Олександр Кіцера: Роман та Марґіта Сельські

Ми з Оксаною (дружина автора, примітка редактора) час від часу відвідуємо їх могили на Личаківському цвинтарі. І згадуємо, яка це була незвичайна, мальовнича пара. Височезний, чи не двометровий, Роман Сельський, що його, за аналогією з ґенералом де Ґоллем, називали «мон Женераль». Довгаста голова та виразне, різьблене обличчя, про які Анталь Шерб писав: «Такі голови, лише у лаврових вінках, оздоблюють палітурки старих книг».  Маленька кругленька Марґіта. Вони обоє народилися 1903 року, лише Роман – в Сокалі, а Марґіта – в Коломиї. Марґіта вчилася в Приватній Вільній Академії архітектури Л. Підгорецького, де вперше познайомилася з Романом та Краківській Академії красних мистецтв (1923-1925), в Віденській мистецькій Академії, а потім – в Модерній Академії Фернана Лєже в Парижі. Мешкали на Монмартрі. Марґіта тоді багато малювала і не мала часу на господарство. А мамуня посилала їй кольорові фланелеві стирочки для кухні. Але Марґіта вперто використовувала їх для витирання пензлів. Була членом «Artes» та АНУМу.

Роман Сельський вчився в Львівській промисловій школі та в майстерні Олекси Новаківського. Далі поїхав до Кракова, де працював в Академії красних мистецтв Казимира Сухульського.  Власне в майстерні Казимира Сухульського,  майбутній маестро Роман Сельський виконав проект килима, що його відібрано для всесвітньої виставки декоративного мистецтва в Парижі. То ж, звичайно,  його подальший шлях веде до Парижа. І там, у Фернана Лєже, Роман знову зустрічається з Марґітою.

В 1939 році Сельські купили легкове авто, проте недовго ним натішилися. Коли почалася польсько – німецька війна, авто реквізовано. За німців Марґіту ув’язнено в янівському концтаборі, з якого вона чудом врятувалася за допомогою друзів. За рік до смерті намалювала свій автопортрет.

Від 1947 року Роман Сельський очолював кафедру живопису Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, де пропрацював 27 років. Ще й нині львівські художники вважають за честь називатися учнями професора Сельського.

Коли ми познайомилися, про Францію залишилися лише  спогади. Щоби не забувати мову, час від часу збиралися з Романом Турином і Жінет Максимович та ще  іншими, хто трошки «понюхав» французької мови, щоби повправлятися  в конверсації.

Ми досить часто бували в цьому гостинному домі на вулиці академіка Павлова, де меблі були мальовані матовою сіро-зеленою олійною фарбою, а на стіні цокав великий годинник. Дуже рідко тут відбувалися застілля, хіба що на уродини чи ім’янини. А так – кожен сідав, де йому сподобалося, отримував свою склянку чаю і якусь канапку. Марґіта часто збивалася на польську мову, що, зрештою, нікому не шкодило. Припрошувала: «A może jeszcze herbatki?» Довготелесий «Женераль» напівлежав на канапі поблизу нагрітої печі. І точилися розмови. Ми більше слухали. Пан Роман черпав інформацію з «вражих голосів», з доступної у нас польської преси (це було наше віконце в «залізній завісі»). А  ще інколи приїздили якісь старі знайомі з Польщі, привозили мистецькі журнали, альбоми, проспекти виставок. Всіх, хто бував в цьому домі, об’єднувала неприязнь до існуючого ладу і неприйняття совкової дійсності. Пані Марґіта вміла дуже влучно характеризувати державних та політичних діячів, Брежнєва, наприклад, називала «ten kabotyn z brwiami» (каботин – провінційний актор). Пан Роман, який вільно володів декількома європейськими мовами, так ніколи й не навчився розмовляти по- російськи ( а, може, не хотів навчитися). Жартували, що він знає лише три російські слова: «мравиться» (нравится), «кориченний» (коричневый) і «папафайка» (фуфайка).

Роман Сельський із дружиною Марґіт Сельською-Райх. Світлина 1970-х рр.

В цьому товаристві таки вміли бавитися. При нагоді більших святкувань: ім’янин, уродин, Різдва чи Великодня влаштовувалися товариські ігри з фантами, розігрувалися сценки. Вітольд Монастирський демонстрував, як старий кавалєр пришиває ґудзик, плутаючись в довжелезній нитці. Одним з коронних номерів була сценка з життя: Роман Турин замовляє у старого кравця – єврея пана Праґера парадний костюм, потім ходить на примірки – «проби». Роман Сельський грав роль кравця. Діалог провадився по-польськи, з тим, що «Женераль» вмів чудово наслідувати польську мову містечкових євреїв. Це зовсім не ображало пані Марґіту Сельську, етнічну єврейку, яка реготалася разом з нами.

Роман Сельський в Карпатах. З архіву Карла Звіринського

Отже, розмова між кравцем і «паном Торуньом», як той кравець називав Турина, розпочинався з роздумів про погоду і про бідну пані Сальцю Праґерову: «Ona się nie dośpi, ona się nie doji, i żelazko jej bije do głowy…” Тобто характерне для єврейського варіанту польської мови недоречне додавання «się» («ся») і хибна заміна закінчень спричинювалися, що, замість «не доспить і не доїсть та ще випари від праски викликають у неї біль голови»», виходило «не доспиться і не доїться і праска її б’є по голові». Далі вибирали матеріал і фасон: «Czy to ma bić angielski szik, czy może francuzka lekceważąca niefrasobliwość?» ( «чи то має бути англійський шик, чи, може, французька легковажна безтурботність?»)

Далі йшли проби, тобто, по-сучасному, примірки. «Nie, ty tylko zobacz, Salciu! Ta marynarka spada, jak Niagara!» («Поглянь, Сальцю, цей піджак спадає, як Ніагара!»).  «Pan Toruń», бо так його величав кравець, несміливо висловлював незадоволення, що перед маринарки, на грудях, однак, дещо нефоремний. На це пан Праґер відповідав, що «jak się naciśnie na ten guzik, to pierś natychmiast wystrzeli!» («як натиснете на цей ґудзик, груди відразу вистрілять»). Кульмінаційним моментом був вигук пана Праґера, адресований пані Сальці, коли клієнт одягнув штани:  «Popatrz, Salciu! Te spodnie są pełne życia!» («Поглянь, Сальцю! Ці штани сповнені життя!»). Цю мініатюру, відіграну так майстерно, що всі трималися за животи від реготу, так і називали «Штани, сповнені життя»).

Роман, Маргіта Сельські та Карло Звіринський в Дземброні

Згадується присілок Дземброні – Степанське і баба Калина, що знала безліч коломийок, інколи й «сороміцьких», та вчила нас «гуляти коломийку», а до зупи чи борщу додавала вийняту з чайної склянки цитрину, бо чого ж  би то добру марнуватися.

А ще згадуємо дводенне перебування в Космачі, опівнічний похід до хати, в якій колись мешкала відьма. І спільний нічліг в одній кімнаті: хто дóлі на соломі, хто – на ліжку з розтягненими пружинами, а хто на печі. Олесеві Середі відступили бамбетель (лаву-ліжко), вкритий тоненьким матрацом. Коли Олесь вийшов «до вітру», «Женераль» підклав йому під матрац дрова, гострими кантами догори, що спричинило тривале влягання і вмощування на «йоґівському ложі» і регіт всіх присутніх.

Хоча, як ми вже згадували,«вуйцьо Турин» був у тридцятих роках кінооператором, проте, через розсіяність, не міг справитися з модерною, як на той час, кінокамерою «Нева». У відповідальний момент він забував то зняти накривку об’єктива, то встановити діафрагму, то накрутити пружину. Чим більше консультантів залучалося до регулювання камери, тим гірше було для неї. Ми так і не побачили ні одного фільму, знятого «вуйцьом» в Карпатах.

Щонеділі панство Сельські відправлялися у якусь мандрівку околицями Львова, брали зі собою всіх бажаючих, включно з молоддю. Одної суботи, на прийнятті у Аріядни Труш, ми домовилися наступного дня піти Лисиницьким лісом на Чортову Скелю, а потім – до Винник. Вранці небо затягнуло і почався дрібний дощ. Усе ж таки, я, на всякий випадок, прийшов на кінцеву зупинку «двійки». Колоритна пара таки прийшла – пан Роман у спортових черевиках, Марґіта на високих «обцасах», але зі спортовою торбою. Прийшли і діти пані Віри. Всі інші налякалися дощу. Пан Роман не сумнівався в тому, що йти таки треба. І ми пішли. З Винниківської пошти ми, мокрі, але веселі, надіслали всім «дезертирам» телеграми з «вітаннями зі сонячних Винник». Бували ми разом і в горах, зокрема в Розлучі. А в зимовий час відпочивалди разом у віллі пані Площанської в Косові. «Женераль» дуже собі вподобав нашого сина Олеся і називав його не інакше, як «Принцом». Можливо, мав на увазі «Маленького Принца» Антуана де Сент-Екзюпері. Пан Роман був добрим лещетарем, їздив обережно, але вміло і технічно, був чудовим провідником сніжними Карпатами. Колись на День Ангела  я написав панові Романові віршовані вітання-побажання в стилі коломийки, де назвав його «зацним паном Романом, ватажком Карпатських лещетарів (пан Роман таки належав перед війною до Карпатського Лещетарського Клубу), лицарем Карпатських гір і полонин та Великим Чарівником пензля і фарб».

Я запам’ятав лише декілька  з тих коломийок – побажань, а копії цього, з дозволу сказати, «архитвору не залишив:

На високій полонині

Заграла трембіта,

Най живе нам наш ватажко

Та многая літа!

Най тримая пензель моцно,

Най фарби чарують,

Най в коморі його нарти

За ним не банують.

Най малює малюванки,

Ружні візерунки,

Най вживає пива, меди,

Розмаїті трунки.

Най до нього много років

Ходять люди в гості,

Най ся його не чіпають

Гарячка ні млості.

Най го вічно святий Роман

Сокотить, нівроку,

Щоби біда не підкралась

Ні ззаду, ні збоку…

Зараз з ностальгією оглядаємо зняті з ним аматорські фільми, особливо – кадри, де довжелезний «Женераль» їде з маленьким «Принцем» на саночках. Оглядаємо листівки намальовані Романом Сельським в єдиному примірнику, які ми отримували на різні свята. Нашу вітальню прикрашає великий карпатський пейзаж Романа Сельського, а ще – натюрморт і портрет Корпанюка пензля пані Марґіти… Інколи, мандруючи Прикарпаттям і спостерігаючи якесь фантастичне нагромадження будяків, викорчованих пнів, каміння, думаємо: «Це б таки конче намалював Роман Сельський»…

Роман і Марґіт Сельські з друзями, крайній справа, ймовірно, Роман Турин, 1930-ті рр. (із альбому «Роман Сельський» (К., 2006)

Пані Марґіта померла 3 лютого 1980 року. А навесні відбулася її посмертна виставка. Я саме приїхав з курсів підвищення кваліфікації, що відбувалися в Ленінграді. Звичайно ж, увесь вільний час проводив в Ермітажі, переважно – в залах імпресіоністів – вчителів Маргіти та Романа Сельських. Як на злість, в день відкриття виставки мене викликали до Луцька на консультацію. Щоби потрапити на відкриття, я таки наполіг на тому, щоби санітарна авіація відправила мене до Львова літаком. Тож мене підсадили до вантажного «Ан-2», як єдиного пасажира. Я примостився на пакунках з газетами та іншими друками, витягнув одну з газет і на її полях написав вірш «Пам’яті Марґіти Сельської». На відкриття я таки встиг. Під час промов мистецтвознавців я інкоґніто переписав з чорновика цього вірша і залишив його без підпису. А потім – забув про нього. Аж одного разу Ярослав Коваль показав мені картку, переписану його письмом і сказав: «Прочитайте, хтось із львівських поетів написав про Марґіту в книзі відгуків». І я впізнав те, що писав в літаку на загубленій газеті. Мій текст таки знайшов мене. Ось він. Не судіть строго, бо ж я, насправді, зовсім  не поет. Хоча, по секрету,  висока оцінка таки дещо полоскотала моє самолюбство.

Марґіті Сельській

Де взяти кольорів стобарвних і живих

Для трав і квітів весняних…

Олександр Олесь

На полонинах – скошена трава,

В Карпатах літо…і в Парижі  літо.

Який пленер! Шумує голова,

А Вас нема, немає Вас, Марґіто…

На полотні – нескінчений мазок,

І запах фарби  носиться в повітрі,

Втомився пензель. Голос ваш замовк

І потемніли плями на палітрі.

Недавно я на Невських берегах,

Вклонився вашим вчителям з-над Сени:

Я бачив Вас в Ван Ґоґових мазках,

Я вас вгадав у контурах Ґоґена.

Я бачив Вас у строгості Лєже

І в ніжності портретів Ренуара

І парижанка з образу Марке

Щось нишком про Марґіту прошептала.

Ви вчились в них, та щедрий дар таланту

На нашому Ви склали вівтарі.

Ви малювали не французьких франтів,

А майстра у крисані й киптарі.

Душевна щедрість, добра  мудрість літ

З’єднались у симфонію єдину,

Під вашим пензлем наш чарівний світ

Кристалізуючись, лягає на площину.

Гуцульська хата, тінь карпатських  скель,

Дзвіночки круторогої  маржини,

Гуцулка, ґраціозно, мов ґазель,

Задумана, схилилась на ворини.

Вечірна синь, зубата тінь ялин,

Палюче сонце і рибальські сіті,

Безсмертники, засушений полин,

На винограднику – селянки працьовиті.

Ви чуєте!? За Вами тужить Львів,

Так хочеться почути ваше слово…

І Ви прийшли – у сяйві кольорів.

Ви мовите до нас – квітчасто, кольорово.

Та ні, не так…Це я до Вас прийшов,

Ви вийдете, щоб гостя привітати.

А потім – потім скажете Ви знов:

«A może Pan napije się herbaty?»

Парує чай і тепло гріє піч,

В мальованому кріслі так затишно…

Крізь вікна входить чорна кицька – ніч,

Старий годинник цокає неспішно.

«Колись» і «зараз» у одне сплелись,

Минуле і теперішнє – єдине,

Я перед Вами низько, як колись,

Схиляю сиву голову, Майстрине!.

Роман Сельський одружився ще раз. Але тоді цей дім втратив для нас свій неповторний чар. Бо не було вже пані Марґіти.

Карло Звіринський: Про Марґіт Сельську

Марґіт (а не Маргаріта – як часто звертались до неї) Райх, (за радянських часів «Марґіт Іванівна», хоч батько був Ісаак, ізраїльського віросповідання) народилася 23.VІ.1900 р. у м. Коломия (К. ЗВІРИНСЬКИЙ: ці дані взяті з оригінальної метрики, виданої ізраелітським метрикальним урядом в Коломиї 10 листопада 1932 р. (Витяг з книги народжених округу метри. Коломия 1900 р. том ХХV, ст. 190, порядк. номер 378).

Батько – інженер з будівництва мостів і доріг, мати без професії. Коли сім’я переїхала до Львова невідомо, але вже у Львівській гімназії вона з радістю рисує, пробує малювати олією.

Літом 1918 р. М. Сельська поступає у Вільну Академію, організовану в 1912-13 рр. ідеалістом інженером [Л.] Подгорецьким. В той же час там вчиться її майбутній чоловік Роман Сельський. Навчання проводили [Т.] Rozwadowski, [T.] Piotr, [S.] Batowski, а також [Ф.] Вигживальський. Проводився систематично вечірній рисунок, живопис, пластична анатомія, перспектива, історія мистецтв. В цей же час там вчаться пізніші друзі Сельських – Генріх Стренг, Людвік Тирович, Олександр Рімер, [О.] Ган, [Є.] Яніш, [К.] Адвентовіч Дружня атмосфера, сприяла встановленню приятельських відносин між слухачами, які з часом переросли в багатолітню приязнь.

Студія не приносила доходів, їй грозило банкрутство і тому слухачі мусіли часто за власні кошти оплачувати натуру.

Там вперше зустрілися зі собою Марґіт і Роман, але ця зустріч не стала початком їхньої приязні. Вдруге зустрілися на прийнятті у товаришки Климковської в 1925 р., теж безрезультатно. Вирішальною була третя зустріч у Луврі в 1927 р.

Марґіт Сельська, Портрет Р.Сельського 1970-ті рр.

В 1920 р. Марґіт закінчує гімназію, їде в Краків і зимою 1921 р. її зачисляють зразу на ІІ семестр загального курсу, а осінню вона вступає в майстерню проф. Яроцького. Проте, атмосфера академізму не відповідає молодій художниці і вона в 1922 р. переїжджає до Відня.

Відень з великою кількістю музеїв спонукає молоду малярку зайнятися копіюванням творів видатних майстрів минулого. Вона багато копіює, вивчає прийоми живопису старих майстрів, ніби підготовляючись до самостійних пошуків. У Відні зустрілася з творчістю сучасних мистців, які зробили на неї велике враження. Вона стала усвідомлювати, що пошук нових засобів виразу є неминучий, але він вимагає відповідної атмосфери і знань. На рік повертає вона до рідного Львова і там вперше виставляє в 1924 р. свої праці. Знайомство з Львівською і Краківською академіями, побут у Відні, знайомство з творчістю сучасників, привело Марґіту до Парижа в 1925 р. Це не перша її поїздка. Ще два роки тому 1923 р. вона вперше відвідала Париж, але поїздка ця була короткочасною і мала, радше екскурсійний характер.

Побут в Парижі на протязі майже трьох років з 1925-1929 рр. був переломним в її творчій діяльності. Вона поступає в «Akademia Moderne» – Ф. Леже та А. Озенфанта. Академія, яка відкрилась рік раніше (1924р.)

Марґіт Сельська, Фернан Лєже, Париж 1926 р.

Школа Леже ввжалася найбільш сучасною і прогресивною серед мистецьких шкіл Парижа, і не дивно, що Марґіт вибрала саме її для продовження навчання. Разом з нею вчилися там її львівські приятелі Г. Штренг, та О. Ган. там познайомилася вона з малярами В. Вольським, С. Грабовським і його жінкою Вандою Ходасевич. Але пізніше вийшла заміж за Леже, як Надя Леже.

І хоча вплив Леже на Марґіт був великим, вона змогла знайти свою дорогу. Захоплював її Анрі Руссо, Т. Маковський, примітиви, вивіски і т. п.

Побіч Леже в Парижі жили такі художники як Пікассо, Брак, Дерен, Дюфа, Міро, Матісс, Шагал, Творчість яких показувала весь спектр мистецьких напрямків Парижа.

Всесвітня виставка декоративного мистецтва в Парижі в 1925 р., була великим мистецьким пережиттям для багатьох мистців. В цей час в Парижі було ряд художників з оточення [М.] Сельської: Р. Турин, Р. Сельський, [О.] Ган, [Г]. Штренг, [М.] Висоцький, [Т.] Войцехівський, Рілеляр, А. Нахт-Самборський, [Я.] Цибіс, Волішевський, Ходасевич-Грабовська, Глущенко, який кожний по-своєму зареагував на цю виставку. Був це час захоплення СРСР і його досягнень, тих назовні, тих які мали пропагандивний характер.

В 1926 р. Сельська експонує в Салоні «Незалежних» «Натюрморт з глечиком і гіпсовим бюстом», який був репродукований в одному з французьких журналів.

Марґіт Сельська, Портрет Романа Турина

Так склалося, що рання творчість художниці збереглася в дуже обмеженій кількості, або не дійшла до нас. Вихідною точкою в них є безперечно вплив Леже й Озенфанта, проте вона бачить оточуючий світ своїми очима.

Весною 1929 р. Сельські – (поки неодружені) повертають до Львова, 18.VІ.1931 р. беруть шлюб в Катовіцах, w wzendzie stanu cywilnego (РАГС у м. Катовіце), а наступного дня, 19.VІ.1931 р. шлюб церковний в Перемишльській Єпархії, повіт Рава-Руська Деканат Учнівський, парафія с. Салаші, церква св. Марії, метрична книга том №ІV, ст. 58, підпис Іван Сероцінський гр.-кат. парохії, кругла гербова печатка.

Взагалі цей шлюб є суцільною таємницею. Свідоцтво про шлюб складено латинською мовою.

Наречений: Сельський Роман Степан Фелікс – гр. католицького віросповідання 1903 р. н. Батьки Сельський Юліан та Абрисовська Юлія греко-католицького віросповідання.

Наречена: БАРТ (не РАЙХ) МАРІЯ МАРГАРІТА, ДОЧКА БАРТА ІВАНА та КУШТАЛЬ АННИ, народжена в Коломиї греко-католицького віросповідання нар. 23.VІ.1903.

Тоді, коли насправді батьки РАЙХ ІСААК та РАЙХ ЛАУРА, а також РАЙХ МАРҐІТА – ІЗРАЇЛЬСЬКОГО ВІРОСПОВІДАННЯ нар. 1900р. Розв’язати цю таємницю можуть лише наші здогади. Отже, 19 червня Роман і Марґіт стали подружжям.

Марґіт Сельська, Карусель, 1932 р.

Створене в середині 1929 р. мистецьке об’єднання «Артес», відіграло значну роль в розвитку польського і західноукраїнського мистецького життя міжвоєнного 20-тиліття. Сельські, як і ряд їх приятелів брали в житті  товариства якнайактивнішу участь. Найбільш характерними картинами Сельської цього часу є: «Влюблені», «Карусель»(1932 р.), «Дівчина з рожою».

В 1933-34р. Сельська цікавиться фотомонтажами типу аплікацій (колажів), досягаючи значних успіхів в цьому виді мистецтва. Це «Композиція з актом», «Парусник», «Композиція з рукою», «Ева».

В 30 рр. вона дружить з художникам. С Тессейром,  Тировичем і його жінкою Марилею, [Я.] Цибісом, Турином, Германовською, М. Внуком, Кшижановським і А. Кшивоблоцький др.

В 1930-33-36 рр. їде з Романом на о. Гель, а в 1938 р. до Кременця, в Карпати, на байдарки…

В 1937р. товариство їде ще раз до Парижа на тримісячний побут, на всесвітню виставку. Виставка Боннара і «Герніка» Пікассо. Під впливом Бонарра, Панькевича, колористів, наступні роки в творчості Сельських під впливом капістів.

Марґіт Сельська, Ню, 1934. Фотоколаж

Після розпаду «Артесу», Сельська зацікавлюється портретом. Починаючи з 1930 р. до 1943р. вона створила ряд портретів різних за характером: колористичні, ліричні, інтимні, репрезентативні, а всі характерні своєю простотою і характером портретованого, одним з них – «Р. Турин».

Вхід совєтської армії в Галичину був переломним моментом в творчості майже всіх без винятку львівських художників – в тому числі Сельських.

Літом 1940 р. М. Сельська стає членом СРХУ (Спілка радянських художників України) разом з Роман Сельським, і як решта львівських художників, попадає на прокрустове ложе соцреалізму. Поїздки в Київ, Москву, Ленінград (тепер Санкт-Петербург), організовані Спілкою, відкривають очі навіть давнім симпатикам радянського мистецтва страшну совєтську мистецьку дійсність. Виставки львівських художників у Львові, Харкові, Москві і початково толерантне відношення до них має заспокоїти побоювання «возз’єднаних» братів в нав’язанні соцреалістичних рамок.


Проте 22 червня 1941 р. внесло свої корективи в життя не лише поодиноких людей, але і цілих народів. Спілка розслоїлася: для основної частини мистців прихід німців не вносив особливих життєвих ускладнень, але для меншості, яка через свої соціалістичні симпатії, расове походження, означало боротьбу за життя. В 1942 р. році гинуть з рук німців батько і брат Марґіти, а її саму арештують, і якби не допомога друзів і української поліції, їй вдається втекти з концтабору.

Цікавим є факт арешту М. Сельської. Вона, як відомо була жидівкою-вихресткою. Німці її арештували… Марґіта 4 дні пробула в концтаборі. На четвертий день прийшов до неї один з наших товаришів, приніс одяг і сказав, щоб сьогодні ввечері вона приготувалася втікати. Поліцай (українець), з яким вони домовилися, виведе її на подвір’я і відвернеться, тоді вона повинна чимскоріше бігти до виходу. Там її вже чекатимуть, сторожа буде стріляти, але її теж підкуплено, так що все буде гаразд. Сельська відповіла: «Я не зможу цього зробити». Ввечері вона все-таки передягнулася і вийшла з тим поліцаєм на двір. Той відвернувся, а вона стоїть, як вкопана і відчуває, що не може від страху зрушити з місця. Отак собі постояли. Потім охоронець повернувся і питає: «Чому Пані не втікає? Втікайте швидше, бо все пропаде» і підштовхує її до виходу. Марґіта повільно пішла, хоч ноги були, як олов’яні, і зовсім не слухались. «Швидше, швидше, – просить охоронець. Вже біля брами друзі вхопили її за руки і відтягнули надвір. Тоді всі почули вистріли і крики сторожі. Сельську привезли до Варшави в там вона перебула воєнне лихоліття. Потім до неї переїхав чоловік. Вони мешкали в маленькому Васильянському монастирі. Там малювали. Монахи надійно їх переховували. Цю розповідь я чув від Марґіти особисто. Отак воно з малярами буває. Дивовижно непрактичний народ, в житті зовсім безпорадний.

Аж до кінця війни, вона переховується у Варшаві, Торуні, Львові. В 1943 р. вона малює кілька портретів та натюрмортів, Роман в цей час малює костел чи то у Збаражі, чи то Кременці, де перебув основну частину окупації.

В серпні 1944 р. у Львові реставрується совєтська влада, а разом з нею всі установи зперед трьох років. Марґіта разом з Романом, відмовляються від членства спілки. Роман повертає на педагогічну роботу в училище прикладного мистецтва. Марґіта починає малювати. В 1944 р. малює портрет Свєнціцького, а за ним ряд других, створюючи цілу галерею портретів своїх приятелів, знайомих. За винятком намальованого на замовлення великого портрету Лесі Українки (1950 р.), всі інші мальовані з натури. Це: А. Манастирський, Р. Турин, С. Корпанюк, К. Звіринський, Д. Довбошинський, Л. Левицький, В. Патик, Г. Якутович, К. Колесса, Ф. Бриж, М. Колесса, О. Криса, В. Чайка, С. Шичук, А. Звіринська, Х. Звіринська, Т. Лінинська, В. Дурняк, Г. Дурняк, Р. Сельський, Р. Патик. І вкінці «Автопортрет» – який завершує галерею.

Вся післявоєнна епоха, аж до смерті – 35 років невпинної малярської праці, це пейзажі, натюрморти, портрети, щорічні поїздки в Крим, Карпати, Львівщина.

Марґіт і Роман Сельські в Дземброні. Світлина з приватного архіву Галини Гронської

Починаючи з Микуличин, 1952 р., з 1948 р. Гурзуф, Ялта, Судак, Микуличин 1952 р., Білгород-Дністровський (1960 р.), Паланга (1974р.), Микуличин, 1952 р. Яворів, Косів, Криворівня, Лаврів, Зелене, Вишків, Польща – 1966, 1968, 1970, 1972 – роки з Романом і 1974 р. Проте «базою» залишається як завжди Дземброня.

Вітольд Манастирський та Марґіт Сельська. Світлина з приватного архіву Галини Гронської

Появляються тематичні картини «Жінка з коровою», «На винограднику», «Збір яблук», «Збір помідорів» і др.

Окремий розділ становлять «Натюрморти».
Померла 3.ІІ.1980р.
Похована на Личаківському кладовищі.

Упорядник: Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН

Джерела:

  1. Рукописний архів К. Звіринського
  2. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017


В Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків виставковий проєкт київської мисткині Оксани Чепелик «Рефракція реальності»

Виставковий проєкт київської мисткині продовжує авторські візуальні експерименти, започатковані в проєктах «Колайдер» та «Метафізичний часопростір», де схрещуються пошуки, направлені на осягнення всесвіту.

«Наша зала набула незвичайного вигляду сьогодні. Наша сучасніть переломлюється і рефлексує тут, вражає, спонукає думати, осмислювати себе в контексті нашої сучасності. Ці твори неймовірно яскраві. Вони є своєрідною провокацією, бо за соковитістю кольорів струмить траур. Тобто цей виставковий проєкт – неймовірний», – зазначила мистецтвознавиця Зоя Навроцька.

Оксана Чепелик розповіла, що її виставковий проєкт опрацьовує проблематику «плинної сучасності» в епоху алгоритму.

«Рефракція – це фізичний термін. Це означає «заломлення». Власне, тут йдеться про ту реальність, у яку ми потрапили, про алгоритмічне суспільство, про ту сучасність, яка змінюється у нас на очах, про «плинну сучасність». У своїх проєктах я досліджувала, як людські частки стикаються в публічних просторах», – пояснила Оксана Чепелик.

Художниця зізналася, що у виставці вона намагалася показати людям те, що невидиме, чого не можна торкнутися.

Глядачі мали змогу побачити виставковий проєкт навіть у темряві. Коли відвідувачі насолодилися картинами, у залі вимкнули світло – і кожне полотно викликало ще більше емоцій.

Як зазначили у Музеї сучасного мистецтва Корсаків, презентація виставки – це завжди унікальна можливість, яка дозволяє побачити автора, зрозуміти та почути його думки.

Виставка Оксани Чепелик «Рефракція реальності» триватиме до 14 березня у Музеї сучасного мистецтва.

Довідково:

Оксана Чепелик – художниця, режисерка, архітекторка, провідна фахівчиня Інституту проблем сучасного мистецтва України й авторка численних статей і монографії «Взаємодія архітектурних просторів, сучасного мистецтва і новітніх технологій». Мисткиня позиціонує свою практику як соціально-критичну, працюючи з ідеями соціальної взаємодії та функціонування громадського простору, проблемами алгоритмічного суспільства, дигітальної тоталітарності, віртуального контролю, кіберпростору та екосвідомості.

У 2007 вона заснувала Міжнародний фестиваль соціальної скульптури в Києві. 1997, 2007 – Премія ArtsLink та Independent Projects Award, США. 2003, 2010 – Премії Фулбрайта (США). 2013 – Премія Artraker, Лондон, Великобританія. 2018 – Найкращий проєкт року, Тайвань. Її твори демонстрували на численних фестивалях кіно, відео і нових медіа по всьому світу.

Вона організувала 15 кураторських виставок (Україна, Франція, США, Канада, Бразилія, Казахстан і Німеччина), 30 персональних виставок в Європі й Америці, і взяла участь у понад 100 колективних виставках (Німеччина, Литва, Україна, Франція, США, Швеція, Хорватія, Бразилія, Австрія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Тайвань, Великобританія, Мальта).

Відзнаки: 1999 A.I.D.O. FilmVideo Award, Італія; 2003 Werklietz Award, Німеччина; 2013 Премія Cinemadamare на МКФ у Венеції, Італія. 2018 – Найкращий проєкт року, Тайвань.

Петро Антип: П’ять франків на пиво

У школі я вчився дуже погано, але любив багато читати. Часу вчитися не було, тому «коли» і двійки були моїми друзями. Щодо французької мови я взагалі ніколи в житті не подумав би, що вона мені знадобиться у Радянському Союзі або що колись я поїду з виставкою до Франції.

Так сталося, що моя перша персональна виставка відбулася у Парижі в церкві святого Володимира на вулиці Сен-Жермен. Ми з моїм колегою і другом, неймовірно талановитим художником Сергієм Новиковим гуляли французькими галереями. Пропонували свої твори. Ми не знали, що так не заведено, та й що могли знати молоді художники із Союзу. Проте нам усміхнулася удача. До однієї з галерей, де ми показували твори, зайшла старенька, і їй сподобалася кольорова графіка Сергія, почалися торги. Сергій попросив 50 франків, жінка не зрозуміла, бо перекладача не було. Я стояв за спиною елегантної бабусі і махав руками, показуючи та артикулюючи суму у 5 000 франків. Сергій назвав суму у 100 франків, і вона знову не зрозуміла.

Тоді я підійшов до столу, взяв олівець і написав «5 000 франків». Жінка дістала із маленької сумки гроші та дала їх Сергієві. Промовила «мерсі» і пішла, взявши графіку. Менеджер у галереї сміявся, був здивований, а ми з Сергієм пішли випити в бар. Так ми продали першу роботу в Парижі.

Але мова про інше. Коли ми виходили з бару, то побачили людей, дуже схожих на донецьких.

– Ей, – гукнув я. – Ви звідкіля такі з авоськами вештаєтеся Парижем?

– А що? Ми з України.

– О, і ми з України . А звідки саме з України?

– Із Донбасу.

– І ми з Донеччини. Випиймо пива.

– Ні, дякуємо, у нас немає грошей.

– Не переймайтеся, я роботу продав, ми – художники. Ми вас запрошуємо, – заспокоїв їх Сергій.

До бару нас зайшло семеро. Біля барної стійки наші земляки стали як солдати. Налили сім келихів пива, наші друзі випили залпом. Я кажу: «Сергію, давай ще по келиху?»

– Хлопці, дякуємо, але нам незручно, у нас немає грошей.

– Ми вже це чули, немає проблем, – переконував їх Сергій. Ми випили ще по келиху.

І згодом познайомилися. Це була делегація з Донеччини, яку очолював Микола Азаров, тоді ще проста, небагата людина. Ми з ним посперечалися з приводу майбутнього України. Імперія розвалювалася, він цього не бажав. Не вірив в незалежній шлях України.

Сумно, що в часи Незалежності збагатіли й прийшли до влади такі люди, як Азаров. А колись, у давні добрі радянські часи, як вони їх називають, вони не мали і п’яти франків на пиво.

Віталій Коротич,1969: Слово про Архипенка

Виставки його легко перевозити з місця на місце: скульптор робив свої роботи невеликими за розміром. Але, дивна річ, їх дуже важко репродукувати. Перш ніж повести мову про Архипенкові роботи, належить підійти до них ближче, доторкнутися не тільки до різьблених каменів та металу, але й до рук, якими творено це мистецтво, й до життя, з якого воно прийшло.

Мені оповідали про те, як у сорок другім гинули лелеки: прилітали з вирію і знаходили чорні купи й обпалене гілля на місцях давніх гніздовищ. Лелеки вмирали у Європі чи шукали спокою в світі. Тільки де його знайдеш, той спокій, навіть тоді, коли ти птах?.. А люди ж не лелеки.

Власне, наша розповідь починається з таких роздумів, бо йтиметься у ній про Олександра Архипенка, якого поховали 28 лютого 1964 року в Нью-Йорку на цвинтарі Вудлавн, Бронкс.

А за три дні до цього скульптор Архипенко впав на порозі своєї майстерні, щоб не зводитись більше. Було йому неповних 77 років. Кінець.

Коли б розмотати клубок з довгих планетних паралелей, що їх намотала на свою вісь колісниця Архипенкових мандрів, початок нитки виявився б у Києві. Архипенко часто згадував це місто, що стриміло в пам’яті й не могло забутися,— врешті, кожна людина витворює себе з вибірково дібраних споминів. Архипенко часто вів мову про Україну, про ту вельми далеку землю, що майже втратила для нього свою матеріальність, залишилася Початком, Порогом, від якого йдуть у світ. Символом. Здавалося часом, це й усе. Світ існував для нього у величезній кількості неймовірних символів та проекцій, у вимірах, що не обчислюються в жодній з існуючих математичних систем.

Критики дуже любили писати про самітника, що постійно справляє враження людини, яка зазирає досередини ззовні. Приходить і намагається побачити щось у глибині, там, де не було ще нікого,— інший світ, інших людей, інші трагедії. Він не уявляв мистецького твору без такого вивчення об’єкта його. Але сам не дозволяє нікому торкати душу свою — він беріг власну незайманість як єдиний із скарбів, чогось вартих.

Я слухав голос його, хрипкуватий, з виразним акцентом, що нашаровувався на українські слова,— голос лишився на магнітофонній стрічці; врешті, людина залишається по смерті саме так — роботою, записаними словами, застиглими дзеркальцями фото. Архипенко розповідав про себе молодого як про іншу людину — він відходив від самого себе й споглядав себе збоку — це не кожному вдається. “Хто знає, чи думав би я так, якби українське сонце не запалило в мені почуття туги за чимось, чого я й сам не знаю”. Він повертався крізь відстані, що вимірюються не кілометрами, а днями, й розповідав про себе: материки на глобусі міцно припнулися до планети, простір між ними важко пройти, тим більше в обидва боки. Він, Архипенко, знав, що простір між двома об’єктами є часом річчю найсуттєвішою і в житті, і в скульптурі. Архипенко ще раз повертається до Києва, оповідаючи про себе Івону Тайландьє: “Дуже добре уявляю обставини, за яких це трапилось… Батьки купили дві вази для квітів. Дві вази з одного магазину й зовсім однакові. Я роздивлявся їх, ці два предмети… мені захотілося поставити їх близько один до одного. Я це зробив. Поставив їх поруч. І що я побачив? Нематеріальну, уявну третю вазу, яку створювала порожнеча між двома дійсними вазами… Тільки через багато років, через багато випробувань я це усвідомив”. Згодом він багато разів повторював цю тезу: відстань між двома об’єктами, простір, що між ними існує, відіграє часом вирішальну роль у долі предметів, ним розділених. Це було тезою скульптора. Це було висновком з життєвого досвіду…

Усе починалося з Києва. Тут, в університеті святого Володимира, працював батько. Батько не любив мистецтва й не знався на ньому, найвищим витвором людського духу йому здавалися доцільні конструкції, що рухалися, світили, дзенькали, були не надто вишуканими за формою, але дуже корисними. Він був шанованою людиною — інженер-механік Порфирій Архипенко. Всі речі мають бути пристосованими для полегшення людського буття. Мистецтво не зараховувалось до розряду занять, що мають практичну вартість.

Олександр Порфирович Архипенко, син інженера, вважав інакше. То — цікава історія. Ми часом уявляємо собі генез людських особливостей і в мистецтві — надто примітивно. Безпосередньої спадковості тут не існує. Навіть у дерев не обов’язково росте гілка з гілки й так — від насінини — все дерево, як одна галузка. Так не буває. Спільним лишається лише коріння, і найтовстіша гілка може відрости просто із стовбура, окремо від інших, чи з кореня — немов нове дерево. Я люблю це правило, цей закон природи, закон душевного формування. Надто сумно було б без нього.

Син київського інженера зростав художником.

Він не здобув закінченої мистецької освіти. Але три роки навчання в Київському художньому училищі пішли Архипенкові на користь. Але не надто. Він знав, чого хотів. У 1906 році Архипенко влаштовує під Києвом першу свою персональну виставку й тоді ж їде до Москви — можливо, в інших мистецьких школах вчать якось інакше?

Навряд чи варто переповідати тут детально його біографію. Життя його, попри всю ексцентричність та несподіваність, особливо на початку, уклалося дуже послідовно. Це не була історія людини, що заблукала в темній кімнаті, це — оповідь про митця, що шукав свого шляху в світ, шукав щоденно. Бо, врешті, в тім сенс буття — легко робляться тільки малі відкриття, а найкраще сміються ті, хто навчилися плакати.

Стривайте, я забув оповісти вам про першу персональну виставку Архипенка. Сам скульптор писав про неї так: “…Відкрив у селі виставу своїх робіт. Серед робіт було кілька кольорових. “Мислитель” — червоний. На дверях повісив об’яву: “Робітники та селяни — за меншу плату”. Першим відвідувачем був поліційний наглядач… “Чому робітники й селяни мають менше платити?” Потім уздрів: “Мислитель”: “А про що він мислить і чому він червоний?” Поліційний наглядач бачив у цьому символ”.

Архипенко відразу ж пізнав усі особливості свого становища. Це симптоматично — перший глядач першої виставки був з сюрчком. Мова символів, що її офіційна критика проголошувала за незрозумілу, виявилася приступною нижчому поліційному чинові. Це теж не нова історія. Як злочинець прагне втекти від власної совісті, так режим, заснований на несправедливості, боявся митців і вбивав їх, не вміючи приручити. Як вперто офіційна імперська критика принижувала народ до власного рівня й нацьковувала міщанство на тих, що віщували прийдешню днину. Затулявся долонями від слизьких слів та поглядів Скрябін, Ігор Сєверянін перемагав на поетичних конкурсах Блока, крізь кпини проштовхувався Володимир Маяковський. Так, це був початок століття, коли глум спадав на плечі Іванові Франку і безсило плакала Леся, гнана смертельною хворобою на край світу. І все ж революція народжувалася саме в ці дні. Саме крізь наскрізний біль проростало добро.

“Я вчився в художній школі у Києві, а потім — у Москві. На той час більшість московських скульпторів наслідувала німецький фаянс та мріяла ставити пам’ятники генералам. Але були й інші. Ми створили об’єднання й робили спільні виставки. Так я дістав можливість кілька разів виставлятися…”

Архипенко виставляється, він тиняється з’юрмленою Москвою, не розуміючи поки що основного, що він — і його праця теж — давно вже стали об’єктом політики. Від виникнення свого.

Є люди, що приходять до мистецтва, аби жити в ньому. Вони виголошують промови та виставляють полотна, що протягом кількох тижнів нервують офіційну критику. Люди ці готові очолювати демонстрації навіть тоді, коли йдеться про справу, не до кінця зрозумілу їм. Просто солодко бути в лідерах.

Архипенко знав і таких людей. Він — робітник у мистецтві, але робітник високоталановитий. І шкодив йому не брак можливостей та ідей, що зв’язує митця та обертає його на епігона. Коли я думаю про Архипенка, то думаю, що йдеться тут радше про надмір таких можливостей, про муки голоду в багатій коморі, коли людина вагається, з якого шматка почати. З того? Чи з того? Архипенко хотів зробити усе і встигнути всюди. Він повертався до своїх коренів, зростаючи окремим стовбуром з них. Пізніше митець згадає знову про Україну, розповідаючи про те, як починав, оповість про старих керамістів, що їх бачив по селах. Перші роботи Архипенка були з паленої глини, що велемудро зветься в скульпторів теракотою. Руді зливки зберігали пам’ять про землю, з якої вони вийшли. Архипенко хоче вигнати із скульптури холод каменю — він говорить про римлян, про мистецтво давньої Ассірії та Єгипту. Він говорить про безіменних митців України, про подзьобаних часом камінних баб у скіфськім степу. Він бере собі в учителі увесь світ і розуміє, що треба вчитися по-справжньому.

Близькість до візантійських впливів завжди відчувалася найбільше. Але Архипенко був тією призмою, що єднає в собі сто кольорів, перетоплюючи їх в один. Він міг відвідувати водночас дуже багато шкіл, і — це основне — в кожній з них лишався собою. Він майже не посилався на джерела натхнення, що витікали з глибин. Просто працював. І просто — вчився. А критики досі сперечаються, звідки прийшов колір в Архипенкові скульптури — настільки винятковим було це явище в різьбярстві наших днів. Як, врешті, й сам митець…

Російська імперія, набрякла революцією, доживає останні дні. Архипенко не приймає грози як єдиного порятунку від пересохлості казенного грунту. Він — митець. Молода людина не знає, не хоче знати, що це те ж саме, що політичний діяч.

І 1908 року, коли Коцюбинський дописує “Fata morgana”, Франко редагує “Мойсея”, а тут-таки поруч, у Москві, молодий Маяковський вперше потрапляє до в’язниці, Архипенко виїздить до Парижа.

Він гадав, що це втеча в мистецтво. Але, тікаючи кудись, одночасно тікав від когось.

Архипенко тікав від себе.

Париж не заспокоїв. Архипенко досить чітко уявляв, чого прагне, і, полишаючи в 1908 році Паризьку мистецьку школу, невдовзі засновує свою. Але, не вміючи вчитися, вчити він теж не вмів. Чи не бажав.

Дивна річ. Архипенко, чиї педагогічні здібності не належали до найбільших скульпторових достоїнств, все ж таки вчив. Це висока доля таланту — не побоїмося тут гучних слів,— але саме висота злету визначає коло, що перебуває під впливом художника, поле зору його.

Архипенко засновував школи, але з учнів його хіба що Джакомо Манцу з вдячністю любив згадувати композиції свого вчителя — Олександр Порфирович умів закохуватися в талановитих людей, та не завше умів закохувати їх у себе.

Так він і жив. Школа Архипенка було поняттям творчим, а не навчальною базою, до неї вчащали навіть ті, хто ніколи не бачив дивного скульптора з Києва. Але учні йшли від нього, ставали самими собою, і не завжди потім учитель міг їх пізнати.

На довгих тонких ногах пішли по бронзових плитах чоловічки з шишкуватими подзьобаними тілами. Чоловічки зневажали організованість у своєму поході — вони поверталися на різні боки, перетинали шлях один одному, сідали в крісла з високими спинками, стругані з шишкуватого подзьобаного дерева. Це — Джакометті. Теж учень, учень відданий, що прагнув справедливості, захоплено вітав Жовтневу революцію як величезний ступінь на шляху до радості, але сам радості не дійшов. Чоловічки з великими суглобами тягнули руки в порожнечу, і сумно знизував плечима Альберто Джакометті. Він теж вчився в Архипенка — один з найвідоміших нині скульпторів світу. Він пройшов науку вигадливості, творчої нестриманості, так і не вступивши до академії, де вчать любові до людей.

Це — малий екскурс в Архипенкове майбутнє. Він ще болюче запрагне доторкнутися до своєї землі, приходитиме до представництва України в ООН, збиратиметься до Києва на Шевченківські дні 1964 року. Але то — потім. Поки що Архипенко радіє, дочувши, що майстри контррельєфу на батьківщині широко використовують його відкриття, як радітиме пізн’ше, почувши, що його шанують в країні перших п’ятирічок, де ТатлінЄрмілов — хіба лиш вони — широко цитують його.

Тільки скульпторові ще жити більш як півстоліття. Архипенко квапиться. Він виступає, влаштовує мистецькі скандали, зоргані-зовує і розпускає навчальні майстерні.

Єдиний світ з поки що шанованих ним — світ власних відкриттів. Поки що того вистачає.

У всьому цьому було набагато більше від зухвальства, ніж від переконаності. Архипенко входить до мистецьких кіл, виставляє свої роботи, дружить з Аполлінером, відкидає Родена, ще живого тоді “бога класичної скульптури”. Набагато пізніше Еренбург напише в книзі спогадів про свою зустріч з Архипенком і про те, як він на правах колишнього киянина довірливо запитав скульптора, чому той відшукав саме таке трактування для своєї роботи. “А саме тому!” —відповів Архипенко. Наче язика показав. Власне, це збереглося в нього до останку — нелюбов анатомувати чужі твори, знаходячи там неіснуючі смисли та ідеї. Він цю нехіть вивіз ще із дому й плекав її все життя.

Архипенко простує в глибінь часу. Він іде в науку до Лувру — до прадавніх ассірійських та африканських скульптур. Він шанобливо схиляється перед Венерою Мілоською і проходить поверхом вище — там “Джоконда” Леонардо да Вінчі. Власне, це Леонардо сполучав математику з мистецтвом. Олександр Архипенко прагне зробити те ж саме.

Він задивляється на чіткі профілі готичних споруд — собори здаються скульпторові блискучими витворами вишуканої фантазії. Він знаходить для себе в готиці вищий світ, насолоду. Дивна річ,— він дізнався про це набагато пізніше,— “готика” теж була колись лайливим словом. “Гот” лунало так само, як і “варвар”, принаймні кілька століть тому. Та й “імпресіоніст” ще зовсім недавно звучало в цьому місті як образа, як визначення немислимого формалізму, а нині Архипенко спокійно дивиться на картини Моне й засуджує Родена за консерватизм.

У нього свої ідеї. Втім, це думки, що просочували повітря, їх почали вже реалізувати. Художники вийшли на майдан, до машин. Фернан Леже малює об’єкт крізь гарматне дуло — йому здається, що так сучасніше,— врешті, й враження за цього бувають найнесподіваніші.

Спинається на ноги кубізм. Іспанець, натуралізований на берегах Сени, Пабло Пікассо творить революцію в малярстві. Архипенко, українець, що мешкає там-таки, робить перший ступінь до чітких геометричних конструкцій у скульптурі. Все тяжіє до простих форм: голова — куля, руки — циліндри, блакитні еліпси очей. “Думка використання простих форм виникла з моїх захоплень. Дуже люблю прості речі й усе, що ясно й просто. Складності не люблю”. Це Архипенко про себе. А в іншому місці: “Деякий час я вивчав одну книгу з техніки, вона допомогла в моїх пошуках. Саме вона привела мене до простих форм, які я вперше вжив у скульптурі в період кубізму… З того часу всі вперто вважали мене кубістом”.

Архипенко каже про себе, обмірковуючи чужі слова: “Всі вперто вважали мене кубістом…”

А він сам?

Хай це звалося б як завгодно, але машина й людина в розмаїтих поєднаннях, у тисячах сполучень притягають до себе його увагу. Він живе в двадцятім столітті, і єдиний шлях, можливий для митця, – то до життя. На вулиці, майдани, до фабричних приміщень. Нічого, що перший автомобіль ще схожий на карету без дишла. Новий зміст віднайде ще свою нову форму.

Машина опанувала нові часи (“Нові часи?” — гірко посміхнеться Чаплін у кінофільмі). Люди ставали частиною механізму, сідаючи до поїзда; їх дивували й приголомшували гуркотливі страховиська заводських цехів. Але до машини звикли. Минули часи луддитів, що трощили перші верстати. XX століття. Філософи вже написали книгу про вплив механізації виробництва на життя робітничого класу. У Франції теж багато розмовляють про революцію. Ще більше розмовляють тут про війну. Це розмови не для Архипенка. Він загіпнотизовує себе магією власних праць. Він увесь — передчуття відкриттів. Якщо Родена можна порівняти з диригентом, що керує виразним хором своїх персонажів, то Архипенко — оркестрант. Але єдиний в оркестрі. Він дивиться на орудову паличку. Він грає. На всіх інструментах по черзі. Перебігаючи від пюпітра до пюпітра. Валторна… скрипка… рояль… Скульпторові здається, що він примусив звучати цілий оркестр, що звуки ці нашаровуються один на одного. Він — перший скульптор Землі! Перший — ще не означає найкращий. Просто до нього скульпторів не було. Так здається Архипенкові.

Він не втік од політики. Це не вдавалося ще нікому з митців. Не вдасться і йому, хоча він кубіст, а кубізм не може бути політичним переконанням. Кубісти аполітичні. Геть усі!

…Незабаром вже, завтра, кубісти в Італії кричатимуть про скульптуру, “виразну, як удар кулаком в обличчя”, і прийматимуть ордени вдячності з брудних рук Муссоліні. А трохи пізніше інший кубіст, основоположник цього напряму, напише в заяві: “Мій вступ до Комуністичної партії є логічним висновком з усього мого життя, з усієї моєї справи”. І підпишеться: “Пабло Пікассо. 1944”. О ні, кубісти були різні! Розчленовуючи світ на прості форми, вони далеко не завше жили просто. Творчість митця не могла стати внеском до беззмістовної естетики. За беззмістовність теж належало платити. І часом — надто дорого. Пізніше критики писатимуть про те, що глядачеві важко знайти спільну мову з Архипенком. У салонах він здавався вихідцем з далекої галактики, що відразу ж прагне оповісти землянам про себе. Він каже, повторюючи найскладніші місця кількаразово, пояснює ще раз і — йде геть. Важко. Він відмовляється від вишуканої гладіні римських статуй. Не ті часи. Але глядачі поки що лишаються тими ж самими. Архипенко доводить: “Світ хотів би, щоб митець виклав усе, як на долоні. Щоб той світ прийшов і без ніякого зусилля побачив усе. Я мислю, що в такому разі не було б ніякої творчості, адже митець повинен творити. Митець, який творить, приневолює до творчості й глядача. Він дає глядачеві імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно з законами універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він мусить почати й сам творчо мислити”.

“Бачите, символ — то справа, що має надто велике значення. Часом він звичний, і ми не зауважуємо його. Дивіться: коли хтось пише чи розмовляє, це теж символізм. Ми вживаємо слова, що є символами… Грається кіт з клаптиком паперу — це теж символізм. Папір для нього є символом миші”.

“Символ підказує, наводить на думку, наводить на відчуття, символ існує тривимірно в просторі”.

О, як він хотів розтлумачити засади мистецтва людям, що роздивлялися скульптури його, наче газетні аркуші. Про що це? О-о! А про що шекспірівський “Король Лір”? Не годиться виганяти старого батька на вулицю?! Так, панове обивателі? Боже мій, ну як пояснити блосі, що всесвіт безмежний?

Архипенко вже здобув певний авторитет. У Салоні незалежних — дуже шанована з часів Золя установа — з ним рахуються, як з однією із найповажніших постатей. Так само, як з друзями його — Пікассо, Браком, Леже, Модільяні, Дієго Ріверою, Аполлінером.

Кажучи про твори цього періоду, годі шукати між ними речей, що чітко засвідчують авторове місце в двадцятому сторіччі, де кожен рік і кожен ступінь розлінієно барикадами. Він, Архипенко, не втручався в ці складності. Російська імперія агонізувала десь поруч — у Франції це було дуже відчутно. Передгроззя зависло над Європою, вже винайдено гази, і кулемет — нова зброя — вицокував на галявинах полігонів. Європа входила у війну. Архипенко біг від цієї Європи, дедалі чіткіше розуміючи не-перспективність такої втечі. Він переконує самого себе: “Напрями в мистецтві розвиваються незалежно від релігії та політики, але паралельно до модерної філософії”.

Філософії зумовлюють політичні події. Він знав це, але заплющував очі й на цю істину. Назви Архипенкових творів майже нічого не свідчать: “Жінка”, “Фігура”, “Жінка, що сидить”, “Жінка, що зачісується”, “Постать, що іде”, ще раз — “Жінка”…

Проставимо кілька дат: “Боксери” (1913), “Гондольєр” (1914), “У кав’ярні” (1915). Європа захлинається в крові й димах першої світової. Німці йдуть у газову атаку під Іпром. Архипенко робить ще один “Діагональний торс”. Його називають своїм учителем молоді паризькі різьбярі. Гійом Аполлінер пише палку статтю про нові способи виразу, знайдені Архипенком, поета позбавляють за це роботи в газеті — міщанство мститься скульпторові за конденсовану зневагу.

Світ повторює Архипенкове ім’я. Роботи відокремлюються від скульптора, мандруючи ще незнаними світами. Динамізм, об’ємність творів молодого українця вражають: як цікаво, вони такі витівники, ці південні слов’яни! Архипенко часом згадує про свою національність і, сумуючи за батьківщиною, різьбить київські квіти в керамічному глечику — провісника ностальгії. Він підфарбовує квітку, і вона сяє, немов фіалкове сонечко в пальцях хрещатицької квітникарки. Тільки не пахнуть штучні квіти.

Найкращі музеї надають свої зали для його виставок. Кращі аудиторії Гааги, Берліна, Парижа обертаються на місцях запеклих дискусій про Архипенкове різьбярство. “Гасло його: “Шукаймо далі!” — пише Микола Вороний, і це було справді так.

З’являється “П’єро-карусель” — дивний блазень, вельми строкато розфарбований, що обертається й похитує кульками, затис-нутими в руках. Дивує відвідувачів на виставках “Медрано” — серія праць, навіяних виступами мандрівного цирку: химерні конструкції з дерева, скла, фарби, металу, фіксовані в рамках, на домальованому олійними фарбами тлі.

Архипенко повертає колір у скульптуру. Монотонні звичайні ряди сіро-біло-чорно-рожевих постатей, до яких звикли очі відвідувачів галереї, де виставляються різьбярі, заблищали, засяяли веселково. Архипенко знизував плечима: “Ви просто забули — Єгипет, Ассірія та й у мене в Україні (він каже: “У мене в Україні”) теж” (“до речі, оповідають, що римляни на початку також розфарбовували скульптури”).

Врешті — усе було. Треба лиш пірнати глибше в ріку часу: було геометрично достеменне мистецтво давньої Японії та племен майя. Були кольори — форма може єднатися з кольором дуже цікаво, народжуються нові можливості для передачі ритму, гармонії. Архипенко пише теоретичні статті, виступає з лекціями. Коли тепер у нього запитують, чи не кубіст він, скульптор відповідає: “Я — сам по собі, я — незалежний”. А критики писатимуть про нього неодностайно: він тоді особливо здаватиметься їм кумедним одинаком, що ззовні зазирає в світ, як птах у вікно. Але такий спосіб світосприймання набув зовсім конкретного вияву в сдн:й з найбільших Архипенкових знахідок — “відкритих формах”. Митець показує предмет і ззовні й зсередини, вивертаючи скісні площини з нутрощів геометрично правильних тіл. Він роздягає світ, і світові часом стає невигідно й незвично від того. Але Архипенко митець, і він чітко знає, що перестане існувати того дня, коли позбавиться гарячковості свого пошуку й стане спокійним, як необроблений камінь.

Трохи пізніше критики напишуть про Архипенка, порівнюючи мову його праць з мовою героїв Фолкнера та Колдуелла. Це жива мова, але до неї належить звикнути. Для того щоб призвичаїтись до героїв Архипенка, потрібно трохи пожити з ними, подумати про них, подумати з ними разом. Від Архипенка чекають соціального вибуху, чекають бунту, що перетне кордони сфери мистецтв. У передчутті цього вибуху напружуються зберігачі основ.

Кардинал Венеції проголошує анафему людині, що наважилася деформувати тіло, створене на божу подобу, людині, що поклала творити світ спочатку. Втім, Архипенко вже певен себе. Він переконаний, що предмет не має єдиної, абсолютної форми в мистецтві. Можна побачити з різної відстані та в різних ракурсах безліч проекцій тієї ж самої речі. Голодний намалює сонце на захмареному небі, як жовток в яєчні. Кубізм? Геометричні виміри? Боротьба з деструкцією світу, пропонованою футуристами? Але ж геометрія є наукою, малярство — мистецтвом. Геометр — вимірює, маляр— творить. Не йдеться тут і про логіку— та й що таке формальна логіка, врешті-решт? Чи може вона не допустити до того, аби вино мало одну досконалість для хіміка, а іншу для того, хто п’є?

Він переплутує тези теоретиків зі своїми власними. Повторює слова Брака — друга паризьких часів: “Маляр не прагне відтворити анекдот, але створити факт малярський”.

Не завжди факт малярський стає фактом суспільним. Архипенко обстоює в мистецтві мову символів, але символів чого? Вже кілька століть, як мистецтво світу стало атеїстичним. Уже давно вено не відтворює фотографічних форм — це не посібник до вивчення анатомії. Лінія може зобразити ногу бігуна з дивовижною схожістю, а повітряна пауза між плечем та кінцівкою створює враження, що рука рухається, живе. До речі, та рука, про яку стільки мовилось, належить “Молодій дівчині”, блискуче виліпленій у динамічній скульптурі. Волосся в дівчини покрито хусткою — так на Україні запинаються молодиці,— спомини оживають і повертаються до Архипенка, приходять асоціаціями, спадають болем, від якого не втечеш.

Він — нічий. У Франції його прославлено як чільного французького скульптора. Німці в двадцятих роках звуть його “найбільшим з наших митців”. Венеціанський “Іль нуово джіорнале” визначає Архипенка як феномена, найбільш дискусійну постать у сучасному мистецтві.

Скульпторові 33 роки. Що зроблено? Його знають по всій Європі — це він перший запровадив порожній простір в скульптурі, порожність набувала об’ємності, формувала твір. Як музика надає форму тиші, так його заглиблення та отвори на живому тілі скульптур надавали їм форми. Він неодноразово повторював цю тему — “Жінка, що зачісується”. В жінки немає обличчя, повітря вільно проходить між крицевими пасмами її волосся, і те хитається, мов живе. О, так,— і матеріал. Він робив скульптури із скла, з цементу, з дерева, з глини, гіпсу, пап’є-маше. І — з металу. Ні, не лише з бронзи, що зеленіє від часу,— з криці, що не іржавіє, що блищатиме, як риб’яча луска, як вогке від роси дівоче тіло. І — з срібла. Чому б ні? Ці речі не тьмянітимуть, взагалі всі матеріали на світі поділяються на придатні для скульпторів та непридатні. Перших — більшість. І ще — скульпто-картини,— хай це зветься так,— коли з полотна, де починається контур людини, випливає раптом уся вона, ціла,— навіщо ж розривати різні види мистецтв — усе воєдино. Як недавно ще, за його пам’яті, виникло кіно з комбінації фотографії та театру, так і він має витворити нове образотворче мистецтво. Має. Витворить.

Колись любили оповідати про віртуозів ковалів, що величезним, кількасотпудовим паровим молотом могли зачинити кишеньковий годинник на ковадлі. Такі майстри вміли все. Але все-таки остаточний присуд їхній майстерності виносився після того, коли майстер показував, як він працює тим молотом. Є різниця між джигітом, що вміє на цирковій арені вертітися навколо коня, що мчить галопом, стояти в сідлі й стріляти через плече, й козаком, що бездоганно володіє своїм тілом у бою. Висока доцільність мистецтва визначала його долю. Лиш фахівці знають про “блакитний” чи “рожевий” періоди в творчості Пікассо. Світ шанує творця “Війни і миру” та “Герніки”. Мистецтво залишається навічно, стаючи громадською совістю, як рушниця стає зброєю лиш після того, коли з неї зроблено перший постріл у ворога.

Німеччина. Голландія… Знову Франція…

Іноді він уже не знає, де наслідувачі, а де щирі послідовники. Архипенко мовчки спостерігає, як сходить над Європою скульптор Мур, що зве його своїм вчителем. Цадкін, з яким вони разом починали колись, ще поставить у Роттердамі блискучий пам’ятник зруйнованому місту, пам’ятник, що грунтується на його, Архипенкових, відкриттях. Але тільки фахівці завважать це. Олександр Калдер та Джакометті розвинуть його ідеї й наситять ними власну творчість, що стане відомою цілому світові. Подвір’я ЮНЕСКО в Парижі прикрасять рухомі конструкції Калдера: не його, Архипенка, праці — праці учнів. Так, це ж він конструював скульптури, не різьбив, а саме конструював з різних матеріалів, поєднуючи смуги металів і гіпсові блоки воєдино. Епігони та учні… Учнів не втримаєш біля себе, епігонів — не проженеш. Він пролітав Європою, мов метеорит, розсипаючи пекучі уламки, кожен з яких відразу ж починав жити самостійно.

А педагога таки, певно, з нього не буде. На початку двадцятих років Архипенко веде школу в Берліні, тільки не вистачає терпіння для викладу азів, усоте — про те ж саме. А його хто вчив? Нічого, дітки, ходіть до музеїв, роздивляйтеся мої роботи — хочете, поясню? Він оповідав про зроблене, перестрибуючи на те, чого ще немає. Переплутав усе.

Знизували плечима.

Ну от, що він іще відкрив? Архипентуру?

Поважно демонстрував ту машину, де сто десять вузьких металевих смуг повільно оберталися, створюючи враження рухомості об’єкта. О, він давно марив цим — примусити малюнок рухатися, вивести героїв картин та скульптур з того паралічу, що опанував їх спрадавна. Він був знайомий з родиною Ейнштейнів, і саме теорія відносності надихнула його на створення архипен-тури. Сам скульптор датував народження ідеї 1922 роком. У Берліні.

Коли в 1928 році на виставці в нью-йорк-ській галереї Андерсона вперше продемонстровано архипентуру й трифутові металеві смуги заблищали, демонструючи небувалі ще світлові ефекти, цим зацікавились деякі архітектори. Й усе.

Він почувався винахідником вічного двигуна, що не знає, куди можна поставити ту конструкцію. Коли вони з дружиною їхали до Нью-Йорка, входили до нього, бачили вже кубізм найбільшого міста світу, стюарди на кораблі востаннє оповідали про океан, що лишився позаду. З’явилося відчуття, що знайшли поклади золота на безлюдному острові. Кому воно? 15 березня 1924 року учень Рєпіна Ігор Грабар писав до Москви з Нью-Йорка: “Архипенко, з яким я познайомився, — до речі, людина напрочуд обдарована й даремно хизується, втім, вже перестає хизуватися,— каже, що хоче тікати звідси, бо тут нічого робити”.

Справді, Архипенкові ставало моторошно. Самотність творця — найстрашніша з можливих самотностей. Коли митець стає самотнім, йому самотніше вдвічі, бо він разом зі своїми творами.

Покидало ж його Європою. І, пробиваючи потилицею стелі політичних чвар та угруповань, роздираючи обійми шкіл, гуртків та мистецьких напрямків, Архипенко майнув до Нового Світу. Так йому принаймні здавалося.

Америка прийняла його. Гастролював по країні Рахманінов. Тесав своїх дерев’яних велетнів Коненков. Ставилися балети на музику Стравінського — диригував автор. Колишня Росія розкидала по світу блудних своїх дітей. Вони ще вертатимуться — ті, кого прийме народ. Заплаче сьозами вдячності Купрін, викладатиме в радянських вузах Коненков, напише про громадянську війну Олексій Толстой. Залишиться за кордоном Бунін. Загубиться Федір Шаляпін. А він, Архипенко, з ким він? Скульпторові здавалося, що мистецька школа в Чікаго може правити йому за парламент, а майстерня — за кращий з можливих кабінетів. Він не мав громадянства. В 1928 році прийняв американське підданство.

Сьогодні, коли ми дивимося на митця з відстані від дня його смерті, життя Архипенка дає підстави для роздумів з багатьох приводів. І — про принциповість.

Людська послідовність завжди викликала недвозначну реакцію. Переконаних людей завжди відкидали чи приймали, шанували чи їх зневажали — до них не були байдужі. Причому принциповість має бути одна лиш — за великим рахунком, як однозначно існує совість, як не вміє роздвоюватися честь. І, кажучи про політичну безпринципність митця, ми вже не хочемо знати, яких принципів дотримувався тсй у доборі носовичків. Думаючи про Архипенка, я думаю про ту політику дрібненьких компромісів, що здаються часом несуттєвими й творять — це в кожного так — громадянське обличчя людини. І для митця чи вченого, навіть коли вони усамітнилися в епосі, залишається здавен образ Архімеда, що затуляє тілом свої креслення від ворожого воїна, та образ Кнута Гамсуна, що, вибираючи між працею для народу та працею для мистецтва, в останні роки життя зупинився на другій можливості, простягнувши руку чужинцеві, що зневажив його народ. Всі інші варіанти фіксовано між цими двома. Й розмова про мистецьку принциповість завжди зводиться до суперечки про принциповість політичну. Нічого тут не вдієш. Навіть коли ти мовчиш, ти мовчиш разом з кимось.

Минули роки перших київських вернісажів. Забувся нижчий поліційний чин з його пронозливістю. Людина обростала панциром, і “Мислитель” давно вже посірів. Скульптор загубився в світі — як це неважко!

Коли то було класичним сюжетним ходом багатьох повістярів: в’язень, що копає хід для втечі з кам’яниці, потрапляє до іншої камери, достеменно такої ж самої, як і його власна. Й так без кінця. Архипенко переходив з розкішних покоїв до ще розкішніших, але він так і не спромігся знайти виходу з них. Це було його лихом. Він нарікав на тісні обценьки світу, в яких важко було поворухнутися, але почувався в них, наче равлик у мушлі: тісно воно тісно, але без мушлі зовсім пропадеш. Це не спрощення. Це оповідь про те, як велетень приладнав дитячий млинок на струмку й дозволяв цікавим наближатися до себе. Те, що спершу було болем, стало фахом опісля. Маленькі компроміси: почекаю з поверненням, хтозна, як воно там, зроблю цей дріб’язок, якось воно буде — обернулися на лихо людини, що винайшла цеглу й не мала кому побудувати з неї дім.

Архипенко старів. Уже натішилися відвідувачі виставок його відкриттями, зокрема й цим — скульптурою, освітленою зсередини. Так, це також він вигадав. Непевність освітлення псувала враження від його праць. Отже, треба було чинити інакше. Він зробив скульптуру із плексигласу, дивовижного ще одного матеріалу двадцятого століття. Лампа була вмонтована в п’єдесталі, скульптура сяяла в порожній кімнаті, вона здавалася мадонною самотніх, і світло, що сяяло зсередини, нікого не зігрівало.

Що було? Він учив у Вашінгтоні, Сієтлі, Нью-Йорку, Канзас-Сіті, Чікаго, проїхав з лекційним турне по півдню США; сота виставка була в Далласі, нафтові королі дивилися, як похитує синіми кульками кумедний П’єро,— цікаво…

25 травня 1957 року в Нью-Йорку відбувся концерт, перед яким скульптора вітали зовсім різні люди, він сидів за малим столиком на сцені — непорушний, мов скам’янілий. А потім вийшли бандурист і дівчина та заспівали давню пісню із щемни-ми словами про вітер: “Ой рад би я повівати, тільки яр глибокий, ой рад би я прибувати, тільки край далекий…”. Архипенко плакав, і це бачили всі в залі.

Школи зачинялися, довго не проіснувавши. Виставки відвідувались фахівцями, й мистецька преса усього світу проголосила його найбільшим скульптором двадцятого століття.

Чого ще? Були гроші, була слава, були візитери з масними долонями ситих людей. Чого ще?

Він неквапно розмовляв українською мовою, відчуваючи тугу й біль до її вічних солов’їних слів. Це Тургенев писав про батьківщину, яка може без нас і без якої ми не можемо? Так, Тургенев. Давно.

Він запропонував свої послуги для пам’ятника Т. Г. Шевченкові у Вашінгтоні. Лише не схотів брати участі в конкурсі. Він просто подасть проект. Відмовили.

Архипенко не любив політиків, а політики не любили його. “Великий… Незрівнянний… Великий…” — слова налітали й билися, мов осінні мухи об скло. Снився Київ — такий великий, що й епітетів не знаходив для нього. Він різьбив святого Володимира, різьбив Шевченка. Багатьох Шевченків.

Старість. Боліло серце, врешті, в митців серця завжди мають боліти. Знайомі заздрили: “Як живе! Світової слави, багата людина, щаслива людина цей Архипенко…”.

…Коли Олександр Порфирович Архипенко йшов до майстерні, серце його розірвалося.

Джерело: uartlib.org.

Біографія

Флінта Зеновій Петрович (1 вересня 1935, Токи — 2 квітня 1988, Львів) — художник-кераміст, живописець, графік.

Народився 1 вересня 1935 року у селі Токи Підволочиського району Тернопільської області. Закінчив школу у рідному селі та продовжив навчання у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша на відділі декоративного розпису. Завершив навчання у 1959 році. У 1959—1960 навчався у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва на відділі художньої кераміки. У 1971 році очолив секцію декоративно-прикладного мистецтва Львівського відділення Спілки художників УРСР. Був учасником Міжнародних бієнале з кераміки у Фаєнці (Італія) 1973, Вальорісі (Франція) 1974. У 1970—1980 роках у співавторстві з А. Бокотеєм, Ф. Черняком та Р. Петруком працював у монументально-декоративному мистецтві.

Александр Ройтбурд: «Давай сходим к нашему отцу»

Художники моего поколения называли Валентина Хруща отцом. Это был, без сомнения, самый яркий художник одесского андеграунда.

Хрущ появился в моей жизни сначала в рассказах и байках общих знакомых. Даже не байках, а анекдотах, в том смысле, в каком это слово употреблял Пушкин. Я уже не всегда помню, какой из рассказов о Хруще я услышал от Васи Рябченко, какой от Саши Лисовского, какой от Феликса Кохрихта или от Маргариты Жарковой, а что рассказал мне сам Хрущ.

Были даже байки о байках Хруща. Метаречевая игра, как это потом называлось.

Как-то раз иду я по улице и встречаю смеющегося Лисовского. Спрашиваю: что случилось?

– Да ничего, вот только что смеющегося Горбана встретил. Я ему говорю: чего ты ржешь? А он мне говорит, что только что навстречу ему прошли под ручку Хрущ с Дульфаном. Ты себе представляешь, что они друг другу рассказывют?

Валентин Хрущ “Жіночий портрет”
картон, олія

От Хруща я перенял любовь к фронтальной композиции, колористические решения, и даже, вслед за Рябченко и Лисовским, размашистую подпись. Но еще важнее Хрущ был для меня в качестве своего рода социального камертона.

Первой увиденной мной работой Хруща, которую показал мне мой друг и однокурсник Сережа Князев, был карандашный портрет девушки. Я тогда был студентом первого курса. Девушку звали Женя. Князев был в нее влюблен. Он достал рисунок из папки, протянул мне и сказал: «Это Хрущ». Сказать, что я был разочарован, это ничего не сказать. Я не увидел ничего, что могло бы меня потрясти. Ни мощной конструкции, ни сложного ракурса, ни эффектной светотени, ни драматизма, ни психологизма, никаких признаков виртуозности и гениальности. Всего лишь лицо. Нарисованное просто и как бы смазанное.

– И это все?, – разочарованно спросил я.

– Посмотри, как решен глаз, – сказал Князев.

Я посмотрел. Глаз был сделан, казалось, одним сложным движением карандаша, линия где-то утолщалась, где-то терялась. А потом мягко и свободно заштрихован – «посажен». Глаз был нарисован хорошо и не понятно как. Я присмотрелся и увидел, что и второй глаз был нарисован хорошо и не понятно как. И рот. И крылья носа. И волосы. Все было сделано очень просто, очень хорошо и не понятно как. С этого для меня начался Хрущ.

Валентин Хрущ “Без назви” фанера, олія

С тех пор я внимательно рассматривал его работы в коллекциях друзей и знакомых, на каких-то неофициальных выставках, куда мне довелось попасть.

Одну не слишком официальную выставку, то есть без участия начальства из союза художников в отборе, «Портреты и автопортреты одесских художников», помню в музее Западного и Восточного искусства. Ее куратором был Женя Никифоров – тот самый, который потом основал в Москве ставшее ныне притчей во языцех радио «Радонеж» – причудливо, как говорится, тасуется колода. На ней было несколько работ Хруща и поразивший меня портрет Хруща работы Владимира Наумца с надписью «Табак утром и вечером».

Помню и какие-то детские работы Валика, их показывал мне Николай Артемьевич Павлюк, у которого и Хрущ, и я, в разные годы брали уроки. На одной их них был изображен акварелью какой-то довольно прозаичный интерьер, печка беленая, веник и ведро.

«Давай сходим к нашему отцу». – сказал мне Князев. Я понял, что он говорит о Хруще и отказался. Наверное, меня оттолкнуло слово «отец». Должен признаться, я долгое время чуть ли не боялся личного знакомства с Хрущом. Вернее, откладывал это на потом. Это было не жалкой прокрастинацией, но суеверным страхом когнитивного диссонанса. Я учился в пединституте, на худграфе, и рисунок у нас преподавал Валерий Гегамян, гений академического рисунка и прирожденный лидер тоталитарной секты. Гегамян был ревнив к коллегам и беспощаден в оценках. Даже Юрия Егорова, почитаемого как в официозе, так и в нонконформистской тусовке, Гегамян чуть не уничтожил в моих глазах не подлежавшим обжалованию приговором: «Это надругательство над пластикой». Мне Егоров нравился, я на какое-то время даже расстроился, но потом прошло. О Хруще он обмолвился всего один раз, и как-то пренебрежительно: «Кто там у вас, молодых, сейчас в Одессе гений? И главный авангардист? Кажется, этот, Хрущ? Или Хрущев? Как там его?» И, дабы у меня не осталось никаких сомнений, коротко засмеялся своим глухим, почти беззвучным, смехом. Я все понял и решил до времени не смешивать несовместимые влияния.

Валентин Хрущ ” Кіт”
картон, змішана техніка

Впервые меня к Хрущу чуть ли не силой затащил Вася Рябченко. Хрущ жил на Чижикова 18, в старом, начала ХIХ века, одесском дворе, на первом этаже. Его квартира-мастерская начиналась с облезлой застекленной веранды. Веранда была мне визуально знакома – именно на ее фоне Хрущ сфотографировался для самиздатовской подборки фотографий Валентина Серова «Одесские художники». Сама веранда казалась на той фотографии метафизической преградой, отделяющей обитель художника от мира профанного. По ту сторону стекла на этой фотографии сын Хруща Дима, опасливо вглядываясь в профанный мир, разбивал о метафизическую преграду яйцо.

Со всех других фотографий серовского буклета на меня смотрели одесские художники-нонконформисты. Кто-то пафосно, кто-то естественно. Егоров, помню, сфотографировался босиком. А на обороте все они коротко, но серьезно излагали свой жизненно-творческий путь.

Только Хрущ выделялся из общего ряда текстом коротким и в хорошем смысле слова идиотским:

«Хрущ Валентин. Рожден в 1943 году в Одессе на Пересыпи. Профессионально живописи нигде не обучался. По профессии печник. Живу на сбережения бабушки».

Вот такое резюме. Никакой высокодуховности и осознания собственной миссии. Дворовой хулиган. Босяк. Асоциальный элемент.

Вася постучал, Хрущ открыл дверь и впустил нас со словами «… э-ээээ, так-к с удоволь-ствием!» Внешне Хрущ был маленький, щупленький, раскосые такие глаза – китаёза. Похожий на Ленина, только не лысый, а с чубчиком, бородка почти ленинская, но в целом субтильнее. Высокий, прокуренный и писклявый, характерно интонированный голосок. На щеке у него была гуля–жировик. Потом его вырезал хирург Калашников, но я еще помню Хруща с жировиком.

– Чаю? – спросил Хрущ. Заварил чай и мы уселись его пить. У Хруща царил культ чая.

Валентин Хрущ ” Торс”
дерево, олія

Одесса тогда еще жила домами, по вторникам были журфиксы у Маргариты Жарковой, по четвергам у Штрайхеров, по пятницам или по средам еще у кого-то. Я уже забыл это расписание, хотя было точно известно, когда кто принимает. И везде был культ чая. В Одессе была чаеразвесочная фабрика. В Советском Союзе было два основных сорта чая, грузинский и индийский. Чай грузинский по вкусу напоминал веник, а чай индийский это был чай, который привозили из Индии, разбавляли где -то на треть грузинским и расфасовывали в желтые пачки со слониками. Но на практике его разбавляли не на треть, а на добрую половину, остальное с фабрики выносили и продавали местному населению. Продавали уже развешенным по килограмму и завернутым в фольгу. Этот чай назывался “СВ” –свежеворованный. Наряду с СВ-коньяком и СВ-шоколадом он был Одессе общепризнанной теневой валютой.

Это был очень хороший чай. Хрущ тогда вообще не пил, он был “зашит” от алкоголя. Когда мы однажды, гуляя с Хрущем, встретили художника- монументалиста Моку Морозова, Хрущ сказал: «Вот смотри, этот человек еще помнит как я пил». Легенды о пьющем Хруще были страшноватые, но пьющим его я не застал. Правда, потом он опять начал пить, но тогда он был уже взрослым человеком, и не было уже того веселья.

Помню историю о Хруще и о чае.

Хрущ, когда мы выползали гулять весной, часто, щурясь, посматривал на солнышко и мечтательно говорил: «Так, скоро лето, бл*ть. Скоро москвичи, бл*ть, начнут приезжать… Немухин приедет…» Хрущ любил немухинские полуабстракции с вклеенными игральными картами.

И вот, в Одессу приехали какие-то москвичи. Но какие-то не такие. Хрущу не понравились. Но Валик их принимает и говорит:

– Так, э-эээ, чаю?

– Да, чай – это по нашему, по-русски, – имел глупость поддержать разговор кто-то из гостей.

– Вы конечно извините, но то, что в у вас Москве по-вашему, по-русски, так мы здесь, на Юге, этим, бл*ть, ноги моем, – ответил Хрущ.

Воцарилась тягостная пауза. И чтоб ее разрядить Хрущ сказал фразу, которая окончательно все добила:

– Так вы, значит, из Москвы?

И, после паузы:

– А правда ли, что многие там, у вас, до сих пор считают, что, э-эээ, недаром… Москва… спаленная… пожаром?

Итак, Вася постучал, Хрущ открыл дверь, мы пьем чай.

Валентин Хрущ “Трубка і сірники;”
папір, змішана техніка

О неустроенном быте Хруща, его легендарной квартире на Чижикова, 18, о его жене, поэтессе Вике Хайцин, сыне Диме и собаке Балбесе, он же Билли, о маникальном пристрастии к хорошему чаю и табаку можно, наверное, написать роман.

Квартиру Хруща только ленивый не сравнивал с жилищем Сталкера. Веранда была в ней была паблик спейсом. Там была кухня с газовой плитой и мойкой. Там стоял обеденный стол. Там принимали гостей, пили чай и Хрущ показывал работы. Там сидела постоянно занятая рукоделием Вика. Там спал на коврике боксер (в смысле, собака породы боксер) Балбес. Все старое, бедное, стертое и, как говорится по-украински, “занедбане”.

От веранды уходили «распашонкой» вглубь две комнаты. Справа – спальня, там же иногда мелькал Дима, делавший вид, что делает школьные задания. Слева – святая святых. Комната без входной двери, в которой было всегда темно. Там Валик хранил свои сокровища – инструменты, цейсовскую оптику, золингеновские стамескочки, рубанки, какие-то деревяшки, и много другого, о чем я, наверное, и не знал.

Во дворе, вернее, в палисаднике, рядом с входом в квартиру, стояла небольшая тумбочка, запиравшаяся на простую щеколду. Она была забита работами. Помню, как Хрущ по одной извлекал их оттуда, отряхивал с них пыль и паутину и показывал мне.

Вика писала стихи.

…Не станешь ты подсчитывать потери,

Но ждешь, ликуя, скромных перемен –

Дождей без счета, стук случайный в двери

И живопись живым цветам взамен…

Хрущ тоже писал стихи. Одно его стихотворение знали все:

Белому нравится белое

Красному нравится красное

Зеленому нравится зеленое

Вика была старше Хруща. Она была глуховата и меланхолична. Иногда, как мне казалось, Валик хотел видеть в ней маму. Его всегда тянуло к женщинам старше чем он. Иногда она его раздражала. Как-то я пришел к Хрущу в гости. Вика показала мне вышитую ей газетницу.

– Саша, посмотрите, это я вышила. Вам нравится?

Я не знал, как на это отреагировать и задал глупый вопрос:

– А для чего это?

– Для газет, – тихо выдохнула Вика.

– Д-д-для гондонов, бл*ть, – синхронно с Викой ответил Хрущ,.

– Что-что? – переспросила Вика. Ты же знаешь, я плохо слышу.

Хрущ подошел к ней и, склонившись над ухом, внятно и громко повторил:

– Для презервативов, бл*ть. За*бала, поцарша глухая.

– Валик. Ну зачем же ты так, при госте. Ты же знаешь, – процитировала старый анекдот Вика, – если б ты был генерал, я бы была генеральша… Саша, хотите чаю?

Валентин Хрущ “Викрадення Європи”
папір, змішана

Мне это показалось жестоким. Но это была даже не жестокость, а обычная манера общения Хруща с близкими.

Легендарные диалоги Хруща и Димы.

– Папа, а что тут написано? – Дима протягивает ему муку в бумажном пакете.

– Дима, иди на х*й.

– Ну папа, ну что тут написано?

– Дима, за*бал, иди на х*й.

– Папа, ну прочти, ну что тут написано?

– Да бл*дь Дима, я же тебе сказал, иди на х*й.

– Ну папа, ну пожалуйста…

Хрущ берет пакет в руки и читает вслух:

– Ну, СССР, бл*ть. УССР, бл*ть. Министерство пищевой промышленности, бл*ть. Мука, бл*ть. Пшеничная, бл*ть. Второй помол, бл*ть. Первый сорт, бл*ть. ГОСТ 345 724 тире 64, бл*ть. цена – 38 копеек, бл*ть. Ты видишь, как я, бл*ть, тебе , бл*ть, все доходчиво разъясняю, а ты бл*ть, балбес, двух слов связать не можешь. Пошел на х*й!

Или вот, утро первого сентября. Дима идет в первый раз в очередной класс.

Вика:

– Валик, ребенок в школу идет, скажи ему какое-то напутственное слово.

Хрущ:

– Ну што, бл*ть, п**дец? Кончилось лето, да?

Или еще. Понурый Дима возвращается из школы.

Вика:

– Дима, что ты получил?

Дима прячет глаза, стоит молчит.

Вика повторяет вопрос:

– Дима, я тебя спрашиваю, что ты получил?

Хрущ :

– Д-д-да, бл*ть, пе*ды он получил. Скажи спасибо, что ребенок живой домой пришел.

Про своего пса Хрущ гордо рассказывал, что Билли однажды насрал посередине улицы Бебеля, прямо напротив крыльца комитета госбезопосности: «Вот это, – говорил он, – бл*ть, хеппининг».

Валентин Хрущ “Викрадення Європи”
картон, акварель

В 1983 году Хрущу исполнилось сорок лет. Сережа Ануфриев рассказывал мне, что во время отмечания гости вдруг обнаружили исчезновение виновника торжества. Начали искать. Через некоторое время отворились дверцы шкафа и оттуда вышел пропавший Валик. На его груди висел лист бумаги с надписью “А мне уже все пох*й”. Я сейчас думаю, что когда я узнал о Хруще, ему было где-то лет 35, а когда мы познакомились – 38. Человек, которого мы называли отцом, по нынешним меркам считался бы “молодым художником”.

Леша Коциевский рассказывал мне, как они с Федотом (Володей Федоровым) пришли к Хрущу после своей квартирной выставки показать новые работы. Хрущ их посмотрел и сказал: “ У вас, бл*ть, там свое поколение, вот вы сами, бл*ть и еб*тесь”.

Лисовский рассказывал, что на вопрос “как дела?” Хрущ ответил ему: « А х*й его знает. Дела, бл*ть такие, что хоть в Иерусалим пешком иди. Только не знаю, в какой вере исповедоваться. В той церкви, где меня крестили, склад валенок, бл*ть».

А я как-то, приехав в Одессу на выходные из армии, спросил Хруща, какие выставки в городе. Он сказал: «Да выставок до х*я, но все художники – говно, по сравнению с Фраерманом и Буковецким. Еще, может быть, можно вспомнить деда Павлюка, все таки последний бойчукист, бл*ть. Я, кстати, его однажды спросил, бл*ть, а как это получилось что их всех расстреляли, а вас, бл*ть, нет. А он мне ответил: Валик, а зачем тебе это надо знать, бл*ть? Вот я и подумал, а в самом деле, а н-н-нна х*й оно мне надо…

А, между прочим, фрески были неплохие на лимане, их конечно позамазывали, но замазывали люди советские.. бл*ть, цемент спи*дили, песок оставили, и все нах*й отвалилось, бл*ть. Надо было, конечно отснять, но денег.. бл*ть на приличную оптику не было. Тогда бабушка выдавала мне пять рублей на краски, бл*ть, но кстати кадмии были на импортных пигментах по девятнацдцать копеек, бл*ть. А сейчас, бл*дь сами начали производить, бл*ть, рубль девяносто пять стоят. Спрашивается: а н-н-нна х-х*я надо было начинать производить?»

Я сблизился с Хрущом за несколько лет до его отъезда из Одессы, мы общались очень плотно, бесцельно гуляли по одесским улицам и беседовали. Говорили об Одессе, об искусстве, о о месте художника в советской системе, которая к тому времени уже достигла пика маразма. Хрущ органически не переносил советскую власть и ее официальное искусство. Однако, глупо было бы изображать его идейным диссидентом. Он говорил:

– Если бы ко мне пришла коммунистическая партия и сказала: «Можешь делать все что хочешь, но за это ты должен заплатить налог – сто портретов Ленина», я бы накрасил им эти сто портретов. И вообще, даже если искусство совсем не приносит денег, им все равно есть смысл заниматься. Потому что это развлечение миллионеров. К тому же, единственное, доступное нам. Вот, например, Черчилль – не зря же он, будучи очень даже могущественным человеком для удовольствия писал пейзажи – благороднейший досуг.

Вдруг он остановился:

– И кстати, я не понимаю, о чем волноваться. Посмотри, видишь вот тот дом? Сколько в нем этажей?

– Шестнадцать.

– Ну, да. А сколько окон?

– Вообще до х*я.

– Так ведь каждое окно – это комната, каждая комната – это четыре стены, ну что они, бл*ть, могут на эти стены повесить? Ну что в Одессе осталось, бл*ть нормального? Что, на каждой стене в Одессе висит Фраерман или Буковецкий? Там для нас еще до х*я места. Ну, и опять-таки, Черчилль…

Валентин Хрущ “Композиція”
полотно, олія

Сто портретов Ленина, Это не конформизм, нет. Это такой имморализм. Бонито Олива называл это “художник как предатель”. Хрущ всячески избегал какой-либо ответственности. Он никогда не держал данное слово, да и вообще не брал на себя никаких обязательств. С ним невозможно было договориться о встрече. Эту встречу он обязательно «сквозил». В Одессе говорили: “Если ты точно хочешь знать где не будет Хруща, договорись с ним о встрече”. Два определения были применительно к нему аксиоматичны: «Хрущ – это гений» и «Хрущик – как воздух». «Воздух» – потому и «сквозил». Но этот воздух органично перетекал из поведенческой сферы в его живопись. Она была легкой, непринужденной и спонтанной. Он исповедовал восточный принцип «вслед за кистью». Возможно, из-за своих азиатских корней.

У Хруща были золотые руки. Про печника он написал святую правду. А еще он был прекрасным столяром-краснодеревщиком. Как-то он взялся реставрировать буфет артисту театра музкомедии Миле Силину. Роскощный буфет 19 века. Силин выделил ему под этот заказ пустовавшую комнату в коммуне, завез туда буфет и дал ключи, чтобы Валик туда ходил и реставрировал. Но там, в коммуне, была соседка , старая еврейка, которая к Миле хорошо относилась, но, увидев Хруща поняла, что она не хочет, чтоб такой человек заходил в их коммунальную квартиру.

Она всегда запирала дверь на цепочку. Хрущ открывал дверь своим ключом, а там цепочка. Звонил этой женщине в дверь, та подходила к глазку, внимательно рассматривала Хруща, потом говорила: «Оцем-поцем» и опять закрывала дверь на замок. Когда Хрущ через полчаса опять пытался проникнуть, она смотрела в глазок, и говорила: « Оцем-поцем, вот он опять пришел». Хрущ не как не мог попать на свое рабочее место. Наконец он понял, что он все таки гой , а мадам еврейка. Нужно как-то завоевать ее доверие путем демонстрации своей причастности к еврейству по линии жены. Он сказал Вике одеться получше и вместе с ним пойти на эту квартиру, чтобы соседка увидела Вику, и, не устояв перед ее характерной семитской внешностью, открыла дверь. Хрущ с Викой пришли, Валик позвонил в дверь, дама посмотрела в глазок, увидела Хруща, увидела Вику, сказала: «Оцем-поцем, их уже двое», и опять закрыла дверь на замок.

В один из приездов из армии я зашел к Хрущу и он меня попросил достать для него комплект х/б, хлопчатобумажного обмундирования, галифе и гимнастерку. Я привез ему х/б, а он подарил мне свою работу. Потом, когда Леша Коциевский заболел, я подарил ему эту картинку, чтоб его порадовать. Картинка Хруща тогда стоила в Одессе где-то двадцать пять рублей. Столько же стоил обед на двоих в ресторане. То есть это не воспринималось как материальная ценность. А Хрущ – ну, он же рядом, он же еще нарисует.

Это одеяние Валик долго носил, не снимая. Года через два, когда я решил жениться, моя потенциальная теща решила навести справки обо мне. Она поехала к своей подруге детства Маргарите Жарковой, дома у которой, на улице Солнечной, как раз проходила моя квартирная выставка. Риты не было дома и дверь открыл Валик. Он был в том самом армейском х/б, но галифе, вместо ремня, держались на обвязанном вокруг бедер бельевом канате, а вместо пряжки над гульфиком нависал амбарный замок. Софья Абрамовна была несколько фраппирована, вследствие чего поспешила ретироваться и поехала продолжать наводить справки обо мне к Люсьену Дульфану. Люсик встретил ее в феске, шароварах и тельняшке. Шаровары крепились к торсу с помощью точно такого же каната, но на месте замка висела пробка от шампанского. Только благодаря крепкому здоровью Софья Абрамовна не заболела в тот день инфарктом миокарда.

Еще один подарок Хруща – картина “Комбед”. Ее Хрущ написал в 1968 году, когда над ним нависла угроза выселения из города за тунеядство. Я уже описывал эту историю: испуганный Хрущик пришел к Егорову: “Дядя Юра, сделайте мне справку что я не тунеядец”. Как раз через несколько дней был назначен какой-то выставком, куда Валик притащил свеженакрашенную картину с композицией, явно восходящей к сезанновским “картежникам”, где за столом, накрытым кумачом, он натюрмортно разместил шестерых персонажей, до неприличия похожих на самого себя, а седьмой Хрущик смотрел на зрителя с висевшего над ними на стене портрета дедушки Ленина. Хрущу выдали справку о том что он – творческий актив союза художников и больше не трогали. Когда он рассказал мне эту историю, я спросил, где сейчас эта картина.

– Так у них же на складе тогда и осталась. Мне она н-н-на х*й не нужна. Хочешь – забирай.

Я не поленился и забрал. Сейчас она в моей коллекции.

Говорят, Хрущ был энциклопедически образован. Я его не экзаменовал, но иногда он мог сказать что-то, что никак не вязалось с имиджем маргинала-самоучки. Он то и дело выдавал какие-то малоизвестные факты из истории, хорошо ориентировался в литературе. Однажды мы с Сережей Князевым заговорили при нем о поэзии Виктора Сосноры, и вдруг Валик вступил в разговор:

– А кстати, я знал в Питере серьезных отсидевших старух, которые говорили, что из этого мальчика может выйти толк…

Хрущ сказал мне, что мы, одесситы – дети средиземноморской культуры, и с этим сознанием я до сих пор живу.

Ранний Хрущ – во многом из Фраермана. Аскетичный колорит, фронтальность композиции, простота и ясность светотени. Мои любимые вещи того периода – два натюрморта, которые я видел в коллекциях Васмлия Рябченко и Феликса Кохрихта, женские торсы, а также портрет бывшей жены Виктора Сальникова, который сейчас висит в экспозиции одесского Художественного музея. На рубеже 60-70-х г.г. у Хруща случился кризис, он несколько лет не работал. В 1973 году его вернул к жизни приехавший из Москвы Владимир Наумец. Он привез в Одессу альбом Антони Тапиеса, и у Хруща начался период абстракции. Почему-то прежде всего мне вспоминается небольшая работа на дереве из коллекции Маргариты Жарковой, где в нижней части “формата”, как говорил Хрущ, был приклеен носовой платочек. Одесское бедное.

Хрущ потрясающе быстро работал. За одну ночь в квартире Войцехова на Асташкина он сделал около двадцати работ – портреты, обнаженки, двухфигурные композиции, три блестящих этюда спящего черного кота и, по-моему, несколько абстракций, все – высочайшего класса.

О рыбках Хруща, написанных и вырезанных из дерева, все уже столько вспоминали, что я не буду.

Хруща из Одессы увезла безумная московская бабушка Альвика Быкова. Он давно хотел уехать из Одессы, но я втайне надеялся что это всего лишь пустые разговоры. Через некоторое время Валик с Лисовским, Виктором Павловым и кем-то из москвичей, оборудовали себе мастерскую в подвале районного выставочного зала в Беляево, на Профсоюзной 100. Там он сошелся с наивной художницей Катей Медведевой. Потом он женился на какой-то женщине и уехал в Кимры. Там он и умер. Перед смертью он приезжал в Одессу прощаться. Мне передавали, чтоб я пришел. Я не смог. Я гнал от себя мысль что Хрущ – это умирающий старик, с которым надо прощаться при жизни. Наверное, мне должно быть стыдно.

Валентин Хрущ “Рибки”
папір, змішана техніка

Сейчас я разозлю многих и вызову на свою лысую голову сам знаю что. Для меня Хрущ закончился в Одессе. Когда из позднего Хруща ушел одесский воздух и одесская легкость, его работы стали душными и в большинстве своем, на мой взгляд, беспомощными. Даже портреты. Даже в “Похищениях Европы” он задыхается без морского воздуха. Когда Хрущ писал одесские дворы, заборы, рыбу и фрукты – это был чудом заброшенный в Совок европеец, Когда он начал писать свечки и березки, это было жизнью после смерти. Кстати, многие одесситы, покинувшие Одессу, угасли как художники.

Когда летом прошлого года началась декоммунизация-украинизация, я написал текст в удивительной социальной сети фисбук о том, что если Одесса это Украина, то украинизация должна актуализивать локальную память, и назвал несколько имен, в том числе Хруща. Не хочу утверждать что это прямая причинно-следственная связь, но где-то через месяц именем Хруща назвали улицу на Слободке. Не в центре, но недалеко от того места, где он какое-то время жил. Как я понимаю, это решение пролоббировали Евгений Голубовский и Елена Павлова. Спасибо им. А теперь будем ждать когда Одесса установит своему великому художнику памятник.

Автор фото Василій РЯБЧЕНКО

Петро Старух: НАФТА і СІЛЬ

Є такі дні, коли твій черепок тріщить від усього, що навколо тебе оточує. Ти нагло маєш кудись урити світ за очі, щоб тебе ніхто не бачив і ти нікого, або так далеко-недалеко, де тебе мало хто знає, і ти пізнаєш світ заново та прочитуєш книжку років своїх друзів, відколи ви не бачилися.

Така карта нарокова випала мені минулого тижня. Я чкурнув в наш Дубай на запрошення мого колєги шейха-архістратига, що опікується музейними цінностями та фресками часів далекої минувшини. Той, хто не повірить, що у нас таке можливе, то може й собі зробити екскурс до нашого славного Дубай-Дрогобича. Тут наша земелька дає смоктати нашим галичанам аж з двох цицьок,  де з одної тече нафта, а з другої сіль. Проте наші шейхи нафту законсервували до гірших часів, як і сіль. Ми краще будемо смоктати з товстої рури, як і вся Європа.

А нє, таки розум наш має себе та й десь проявити. Шейх-архістратиг Левко має в носі нафту, а від того, що діється довкола, йому і так солено. Він досліджує зарубки на колодах тих, хто вже давніше покинув цей білий світ, офірувавши свою частку в розквіт Дубаю. Свідченням цьому є все, що довкола.

Іконопис Левка Скопа

Ті, хто тут жив, не бив байдики, а таки залишили по собі добрий спадок усього, що дає очам милуватися. Наразі можемо хіба поставити собі запитання, що ж то за курви, які довели до такого зубожілого стану все, що можна було довести? Але маємо те, що маємо, і нема на то ради , або рада є, але їм усім треба голови повідсікати.

Мій шейх зрадів, коли я переступив поріг його облуплено-перекошеної келії. Він сидів із своїм побратимом за невеличким столиком, на якому лежав ноутбук.

Двоє робили коректу до чергового видання багатотомної енцикльопедії розписів церкви святого Юра, що в Дрогобичі. Ця магічна споруда витесана з дерева, невідомо яким дивом уціліла від варварського відродження розмаїтих парафій разом із їхніми вкритими парчею блаженними настоятелями, не може дати сама собі раду накрити свою вимолену душу від негоди. На кусках ґонти, що падає з даху, архістратиг малює лики святих. Так , бо інакше не знаю, чи можливо вберегти те, що може бути втраченим назавжди.

Іконопис Левка Скопа

Мені дають ключ від церкви і кажуть: «Йди відчиняй, бо ти маєш право».

Весняна негода пробирає сирістю та холодом. Моя рука тримає здоровенного ключа й намагається прокрутити старезний кований замок.

Низенькі двері навмисне заставляють зробити низький поклін і пропускають всередину.

Тишина, молитва…

– Ну шо,  як тобі твій портрет? – запитує Степан Медицький.

– Іване, –  каже до сина, – ти подиви, хто до нас приїхав.

– Послухай, ми тебе вже тут більше як дві сотні літ чекаємо, – каже Степан. – Але я так дивлюси на тебе, шо я таки добре втрафив тебе намалювати.

– Так, таки добре  втрафили, направду подібний і ще й з ключем.

– Хлопці, ви тут не позамерзали? – запитую.

– Та нє, ми вже звикли.

– Мені тут на долі холодніше, а Іванови тепліше, бо якраз малює пекло, там в него все кипить, то єму тепліше.

– Можна ми піднімемось туди, де тепліше?

Митець та іконописець Левко Скоп

– Та прошу, – каже Степан.

– То така натура людська, шо преться за живота свого завжди  туди, де пекло,  а в кінці думає про рай…

– Тут є цілий світ намальований, але про це мало хто знає.

– А шо то за телевізор намальований, де то ви таке виділи? – перепитує прискіпливий дослідник всього, що тут малюють богомази.

– А, та то так буде колись, то ви будете зиркати через него на світ, забувши про те, що він насправді існує.

– Іване, я так дивлюсє, ти не є дурний, коли-сь таке намалював і розтлумачив, – хвалить сина Степан.

– Думаєш, то хтось буде видів?– запитує.

– Та певно, шо нє, коли будуть зиркати в той ящик, – відповідає Іван.

– Ти поглянь,– каже до мене мій колєга шейх, – Іван там на хорах ще одну церкву намалював.

– Лізь на гору, там побачиш.

– Мабуть, шо це церквиця для ангелів?

– Певно, шо так, вони вночі тихенько сюди злітають зі стелі й правлять тут службу.

– Звісно, тут їм затишно. І вони гріють один одного, обіймаючи крилами.

Митець та іконописець Левко Скоп

– А на землю їм сідати не можна?

– Нє, не можна,– каже Степан. – Ти шо, не видиш, шо кругом нафта і сіль.

– Вони мусять бути ближче до неба, а про землю їм по чотирьох кутках намалював Іван.

– Вони мусять бути ближче до неба – кругом нафта і сіль.

– Так так, кругом нафта і сіль,– промовив шейх-архістратиг, ховаючись писати енциклопедію… 

Біографія

Іван Твердун народився 11 вересня 1961 року в місті Львів.
Закінчив Львівську Академію Мистецтв, відділ проектування інтерєрів. Персональні виставки художника проходили у Львові, Києві, Німеччині, Франції, Ізраїлі та Америці.

Іван Твердун сформувався у львівському мистецькому середовищі, з його мікрокліматом щирого, а частіше показово-широкого відношення одних особистостей до інших, маститих до початківців.


Флінта “жив мистецтвом: воно було його вірою, його любов’ю, воно було сенсом його життя”, – Карло Звіринський

Від 1953 року аж до останніх днів свого життя Зенко Флінта належав до кола найближчих моїх друзів. Різниця віку не становила в цих зв’язках ніякої перешкоди. Цьому сприяли спільні наші цілі, зацікавлення, устремління. Так склалося, що ще в училищі намітилася група студентів.

Чи був віруючим? У загальноприйнятому розумінні цього слова – пасивним, але споглядаючи на його творчість, у якій виражено велике захоплення і любов до світу, до того, що створив Великий Майстер – був активним віруючим. Бо чи ж можна подивляти твір, не подивляючи його Творця? Якщо і не був дуже близький до Бога, то був дуже далекий від диявола.

Був мужньою людиною! Маючи свідомість неминучої, близької смерті – не розпачав, не скаржився, не жалівся. Приймав, як щось, через що мусить пройти. В останні тижні в розмові зі мною часто говорив про потойбічний світ. Який він той світ?

Був «інший» від других. Всі ми є інші від себе, але він був інший від нас.

Мав не слов’янські риси характеру: дисциплінованість, словність, організованість у праці, відповідальність, свідомість своєї мети, добросовісність у виконанні роботи, послідовність, вміння виконати, завершити свою роботу.

З. Флінта з дружиною Ганною, донькою Іриною ти сином Андрієм, 1970 р.

Дуже цінив вартість кольору в побудові картини, і у формальному, і у змістовному розумінні. Оглядаючи Веронезе, одну із великих композицій, сказав: «Без цієї великої червоної плями плаща не було б картини, пропала б вся святковість сцени». Порівнюючи чорну-білу і кольорову репродукції «Блудного сина» Рембрандта, говорив: «Колір в малярстві – велика сила, без його маляр не зможе висловитися до кінця». Послуговувався ним в різноманітний спосіб: від дзвінких зіставлень доповнювальних кольорів до стишених, зтонованих.

По центру З. Флінта 1977 рік, Париж

Був час, коли захоплювався імпресіоністами, постімпресіоністами, головно Cезаном, який близький був йому виявленням форми за допомогою кольору.

Жив мистецтвом: воно було його вірою, його любов’ю, воно було сенсом його життя.

Зеновій Флінта за роботою, кінець 1970-их років

До роботи приступав як іконописець, з благоговінням, трепетом, великим внутрішнім зосередженням, ніби перед якимось великим і святим дійством, знаючи наперед, що буде робити. Робота на полотні була вже лише реалізацією в повні усвідомленої картини. До цього він готувався заздалегідь і велика кількість рисунків, студій. Етюдів, вибір остаточного варіанту і … реалізація. Мав свою систему малювання: ніяких пошуків на полотні, ніяких малярських пригод, лише в рідкісних випадках використовував несподіванку, яка появлялася на полотні.

Зліва на право Б. Возницький, Й. Садовський, О. Ріпко, З. Флінта на відкритті персональної виставки, 1985 рік

Дуже шанував поверхню полотна, підмальовку. Не любив виправлень, перемальовувань, змін раз задуманого. Рисунок був завжди прецизійний, нанесений на полотно, був ним дуже шанованим. Рівною мірою володів і рисунком, і кольоровою плямою. Працюючи над третім виміром, постійно пам’ятав про площину. Тут зразком для нього були майстри ренесансу. Завершеність в деталях була необхідною передумовою завершеності картини. Часом навіть на шкоду цілості.

Малював все з того світу, який його оточував: портрети, фігуральні композиції, натюрморти, пейзажі…. Любив світ і тому показував у своїх роботах лише світлу його сторону. Оптиміст з натури, вносив цю рису в свої роботи.

Син села, подільського села, був йому вірний, мимо багатьох років побуту в місті. Згадаймо його подільські пейзажі. В них вклав всю свою любов до рідних місць.

За недовге своє життя намалював, виліпив, розмалював стільки, що стало б на декілька мистців.

Любив людей і його любили. Не мав ворогів. Позитивне ставлення до кожної людини вимагало такого ж ставлення до себе.

Донька Ірина з батьком, друга половина 1970-тих років

Природа наділила його виїмково гарними і зовнішніми, і внутрішніми рисами. Не був зарозумілий з цієї причини.

Упорядник Христина Звіринська-Чабан

Фото Ірини Данилів-Флінти

Джерела: Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017

Заявка