і не байдужим, здається також талант!
Я
вкотре переконуюсь, що випадковостей не буває!..
Мені у
житті дуже таланить на геніальних людей. До них безумовно належить Емма
Андієвська!
За іронією долі, Мисткиню було номіновано на Шевченківську премію разом із моїм свекром Іваном Корсаком (письменником, поетом, журналістом, філософом…). На превеликий сум, вже кілька років, як перестало битись його серце. Тоді ім’я (Іван Корсак) виключили із списків претендентів на здобуття Шевченківської премії на останньому (третьому) турі (її вручають лише живим), через що нам боліло ще більше. Були твердо переконані, що Він, як ніхто, заслуговує на визнання, поклавши на вівтар літератури та українства все до останнього подиху…
Дізнавшись, що Премію з літератури отримала Емма Андієвська (авторка 47 поетичних та прозових книг і понад 17 тисяч картин), мимоволі починаєш цікавитись митцем. Читаєш біографію, твори, слухаєш інтерв’ю і ловиш себе на думці: «Яка ж плідна наша Україна на Великих Людей!». Тисне жаба, адже ми, не те що не цінуємо наших провідників нації, а й нічого про них не знаємо. Так визріла ідея – зробити персональну виставку Емми Андієвської у МСУМК, адже чітко розуміли місце її творчості у сучасному українському мистецтві та подальшому його розвитку.
Емма Андієвська “Агапе”
Все виглядало дуже примарно, бо мисткиня (віком понад 88 років) живе у Мюнхені (Німеччина), картини також там. Наш мистецтвознавець, Зоя Навроцька, розпочала телефонні перемовини. Складно було з обох сторін: від нас – переконати і організувати (досвіду ввезення картин з-за кордону не було); від художниці – довіритись (адже стільки разів обпеклась, щиро відкриваючи душу – востаннє, зі слів мисткині, якась Бублик забрала у неї 242 експонати, обіцяла створити музей і вже 1,5 року як пропала). Як годиться, з першого разу не вийшло. Проте пані Емма зробила крок назустріч, відрекомендувавши нас директорці Історико-енографічного музею «Бойківщина» (м. Самбір, Львівщина) Роксоляні Данчин, з якою давно товаришувала. Як виявилось, там зберігається більше сотні творів мисткині, і ми домовитись про показ їх у МСУМК.
Емма Андієвська “Друзі”
Хоча за станом здоров’я авторка не приїхала, відкриття було вдалим із двох причин: лучани не підвели (прийшло багато поціновувачів мистецтва); та вдалось організувати Skype – зв’язок із Мюнхеном. Емма Андієвська вітала всіх із великого екрана, читала свою поезію, що робило її присутність цілком зримою. Душею Вона була з нами, і це відчував кожен. Телевізійна плазма так і залишилась на стіні виставкової зали, демонструючи протягом всього проекту документальні матеріали та інтерв’ю з художницею.
Хочеться трішки зупинитись на Скайпі, адже, зазвичай, Вона спілкується виключно у телефонному режимі та не користується месенджерами для відеозв’язку; відсутні також: комп’ютер, телевізор, пилосос, холодник та пральна машина… Але свої люди є всюди, і у Мюнхені, які допомогли організувати відеоміст із Луцьком (велика дяка пану Андрію Довганюку).
Емма Андієвська “Венеція”
Ми отримали запрошення від пані Емми до Німеччини! Дуже хотіли, та довго не вдавалось організувати експедицію. Але, покинули все і вирушили!.. «Я така щаслива, що ви приїхали», – зустріла нас щирими обіймами у невеличкій квартирі, знизу до верху завішаній картинами, заставленій книгами та пам’ятними сувенірами. І так було там тепло і затишно, що надихало на відверті довгі розмови. Все оберталось навколо України, мистецтва, майбутнього нашого народу. Спілкуючись, я щомиті дякувала Богу за вражаючу зустріч.
Кожне
слово цієї Неймовірної Жінки необхідно занотовувати, адже це – безцінна
перлина: згусток високої думки, досвіду, інтелігентності, краси, гумору,
самопожертви та, основне, любові. Любові до України, до безталанного народу, що
так довго блукає, шукаючи та виборюючи своє істинне місце на мапі світу. «Хтось
же мусить для України працювати і жити!», – її особисте кредо.
Дитиною, Емма багато хворіла на криваві дизентерії, туберкульоз хребта: «Я все своє життя конала. Була дуже люблена, пещена і перепещена». Мама (агроном, викладачка біології), хоч із козацького роду, та прагнула, задля безпеки, виховати доньку в імперських (російських) традиціях. Для цього навіть із Петербурга винайняли гувернантку (щоб навіть акценту не було). Батько (хімік – винахідник, завод «Азов»), заради кращого клімату для доньки, зумів перевезти сім‘ю із Сталіно (Донецьк) до Вишгорода. Там усі розмовляли українською, і Емма легко це переймала: «В мене вухо добре записувало». «Ребёнок омужичивается! Не сметь! Этот аутентотский язык! На колени!», – кричала мама. Емма на колінах стояла, та через 1,5 місяця вивчила мову і розмовляла «тільки по – українському». Її вразили дівчата у вишиваних сорочках: «Гарні жінки, ну просто чудо! Вони так гречно говорили до мене (малого), з такою гідністю ніхто не говорив. Вони мені просто в серце вплигнули (влетіли) і сидять тут і досі. Ну тоді я (6-ти річна дитина) – клятва Ганнібала, мушу бути на боці упосліджених!». Емма не порушила обітниці, сама записалась до української школи і навідріз відмовилась перейти до російської. А, коли у третьому класі запитали, якої вона національності, сказала: «шахтьорка, бо думала, що: де народився – то і національність». Займалась самоосвітою, перечитавши у дев’ять – десять років усю світову класику та простудіювавши всі види малярства: «Мені було цікаво, як втілювати дійсність на різних площинах». Мама, сама не знаючи, виховала доньку у запорізьких традиціях: «ніколи не казала, що ти мусиш; завжди залишала право вільного вибору». Дівчинка рідко перечила старшим, але «…коли вже казала – ні, то можна було на шматки порізати, четвертувати, а ні – залишалось ні».
Емма Андієвська “Мати із дитиною”
Батька в 1941 році вбило НКВС, звинувативши в шпигунстві, щоб талановитий безпартійний вчений(в англійській енциклопедії зареєстровано його винаходи) не дістався німцям. І, так як за сталінським розпорядженням вся родина «ворога народу» підлягала знищенню, довелось рятуватись втечею. Опинившись у 12 років за межами України, Емма залишалась вірною своїй обітниці: «Я пишу тільки по – українському. Україна, українська мова – це моя любов. Українці не знають, яка українська мова. Їм прищепила імперія меншовартість (і то після Другої світової війни). До того – були уярмлені, але зневажали агресора. А зараз просять вибачення за своє існування; за те, що ще ми не зовсім зникли…». Юна дівчина вже в 14 – річному віці, щоб довести, що не зв’язана мовою, пише англійською, німецькою, французькою… Але надалі вся творчість – лише українською: «Я могла б чотирма різними мовами писати. Можу, але не хочу! Свищу на, так звані, престижні імперії, нації, народи! Навіть, якщо Я буду тільки одна в світі українка, Я зроблю свою Україну і буду говорити українською!». Як бачимо мала далеко не дівочий сором’язливий характер, а рішучий і твердий. Мабуть це і призвело до відмови відвідувати жіночу гімназію (Берлін). І її, зваживши на феноменальну пам’ять та неординарні успіхи в навчанні, попри правила, таки прийняли до чоловічої. Там більшість предметів здавала екстерном (через слабке здоров’я: «…мала всі хвороби і то в найстрашніших формах. Бідна моя мама!».
Згодом у Мюнхені вступає до Українського вільного університету (спеціальності: філософія та філологія), працює фрилансером на радіо «Свобода». По закінченню, переїздить до Нью-Йорка, де виходить заміж за відомого літературознавця, есеїста, літературного критика, письменника, громадського діяча (українського походження) Івана Кошелівця (з яким прожила 40 років аж до його смерті).
Емма Андієвська “Родина”
Після 10 років очікування та пропозицій одружитись, Емма дала згоду лише за умови: «Я знаю, всі мої діти – духовні будуть. Зробиш мені дитину, я тебе лишу разом із нею». Він погодився і (будучи старшим на 24 роки) любив та ревнував до нестями. Подружжя повернулось до Мюнхена, Емма працювала вже штатним працівником українського відділення радіо «Свобода» (директором, сценаристом, режисером, редактором; аж до 1995 року). Весь грандіозний вулкан енергії жінка спрямувала на творчість, писала романи, сонети і (потайки) картини. Деякий час була в тіні чоловікової слави, і, навіть, він не ставився серйозно до її пошуків. Багато подорожували, і якось у Парижі таки визнав: «А знаєш, твій «Роман про добру людину» – то є геніальна річ». Хоча відразу перевів розмову на іншу тему, жінка розуміла безцінну вартість цих щиро вистражданих слів професіонала.
Талановита людина – талановита в усьому, ловлю себе на думці слухаючи мисткиню: «Мені ніхто ніколи нічого не давав, мені просто давалося… Проведіння дарує таким вар’ятам (хороше слово!..). Я, між іншим, мала оперне контральто, цілком поставлене; голосище, який брав усі октави від низу до верху. У голові народжувались мелодії і мучили (та нотним записом не володіла). Але не можна робити все, треба щось відрізувати. Було дуже важко, бо я дуже любила…». Тобто ми могли б мати ще й оперну діву та композиторку Емму Андієвську. Окрім цього, її акторському таланту, шліфованій дикції та красі слова, без перебільшень, позаздрять зірки Голлівуда. Я навмисне наводжу стільки цитат, прагнучи передати багату лексику авторки, пронизану тонким гумором та самоіронією, що гармонійно поєднує розмовні слова із науковими термінами.
Емма Андієвська “Оптиміст”
Музика не зникла безслідно, вона трансформувалась у слова сонетів, перейшла на полотно картин. І все це сповнене ритмом, гармонією, тональністю, композицією, енергією. Емма Андієвська: «В мене ніколи не було проблем із натхненням. Я можу без перерви працювати (по 18 годин на добу). В ту секунду, як я можу сісти і зосередитися, в мене натхнення ключем б’є…». І ще додає: «Люблю класиків, хто лишив свій дух, одразу перебираю. Але я їх ніколи не наслідувала! Інші струни заторкуються, коли щось діаметрально протилежне звучить! Бо людство хоче: інакше, інакше… Тому своє треба робити, тільки своє!».
А як заходить розмова про дітей, пані Емма просто сяє ніжністю і любов’ю. Її казки повністю відповідають дитячій фантазії: «Ніколи не мала проблем з дітьми. Вони дуже чують. І це цікаво, що їм нічого не треба пояснювати. Так, як вони бачать, то все в порядку…».
Живописні твори Емми Андієвської дуже співзвучні із літературними та слугують чудовими ілюстраціями до її книг. Вона любить усі кольори, ніколи не компонує: «Я – візіонер. Кожен простір картини, яку малюю, бачу: де що буде. Можу з кінця почати, в мене тут (в голові) все. Кожна робота – особлива. Персонажі – мої; але ніколи не повторюються!». Молодим митцям щиро радить: «Роби сам, починай від себе, слухай себе! Як Ти справжній, то все прийде саме! Усе відкрите для Кожного!».
А географія виставкової діяльності така, що «наші найкращі митці можуть тільки помріяти»: США, Канада, Саудівська Аравія, Австралія, Бразилія, Китай, Швейцарія, Німеччина, Італія, Іспанія, Ізраїль та Україна. Стиль Емми Андієвської – сучасний, бо Вона – сучасна! А ще – надзвичайно щира і щедра: «Я весь час роздаю. Але я не можу: я б умерла, якби не роздаровувала». Інколи полотна потрапляють не в ті руки і зникають безслідно. Це крає серце жінки (адже її твори – це її безцінні діти), та Вона не змінює поглядів: «Якщо людина не вірить іншим, вона нічого не варта. Ліпше так як я: хай іде все прахом! Я люблю тих людей, з ким спілкуюся. Але, як вони мені сокирою!.. В мене нема здоров’я і часу, щоб із всякими … розважатись!».
Емма Андієвська “Наближення”
Ми також привезли деякі гостинці з України. Пані Емма пригортала до грудей дерев’яну тарілку, що (особисто для неї, власноруч) виготовив наш товариш Михайло Штик; куштувала волинські солодощі, переглядала книги, фотографії та каталоги. Наголошувала на проблемі: «Німці – саморекламники, пишаються нацією, часто перебільшують свої досягнення. А українці, навпаки, не вміють себе подати, соромляться, недооцінюють потенціалу…».
Потому Вона подарувала нам чудових скляних півників (за іронією долі : Я, Віктор і пані Зоя – півні по китайському гороскопу) і статуетку «Перемога над Драконом»: «Це – малахіт, справжній, але то дрібниці. А Дракон — це о – го – го!».
Тоді
прозвучали її знакові слова: «Усі подарунки – це символічна річ. І вони
функціонують лише із серцем. Без серця – вони мертві, так…».
Найцікавіше – попереду!.. Адже ми приїхали, щоб поповнити свою колекцію кількома творами Емми Андієвської. Але художниця щиро повірила і віддала, без вагань, увесь свій спадок!!! Все було чудово: падав проливний дощ, картини вантажили довго (без ліфта, із 6 – го поверху). І це (попри підписані дарчі папери) підігрівалось тривогою щодо законного ввезення в Україну. Пані Емма проводжала кожне полотно; незважаючи на втому, була сповнена оптимізмом, що надихало і нас…
Потому були задушевні розмови у словацькому ресторанчику із смачною і, як для Мюнхена, недорогою їжею. Це затишне місце відоме лише місцевим. Обійми, прощання і спати… Ранок розпочався консультаціями із юристами. Як виявилось, необхідна «бездонна бочка» документації, ще й наш бус не підходить для транспортування шедеврів через кордон (немає розмежування водія та грузу). Шукали нову машину, викликали юриста та менеджера із міжнародних перевезень. Команда була чудова, і вже за два дні все (на законних правах) було у МСУМК.
Емма Андієвська “Двоє на тлі міста”
Наступний візит до Мюнхена був не менш насиченим, але дещо спокійнішим (досвід – це чудово). Так як Пінакотеки («Alte» та «Moderne») нам вдалось відвідати першого приїзду (чого всім радимо), у вільний час поїхали на Лісовий цвинтар (Вальдфрідгоф), щоб вклонитися могилі Степана Бандери. Під великим хрестом із білого мармуру — багато квітів, стрічок, лампадок, українських прапорів; пробирає до сліз… Виявляється, пам’ятник не раз руйнували, але завжди знаходились небайдужі, що встановлювали новий, ще потужніший.
Також зустрічались із Володимиром Стрельніковим (художником – дисидентом, представником одеського авангарду) і його дружиною Мирославою, що живуть у передмісті Мюнхена. Дуже тепло поспілкувались (про їх романтичну історію кохання, щасливі та неспокійні роки життя)… І, звичайно ж, придбали кілька робіт.
Не оминули і Хофбройхаус (славнозвісну «Придворну пивоварню» на 4000 посадкових місць, засновану ще у 1607 році): усміхнені доброзичливі люди у національному вбранні, жива запальна музика, мюнхенські сосиски, рулька, тушена червона капуста…
Вражень
та спогадів багато! Мимоволі замислюєшся: чому нам не вдається навести лад на
своїй землі; що з нами не так?!
Можливо, просто необхідно любити, цінувати свою землю та мову, віддавати все рідному народу, так як Емма Андієвська: «Я – не діаспора. Я – українка, що живе за межами України. Я буду дуже щаслива своїм глядачам, бо кожен глядач також працює на Україну. Люби справжнє. Роби сам. Починай від себе!»…
Життя українських художників у розповідях сучасників буде скоро висвітлюватися у МСУМК.
Музей сучасного українського мистецтва Корсаків ініціює національний проект створення історико-філософської праці, до якої може долучитися кожен. Новий проект іменується: “ОНТОЛОГІЯ ХУДОЖНИКА”
Фундатор музею Віктор Корсак зазначає, що завданням проекту є зберегти та переосмислити спогади про відомих і майже незнаних широкому загалу митців у контексті суспільно-політичних катаклізмів, коли вони жили та творили.
Ми хочемо писати історію мистецтва вустами очевидців, адже вони одночасно були спостерігачами та учасниками подій і їх погляди виникли з точки зору їхньої години, що на нашу думку є максимально об’єктивним підходом до формування історії.
Музей Корсаків запрошує всіх охочих стати авторами цієї масштабної збірки та наповнити його неймовірними випадками із творчих біографій, пригодами велелюдної навколомистецької братії, описами колоритних характерів, переказами смішних бувальщин, а також власними історіями про життя художників, що сповнені драматизму.
Все це розширить уяву сучасників та нащадків про культурно-мистецьку історію України і, всупереч невблаганній швидкоплинності життя, зафіксує в часі та просторі миттєвості діяльності, хвилі радості та печалі непересічних особистостей днів минулих і сьогодення!
Для того, щоб стати співавтором даної художньо-історичної праці, потрібно надіслати текст за нижче вказаною адресою (не більше 3 сторінок формату А4). Ми розмістимо його на сайті Музею сучасного українського мистецтва Корсаків. По мірі їх надходження у світ виходитимуть друковані видання.
Музей сучасного українського мистецтва Корсаків презентує проект «Дифузія», метою якого є сприяння розвитку мистецтва в різних регіонах України та посилення взаємодії та співпраці між музейними інституціями.
Отже, виставка «Космос Еммі Андієвської» відбудеться вже 16-го грудня біля Чернівецького обласного художнього музею, що знаходиться за адресою, м. Чернівці, Центральна площа, 10. Презентація виставки відбудеться о 15:00 та триватиме до кінця січня 2021 року.
В експозиції, яка триватиме понад місяць, буде представлено кілька десятків мальовничих робіт з колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків (Луцьк). Серед них, зокрема, унікальні картини з доповненою реальністю.
Нагадаємо, проект національного масштабу “Дифузія”, приурочений до 30-річчя відновлення незалежності України. Це серія гостьових виставок, які мають на меті продемонструвати світову актуальність, високу професійність та автентичність українського мистецтва, талантливість та творческий потенціал української нації.
Термін «дифузія» у перекладі з латини означає поширення, розтікання, розсіювання, взаємодія.
На думку фундатора МСУМК Віктора Корсака , саме через гостіві виставки розшириться аудиторія поціновувачів сучасного мистецтва як в Україні, так і за її межами.
Керівна партнерка Музею Леся Корсак зазначає, що ініціатори мають на меті збільшити доступність сучасного національного мистецтва для кожного мешканця держави і сприяти розвитку мистецтва в різних регіонах, представляючи провідних художників.
До слова, проєкт «Дифузія» успішно реалізували вже одинадцять разів : у Львові з виставками творів Миколи Кумановського та Емми Андієвської, у Івано-Франківську, Хмельницькому, Кам’янці –Подільському, Тернополі, Вінниці, Маріуполі, Бердянську , Ужгороді та Чернігові з її ж творами.
Довідково:
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року у м. Донецьку. Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка. Мешкає у Німеччині. Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.). У 2018 році Емма Андієвська здобула Національну премію ім. Тараса Шевченка у номінації «Література». Мистецтво художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. У 2019 році великий обсяг творів нею передано до Музею Сучасного українського мистецтва Корсаків.
МСУМК у Луцьку започаткував новий проект, біля якого знайомити містян та гостей обласного центру з молодими митцями. Цього разу свої твори, зокрема спеціально створені для лучан, презентувала авторка зі Львова.
Відкриття персональної виставки Дзвіні Підляшецької «Хроніка» у межах молодіжної арт-платформи «ENTER» відбулося у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків 11 грудня.
Як зауважила керівна партнерка музею Леся Корсак , молодіжна арт-платформа «ENTER» – це новий напрямок у діяльності музею, призвань виявити незнані досі таланти, популяризувати нові імена та сприяти підтримці творчості молоді.
Вона розповіла, що Дзвіня Підляшецька народилася, проживає та творить у Львові, де закінчила коледж декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша та Українську академію друкарства (факультет графіки).
З 17 років Дзвіня бере активну участь у виставковому процесі: представляла особисті виставки і з живопису, і з графіки, а також долучалася до групових виставок, зокрема до нашого проекту «Імунітет + Антиципація» , який було відкрито 24 серпня. Крім того, Дзвіня – учасниця багатьох конкурсів, один із яких проходив у Лондоні… Сподіваємося, що відкриття сьогоднішньої виставки – це ще одна ступень у її творчості для того, щоб більше людей змогли зрозуміти пошуки молодої мисткині, пошуки молодих митців у цілому, які зараз формуються в Україні. Тому що мета молодіжної арт-платформи «ENTER» – відкриття для лучан, гостей міста нових імен в мистецтві, пропагування та вивчення творчості молодих авторів, аби можна було зрозуміти, куди рухається молоде українське мистецтво», – сказала Леся Корсак.
«Дивлячись на ці твори, отримуєш неймовірний допінг вражень, імпульс яскравих емоцій. Вражає щирість та безпосередність цих об’єктів, згадуються течії наївності та примітивізму. Маніпуляція цими засобами вражає, наштовхує на думки, висновки, тим більше, що цей живопис не тільки інтуїтивний, а й наповнений глибокими символами. Ці твори дуже інтелектуальні, вони розкриваються нам у ближчому прочитанні», – представила експозицію керівниця науково-дослідного відділу музею Зоя Навроцька
Сама авторка, передусім вона планувала виставити в музеї в хронологічному порядку ті свої роботи, над якими працювала протягом останніх трьох років.
«Але приїхавши сюди, я побачила, що це трохи інший формат, тому вирішила створити дві великі картини за два дні. Було дуже тяжко, доводилося дороблювати в останній день… Головна тема – людські відносини, стосунки між чоловіком та жінкою, між людиною та природою… На картинах – різні мотиви, як веселі, так і сумні. Переважно це якась драма з іронічним підтекстом», – поділилася Дзвіня Підляшецька .
Вона додала що, створюючи картини, спирається на власні відчуття та інтуїцію. Пише їх без попередніх ескізів. «Все йде з середини, і я не думаю про те, що малюю», – сказала місткіня.
Впродовж місяця лучани та гості міста мають змогу оцінити виставку, підготовлену київським автором родом із Дніпра. У її основі – твори мистецтва, які можуть слугувати наочним посібником із минулих років.
Презентація виставкового проекту Андрія Зелінського «Попередні висновки» відбулася 4 грудня у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків.
Керівна партнерка музею Леся Корсак розповіла, що, на її думку, кожна людина, яка підходить до 50-річного віку, як автор проекту, робить свої попередні висновки.
«Виставка – ретроспективна», – звернула увагу вона. Та ознайомила всіх присутніх із короткою біографією представленого митця. Так, Андрій Зелінський народився у Дніпрі, закінчивши Дніпропетровський державний університет (факультет радіофізики). Зараз живе і працює у Києві, який вважає своїм будинком та найкращим місцем для творчості.
«Працює в галузі актуального мистецтва, що включає живопис, графіку, принти, відеоарт, фотографію, стрит-арт. Ще з юнацьких років працює дизайнером, художником кіно. Він також професійний лектор, на мою думку. Автор теорії єдиного культурного поля. Філософ та великий патріот України», – розповіла Леся Корсак.
Як зазначила керівниця науково-дослідного відділу музею Зоя Навроцька , представлена експозиція провокує та змушує до роздумів. Що це? Це твори мистецтва, це артефакти, це об’єкти для думання, дискусії, розмов, це спроба впливу художника на своїх сучасників, на соціум», – зазначила вона.
Андрій Зелінський поділився, що працював над створенням виставки два місяці і назва проекту у нього виникла під час його створення.
«Чим більше я працював над цими роботами, тим чіткіше усвідомлював те, що зараз найбільш відповідна година для такого назва – «Попередні висновки». Тому що, на мою думку, зараз, як і кілька місяців тому, ми знаходимося в досить унікальному стані, коли можна зробити висновки, поки попередні, щодо великої кількості культурних і соціальних процесів, різного ступеня тривалості, починаючи від традиційних річних підсумків, адже скоро новий рік… Ця виставка – моє велика бажання, спровокувати всіх до підведення якихось попередніх підсумків. Зараз найбільш слушна година», – сказав митець.
Він додав, що вважає свою експозицію радше наочним посібником, який, однак, може слугувати і твором мистецтва.
