Петро Антип — відомий український скульптор, маляр, графік, громадський діяч родом із Горлівки.
Його вже нині називають не лише Заслуженим художником України, а й живим класиком. Полотна та скульптури Петра Антипа є у державних й приватних колекціях як України, так і закордоння. Чільне місце вони займають і у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків. До війни та окупації Донеччини Антипа вважали одним з найбагатших митців України. У Горлівці він мав приватний художній комбінат, де виготовляв пам’ятники та архітектурні об’єкти для міських просторів.
У 2014 році митцю довелось в одну ніч виїхати з Донбасу, нині він мешкає за 10 кілометрів від Києва, але мріє мати свою робітню і на Волині, у Луцьку.
Чому відомий художник – це бренд, “хохли без польоту”, меценат – гра у вічність, а митці правлять світом? Дивіться у програмі “РОЗМОВА В МУЗЕЇ КОРСАКІВ” з Петром Антипом.
Авторка та ведуча програми – культурологиня Світлана Федонюк.
- Пане Петре, до війни, до окупації Донеччини вас вважали одним з найбагатших митців України. У Горлівці ви мали приватний художній комбінат, ви виготовляли пам’ятники та архітектурні об’єкти для міських просторів. Ви також мали у власності ресторани та магазини. У 2014 році вам довелося в одну ніч виїхати з Донбасу, нині ви мешкаєте у Києві, за 10 км від столиці. Ви якось назвали себе внутрішньо переміщеним митцем. Чи вдалось вам прижитись, облаштуватися на новому місці, налагодити виробництво мистецтва?
Річ у тім, що я у Київ, так би мовити, і вливався, і не вливався, оскільки я й раніше, до війни, вів активну виставкову діяльність: в «Арсеналі», в інших крупних площадках, мене добре знали митці, мистецтвознавці, тому в цьому плані я нічого не відчував, як було так і є. Але те, що я втратив художньо-будівельний комбінат – це правда. І зараз є в думках деякі проєкти, вже пройшло 7 років, які досі тяжко втілити. Я виїхав не сам, виїхала ціла родина, друзі з комбінату, яких я підтримував: Микола Бірючинський, Марина Стрєльцова та інші, які теж працювали на комбінаті. Тож треба було одне одному допомагати, але, на жаль, держава не дуже охоче підтримала нас у цьому питанні. Було складно, але оскільки зараз все більш-менш нормалізувалось, будую плани на майбутнє, зокрема дещо пов’язане з Волинню.
- Скажіть, будь ласка, ви прив’язуєтесь до населених пунктів, до міст, чи ви вважаєте себе громадянином України і цього достатньо?
Ні. Знаєте, для мене ніколи не було важливо – Галичина чи Донеччина. Я робив багато виставок закордоном, жив і в Парижі, і в Німеччині. Коли я перетинав кордон на Волині чи Закарпатті, у мене з’являлась думка «Нарешті я вдома!». Тож для мене немає різниці: чи Львів, чи Харків. Але коли їду з Києва та заїжджаю до Рівного, думаю «Це ж Луцьк скоро буде!».
- Десь так і є, це ж історична Волинь. Нещодавно дорослий заможний митець Петро Антип спробував себе у дитячій літературі. Ви написали та видали казку «Велика казка про маленького хлопчика» аж на 200 сторінок. Дуже дякую вам за подарунок. Думаю до завтрашнього ранку я її прочитаю, але деякі цитати та фрагменти я вже бачила у мережі Інтернет, тому дуже хочу з вами на цю тему поспілкуватися.
Пане Петре, тож що це: туга за вашим дитинством, чи бажання сховатися від війни, від агресії дорослого світу?
Я не ховаюся від війни. Я кожного дня думаю про те, що у нас іде війна, і по можливості якось допомагаю. Я рахую, що держава це людина, яка тримає шаблю та книжку. Культура – це дуже велика зброя. Казку, яку я написав, в майбутньому я хотів би розповісти своїм внукам, внукам друзів тощо. Цю книгу треба читати з батьками.
Мені було дуже приємно почути, що Леся Корсак (керуюча партнерка Музею Корсаків) вже тричі прочитала цю книгу зі своїми внуками і кожне прочитання було іншим. Але варто зауважити, що її варто читати не переводячи подиху, а щоразу по кілька розділів. Я був дуже втішений, коли приніс її у «Наш формат», це потужне видавництво, вони не хотіли брати з мене грошей, бо їм дуже сподобалась книга. Вони допомогли втілити мій задум стосовно цього видання. Досі отримую багато схвальних відгуків у приватних повідомленнях. Тож вважаю, що завдання, яке я перед собою поставив – виконане. Я люблю цю книгу навіть більше, аніж свій живопис чи скульптуру.
- Ви ще у розмові до запису цього інтерв’ю розповідали про викладачку Волинського національного університету імені Лесі Українки, яка написала вам відгук на цю дитячу книгу.
Вона написала дуже гарний відгук. У Луцьку багато хто прочитав цю книгу: Корсаки, багато інших художників. Наразі здійснено друге перевидання цієї книги, оскільки перше розпродалось майже миттєво. Вважаю, що тут питання особистого бренду. Але сама книга дійсно цікава, дуже її люблю.
- Читачі напевно це відчувають. Пане Петре, чи можна вважати родину Корсаків популяризаторами вашої творчості на Волині, зокрема вашої літературної творчості.
Розумієте, коли почалась війна, я багато чого втратив, було заплановано дуже багато проєктів, проте коли я переїхав у Київ – виникли певні фінансові труднощі. В цей час Корсаки мені дуже допомогли. Я їм дуже вдячний. Все відбулось вчасно. Раніше я досить дорого продавав свої роботи, тож була можливість заощаджувати та утримувати виробництво, де працювало близько трьохсот людей. Бізнесмени мене зрозуміють.
Коли приїхав сюди (до Луцька) – взяв аркуш паперу та написав «Я буду жити з початку» і почав вирішувати усі проблеми.
- Ви дуже смілива людина зараз і такою ж людиною ви були до війни на Донбасі. До війни ви фінансували українські мітинги, програми, підтримували депутатів, добре зналися з дисидентом Левком Лук’яненком, разом з яким проводили патріотичну роботу на Донеччині – розповсюджували антимосковську літературу, читали лекції. Це було досить сміливо навіть для часів ранньої української незалежності. Хто і де викував ваш патріотичний дух, українську душу?
Напевно батьки. Історія моєї родини починається з тисяча шестисотого року, ніжинського козацького полку. Після того як я закінчив навчання у Росії, мені сказали не їхати в Україну, бо «хохли без польоту». Але я все ж переконаний, що українські митці набагато кращі, хоч ми й програємо у пропаганді та інших речах.
– А хто сказав вам «Не їдь в Україну, бо хохли не літають»?
У Строганівському вищому училищі є академія, де мені це сказав місцевий академік.
- Тобто вас як талановитого художника хотіли залишити у Московії?
Так, зі мною вели перемовини до 1994 року. Присилали журнал «Новая империя» з Петербургу та Москви. Я був стипендіатом, тож вони хотіли перетягти мене. Проте, коли мені академік Чесовітін сказав «Ти не їдь на Україну, бо хохли без польоту. Залишайся у Москві й у тебе все буде добре. Вступиш у спілку художників», я повернувся в Україну та дуже швидко вступив до Національної спілки художників України. Згодом, коли я розібрався із мистецтвом України, Львова, бо я ж навчався у Росії, я зрозумів, що українці дали світу значно більше, аніж росіяни.
- Пане Петре, скажіть будь ласка чи правда, що після того як ви повернулися з Росії, ви жодного разу не перетинали російський кордон?
Це правда. Жодного разу. У мене були суперечки із художниками, які виставляються у вас в музеї, з тим же Маковим. Зараз ми не спілкуємось, але у 1990-му році, коли існувала група у Седневі із Тіберієм Сільваші, відбувся розкол на дві частини: одна була проукраїнська, інша – прорадянська, яка говорила, що немає українського живопису, є лише російська південна школа живопису та інші речі. То от я їм казав, що немає сенсу їхати у Москву, тож варто їхати у Париж.
- Тобто тоді шлях у Париж прокладався через Москву? А ви поїхали одразу в Париж?
Так, відразу. Я сказав, що потрібно їхати у Європу і там експонуватись і працювати.
- Пане Петре, а взагалі чи потрібно їхати в Париж, аби побачити «Джаконду»? Для того, аби вважатися освіченою людиною, щоб розповісти своїм дітям, сусідам, друзям, що бачили творіння Леонардо да Вінчі? Невже в Україні немає що дивитися?
Я вам таку зараз цікаву річ скажу, вважаю, що ви ніде цього не прочитаєте, з цим можна посперечатись. Я вважаю, зараз більшість мистецтвознавців почне зі мною зараз сперечатись, але я на 90% впевнений, що всі українські митці, котрі досягли світової слави, вони не вчились закордоном: ні в Парижі, ні у Петербурзі, вони не проходили практик ніде, ні в кого, вони вчились у природи: і Малевич, і Екстер, і Татлін. Вони світові художники. А решта – Рєпін та інші навчались у академіях у Петербурзі, а потім проходили практику в Італії. Вони чудові, проте їх складно назвати світовими.
Малевич потав свій путь через вишиванку, українську символіку, писанку, природу, тож він завжди вважав себе українцем. Проте, на жаль, ми не забираємо своїх імен назад.
- А як нам забрати свої імена?
Потрібно займатись нашою державою. Річ в тім, що наша держава не займалась ні армією, ні культурою до війни. Люди, які були при влади мали низький рівень обізнаності у справах культури. В моєму розумінні, вони навіть не усвідомлювали що таке держава, жоден з президентів цього не усвідомлював. Напевно вони відчували себе маленькою частиною великого «русского міра». Це дуже важливо. Можна подумки відділятись України, залишаючись частиною «русского міра». Можна провести паралель від того, що таке римський мир, бо коли конкурують культури – конкурують цілі світи. Наприклад є великий мусульманський мир, є китайський мир, є «русский мир», а є європейський трансатлантичний мир, про який ми й говоримо – де себе краще відчуває людина.
- Де себе краще відчуває Петро Антип?
Тільки в Україні, у нашому європейському світі.
- Ви якось сказали, що митці правлять світом. Вважаю, для політиків це висловлювання – ніж у серце.
Річ якраз у тім, що у нас і політиків немає. Це ж не Черчилль чи генерал де Голль. Це люди, далекі від розуміння того, що таке культура та що таке держава. Стосовно митців. Якщо людина народилась і потрапила як Мауглі у джунглі, вона набирається культури від оточуючого світу. Людина перш, ніж стати художником насичується письменниками, музикантами. Коли Путін до 2000-го року в інтерв’ю сказав, що на ніч читає Єкетерину, я відразу зрозумів, що буде війна. Бо Єкатерина – імперіалістка, яка впроваджувала загарбницьку політику щодо України. Тому митці й правлять світом. Те, що ми бачимо навколо нас зробили художники: взуття, столи, все решта. Стосовно України: у нас тут кожна жінка – художниця. Всі наші вишиванки, писанки. У нас загалом нація дуже потужна, бо це непроста нація, дуже модерна нація. Французькі художники дали імпресіонізм, а от конструктивізм – українські митці.
- Ви ще назвали митців своєрідними науковцями, які працюють в лабораторії та транслюють новий світ.
Конкуренція народжується між ідеями. Завдання митця – видати нову ідею та показати її з власною енергетикою. Кожна ідея закріплена за іншим митцем – у живописі, скульптурі, кіно тощо. Тож конкурують здебільшого самі ідеї.
- Пане Петре, я нещодавно відвідала вашу виставку в «Українському домі». Попри карантин минулий рік для вас був дуже плідним, оскільки ви зробили кілька важливих проєктів. У своїй філософії творчості ви вдало поєднуєте сучасність та архаїчність. Ви досягаєте цього завдяки поєднанню антропоморфних образів людини та абстрактних фігур. Виходить щось абсолютно нове – сучасна архаїка. Саме таку назву і мала ваша виставка в «Українському домі». Це така свіжа минулорічна виставка, яка залишилась у моїй пам’яті. Особливо вразила величезна скульптура – 5 м у висоту «Хірон і Ахілл». Вона не просто вражає, а вбиває своєю величчю. Чому аж так високо?
Знаєте, у моїй казці дитина коли народилась, вона не знала ким їй стати – велетнем чи ліліпутом. Вона вирішила спитати у когось, ким бути краще – велетнем чи ліліпутом. З того часу почались пригоди. Можливо коли ви стояли біля цієї скульптури, ви відчували себе маленькою, а повз вас хтось ще менший пробігав і ви відчули себе великою.
Так, проєкт був дуже вдалим, він тривав кілька років. Почався у Музеї Т. Шевченка у Києві, потім був у Музеї А. Шептицького у Львові, згодом – в Українському домі, а завершився у Луцьку, в Музеї Корсаків. Я вважаю, що це найкращий музей сучасного мистецтва в Україні.
Так, я дуже люблю історію України, пишаюсь історією України. Якби її правильно викладали у школах та університетах – українці б менше виїздили закордон. На жаль, на нас дуже впливає пропаганда сусідньої імперії.
Війна триває вже понад 8 років, і увесь цей час росіяни за вдалою пропагандою приховували свою справжню нікчемну сутність. Пропаганда певною мірою є теж видом культури. Тому я й кажу, що художники правлять світом, бо вони тісно пов’язані зі справжньою культурою, яку нам потрібно плекати та берегти.
- Повертаючись до вашої 5-ти метрової скульптури, завжди хотіла поцікавитись, чому ви вважаєте, що світ побудований із трикутників? Є думка, що ідеальна форма це коло, а у вас всюди фігурує трикутник.
Все йде до округлості, так би мовити, але одне з найголовніших завдань художника – боротьба за нову форму та нову ідею. Знайти нову форму дуже складно. Всі пишуть про одне і те ж. Шекспір писав про любов та зраду, Шевченко писав про любов та зраду. А от форма йде у конкуренції з ідеєю.
Трикутник – найбільш стійка форма. Людина, сидячи у формі лотоса, утворює трикутник, дахи побудовані у формі трикутника тощо. А оскільки скульптура для мене це формотворча річ. Скульптура – генетична річ, чоловіче начало. Не кожен народ дав світу відомих скульпторів. До речі, росіяни не дали жодного скульптора світового масштабу. Філософ Рязанов казав, що вони усі трансвестити. Це не моя ідея, а ідея Рязанова. Я вважаю, що українці – формотворчий народ, тому нашу Батьківщину називали «Київ Мать городов руськіх». Українці – люди, які відчувають форму, а я вважаю, що трикутник – найбільш стійка форма. Тому я хотів створити власний світ, як Кай зі «Снігової королеви». Він складав щось із фракталів, як і я складаю скульптури.
Модерний музей у Львові написав про мене статтю. Богдан Мисюга вдало сказав, що я поєдную живу форму із технологічними знаками – платами, тощо. У мене є скульптура, яка починається із натуралістичної форми, а продовжується геометричною – трикутниками.
- Ви, власне, й підтверджуєте, що митець це вчений. Своїми роботами ви якраз і підтверджуєте це.
Справа в тім, що якщо за мистецтвом не стоїть наука, то мистецтва не існуватиме.
- Європейська культура світового масштабу багато століть трималася на біблійних сюжетах. Ви якось сказали, що в певний період свого життя ви відмовилися від біблійних сюжетів і перейшли на прадавні, праукраїнські. Чи не було обструкції з боку церкви, вірян, родини?
Я вважаю, що нашу історію потрібно знати краще, аніж історію єврейського народу. Це ж їх філософія, історія проти якої я звісно ж нічого не маю. Річ в тім, що у російській академії, як і у європейській, дипломні роботи, в основному до жовтневої революції, писались на біблійну тематику, тому історія мистецтва побудована на біблійних сюжетах. Навіть за часів Радянського союзу нам викладали півроку Біблію, аби ознайомити із сюжетами, оскільки історія мистецтв на них побудована.
Стосовно релігії у мене є власна позиція. Вірити в Бога це одне, церква – зовсім інше. Я вважаю, що Україна не впоралась із цим питанням. Питання української державності тісно пов’язане з релігійним питанням. І Прокопович, і Петро Могила не були за державність, тому ми в ХVII столітті все втратили.
- Тобто нову модерну Україну потрібно будувати на науці?
Так. Таким чином Україна почне сильно прогресувати у розвитку. Українці генетично дуже прогресивні, модерні в плані технічного прогресу, мистецтва тощо. Хоча й багато наших здобутків присвоїли собі росіяни. Щоправда ми віднедавна почали відновлення та повернення нашої спадщини.
Для того, аби вивести Україну на міжнародний рівень – нам потрібно плекати нашу культуру, потрібно аби держава її виводила на вищий рівень. Проте наша держава поки що цим не займається. Але навіть не маючи власних академій у ХVIIІ столітті, український хор «Щедриком» підкорив світову культурну спільноту. Навіть до Леонтовича, до світового туру ніхто здебільшого не ходив на виступи хорів, навіть представники європейської еліти. Якщо наприклад взяти до уваги нашу звичну сільську ікону – можна зрозуміти, що це рівень Рембрандта. До прикладу, у Черкасах є художник Микола Бабак, який має колекцію сільської ікони. Це неймовірно!
- Пане Петре, на вашу думку чи можна бути професіоналом, не будучи при цьому фаховим художником, як про це якось сказав Анатолій Криволап – наразі найдорожчий художник в Україні. Люди, які писали сільські ікони, не навчалися в академіях, це були народні живописці.
Я вважаю, що професіонал не робить брак. Він його знищує.
Так, у давніші часи на території України не було академій, але були монастирі, де люди могли вільно навчатися та обмінюватися досвідом. Я вважаю, що вчитися потрібно у природи.
- Роботу вище згаданого Анатолія Криволапа «Кінь. Вечір» продали на аукціоні за 124 тисячі доларів, а «Кінь. Ніч» – за 180 тисяч доларів. Для вас аукціони важливі, потрібні, ви до них прагнете? Чи це необхідність сучасного митця – бути на аукціонах?
Анатолій Криволап – чудовий художник. Я знайомий з багатьма художниками, які дуже дорого продають свої твори навіть не на аукціонах. Артбази для продажу робіт є в Америці, Китаї, Лондоні та інших країнах. Цінність художника не можна визначати у грошах. Я нормально продаюсь, я не бідний художник, але це не означає, що я малюю краще чи гірше за когось іншого. Я надто не гонюсь за продажами, бо вважаю, що є речі, значно цінніші за матеріальні. Але якщо Анатолій Криволап продає за такі гроші свої роботи, це не означає, що він кращий за художника, який продає роботи наприклад за 1 тисячу доларів. Це ж не показник, бо наприклад роботи Сезана, Матіса чи Ван Гога на початку їх творчого шляху вартували не дуже дорого. Вони не були бідними людьми, вони мали за що розважатись. Художник живе так, як він бажає жити, малює та продає також так як хоче. Захоче бути багатим – буде багатим. Не як Ренат Ахметов, звісно, але буде жити досить заможно. Життя художника це воля, він як хоче, так і живе. Тож Анатолій (Криволап) молодець, що продає свої роботи таким чином, бо це доносить до людей, що мистецтво дорого коштує.
- Так, і це дуже добре для нашої держави, тому що сучасне українське мистецтво продається, його купують, ним цікавляться, і за Криволапом прийдуть інші художники, які також будуть гарно продаватись.
Є багато художників, окрім Криволапа, які так дорого продаються. Та й не лише художників, є дуже багато скульпторів, які також багато отримують за свої роботи. Не буду казати, аби податкова не слухала (сміється).
- За сучасне мистецтво можуть битися, за через нього можуть розоритися, ризикувати, тому фінансове питання тут далеко не останнє.
Для художника найголовнішою є творчість, визнання та гроші. Я вважаю, що всі художники – бізнесмени, просто вони можуть цього не знати. Коли я навчався, у нас була охорона праці, де навчали правильному укладанню договорів, правил продажу, манері ведення перемовин тощо. Художник як фабрика – він купує фарби, купує глину, потім створюється продукт у вигляді картини чи скульптури, який згодом продається. Це схоже на класифікацію бізнесу _ малий, середній, великий.
Мої маленькі роботи на аукціонах продаються по 5 – 7 тисяч доларів.
- Тобто для вас аукціони таки важливі, аби забезпечити діяльність вашого виробництва мистецтва.
Насправді мистецький ринок зараз тільки формується. Так, художники повинні добре продаватись та добре жити. Все, що кажуть про художників, які стають цінними лише після смерті – неправда. Художник після смерті багатим не стане. Це все – брЕхні «руского міра», який відділяє художника від цивілізованого світу. Відмінність цивілізованого (європейського) світу від «руского міра» полягає у тому, що в останнього існує прірва між художниками та державою. Ви знаєте, чому у нас російська школа у академіях Львова та інших містах? Наприклад у Львові є такий митець як Любомир Медвідь, який є професором Львівської академії. Його мистецтво мені дуже подобається, він дуже авторитетний. Проте як викладач він не дуже вмілий. Я можу йому це спокійно сказати в очі, бо завдання викладача не полягає в тому, аби зробити багато «медвежат», бо це російська школа. Бо у російських школах студентів вчать малювати викладачі, але ідеологію закладає компартія. А ідея це найголовніше для митця. Тому європейська школа базується на індивідуальній ідеології митця, а не на партійній чи політичній. Тому російська верхівка заохочує викладачів лиш вчити малювати, а от що малювати – каже ідеології, вигадана у Москві. Тому виходить так, що Медвідь випускає далі свою ідеологію. Можливо для нього це престижно, але це смерть для митця, він вбиває художника. Моя донька навчалась у Львові, вона досить сильна мисткиня, але якось показує мені роботу, яку назвала своєю, а я бачу, що її малював скульптор, і звертаюсь до неї «Дашо, ти мене не обдуриш». Вона зараз навчається у Литві, де їй дуже комфортно. Вона навчається зі спонуканням до створення власного мистецького світу. Туди приїздять викладачі з усього світу, які формують навколо студентів середовище, де вони можуть створювати митця всередині себе. Колись вона сказала мені, що якщо не вступить у Литовську академію – піде вчитись до Любомира Медведя. На що я скептично відреагував, а вона запевнила, що впорається з його манерою викладання. Тож наша академічна система викладання у Львові, Києві, Харкові поки що збудована на російській школі викладання. У них не відбулась реформа. А варто знаходити студентів, які будуватимуть свій конкурентоспроможний мистецький світ. З цього потім може сформуватись модерний український мистецький осередок, який в результаті зможе призвести до формування модерної держави. Через митців такий підхід згодом перейде до бізнесу, родини та інших сфер.
От ми зараз обрали природню для нас, європейську генетичну модель розвитку. На нас прийшла війна, ми воюємо та проливаємо кров. Але коли ми таки відділимось від «руского міра», що настане далі? А далі має початись конкуренція в технологіях, світоглядах і так далі. Тож якщо ми витримаємо цю конкуренцію, ми станемо супердержавою.
- Для того, аби витримати, потрібно створити цю ідею та сформувати цей рух.
Цей рух мають творити митці – музиканти, письменники, філософи.
- Яких потрібно сформувати, народити, виплекати. Це, знову ж таки, завдання держави. Чи родини?
Власне на чому був створений «римський світ»? На Платоні та Аристотелю. А от «рускій мір» був побудований на Чингісханові. От чим ми й відрізняємось. А закони Яси це культура, вони були сформовані філософами.
- Тобто конкуренція все ж будується між ідеями митців, філософів, а не політиків?
Це варто добре зрозуміти. Філософи та митці задають тон, який згодом підхоплюють політики та військові. Якщо людина стоїть з шаблею та книжкою – це щось одне, а без книжки та лише з шаблею – це розбійник.
От якби людина взяла шаблю і Біблію, або Коран, це вже філософія.
Зараз ми з кров’ю вириваємось з імперії. Важливо знати, що буде далі. Я вірю в Україну. Вірю, що згодом ми станемо потужною державою.
- Але тоді вам варто мати учнів та послідовників, оскільки ви повинні комусь передавати ці думки.
Якщо я передаватиму їм знання та робитиму їх «антипчиками», це буде дуже погано. Але якщо я передаватиму знання, спираючись на конкуренцію ідей – зможу вважати себе хорошим викладачем. Тому я й кажу, що Медвідь не дуже гарний викладач.
- Подібну філософію сповідує власник та фундатор Музею Корсаків – Віктор Корсак.
Тому ми й дружимо.
- Пане Петре, я обов’язково прочитаю вашу книгу, але, готуючись до інтерв’ю, я вже підготувала кілька цитат. Ось одна з цитат із вашої наче дитячої книги: «Коли чогось забагато, воно може бути злом і становити небезпеку». От чого чи кого наразі забагато в сучасному українському мистецтві?
Лівацтва. І фейків, і брехні. У нас є такий класик, якого у Лондоні визнали генієм, про якого постійно роблять сюжети по телебаченні. Я вам скажу, що цього «генія» ніхто й близько не знає.
- Це людина, музей якої планує побудувати держава?
Так, тому я не називаю його імені. Музей нехай будують, але не розповідають, що він геній, бо це казка. Це може бути шкідливо. Наприклад, є молода заможна людина захотіла збирати колекцію творів мистецтва. Ця людина купляє твір цього митця, бо він на слуху. Мистецтво це путівка у історію, у вище суспільство. Людина потрапляє у це вище суспільство, де починається розмова про мистецтво, і зауважує, що має в колекції твір автора, якого визнали як генія. У такому випадку на нього подивляться як на несповна розуму. Не треба брехати забагато.
- Даруйте за таке запитання, але чи в душі ви вірите, що коли-небудь повернетесь на своє обійстя у Горлівці, до своєї майстерні. Чи повернете ви свою маленьку батьківщину для себе особисто? Чи повернеться до вас ваше майно, зароблене інтелектуальною працею.
Я вважаю, що цьогоріч в Україні вирішиться багато питань. Бо зараз ми дійшли до піку відносин із Російською імперією. Можливо ми остаточно від’єднаємось та увійдемо в європейський світ, кордони якого будуть закритими.
- А ви не боїтесь, що буде новий розкол ще по якомусь периметру?
Вся Україна – єдина. У нас немає розколу й не було ніколи. Справа у тому, що розколюється еліта. Навіть на Волині є такі люди серед простого населення, які за три пляшки пива назвуть себе поляками. А еліта у нас зараз більш-менш єдина. Я думаю, що повернемо і Донбас, і Крим, але для цього потрібно багато часу. Росія точно почне тріщати, бо їй відразу потрібно було обрати внутрішній шлях вдосконалення та розвитку, а не зовнішній. Але за законами Яси, вони завжди зосереджуються на зовнішньому. Здається, за Єльцина був історичний момент, коли чекісти відступили, але згодом вони знову повернулися у Росію. Тож зараз, я вважаю, може відбутись щось подібне – вони підуть на розвал.
Я думаю, що Донеччина повернеться в Україну як і Крим.
Для мене немає великого значення місце моєї роботи. Якщо мені запропонують цікавий проект наприклад у Тернополі – я поїду у Тернопіль, в Луцьку – в Луцьку, Київ – Київ, мені все одно. Просто якби я відразу не переїхав у Київ, мені було б складніше з фінансовим питанням, бо я там відразу почав заробляти. Я вдало продавав роботи. Хоча мені там розбомбили другу майстерню. Першу мені розбили у 1990-му році, коли я організував рух на Донеччині, а другу зараз Путін забрав. В мене була найкраща майстерня в Україні – понад 200 гектарів приватної території, власний парк скульптури, 1000 кв.м. майстерні, ставок, бібліотека. Я все це втратив та почав усе з початку. Але для мене це не найголовніше. Я дуже вірю в Україну та вважаю її дуже перспективною. Я багато аналізую, читаю історію та вважаю, що на Україну чекає світле майбутнє, але потрібно зробити дуже важливу річ – не допустити такої ситуації як з арабами у Франції. Зберегти свою цілісність.
- З цього приводу у мене знову є цитата із вашої книги: «Хлопчик уже знав – чим сильніший ворог, тим важча дорога до перемоги». Можливо звучить просто, але дуже відповідає ситуації, про яку ми з вами говоримо. У мистецтві бувають вороги?
Найбільший ворог мистецтва – пошук себе, свого світу. Митець бореться за пошук свого світу. Це особисто моя думка. не знаю, як у інших митців, але мені пошук себе дався дуже складно.
- Ми вже знаємо, що ваш світ створений із трикутників.
Не лише із трикутників, але й з багатьох інших речей на кшталт енергетики. У митця дуже багато викликів. Ця традиція проходить повз усю історію мистецтва, багато митців через це пройшли.
Наразі в українському мистецтві дуже багато лівацтва. Велику шкоду таким чином приносить «Pinchuk Art Centre», оскільки його представники будують Україну без українців. Та й сам Пінчук казав, що потрібно віддати Крим і тому подібні речі.
- Ви маєте на увазі, що цей центр сучасного мистецтва не купує українських авторів, а купує закордонних?
Ні, вони несуть шкідливу лівацьку ідеологію. По-перше, я не проти ліберальних цінностей, які сповідує Європа, але я проти того, аби мистецькі продукти без зображення соціальних меншин називали не справжнім мистецтвом. По-друге, існує серйозна комуністична лівацька ідеологія, яка пропагується олігархами «Pinchuk Art Centre». Вони активно захоплюють культурний мистецький простір, диктуючи брехливі наративи. Я дуже проти того, щоб за лауреатів українських мистецьких премій голосували люди, як фізично не знаходяться в Україні, які давно живуть закордоном, або є громадянами інших країн, і мають право вирішувати, яким має бути мистецтво в Україні. А саме це дозволяє «Pinchuk Art Centre».
А стосовно того, що вони не купують та не підтримують українських митців, це й так зрозуміло.
Сучасне мистецтво – це сучасна людина, воно широке. У якісному мистецтві та історії мистецтва місця вистачить усім. До прикладу, Труш малював по-своєму, Татлін – по-своєму, Єрмілова – так, Екстер – так. Усі по-різному. Й усім в історії мистецтва місця вистачило.
- Скажіть, відомий митець – це бренд?
Так.
- А за брендом стоїть індустрія і підтримує цей бренд?
Так. Коли я приїхав у Париж в 1990-му році, ще за Радянського Союзу, там я познайомився із наразі покійним Антоном Соломухою. Коли ми з ним потрапили до галереї, нас запитали не я та що малюю, а скільки у мене є картин.
- Вони хотіли дізнатись, чи зможуть довго торгувати цими роботами, бо вони одразу побачили, що ви – бренд, що є певний наробок?
Я ще не був брендом на той час, але вони повинні були побачити, що є виробництво, яке надалі допоможе створити бренд. Галеристам не вигідно вкладатись у художника, який малює одну картину на рік. Так, ця картина може бути геніальною, але галеристу, перш ніж вкластись у художника, потрібно бачити, що цей художник виготовляє дуже багато робіт.
- Українські документалісти виготовили про вас аж 7 документальних фільмів. Скажіть, будь ласка, хто автори цих фільмів і чому їх цікавить Петро Антип як головний герой?
Ви у них спитайте, чому ви це запитуєте у мене? Я не знаю (сміється). Вони приїздили до мене у Горлівку та знімали матеріал на 20 хвилин фільму по 5 годин, їм це цікаво.
- Як ви вважаєте, ваше мистецтво – дивне чи просте для сприйняття? Як читати ваші картини, як розуміти ваші скульптури? Чи треба мати для цього особливий рівень підготовки? Чи дуже часто вам хотілось показати середній палець культурологам та знавцям мистецтва за те, що вони не так прочитали ваш задум?
Мені пощастило в житті, мене розуміють. Мистецтвознавці та художники мене здебільшого підтримують. Окрім деяких прихильників «руского міра», які мешкають у Києві.
- Можливо в Україні не присутня критика, бо немає школи – її знищили, вона не народилася. Можливо, для того, аби критикувати потрібна сміливість.
Це, знову ж таки, пов’язано з російською школою. Справа в тім, що нормальних мистецтвознавців, художників, письменників та іншу інтелектуальну еліту розстрілювали. Згодом школа критики почала поступово розвиватись і наразі є не дуже сильною.
Я вважаю, що мистецтво – це гра не на одне покоління. Якщо мені пощастить настільки, що через 50 чи 100 до моїх робіт напишуть якісну рецензію, я буду дуже щасливим.
- Але ж про вас уже є багато матеріалів – фільмів, телепередач, інтерв’ю. Життя митця триває вже і зараз. Як ви й сказали – ніхто ще після смерті не став багатим.
Так, це небилиця, що митець за життя має бути бідним.
Звання художника – це путівка в історію. Серед бізнесменів у анналах історії залишились лише ті, які мали зв’язок із мистецтвом.
- Пане Петре, ви проектуєте аеропорти. Я бачила ваш проєкт у Миколаєві. Тут можна провести паралель із висловом, про який ми згадували раніше, що «хохли не літають», що вони не можуть піднятися над дійсністю. А ви зараз своєю науково-мистецькою творчістю проектуєте летовища для України. Тож українці таки літають і в буквальному розумінні, і у метафоричному.
Я не просто проектую, я продукую ідею. Коли я втратив комбінат, переконався у тому, що художник у першу чергу повинен створювати ідеї. Це саме те, чим я зараз займаюсь. Створюю ідею, генерую її у проєкт, який ми згодом виводимо у конкурентне середовище.
Особисто для мене немає значення, що малювати – меблі, взуття, аеропорти. Для когось це може бути дивно, але навіть у цих галузях я досягав визнання.
- Пане Петре, перелітайте на Волинь. Я вважаю, що з такими друзями як пан Корсак та інші знайомі вам митці, на Волині можна буде теж створити щось потужне, аби покращити життя тут.
Дуже дякую вам за інтерв’ю, сподіваюсь, що в майбутньому стіни Музею Корсаків поповняться вашими новими роботами. А наших глядачів ми щиро запрошуємо у Музей сучасного українського мистецтва Корсаків, тут є багато полотен Петра Антипа, а також багатьох інших українських авторів, які відкриють вам нові світи.
Переглянути інтерв’ю можна за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=NlL4PM0UOIw&t=32s
