Категорія: Навігатор “Космогонія”

Сізіф, король Корінфу, був відомий своїм розумом та лукавством. Він зумів обманути Танатоса, бога, який уособлював смерть, зв’язавши його ланцюгами. Це діяння тимчасово зупинило прихід смерті у світ, що призвело до хаосу, адже люди перестали вмирати.

Арес, бог війни, занепокоєний тим, що воїни не могли здобувати славу в боях, оскільки ніхто не вмирав, відновив порядок, звільнивши Танатоса. Як результат, природний хід речей був відновлений, але за свою зухвалість Сізіф мусив заплатити високу ціну.

Покаранням для Сізіфа стало вічне мучення у підземному світі — він був засуджений нескінченно котити величезний важкий камінь до вершини гори. Кожного разу, коли Сізіф майже досягав вершини, камінь виривався від нього та котився назад вниз, змушуючи його починати важку працю знову і знову.

Це покарання символізувало марність людського прагнення до влади та контролю над невідворотним, підкреслюючи марність зусиль проти смерті та волі богів і природного порядку світу.

В стародавньому єгипетському віруванні суд Анубіса відігравав важливу роль у післясмертному житті. Анубіс, зображений як істота з головою шакала та тілом людини, був богом муміфікації та післясмертного світу. Він відомий своєю роллю як провідник душ та суддя мертвих.

Процес Суду: Душа померлого прибуває до зали суду, де її зустрічає Анубіс. Тут підготовлено велику ритуальну вагу, на одну чашу якої кладуть серце померлого, а на іншу — перо Маат, символ богині істини та справедливості.

Вага використовується для вимірювання чистоти серця померлого проти символу Маат. Якщо серце виявляється легше або зрівноваженим з пером, це вказує на те, що людина жила справедливо і праведно.

Якщо серце збалансовано з пером Маат, душа визнається гідною і вступає до Долини Аару, що вважається раєм, де душі можуть насолоджуватися вічним блаженством, займаючись улюбленими справами, якими вони займалися в житті.

Якщо серце переважить, показуючи, що душа жила в гріху та несправедливості, її споживає Амміт — чудовисько з лапами лева, головою крокодила та тілом гіпопотама. Це символізує вічне знищення душі, що стає унеможливленим її повернення до життя або переходу до раю.

Цей суд є центральним елементом єгипетських вірувань про моральність та післясмертне існування, підкреслюючи значення справедливості та праведності в житті людини.

Цинь Шихуанді, перший імператор об’єднаного Китаю (Боровся із конфуціанством, почав будувати «Великий китайський мур».

Він був одержимий ідеєю знайти еліксир безсмертя.

За легендами, Цинь Шихуанді відправив кілька експедицій на пошуки міфічного острова бессмертних, відомого як “Пенлай”, де, за чутками, росли трави, здатні надати безсмертя. Імператор також наказував своїм алхімікам і даосам створювати різноманітні еліксири, які могли б продовжити його життя. Однак, за іронією долі, один з таких еліксирів, містивши ртуть, вважається причиною передчасної смерті імператора. Ця історія демонструє, як страх перед смертю та прагнення до вічного життя можуть вести до трагедії.

Троянський кінь – це відомий епізод з грецької міфології, пов’язаний з Троянською війною. Згідно з міфом, ця хитра військова вигадка допомогла грекам здобути перемогу після десяти років невдалої облоги міста Троя.

Історія така: після років безуспішних спроб захопити Трою грецькі воїни на чолі з Одіссеєм удалися до хитрощів. Вони збудували гігантського дерев’яного коня, начинивши його озброєними вояками. Решта грецького війська інсценувала відступ і покинула табір біля Трої.

Введені в оману троянці вирішили, що грецький кінь – це жертовний дар богам. Незважаючи на застереження жерця Лаокоона, який застерігав про можливий підступ, вони втягнули велетенську фігуру коня за міські стіни. Вночі приховані всередині коня вояки вибралися назовні, відчинили міські ворота і впустили решту грецького війська.

Троя була захоплена і зруйнована, а греки, урешті-решт, здобули перемогу у Троянській війні. Легенда про троянського коня стала символом хитрощів і підступу у військовому мистецтві. Ця історія лягла в основу безлічі літературних і мистецьких творів античності.

Образ троянського коня міцно закарбувався в культурі як метафора обману та ризиків, пов’язаних з довірою ворогу. Він слугує застереженням не піддаватися на вигідні з першого погляду пропозиції, якщо вони можуть таїти приховану загрозу.

Платон

«Філософи повинні прагнути до смерті, оскільки вона звільняє душу від обмежень фізичного світу».

Платон розглядав смерть як відділення душі від тіла. Він вважав, що справжнє «я» людини – це її душа, яка є безсмертною та здатна до пізнання істини, тоді як тіло є тимчасовим та смертним.

Артур Шопенгауер

Шопенгауер мав песимістичний погляд на життя, вважаючи, що воно сповнене страждань. Смерть для нього була звільненням від страждань існування. Він розглядав смерть як фундаментальний аспект життя, що підкреслює тимчасовість і марність буття.

Мартін Гайдеггер

Гайдеггер, ще один екзистенціаліст, розглядав смерть як найбільш особистий та визначальний аспект буття. Він аргументував, що автентичне існування можливе лише тоді, коли людина приймає свою смертність і живе зі свідомістю про обмеженість свого часу.

У філософії Григорія Сковороди смерть розглядається не як кінець, а як перехід до вищого, духовного стану існування, що відкриває душі шлях до вічного життя в гармонії з божественним.

Він закликав до життя, наповненого сенсом, де кожна мить використовується для самовдосконалення та служіння іншим, що робить перехід (смерть) не страшним, а лише наступним етапом існування.

 

Сократ жив у Афінах у V столітті до н. е. Він відомий тим, що ніколи не записував своїх ідей, а віддавав перевагу діалогу як способу досягнення істини через запитання і відповіді – метод, згодом названий сократичним.

Сократ вважав, що основною метою філософії є покращення душі людини. Він зосередився на етичних питаннях, стверджуючи, що основним завданням людини є здобуття моральної чесності та досконалості. Його відоме гасло «Пізнай самого себе» закликало до самопізнання та розуміння власних обмежень та можливостей. Сократ вірив, що істина вже міститься в кожному з нас, і лише через розуміння самого себе ми можемо досягти справжнього знання.

Проте його методи та ідеї часто приводили до конфліктів з владними структурами Афін, які бачили в йому загрозу для традиційних цінностей та моралі. Це невдоволення вилилося в судовий процес, де Сократа звинуватили у безбожництві та розбещенні молоді. На суді Сократ, незважаючи на можливість уникнути смерті, використав виступ для того, щоб викласти свої філософські погляди та викликати критиків.

Сократ був засуджений до смерті, і йому запропонували випити отруту – коніум. Він прийняв свою долю з величністю та спокоєм, провівши останні години життя в обговоренні філософських питань із своїми учнями. Його смерть стала однією з найбільш емблематичних подій у філософії, символом мужності та відданості ідеалам істини та справедливості.

 

Анахарсіс був легендарним скіфським філософом, одним з так званих “семи мудреців” давньої Греції, які жили приблизно в 6 столітті до нашої ери. Він відомий своїми неортодоксальними мудростями та гострою критикою атенського суспільства, а також як символ культурного обміну між скіфами та греками.

За переказами, Анахарсіс народився в Скіфії, на території сучасної України. Він вирушив у подорож до Греції, де знайомився з місцевою культурою, філософією та обрядами. Подорожі Анахарсіса допомогли йому здобути знання, які він пізніше використав для формулювання своїх власних філософських поглядів.

Анахарсіс часто згадується в анекдотах та історіях, які підкреслюють його блискучий розум і гострий язик. Він критикував звичаї та закони Афін, особливо висміюючи їхню схильність до політики та війни. Його відомі слова, які часто цитують, вказують на його цінність простоти та природності в житті.

Анахарсіс вважається одним з перших філософів, який відкрито висловлював космополітичні погляди, стверджуючи, що він є громадянином світу, а не будь-якої конкретної нації. Його спадщина продовжує впливати на культурні та філософські дискусії, особливо в контексті культурної інтеграції та взаєморозуміння між різними народами.

“Фауст” Йоганна Вольфганга Гете – це одна з найвизначніших філософських трагедій в німецькій літературі і всесвітньому літературному доробку.

Працювати над цим епохальним твором Гете почав ще в молодому віці і доопрацьовував його аж до кінця свого життя. “Фауст” складається з двох частин.

Центральним персонажем є доктор Фауст – мислитель, вчений, який присвятив себе науковим пошукам, прагнучи пізнати найвищу істину буття. Однак жага пізнання не дає йому душевного спокою і він уклав угоду з Мефістофелем – демоном, посланцем диявола Люципера. В обмін на душу Фауста Мефістофель пообіцяв сповна задовольнити його жагу до знань і насолоджень.

У першій частині трагедії показано світську і любовну лінію в житті Фауста, який під впливом Мефістофеля стає на шлях зради, обману і вбивства. Він закохується в наївну й чистосердечну Маргариту, але згубно втягує її в безодню страждань.

У другій частині Фауст від мандрів і життєвих випробувань переходить до пізнання вищих істин буття, значення творчої праці для людства. Він стає провидцем, завдяки якому відбувається осушення моря, освоєння нових земель, що символізує могутність людського розуму і праці.

В кульмінації трагедії Фауст, якому Мефістофель обіцяв увічнити скороминущу мить насолоди, долає його спокусу і просвітлюється, переходячи у вищі сфери буття.

“Фауст” – складна філософська алегорія про пошуки життєвої істини, можливості пізнання, протистояння добра і зла в душі людини. Це одна з вершин світової літератури.

Григорій Сковорода у своїй метафорі «Нерівна рівність» розглядає Бога як джерело, яке наповнює кожну посудину відповідно до її місткості. Вода, яка тече з фонтана, символізує благодать або дари, що надаються кожному. Менші посудини отримують менше води, але як і більші, вони заповнені до межі. Таким чином кожен отримує стільки, скільки здатен вмістити, і це робить усіх рівними у своєму наповненні та задоволенні.