Аркадій Мільковицький — живописець, графік і педагог. З Федором Тетяничем (1942-2007) вони ровесники. Тетянич, відомий як Фріпулья, — художник, філософ, перший український перформер. Тетянич був дуже екстравагантним і залишається таким після смерті. Спогади Мільковицького про друга краще, ніж будь-яка інформація до цього часу, проливають світло на те, якою людиною був Тетянич.
Фріпулья!
— Ми міцно дружили ще до вступу до Київського державного художнього інституту (нині НАОМА), тобто до 1961 року, — розповідає Аркадій Семенович. Часто він не хотів їхати додому в Княжичі і, якщо моя мама дозволяла, лишався ночувати. Я навіть вигадав таку приказку: “І куди ж це ти, Тетянич, гостриш лижі, глядя на ніч?…” Ставився до нього щиро; не просто шанобливо, а любив як особистість. Незважаючи на тепле ставлення один до одного, ми перестали спілкуватися у 1990-х. І це було цілком природно, бо він цього прагнув, і його цілі з моїми не співпадали. Він нескінченно експериментував над собою, а я був тим, хто стримує.
— Тетянич злегка божевільним був?
— Не злегка, а доволі схибленим. І це не відбулося раптово, а стало результатом його експериментів над собою. Думаю, читання праць Фрідріха Ніцше році приблизно у 1965-му нього сильно вплинуло. Тетянич довго мовчав; думав, що люди і тварини можуть сприймати один одного невербально…
Ми багато долали разом. Вступали до інституту разом — три роки вступали; готувалися до іспитів, були на практиці, будували плани разом. З братами так не завжди буває. Жили душа в душу. Моя майстерня була не просто для нього відкрита; Федір часто лишався там, аби не витрачати час на дорогу з Києва до Княжичів і назад. І я до нього їздив — влаштовували довгі вилазки на етюди. Писали пейзажі, подорожували пішки.
Незабаром він почав влаштовувати провокації — це було для нього як психологічний бар’єр. Доводив собі, може щось зробити чи ні. І це сильно його зіпсувало; виявлялася у ньому незадоволеність собою, адже стикався з тим, що ставив нездійсненні завдання. Психологічно не міг їх вирішити, хоча і дуже хотілося.
У середині 1970-х, в моїй майстерні на Златоустівській, стався такий епізод. Залишив Федору ключі, приходжу через кілька днів. Вікна-двері відкриті навстіж, увесь мій фонд кращих студентських робіт зник, лише обривки у смітнику знайшов. Феді немає. Сусіди кажуть, що сталося щось страшне, і міліція мого друга забрала. Начебто він п’яний був, а він же узагалі не пив! Пішов у міліцію з’ясовувати, а там кажуть, що його психлікарня забрала.
— Тетянич приймав наркотики?
— Він не приймав наркотики. Подібні епізоди стали результатом не зовнішнього, а внутрішнього. Він завжди прагнув зробити те, що інший не може, і оцінював це з точки зору моральності…
Я вирушив у на Куренівку у “жовтий дім”. Побачення там заборонені. Домовився з головним лікарем, що Федю виведуть у певний час у закрите приміщення, і там зможемо поговорити. Поговорили не дуже добре, тому що я був його стримуючим елементом; це було моїм жахливим обов’язком. А він — наче дитина, якій аби вирватися… Цікаво, але згадувати важко. Історія дійсно складна.
Розмовляв з лікарями; вони казали, що це не патологічна хвороба, а просто нервовий зрив. Лікарі спочатку думали, що Федя п’яний або накурений, але він допінг не любив. І шизофренії у нього не було. Загалом все нормально з ним, але цей флер божевілля Тетянич став потім використовувати.
Він говорив епатажні речі, його побоювалися, він став “нерукоподаваемым”. Його це ще більше зачепило. Він прагнув до партії, бо брат, вчений Іван Тетянич, який був членом ЦК комсомолу, запевняв його, що потрібно вступати в партію.
Коли у Феді усі ці епатажні витівки трансформувалися у творчість, виходило класно.
Можу розповісти, до якого бар’єру він міг дійти і переступити. На виставці в колишньому музеї Леніна (тепер Український дім) році у 2005-у Тетянич спорудив епатажний костюм і представив інсталяцію, ідея якої з’явилася у нього ще десять років тому. Мовляв, він єдиний виставить подібний витвір мистецтва. Ось він і виставив! Своє власне лайно!
Після того, як я пішов на виставку — а мене ж знали як його друга — і мене стали лаяти наглядачки за те, що “ця фріпулья” смердить на весь музей.
Розмов зі мною на цю тему уникав повністю. Учні мої боялися Тетянича; від нього можна було чекати чого завгодно.
На День Києва Федя вічно тинявся Андріївським узвозом зі своїми перформансами. У 1992-у році я вийшов його підстрахувати від непередбачуваного натовпу, а Федір натовп, навпаки, заводив. Тоді, щоб його заспокоїти, я витягнув кулеметну стрічку і повісив на друга. Мовляв, “будемо відстрілюватися”… Ігор Гільбо сфотографував, ніби я Тетянича заарештовую…
Це ще була гра, а потім перестало бути грою. Федя зациклився на партії, хотів розправитися з ворогами у цій партії та ієрархічно стати вище за них. Не вдалося, бо партія розпалася. Розпався СРСР, дивлюся — а у Феді вже бандерівський хрест на чорній сорочці. Питаю: ти вже не комуніст? А він: я і не був ніколи комуністом! Я: але всіх же запевняв, і усі так думали.
Потім багато разів з ним зустрічалися тихо, без політичних дебатів. Про те, що одружився, довго не казав мені. Якось зустрів його в метро з хлопчиком — з сином. Представив мене як друга.
Було ще кілька зворушливах ностальгійних зустрічей зі сльозами на очах, а потім мені повідомили, що його вже немає. Пережито багато доброго, з ним пов’язаного…
поч. 1960-х
Божевільним він прикидався, це було сумішшю дитячих образ і бажання вижити у складному середовищі. Одне з його основних правил: він не хотів йти прокладеним шляхом. Скрізь шукав свій. Але знаходив шлях, як мені здається, найогидніший. Звичайно, можу сприймати його тільки суб’єктивно. До нашого розладу це був прекрасний, добрий чоловік. Вихований твердим суворим батьком. Установки були правильними, але щось замкнуло.
— У побуті він був недбалим?
— Він імітував недбалість. Квартиру отримав у Києві, можете уявити? Подія з області фантастики. Квартиру Федя отримав у будинку художників на вулиці Курганській, ще коли не був одруженим. Боротьба за жилплощу там йшла не на життя, а на смерть. Отримав завдяки брату, який мав репутацію.
— Ви працювали разом із Тетяничем?
— У деякі моменти, особливо коли була робота в монументальному цеху, він наймав мене. Сам не встигав робити, не вистачало рук. Робили разом трамвайну зупинку “Гната Юри”, зокрема карбування. У Тетянича кілька разів не приймали портрет самого Гната Юри. Я сидів у Княжичах і робив портрет, поки не прийняли. Не вважав, що роблю послугу; подібна допомога була нормою.
Пам’ятаю ще, писали в Нижній Лаврі етюди, відчуваючи мить блаженного щастя… Писали-писали, я залишився незадоволений своїм етюдом, він — своїм, але про всяк випадок попросив мій етюд. Мовляв, залишиться пам’ять про цей день… У мене робота не була кращою, просто йому послідовності не вистачало. Живописець він непоганий. Відчував, як треба, але зовсім перестав розвиватися у сфері живопису. Для нього мистецтво мало бути актом. І для нього це було головним наркотиком.
Ще у 1960-х, під час навчання в інституті, я одягався як стиляга. Нічого особливого, але тоді на мене усі витріщалися. Федя перейшов на інший бік вулиці, щоб не подумали, що він зі мною. А вже наприкінці 1980-х він прийшов якось в гості у жіночій гіпюровій блузці, повністю прозорій. Усі тикали пальцем, і він це переживав; долав натиск оточуючих і намагався увійти у свій новий образ. У Тетянича була необхідність епатажу.
Тим більше, тоді публіку легко було епатувати. Аналогів його нарядам немає, вони ні з чим не стикувалися. Ще ж треба було постукувати чимось, видавати звуки. Народ не розумів, що відбувається, а його це тішило. Колоритна особистість! Тому, що про нього можуть писати, я ні на йоту не вірю. Це все не в той бік; важко оцінювати таку людину з часовим проміжком навіть у двадцять років.
