Коцка Андрій Андрійович
1911 – 1987
Народився в м. Ужгород Закарпатської області.
1931 – закінчив публічну школу малювання в Ужгороді;
1942 – Академію образотворчого мистецтва у Римі (Італія) на відділенні монументального живопису.
1946 – член Національної Спілки художників України.
1971 – Заслужений діяч мистецтв України.
1982 – Народний художник України.
Твори знаходяться в державних музеях та приватних збірках.
1990 – відкрито будинок-музей Андрія Коцки в Ужгороді.
Ми зовсім перестали писати один одному. Світ мобільних телефонів та інтернету поглинув частину нашого буття. Дивні відчуття хвилюють душу, коли в руках тримаєш пожовклий аркуш паперу, на котрому хтось комусь написав про свої мрії, надії, проблеми. Вже давно нема на світі тих видатних людей. Вони були турботливими, уважними, вміли надихати й пробачити, підставити один одному плече. Це були дружні стосунки без натяку на романтичні почуття між чоловіком та жінкою. І саме ці листи дають нам можливість відчути ту теплоту й сердечність, котрі допомагали вижити і творити.
Йдеться про листування трьох народних художників СРСР та України: скульптора Катерини Белашової, художниці Тетяна Яблонської та Андрія Коцка – співця закарпатської землі, ученя А. Ерделі.
Обидві жінки належать до різних художніх шкіл і напрямів у мистецтві, приїжджали в наш край лише у відрядження, знайомилися з художниками, відвідували їхні майстерні, мали спільні пленери.
Вони зберегли в душі прекрасні спогади про ці зустрічі, про Срібну Землю й намагалися познайомити громадськість тодішнього СРСР із творчістю наших митців.
Переписка з К. Белашовою, секретарем правління СХ СРСР, тривала до останніх днів її життя. Слова підтримки читаємо в листах Катерини Федорівни, адресованих А. Коцці:
«Дорогий Андрію Андрійовичу! Я вражена Вашою увагою і щиро бажаю Вам возвишеного стану душі й творчої напруги волі. Ви маєте все, тільки потрібна сконцентрованість, коли ніщо не зможе позбавити Вас творчої рішучості й упевненості. Благаю, нехтуйте дрібницями. Нехай вони відійдуть від Вас, як я кажу, не віддавайте душі на поїдання горобцям. Сердечний привіт. Ваша К. Балашова» (4.07 1966).
З Єсентуків, де Балашова проходила курс лікування, Коцка отримує такі рядки: «Кланяюся Вам лагідними словами і сердечним привітом. Я лікуюся від усіх хвороб. Втомилася дуже… Згадую Ужгород – Вас, Микиту. Мені було добре з вами. Кланяйтеся їм. Бажаю Вам щастя, повноти творчого життя». Лист датовано 1968 роком – їй залишалося всього три роки. У 1971-му Катерини Белашової не стало, доля відміряла їй 65 літ. Як заповіт прозвучав її останній лист до Коцки: «Гріх буде перед Вашим талантом, даром природи, якщо Ви не переступите через окремі кривди й не зосередитеся на мистецтві, на проникненні у красу і велич життя. Ви можете зробити творчий подвиг і для цього у Вас є головне – душевна сила й майстерність, і зовсім юний талант» (29 травня 1968-й).
Коли вдивляєшся у вицвілі від часу рядки, ловиш себе на думці, що починаєш переживати ті давні події і краще розуміти, які серйозні проблеми переживали закарпатські художники в той непростий час.
У 1951 році Т. Яблонська писала А. Коцці: «Здрастуйте, Андрію! Не знаю, чи застане Вас мій лист у Києві, можливо, в цей час Ви вже поїдете до Москви. Я дуже рада, що оргкомітет відправляє всіх вас на творчу базу. Не знаю от тільки, як із Борецьким стосовно Гурзуфа – ще не вирішили. Загалом, думка оргкомітету така, що в першу чергу відправляти художників із західних областей. Так що Вам ніколи відмови в цьому не буде. Якщо Борецького не залишать зараз у Гурзуфі (ця база, в основному, організована для мариністів), то йому можна буде поїхати в Сенеж чи в Майори (Ризьке морське узбережжя. – Авт.), куди він забажає, в будь-який наступний термін.
Я б дуже хотіла, щоб Ви дорогою до Москви хоча б на добу зупинилися в Києві… Ви образите мене, якщо проїдете повз і не захочете зустрітися. Я дуже переживаю за вас усіх і всім вам від щирого серця бажаю великих успіхів, усіх вас вважаю своїми друзями.
Якщо маєте хороші роботи, то чи не взяти б їх Вам із собою, щоб спробувати здати в Москву на виставку? Попередньо показати кому-небудь, і тут порадимося…
Мені дуже цікаво, як працює ваше нове правління. Чи пожвавішало творче життя? Чи працює студія рисунка? Що робить Ерделі? Я б так хотіла, щоб ужгородці показали клас!
Нещодавно купила в комісійному магазині натюрморт Ерделі. Я так зраділа! Натюрморт чисто ерделівський, дуже гарний щодо кольорів. Все ж без кольорів не можна – вони повинні горіти, сяяти. Чекаю вас усіх. Ваша Таня».
Тепле ставлення не тільки до Андрія Андрійовича, а й до інших наших художників відчувається у Т. Яблонської в різні роки тривалої переписки, але особливо помітне в листах середини 1950-х.
«Здрастуйте, Андрію Андрійовичу!
Від усієї душі хочу привітати Вас із успіхом Вашого нового портрета. Вчора було останнє засідання виставкому – приймали нові роботи й відбирали на московську виставку. Проглянули роботи, надіслані від Вас. Ось портрет дівчини в національному костюмі одноголосно вирішили відправити в Москву. Він усім дуже сподобався, говорили про те, що Ви дуже швидко рухаєтеся вперед…
З Ерделі знову біда. Тільки Ви йому якось делікатніше скажіть. Вирішили прийняти його один пейзаж із озером, квадратний, але з тією умовою, якщо він його трохи доопрацює, зробить більш реалістичним. Допоможіть йому. Мені так шкода Адальберта Михайловича. Ми з Пащенком учора пустили в хід усі ораторські здібності, щоб налаштувати виставком на його користь, але голоси розділилися 50 на 50. Болить мене за нього душа».
Можна тільки собі уявити, що відчув А. Ерделі, коли отримав надіслану назад роботу. Художник із європейським ім’ям, котрий ще в 1923-му виставлявся в одному з найпрестижніших залів світу, в «Скляному палаці» у Мюнхені, мусив прислухатися до думки безликого виставкому. І тим паче цінне те сердечне, бережне ставлення Тетяни Нілівни. Вона прекрасно розуміла, який рівень таланту художника й наскільки несправедливе ставлення до нього високих чиновників від мистецтва.
У цьому ж листі Т. Яблонська описує свою творчу невдачу, котра набула розголосу в центральній українській пресі: «За картину мене сварили на обговоренні, про що Ви, напевно, читали в «Правді України». З багатьма зауваженнями я згодна.
Картина Борецького висить і, здається, закуплена. Рада за нього. Талановита він людина.
Шкода, що нічого не дав Свида. Чи творчо працює він зараз? Пишіть. Передавайте привіт «усім хлопцям». Обов’язково якось допоможіть Адальберту Михайловичу закінчити його пейзаж із озером. Ваша Т. Яблонська» (1953 р.).
В чернетці листа до Т.Яблонської Коцка писав: «Прошу вибачення, що я не відповів на два Ваші дуже хороші листи… Вас обрадувало те, що, можливо, ці останні мої роботи трохи стали кращими, і Ви одразу ж поспішили мені про це написати й передати мені Вашу щиру радість. Дякую Вам за це. А мені дуже соромно за себе, я дуже переживаю за свої роботи, інколи бачу свої недоліки, а краще зробити ще не можу. Правда, останнім часом я хворів. Щось серце в мене зіпсувалося. Мав й інші проблеми. Але часто мені здається, що основна біда не в цьому, а в тому, що в мене зовсім нема чи дуже мало таланту, і можливо, я тільки трохи люблю цю справу. Але нічого, тепер знову в нас почнеться гарна весна, я зберуся і зроблю щось краще, ніж було дотепер.
Дорога Тетяно Нілівно, ми з Глюком на початку лютого, коли поверталися з Москви, зупинилися в Києві, щоб побачитися з Вами, поговорити, але Ви вже тоді виїхали в Москву на обговорення виставки.
Незважаючи на те, що Ви, можливо, і не встигли намалювати так, як могли б, ми щиро думаємо, що Ви належите до тих дуже небагатьох художників у нас, котрі мають свою мову й високий хист художника, і ми твердо віримо, що саме Ви ще намалюєте ряд великих хороших, дуже хороших «своїх» робіт.
Ми чекали всю зиму, що Ви приїдете до нас, попрацюєте з нами. Направду, дуже було б добре, якби Ви навесні чи влітку змогли приїхати…» (1.04.1953).
Всього кілька пожовклих аркушів паперу, але скільки людяності й тепла випромінюють ці рядки! Можна тільки подякувати Андрію Андрійовичу за те, що він зберіг ці листи. Переписка ще довго не припинялася.
Фактично, вона закінчилася із відходом у вічність А. Коцки в 1987 році. А листи стали музейними експонатами.
Олена М’ЯСИЩЕВА,
завідувач меморіального
будинку-музею А. Коцки
