Категорія: Статті

«Наші думки про майбутнє впливають на те,

як ми бачимо минуле і теперішнє».

К. Ясперс

Питання, як пов’язані минуле, теперішнє і майбутнє, турбувало інтелектуалів ще із давніх-давен. Так, в індійській філософії верховний бог Шива тримав у руках тризубець (тришул), який означав «триєдність часу». Римське божество дволикий Янус, якого вважали богом богів, уособлював філософську тенденцію звертатися до минулого заради того, щоб передбачити майбутнє. Аристотель був переконаний, що майбутнє завжди впливає на сучасне. «Кращий шлях передбачити майбутнє – це створити його», – казав Пітер Друкер.

Відомо, що митці, як оголені нерви, найбільш гостро відчувають соціальні катаклізми, і водночас із високою імовірністю здатні прогнозувати майбутнє. Скептики «без сумніву засумніваються» у цій гіпотезі, проте я спробую її верифікувати, адже це є теоретичним підґрунтям реалізованого нами проєкту «Антиципація + Імунітет».

Тобто я спробую на основі теоретичних надбань дати відповідь на одвічні запитання. Чому думки про прийдешнє змінюють теперішнє і таким чином визначають майбутнє? Чому саме люди, причетні до мистецтва, зазвичай  мають «касандрівські» (пророчі) якості і можуть змінювати майбутнє? Чому мистецтво лікує та формує як біологічний, так і духовний імунітет?..

Щоб відповісти на ці запитання, пропоную спочатку звернутися до теорії систем І. Пригожина та теорії їхнього розвитку. «Адже не має нічого практичнішого, аніж хороша теорія», – писав Г. Кіргоф.

Як відомо, усе, що нас оточує, зокрема і ми, є системами. Усі системи – частини інших систем (підсистем) і водночас включають у себе менші системи, тобто є надсистемами. Розвиток системи – це незворотна, закономірна, спрямована зміна системи, коли вона із одного якісного стану переходить в інший.

Доведено, що кожна система у світі розвивається стохастично-детерміновано, тобто спочатку відбувається щось випадково (стохастично, непередбачувано), а потім уже все розвивається більш-менш прогнозовано (детерміновано). Тобто де пташка створить кубло – невідомо, а от процедура створення гнізда уже зрозуміла.

Точку, у якій система поводиться непрогнозовано (стохастично), називають біфуркацією. Причиною попадання системи у таку ситуацію, коли майбутнє невідоме і потрібно приймати рішення, куди рухатися, є криза, яка зазвичай спричиняється дефіцитом ресурсів та закритістю системи (зокрема інформаційною). Тому я переконаний, що «художник повинен бути голодним». І тут мова йде не тільки про матеріальні ресурси. Голод може бути комунікативним, духовним, сексуальним, голод до пізнання та творення… Адже лише у такому стані митець може народжувати щось нове, унікальне.

Тобто у точці біфуркації розвитку системи існує високий рівень невизначеності, яким чином вона буде розвиватися.

За Дж. Нейманом невизначеність є об’єктивною і поділяється на:

• комбінаторну невизначеність – коли існує багато комбінацій майбутнього і завдяки нашим знанням ми можемо нівелювати цю невизначеність;
• стохастичну невизначеність – її можна подолати за рахунок розвитку інтуїції;
• стратегічну невизначеність – це коли у певного духовного начала (Бога) є свої «плани», і щоб зрозуміти їх та вплинути на них, потрібно бути на високому рівні духовного розвитку.

На мій погляд, саме мистецтво дозволяє долати всі три види невизначеності. Так, коли ми читаємо, ходимо у театр, дивимося кіно, споглядаємо живопис чи скульптуру – ми пізнаємо. Ми отримуємо величезну кількість кейсів, які дозволяють нам прогнозувати майбутнє, тобто долати комбінаторну невизначеність. Зважаючи на гегелівський закон «заперечення заперечення» і розуміючи, що друге заперечує перше, а третє заперечує друге, але подібне на перше (наприклад, Середньовіччя заперечує Античність, Відродження заперечує Середньовіччя, проте подібне до Античності), ми можемо ще із високою точністю передбачувати прийдешнє.

Щоб подолати стохастичну невизначеність, вчені стверджують, що потрібно розвивати інтуїцію (інтуїція – це передчуття, спрямоване в майбутнє, засноване на знанні (без розуміння, як воно отримано), яке помножене на досвід). Також науковці довели, що для розвитку інтуїції треба очистити підсвідомість від нав’язаних соціумом стереотипів і комплексів.

Л. Виготський та його послідовники встановили, що під час створення витворів мистецтва (або комунікації із ними) ми вивільняємося із «жорсткої сітки асоціацій». І звільнення це, на його думку, відбувається через конфлікт, який виникає у підсвідомості.

Він писав, що коли ми дивимося на пейзаж, де зображена наша «дача», – у ньому ми відкриваємо щось інше, руйнуються асоціації, що це «дача», а коли приходимо на «дачу», то бачимо, що це не пейзаж. Тобто виникає конфлікт.

Коли ми читаємо байку, то, з одного боку, усвідомлюємо мораль і в нас з’являється емпатія до персонажів (нам шкода ворону, у якої видурили сир), і знову в нас виникає конфлікт. Тоді ми відмовляємося від своїх понять про мораль та від почуттів до героїв. Тоді «ми можемо зрозуміти сутність мистецтва», його здатність вивільняти нас від комплексів, стереотипів, деструктивних емоцій, його здатність до вирішення внутрішніх конфліктів, духовного зростання та  катарсису.

Коли ми споглядаємо скульптуру Ніки Самофракійської, з одного боку, ми відчуваємо її важкість (вона виготовлена із мармуру), а з другого – нас охоплює ідея легкості (одяг, що розвивається від вітру; крізь тонкий прозорий хітон просвічується прекрасна пружна фігура сильного тіла), тоді ми відмовляємося від одного й другого –  відбувається «розвтілення». Тобто коли виникає така собі естетична шизофренія роздвоєння матеріалу і форми: камінь важкий, але літає, він живий; крила легкі, але із каменю, тобто мертві. У підсвідомості виникає конфлікт, дисонанс, який призводить до катарсису.

Коли у нас є своя думка і ми натрапляємо на іншу, то ми відмовляємося від своєї і не приймаємо іншої – у нас зникають усі думки. До речі, цим різняться кіч та вторинність від справжнього мистецтва. Кіч – це коли ідеї автора відповідають загальноприйнятій, тривіальній думці, і в нас не виникає конфлікту, а це означає, що немає очищення, немає катарсису, немає трансформації.

Що більшим шедевром є витвір мистецтва, то більший конфлікт він викликає у підсвідомості глядача. Я особисто багато разів бачив, коли люди споглядали високохудожні твори і в них сльози текли струменем, їм важко було заспокоїтися.

На мій погляд, мімезис у тій формі, у якій він був, помер, бо перестав викликати конфлікт та катарсис. Аналогічна ситуація із модернізмом, постмодернізмом тощо. Тобто кожен стиль помирає, бо перестає викликати конфлікт у підсвідомості (відповідно очищення, катарсис), що призводить до невиконання мистецтвом однієї із найважливіших функцій – трансформації особистості.

Якщо повернутися до «невизначеності»: художник очищається та переживає катарсис, коли творить, а глядач – коли споглядає, а це і у першого, і другого розвиває інтуїцію, що своєю чергою дозволяє долати стохастичну невизначеність.

Як було сказано вище, щоб долати стратегічну невизначеність, потрібно нарощувати свій духовний рівень. Філософи із давніх-давен виділяли п’ять рівнів духовного розвитку:

• рівень егоцентричної обмеженості (характерний для дитини, яка потребує від навколишнього світу уваги, піклування, любові);
• рівень сімейних цінностей (піклування про найближчих людей: батьків, братів та сестер, рідних);
• рівень суспільних, громадянських, національних цінностей;
• рівень загальнолюдських цінностей (здатність до розуміння кожної людини незалежно від її національних ознак);
• рівень духовної свідомості (ставлення до всього живого та неживого, що є у Всесвіті, як до самого себе).

На жаль, на думку Е. Канта, «багато хто залишається «неповнолітнім» протягом усього життя», але ми зараз не про це, а про шляхи нівелювання стратегічної невизначеності.

Останніми роками за допомогою магнітно-резонансної томографії вчені дослідили, що в головному мозку є різні види нейронних мереж (нейронна мережа – сукупність нейронів головного і спинного мозку та гангліїв периферичної нервової системи, які функціонально об’єднані і виконують специфічні фізіологічні функції).

Зокрема, встановлено такі нейронні мережі:

• мережа пильності – інтеграція внутрішніх та зовнішніх стимулів (вона ідентифікує, що важливо, а що ні);
• виконавча мережа – реакція на зовнішні подразнення (її запускає мережа пильності);
• мережа винагороди – дофамінова, активується, коли ми робимо щось, за що отримуємо нагороду (спорт, пізнання, алкоголь);
• мережа дзеркальних нейронів – відповідає за співчуття, емпатію;
• мережа пасивного режиму мозку (дефолт-система (ДС) «я орієнтована» – активується думкою про себе, про себе у минулому, теперішньому та майбутньому. Вона активується,  коли всі решту деактивовані.

Було також встановлено, що саме дефолт-система забезпечує духовний розвиток, а одним із факторів деактивації усіх мереж та активації дефолт-системи є мистецтво, до того ж як процес творення, так і процес споглядання (активізацію цієї мережі також використовують психоаналітики упродовж своїх терапевтичних сеансів).

Із вище проведеного аналізу наукових теорій та емпіричних досліджень випливає, що мистецтво дозволяє нівелювати як комбінаторну, так і стохастичну та стратегічну невизначеність, а це дозволяє прогнозувати майбутнє, а значить, і змінювати теперішнє.

Слід зауважити, що теорія передбачення (антиципації) включає два базові смислові поняття:

1. Здатність людини уявляти собі можливий результат дії до її здійснення. (В. Вундт)
2. Здатність підготуватися до реакції на певну подію до її появи. (П. Анохін)

Розвиваючи здатність людини уявляти собі можливий результат дії до її здійснення, ми в умовах пандемії (я переконаний, що COVID–19 – це системна криза, яка завела людство у своєму розвитку у чергову точку біфуркації) реалізували проєкт «Антиципація», створивши інтернет-майданчик для комунікації митців, мистецтвознавців, глядачів із метою розвитку здібностей нівелювання невизначеності, що сприяло формуванню навичок прогнозування.

Ми всім поставили такі запитання про прийдешнє:

• Чи було у вас відчуття біди перед початком епідемії, у чому воно проявлялося?
• Які позитивні зміни пандемія принесе людству?
• Як зміниться мистецтво після пандемії?
• Як зміниться соціум після пандемії та роль мистецтва у подоланні постпандемічного синдрому?

А ще ми

• надали можливість для переживання катарсису через рефлексію передапокаліптичних відчуттів;
• забезпечили діалог сучасного митця та його глядача в умовах високого психоемоційного збудження, що має надзвичайний взаємний вплив;
• надали можливість комунікації між митцями різних регіонів в умовах наростання внутрішньої ізоляції;
• стимулювали формування футурологічних гіпотез, які можуть бути верифіковані у короткостроковій перспективі.

Ми переконані, що кожен, хто шукав відповіді на поставлені запитання, читаючи книги, дивлячися фільми, створюючи живопис чи скульптуру, кожен, хто переживав катарсис через рефлексію, комунікував із подібними до себе та поціновувачами його мистецтва, змінився (трансформувався) і подолав ще один щабель особистісного розвитку, розвитку як митця, як провидця, і вніс певний вклад у формування духовності нашої нації та людства у цілому (хто цього не робив – ніколи не пізно почати).

Розвиваючи здатність підготуватися до реакції на певну подію до її появи, ми реалізували проєкт  «Імунітет», упродовж якого ми:

• стимулювали митців до процесу творення;
• збільшили аудиторію шанувальників сучасного українського мистецтва;
• зробили внесок у покращення психоемоційного стану суспільства.

Це підвищило захисні можливості  суспільства, адже…

• мистецтво – це аптека для зміцнення духу;
• митець – духовний провізор народу;
• арт-об’єкти – соціальні ліки.

І це правда. Це не голі слова, адже мистецтво, як було доведено вище, позбавляє нас стереотипів та комплексів, забезпечує осмислення «витісненої» у підсвідоме інформації, що у прямому сенсі позбавляє нас захворювань, які мають психосоматичний генезис (походження), а їх, як стверджують вчені, більшість. До того ж науковцями доведено, що позбавившись «витіснених» проблем, ми підвищуємо власний імунітет.

Завершальним етапом нашого проєкту «Антиципація + Імунітет» стане експозиція більш як 200 творів, народжених упродовж карантину, виконаних у різних стилях та техніках.  Ця експозиція – яскравий приклад того, що ми живемо в епоху альтермодернізму, який включає у себе дві ключові парадигми: креолізацію (вбирання цінностей різних культур без змішування та гомогенізації) та гетерохронію (коли історія аналізується не лінійно, а як пазл, який складається із різних часів, коли художник подорожує сучасним, минулим та майбутнім, виокремлює із них знаки, таким чином осмислює «тут і зараз»).

І насамкінець вітаю усіх із тим, що ми реалізували грандіозний експеримент світового масштабу, який без сумніву буде оцінений нащадками. Ми передбачили майбутнє, чим змінили теперішнє, і я переконаний, що ці зміни – на краще, що ці зміни трансформували кожного з нас, а також наших поціновувачів, внесли вклад у формування колективного духовного імунітету. Імунітету від гніву, заздрості, смутку, страху, ненависті…

Щира дяка усім учасникам проєкту «Антиципація + Імунітет», який є частиною стратегічної програми Музею сучасного українського мистецтва Корсаків із розвитку культури нашої нації загалом та кожного українця зокрема.

ВІКТОР КОРСАК,

ГОЛОВА РАДИ ДИРЕКТОРІВ VOLWEST GROUP,

ФУНДАТОР МУЗЕЮ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА КОРСАКІВ,

ДОКТОР ЕКОНОМІЧНИХ НАУК

Зоя НАВРОЦЬКА, мистецтвознавець

Без непримиримості дефініцій, скандалів на кшталт «я теж так можу!» проминуло експонування в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків виставкового проекту Dokumento essе Анастасії Подерев’янської та Олександра Смирнова. З огляду на певну провокативність формату, очікувався бурхливий вихлюп негативної енергії з боку глядачів. Проте чи то наш сучасник насправді досягнув значних успіхів у розумінні новітніх художніх практик, чи то — навчився добре імітувати компетентність: у будь-якому разі, подивом для музейників виявилася, радше, не скандальна атмосфера перебігу виставки, а навпаки — загострена увага до авторських технічних і технологічних прийомів, спроби занурення у світ представлених образів, непоодиноке й по-справжньому фахове смакування стилістикою. Відтак можна з впевненістю зауважити, що молоді, однак достоту знані в українському арт-просторі художники Анастасія Подерев’янська та Олександр Смирнов цим проектом здобули чимало нових фанів своєї творчості, поставивши перед критиками та й усією мистецькою спільнотою багато актуальних, ба навіть дражливих питань.

Характерною ознакою проекту Dokumento essе є несподівано цікаве поєднання не завжди поєднуваних речей. По-класичному вагомі, лаконічні, майже по-пуританському стримані стилістичні засоби Олександра Смирнова і, сповнені пристрастей, шаленства, бурлескної риторики, азартного жонглювання естетикою маскультури, об’єкти Анастасії Подерев’янської витворювали у виставковому середовищі неймовірну емоційну напруженість. Кругла скульптура, рельєф, декупаж, що на межі з малярством і гобеленом, — все загалом, немов сповнений асоціацій поетичний текст, занурений в екзистенційну глибочінь. Тут — палахкотіння ритмів, несамовита гра барв, чуттєвість аж до брутальності, вражаюча наївність і водночас печаль та певний драматизм… Втім, чи є самоціллю проекту буфонадно-балаганний розгул пристрастей? Залишаючи далеко на узбіччі спокусу банального епатажування, без натяку на пафос або пролеткультівські заяви «о новаторстве», Анастасія Подерев’янська та Олександр Смирнов зі справжньою шляхетністю послуговуються відомими відкриттями часів модернізму, коли пересічний предмет набуває особливого змісту в середовищі виставкових залів, трансформуючись у метафору або філософські узагальнення. Інтелектуальність, добрий академічний вишкіл, ґрунтовні знання в царині образотворчого мистецтва не дозволяють їм експериментувати на догоду амбіційному «не так, як всі!». Пріоритети цих мистців — виважені й осмислені, їхні пошуки спрямовано до іншого… І хоча поверховий рівень сприйняття проекту не виключає провокативного глузування, кепкувань ба навіть сарказму та, поза цим, у кожному творі бринить щемливим лейтмотивом прагнення художників знову відшукати «в людині людське», нагадавши їй в оцю добу катастрофічних дисгармоній про старі й одвічні цінності: Любов — Ніжність — Відданість — Щирість, які насправді спроможні врятувати світ.

Композиції панно Анастасії Подерев’янської збудовані з деталей вживаного одягу, фрагментів зітлілого з часом гаптування, пожовклого мережива, старомодних серветок із бабусиного серванта, фрагментів іграшок, афіш, вишиваних рушників… Вони схожі на тіні проминулого життя. Історичний лет часу, невблаганний поступ днів, хвилин, моментів… Про те, як теперішнє стає минувшиною, віщують ці предмети. У стрімкій часовій круговерті, під тиском історичних реалій, соціальних умов, суспільних зламів матеріальний світ піддається постійним трансформаціям. Тому якісь банальні предмети, скажімо, обгортка дешевого мила чи пляшка з-під пива спроможні відобразити не лише стилістичні тенденції доби, а й певний вимір буття, індивідуально пережиті моменти радощів, успіху, жалю. Вводячи подібну продукцію у площину своїх творів, Анастасія Подерев’янська не просто робить виклик консервативним смакам, а творить дивовижні композиції, увиразнює в них ледь приховану печать вічності, спонукаючи глядача відчути серцем або відчитати розумом результати її авторських досліджень про речі далеко непрості, такі як: сенс буття, минуле, сьогоднішнє, майбутнє… За допомогою цих подеколи смішних деталей із ярмаркових полиць вона доносить до сучасника важливу істину про неповторність кожної миті, ніби змушуючи його осмислити себе і власне життя у вимірах вічного…

Особливої безпосередності та ліричного забарвлення творам Анастасії у проекті Documento esse додають аркуші шкільних зошитів її сина — реального учня з його виконанням реальних завдань, оцінками й зауваженнями реальних учителів. За допомогою цих фрагментів, які в руках художниці набули змісту артефактів, стверджується головна ідея всього проекту — зафіксувати, відобразити, зрештою задокументувати наш час в усьому різноманітті його проявів.
Іронічні, а в чомусь і по-справжньому зворушливі образи творів Олександра Смирнова підсилюють емоційну тональність усього проекту. Однак ледь уловимий персональний відтінок, невиразне відчуття тривоги, що еманує від його лаконічної пластики, спонукають глядача зосередитися на інших світоглядних парадигмах. Залишаючи поза увагою стереотипи сьогоднішнього світу з його суєтою, захланністю, манірністю, художник шукає в мистецтві духовної рівноваги й гармонії. Не хаос предметного середовища, не тотальна матеріалізація людського життя, а сама людина з її вразливою, можливо, заблудлою, однак нетлінною душею — в центрі його творчих шукань. Авторські жести Олександра Смирнова позбавлені моралізаторства. Його меседжі спрямовані до тих, хто спроможний почути… Майже в кожній праці скульптора — абриси людських постатей: праведників, грішників, святих. Він пильно вдивляється, ніби намагаючись осмислити і закарбувати людський лик. Він по-справжньому провокує сучасника згадати поетове слово: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи ні?» — закликає поглянути на реальність саме крізь призму цих нетривіальних ідей.

Мистецький проект Documento esse — це взаємовплив і перетинання високого мистецтва й поп-культури, які, за ствердженням авторів, нині вже неможливо роз’єднати, хіба що спробувати прийняти в усій вичерпності художніх напластувань.

Мистецтвознавець Зоя Навроцька

Неосмислені, неадаптовані суспільством мистецькі явища спроможні перетворюватись на своєрідні лагуни-тромби, які гальмують вільний творчий поступ нації (подібну думку висловила якось львівський мистецтвознавець Олена Ріпко). Адже Мистецтво є цілісним комунікативним простором, фіксатором ідей, думок, помислів, порухів серця та душі. Це, зрештою, поштовх до діалогу, дискусії, провокативних практик. Але, в кожному випадку, праця мистця – далеко не розвага. Від глядача, його інтелекту, освіченості, естетичного смаку залежить, як сприймати твір у музейній експозиції: як миттєву забаву, непорозуміння, чи імпульс до дуалізму в  розмові, до потреби «вчитатися» в авторський текст, що написаний засобами образотворчого мистецтва, спробувавши прожити його разом із творцем? Музей  сучасного  українського мистецтва  Корсаків надає таку можливість співвітчизникам – варто лише ступити у простір його експозицій і відшукати свого співрозмовника.