Автор: [email protected]
Міф про Гільгамеша
Гільгамеш, великий цар міста Урук, зіштовхнувшись зі смертю свого найближчого друга Енкіду, переживає глибоку кризу, що стимулює його до пошуку безсмертя. Він вирішує знайти Утнапіштіма, єдину людину, якій боги надали дар безсмертя після глобального потопу, події, яка має відгомони в біблійній історії про Ноя.
Під час своєї подорожі Гільгамеш дізнається про існування чудодійної рослини, здатної відновити молодість. Після багатьох випробувань він нарешті знаходить цю рослину. Однак, коли Гільгамеш вирішує прийняти ванну, хитра змія краде рослину, що символізує неможливість уникнути смерті.
Зрештою, Гільгамеш повертається до Урука, де він приходить до усвідомлення, що справжнє безсмертя полягає не в ліквідації фізичної смерті, а в тому внеску, який він може зробити у культуру та суспільство свого міста. Ця мудрість дозволяє Гільгамешу прийняти свою смертність і визначити своє місце у вічності через спадок, який він залишить після себе.
Біблійна історія про Ноїв ковчег
Давно-давно, коли люди часто забували про добро, жив чоловік на ім’я Ной. Він був добрий і справедливий, і це подобалося Богу. Але оскільки інші люди чинили погано, Бог вирішив очистити землю великим потопом.Бог велів Ною побудувати величезний ковчег для рятунку своєї сім’ї та пар кожного виду тварин. Ной побудував ковчег і, попри насмішки людей, укрив його смолою, щоб був водонепроникним.
Коли ковчег був готовий, усі ввійшли до нього і почалися дощі. Вони не припинялися доти, доки найвищі гори не зникли під водою. Ковчег дрейфував довгі місяці. Ной випускав голуба шукати сушу, але той повертався, доки нарешті не приніс листок оливи, знак того, що вода спадає.Ковчег зупинився на горі Арат. Коли вода остаточно спала, Ной і всі, хто був у ковчегу, вийшли на сушу. Вони знову заселили світ. Бог обіцяв ніколи більше не знищувати життя на землі потопом і встановив веселку в небо як знак своєї обіцянки.
Лакоон – марний опір проти неминучого
Лакоон був троянським жерцем, присвяченим богу Посейдону. Найвідоміша історія, що пов’язана з Лакооном, розгортається навколо епізоду з Троянським конем.Згідно з міфом, коли греки залишили величезного дерев’яного коня під стінами Трої як “подарунок”, що начебто мав символізувати кінець війни, Лакоон підозрів підступ. Він попередив троянців, говорячи знамениті слова: “Боюся данайців, навіть коли вони приносять дари”, попереджаючи своїх земляків про потенційну підступність греків.
Лакоон спробував переконати троянців знищити коня, щоб переконатися, що він не приховує ворогів усередині. Він навіть кинув спис у бік коня, що спричинило звуки, видаючи греків, які ховалися всередині. Проте, Посейдон, який на той час підтримував греків за наказом Афіни, послав двох морських зміїв покарати Лакоона за його дії. Змії напали на Лакоона та його двох синів, вбиваючи їх перед жахнутими троянцями. Ця подія переконала троянців, що коня слід принести всередину міста, як подяку богам за їхню перемогу.Лакоон став символом героїчного, але марного опору проти неминучого.
Смерть і Папа
У традиційній розповіді “Смерть і Папа” Папа, владний і впливовий релігійний лідер, стикається зі Смертю, яка приходить, щоб забрати його душу. В цій історії Папа просить Смерть відтермінувати його кінець, аргументуючи це своїм високим становищем і важливістю для людства. Він може пропонувати Смерті багатство, молитви або інші спокуси в обмін на додатковий час життя.
Смерть не піддається спокусам і залишається непохитною. Смерть не відступає перед земними титулами чи багатством і що кожна людина, незалежно від її статусу, релігійного чи соціального рангу, має підкорятися природному порядку речей і стикнеться зі смертю. Це нагадування про скромність і про те, що в кінцевому підсумку всі ми рівні перед обличчям смерті.
Тема “Смерть і Папа” присутня в багатьох культурах, що підкреслює важливість моральної чесності, справедливості та усвідомлення кінцевості життя. Цей сюжет використовується у літературі, мистецтві та драмі для дослідження взаємовідносин між владою та смертністю, а також для підняття питань про відповідальність та значення людського життя.
Ця оповідь відіграє ключову роль у підкресленні людської уразливості та універсальності досвіду смерті, нагадуючи нам про важливість жити життям з честю, повагою та скромністю.
“Рубаїяти Омара Хайяма”.
Омар Хайям, чиє повне ім’я — Гіяс ад-дін Абу-ль-Фатх Омар ібн Ібрахім Хайям, був перським вченим, поетом, математиком, астрономом і філософом, який жив у 11-12 століттях. Він найбільш відомий своїми роботами в науці та літературі, а також своїми рубаї (чотирирядковими віршами), які були згодом перекладені на багато мов і здобули широку популярність, особливо в англомовному світі під назвою “Рубаїяти Омара Хайяма”.
Хайям був видатним математиком і астрономом. Він написав кілька праць, в яких розробляв теорію рівнянь, в тому числі методи розв’язання кубічних рівнянь за допомогою геометричних конструкцій. Його астрономічні роботи також мали велике значення, зокрема він взяв участь у реформі перського календаря, який став одним з найточніших на той час.
Хайям також вивчав і коментував праці видатних філософів, таких як Ібн Сіна (Авіценна). Він відомий своєю скептичною та вільнодумною філософією, що відбивається в його поезіях, де він часто ставив під сумнів релігійні догми і розмірковував про значення життя та природу Всесвіту.
В літературі Хайям найвідоміший завдяки своїм рубаї. Ці короткі вірші висловлюють глибокі роздуми про смерть, фаталізм, скептицизм і насолоду моментом. Рубаїяти були популяризовані на Заході завдяки перекладу Едварда Фіцджеральда, який опублікував свою версію цих віршів у 19 столітті. Хоча деякі дослідники стверджують, що не всі рубаї, приписувані Хайяму, насправді належать йому, його ім’я стало символом цього унікального поетичного жанру.
Академія Платона
Академія Платона — це була перша школа у світі, яку створив великий мудрець на ім’я Платон близько 2400 років тому у місті Афіни. Це місце було більше, ніж просто школа. Тут можна було вивчати різні науки: від математики та астрономії до філософії, яка допомагала зрозуміти складні питання про життя і Всесвіт.
Школа розташовувалася у великому саду, де студенти могли гуляти, розмірковувати та обговорювати різні ідеї. Платон вважав, що найкраще навчатися через розмови та обговорення, тому у його школі було багато дискусій.
Школа працювала дуже довго, майже 900 років, поки один із римських імператорів не закрив її, бо хотів, щоб всі люди дотримувалися християнських вчень.
Три грації
Три Грації, відомі також як Харити в грецькій міфології, є втіленням краси, чарівності, і творчості. Ці богині часто зображувались як трійця молодих жінок, які танцюють у колі або ж тримаються за руки, символізуючи єдність та гармонію.
Три Грації — це дочки Зевса, верховного бога грецької міфології, і Євриноми, океаніди, або, за іншими версіями, Гери. Їхні імена Аглая (світлість), Евфросіна (радість) і Талія (цвітіння) відображають аспекти, якими вони покровительствують. Вони є втіленнями тих якостей, які приносять радість та задоволення в життя людей.
Грації часто зображувалися разом з іншими богами, зокрема з Аполлоном, богом мистецтв, або Афродітою, богинею краси і кохання. Вони символізують ті риси, які сприяють мистецтву, гармонії, і товариській взаємодії. У літературі та мистецтві вони часто зустрічаються у сценах, які описують свята, музику і танці, де вони виступають як музи, надихаючи творців.
У візуальному мистецтві Три Грації часто представлені як невід’ємна тріада, ідеальне втілення жіночності та краси. Вони надихнули безліч художників, включно з Рафаелем, Боттічеллі та Рубенсом, котрі відтворили їх у своїх роботах як еталон гармонії та естетичної досконалості.
Міф про Нюйву
Міф про Нюйву
У той час, коли Земля повністю виникла з усіма її принадами у вигляді річок, гір, лісів, тварин, людей ще не існувало. І Нюйва почала відчувати самотність і тугу. Якось задля забави вона виліпила з глини фігурку, яка раптом ожила. Нюйві так сподобалася ця фігурка, що вона вирішила зліпити ще кілька, які теж ожили і розбіглися в різні боки. Для збереження людського роду Нюйва кожного чоловіка наділила жінкою, встановила порядок одруження, а щоб людям не було нудно, виготовила для них сопілку, таким чином долучила їх до мистецтва.
Нюйва ліпила людей з глини руками, це збирало багато часу, тому вона стала опускати в глиняну рідину мотузку і висмикуючи струшувати її. З мотузки летіли на землю грудки і виходили люди, від яких пішли бідні та простолюдні. Знатні і багаті походять від тих, кого Нюйва виліпила власними руками.
Нюйва встановила обряд одружень. Їй поклонялися, щоб позбутися безпліддя і отримати потомство.
“Про презирців тіла”
Фрідріх Ніцше у своїй філософії часто використовував метафору людини, яка іде по канату, щоб описати перехід від сучасної людини до “надлюдини” — ідеалу, який він вважав наступним кроком у еволюції людського буття. Цю метафору він зокрема розробляє у своєму творі “Так казав Заратустра”.
Ніцше описує, як людина-канатоходець іде по канату, натягнутому між двома вежами, що символізує метафоричний перехід від минулого до майбутнього, від “людини” до “надлюдини”. Канат розташований над площею, де зібралась публіка, що спостерігає за цією виставою. Це виконання є надзвичайно небезпечним і вимагає величезної майстерності та сміливості.
Філософське значення
Ходіння по канату символізує виклики і ризики, які людина має прийняти, щоб досягти свого вищого потенціалу. Цей шлях непростий і повний небезпек, що вимагає від людини повного віддання і концентрації.
Аудиторія на площі може символізувати традиційне суспільство з його нормами та очікуваннями. Канатоходець, який іде своїм шляхом, відокремлений від маси і йде за власними правилами, прагнучи до самовдосконалення.
Метафора також підкреслює самотність, яку може відчувати особа, що прагне до вищих цілей. Канатоходець є втіленням індивідуаліста, який покладається на власні сили та інтелект.
Фінальна ціль канатоходця, надлюдина, символізує Ніцшеанське бачення еволюції людського духу до стану, де старі цінності замінюються новими, більш високими ідіалами.
Метафора канатоходця є потужним зображенням трансформації і росту, в якому людина мусить відкинути старі обмеження і активно прагнути до стану “надлюдини”, що живе в гармонії зі своїм внутрішнім світом та зовнішнім середовищем.
