У Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків біля молодіжної артплатформи «ENTER» презентували проект Дениса Метеліна «Декомунізація».
Художник розповів, що наразі представивши лише частину від загального проекту. Звернувши увагу присутніх на номери над частинами проекту «Декомунізація». Загалом їх має бути сто. За задумом автора, проект повинен стати грою.
«Все має потім з’єднатися біля гру, де можна буде гратися в бабцю і проходити різні рівні», – розповів митець.
Денис Метелін поділився, що цього року представлятиме проект і в інших містах країни. За кордон поки їхати не планує.
Денис Метелін – художник із Криму. Зараз живе та працює у Львові. Навчався у Кримському художньому училищі, Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва та в Українській академії друкарства. Свої художні експерименти починав із графіті, зараз експерементує з різноманітними матеріалами та малярськими техніками.
До персональних виставок та проектів автора належать: розпис стіни на заводі ТурбоАтом (Харків, 2016), мурал на львівській вуличній галереї «Lost Elysium» (Львів, 2016), експозиція «Втрачений рай» (Львів, 2010); короткометражна стрічка “2027” (2019).
Також художник брав участь у стріт-арт проекті «Мистецтво для дітей» (Львів, 2016), виставці New Wave (Львів, 2016 та 2017), студентському міжнародному конкурсі «Срібний мольберт» (Ужгород, 2017), спільній виставці «7 Ополе, 2019).
Волинь тримає в собі якусь особливу магічну силу природи,
заховану серед лісових нетрів боліт блакитних озер, що тримають у своїх очах
небо, яке плюскоче в них дощами, затихає, дивиться, як в люстерко, напинається ген
до обрію хмарами, за якими виблискує сонце.
І так день за днем роками тримає спокій мовчазне перегукування свого болотного
світу, береже свої казкові міфи, манить до себе, гріє, надихає теплом,
окутує. Ми всі опинилися тут, немов накриті великим небесним шатром, бо
звикли до інших ландшафтів. Тут око твоє, мабуть, більше бачить неба, ніж деінде. А ще
це пісочне море зі своєю піцундою, живопис всього не залишає тебе бути байдужим
до себе.
Тож літо дарувало таку нагоду всім нам бути тут. Бавитися,
як дітиська, радіти впійманій рибці, брати в руки пензлі, малювати, творити
сюжет свого кіна, що невпинно котиться до фіналу, тішитися ароматами плодів,
зорепадами, засмаглими тілами, сміхом та любов’ю…
Володимир Патик “Без назви”
Надвечір сонце сідало так низько, червоніло, цілувалося з
водою, яка соромилася та пашіла, поверхня дихала вологою, поволі вкриваючи
розігріту гладь свого лона, прохолодою літнього вечора…
– Тату, погляньте! Погляньте, погляньте, журавлі над
нами…
– Це не бузьки, це журавлі. Курли, курли…
– Ви бачите, пане Володимире?
– Так, бачу, їх троє. Чорні, красиві, силуетом графічним
політ свій малюють на тлі неба. Хоч бери та й малюй, символічно це все..?
– Так, у всьому є
символи, але вони на своїх крилах його носять.
– А вас я не пам’ятаю, нагадайте мені про себе..?
– Ви мені пташку на своїх соняхах намалювали.
Володимир Патик “Без назви”
– Згадав, тепер пам’ятаю. Скільки я їх перемалював! Ой,
як багато, але ж і багато всього було..? Ви не повірите, але все мов сон
пролетіло, як цих три журавлики. Лишило слід мій на полотнах, де графічний,
а місцями плямою. Живою жевріє моє червоне на темному – як рілля осіння
перелиском землі на спочин, але ж весен було більше, чи не так..? Так багато їх
у мене було. Танцювали весни на моїх полотнах, цвітом буяли, стелили ним землю
птаство, цілувалося, воркувало, очікуючи продовження роду свого, як і ми всі
так на них подібні, коли молодими були.
– Але ж ще літа повні налитого колосу золотіли?
– Так, поля наші безкраї, як море, що плескало свої боки о скалисті береги.
Я це пам’ятаю. Дихав степ полином, лози стиглі букетом вина п’янили, як і фарба
запахом своїм колір наповнювала…
– Осінь вона якась особлива чи трагічна..?
– Та ні, чорне тримає в собі глибину, нічого йому не треба, це покій. Хтось,
можливо, тримає в собі журбу, але не я. Хіба що жаль,
важко мені воздвигнути з руїни знищену церкву, але все у світі тлінне.
Володимир Патик “Пейзаж”
– Ось бачите, ви малюєте нове, це і буде ваша церква…
– Ми вже з вами разом і до зими дійшли, як білизна для вас..?
– Біле..?
– Ви знаєте, мабуть, моє біле не таке, як у всіх. Воно біле, але намальоване
іншою, не білою барвою. Моє біле ще з чорним говорити любить, обоє борозни на
моїх полотнах прокладають. Тож думаю, що зими мої кожен по-своєму відчуває.
– Не бійтеся холоду, знайдіть колір, пізнайте його і
тепло зимою вам буде…
– Мої соняхи цвітуть у вас, не в’януть.?
– Так, пане Володимире, не в’януть.
– Коли встигнете за літа свої дарувати світу цвіт
своєї уяви, щасливим будете у творенні своєму…
– Ви бачите скільки гостей до вас приїхало…?
– То все мої гості..? Остапе, то вони плюхаються в садку..?
– Так, тату, це ваші гості.
– Ще й линів лапають..?
– Так, це лини, тату…
– Яке ж гарне та світле це свято. Спас,
їй-Богу, Спас…
Ми зовсім перестали писати один одному. Світ мобільних телефонів та інтернету поглинув частину нашого буття. Дивні відчуття хвилюють душу, коли в руках тримаєш пожовклий аркуш паперу, на котрому хтось комусь написав про свої мрії, надії, проблеми. Вже давно нема на світі тих видатних людей. Вони були турботливими, уважними, вміли надихати й пробачити, підставити один одному плече. Це були дружні стосунки без натяку на романтичні почуття між чоловіком та жінкою. І саме ці листи дають нам можливість відчути ту теплоту й сердечність, котрі допомагали вижити і творити.
Йдеться про листування трьох народних художників СРСР та України: скульптора Катерини Белашової, художниці Тетяна Яблонської та Андрія Коцка – співця закарпатської землі, ученя А. Ерделі.
Обидві жінки належать до різних художніх шкіл і напрямів у мистецтві, приїжджали в наш край лише у відрядження, знайомилися з художниками, відвідували їхні майстерні, мали спільні пленери.
Андрій Коцка “Гуцулка”, 1970-ті
Вони зберегли в душі прекрасні спогади про ці зустрічі, про Срібну Землю й намагалися познайомити громадськість тодішнього СРСР із творчістю наших митців.
Переписка з К. Белашовою, секретарем правління СХ СРСР, тривала до останніх днів її життя. Слова підтримки читаємо в листах Катерини Федорівни, адресованих А. Коцці:
«Дорогий Андрію Андрійовичу! Я вражена Вашою увагою і щиро бажаю Вам возвишеного стану душі й творчої напруги волі. Ви маєте все, тільки потрібна сконцентрованість, коли ніщо не зможе позбавити Вас творчої рішучості й упевненості. Благаю, нехтуйте дрібницями. Нехай вони відійдуть від Вас, як я кажу, не віддавайте душі на поїдання горобцям. Сердечний привіт. Ваша К. Балашова»(4.07 1966).
З Єсентуків, де Балашова проходила курс лікування, Коцка отримує такі рядки: «Кланяюся Вам лагідними словами і сердечним привітом. Я лікуюся від усіх хвороб. Втомилася дуже… Згадую Ужгород – Вас, Микиту. Мені було добре з вами. Кланяйтеся їм. Бажаю Вам щастя, повноти творчого життя». Лист датовано 1968 роком – їй залишалося всього три роки. У 1971-му Катерини Белашової не стало, доля відміряла їй 65 літ. Як заповіт прозвучав її останній лист до Коцки: «Гріх буде перед Вашим талантом, даром природи, якщо Ви не переступите через окремі кривди й не зосередитеся на мистецтві, на проникненні у красу і велич життя. Ви можете зробити творчий подвиг і для цього у Вас є головне – душевна сила й майстерність, і зовсім юний талант» (29 травня 1968-й).
Коли вдивляєшся у вицвілі від часу рядки, ловиш себе на думці, що починаєш переживати ті давні події і краще розуміти, які серйозні проблеми переживали закарпатські художники в той непростий час.
Андрій Коцка “Без назви”, 1970-ті
У 1951 році Т. Яблонська писала А. Коцці: «Здрастуйте, Андрію! Не знаю, чи застане Вас мій лист у Києві, можливо, в цей час Ви вже поїдете до Москви. Я дуже рада, що оргкомітет відправляє всіх вас на творчу базу. Не знаю от тільки, як із Борецьким стосовно Гурзуфа – ще не вирішили. Загалом, думка оргкомітету така, що в першу чергу відправляти художників із західних областей. Так що Вам ніколи відмови в цьому не буде. Якщо Борецького не залишать зараз у Гурзуфі (ця база, в основному, організована для мариністів), то йому можна буде поїхати в Сенеж чи в Майори (Ризьке морське узбережжя. – Авт.), куди він забажає, в будь-який наступний термін.
Я б дуже хотіла, щоб Ви дорогою до Москви хоча б на добу зупинилися в Києві… Ви образите мене, якщо проїдете повз і не захочете зустрітися. Я дуже переживаю за вас усіх і всім вам від щирого серця бажаю великих успіхів, усіх вас вважаю своїми друзями.
Якщо маєте хороші роботи, то чи не взяти б їх Вам із собою, щоб спробувати здати в Москву на виставку? Попередньо показати кому-небудь, і тут порадимося…
Мені дуже цікаво, як працює ваше нове правління. Чи пожвавішало творче життя? Чи працює студія рисунка? Що робить Ерделі? Я б так хотіла, щоб ужгородці показали клас! Нещодавно купила в комісійному магазині натюрморт Ерделі. Я так зраділа! Натюрморт чисто ерделівський, дуже гарний щодо кольорів. Все ж без кольорів не можна – вони повинні горіти, сяяти. Чекаю вас усіх. Ваша Таня».
Андрій Коцка “Пейзаж”
Тепле ставлення не тільки до Андрія Андрійовича, а й до інших наших художників відчувається у Т. Яблонської в різні роки тривалої переписки, але особливо помітне в листах середини 1950-х.
«Здрастуйте, Андрію Андрійовичу!
Від усієї душі хочу привітати Вас із успіхом Вашого нового портрета. Вчора було останнє засідання виставкому – приймали нові роботи й відбирали на московську виставку. Проглянули роботи, надіслані від Вас. Ось портрет дівчини в національному костюмі одноголосно вирішили відправити в Москву. Він усім дуже сподобався, говорили про те, що Ви дуже швидко рухаєтеся вперед…
З Ерделі знову біда. Тільки Ви йому якось делікатніше скажіть. Вирішили прийняти його один пейзаж із озером, квадратний, але з тією умовою, якщо він його трохи доопрацює, зробить більш реалістичним. Допоможіть йому. Мені так шкода Адальберта Михайловича. Ми з Пащенком учора пустили в хід усі ораторські здібності, щоб налаштувати виставком на його користь, але голоси розділилися 50 на 50. Болить мене за нього душа».
Можна тільки собі уявити, що відчув А. Ерделі, коли отримав надіслану назад роботу. Художник із європейським ім’ям, котрий ще в 1923-му виставлявся в одному з найпрестижніших залів світу, в «Скляному палаці» у Мюнхені, мусив прислухатися до думки безликого виставкому. І тим паче цінне те сердечне, бережне ставлення Тетяни Нілівни. Вона прекрасно розуміла, який рівень таланту художника й наскільки несправедливе ставлення до нього високих чиновників від мистецтва.
У цьому ж листі Т. Яблонська описує свою творчу невдачу, котра набула розголосу в центральній українській пресі: «За картину мене сварили на обговоренні, про що Ви, напевно, читали в «Правді України». З багатьма зауваженнями я згодна.
Картина Борецького висить і, здається, закуплена. Рада за нього. Талановита він людина.
Шкода, що нічого не дав Свида. Чи творчо працює він зараз? Пишіть. Передавайте привіт «усім хлопцям». Обов’язково якось допоможіть Адальберту Михайловичу закінчити його пейзаж із озером. Ваша Т. Яблонська» (1953 р.).
В чернетці листа до Т.Яблонської Коцка писав: «Прошу вибачення, що я не відповів на два Ваші дуже хороші листи… Вас обрадувало те, що, можливо, ці останні мої роботи трохи стали кращими, і Ви одразу ж поспішили мені про це написати й передати мені Вашу щиру радість. Дякую Вам за це. А мені дуже соромно за себе, я дуже переживаю за свої роботи, інколи бачу свої недоліки, а краще зробити ще не можу. Правда, останнім часом я хворів. Щось серце в мене зіпсувалося. Мав й інші проблеми. Але часто мені здається, що основна біда не в цьому, а в тому, що в мене зовсім нема чи дуже мало таланту, і можливо, я тільки трохи люблю цю справу. Але нічого, тепер знову в нас почнеться гарна весна, я зберуся і зроблю щось краще, ніж було дотепер.
Андрій Коцка “Дівчина в червоному”
Дорога Тетяно Нілівно, ми з Глюком на початку лютого, коли поверталися з Москви, зупинилися в Києві, щоб побачитися з Вами, поговорити, але Ви вже тоді виїхали в Москву на обговорення виставки.
Незважаючи на те, що Ви, можливо, і не встигли намалювати так, як могли б, ми щиро думаємо, що Ви належите до тих дуже небагатьох художників у нас, котрі мають свою мову й високий хист художника, і ми твердо віримо, що саме Ви ще намалюєте ряд великих хороших, дуже хороших «своїх» робіт.
Ми чекали всю зиму, що Ви приїдете до нас, попрацюєте з нами. Направду, дуже було б добре, якби Ви навесні чи влітку змогли приїхати…» (1.04.1953).
Всього кілька пожовклих аркушів паперу, але скільки людяності й тепла випромінюють ці рядки! Можна тільки подякувати Андрію Андрійовичу за те, що він зберіг ці листи. Переписка ще довго не припинялася.
Фактично, вона закінчилася із відходом у вічність А. Коцки в 1987 році. А листи стали музейними експонатами.
Олена М’ЯСИЩЕВА, завідувач меморіального будинку-музею А. Коцки
1959 – 1965 – навчався у Львівській національній академії мистецтв, кафедра художнього текстилю.
Викладачі з фаху: Карло Звіринський, Ярослава
Музика, Данило Довбошинський, Вітольд Манастирський.
Графік, представник генерації
художників-шістдесятників, поет, професор Львівської національної академії
мистецтв (художній текстиль).
1963 – вперше представляє роботи на художніх виставках.
1969 – викладач кафедри художнього текстилю ЛДІПДМ.
1969 – перша персональна виставка, яка повинна була відкритися у Львівській картинній галереї, була недозволена під приводом формалізму, виставка відкрилася у Спілці письменників, але знову її показово закрили.
1970 – вперше бере участь у міжнародних виставках
(Жешув, Польща).
1971 – член Спілки художників України.
1990 – учасник виставки української графіки (Нью-Йорк,
США).
1992 – присвоєно вчене звання професора.
1997 – персональна виставка (Париж, Франція).
2011 – остання прижиттєва персональна виставка у Львові.
«…Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного!
З того усі пізнають, що ви мої учні,
коли любов взаємну будете мати».
(Євангеліє від Івана:14; 34-35)
Глибоку науку видатного «вчителя композиції», бодай
загальними рисами пригадати можуть не всі. Проте кожен, кого навчав професор
Львівської академії мистецтв Ігор Боднар ще з початку 1970-х, підтверджує: «…що
трепетно виховував самоповагу, цінував нестандартність мислення. Сам був
великим романтиком і до романтики спонукав…».
Етнографічна практика зі студентами в Карпатах: їх життя серед природи,
експедиційне вивчення творів народного мистецтва, – допомагало сприймати
творчість як філософію, а не як ремесло. Звідси також – засіб пізнання
абстрактної форми: у вигляді архетипів-символів
природних стихій, прадавніх
знаків сакрального значення та чуттєвих конструкцій візуального сприйняття.
Ігор Боднар “Погляд крізь пристрасні очі”
Про найскладніші речі говорив поетичною мовою, тому
був зрозумілий усім:
«..З першого дотику олівцем до паперу починається одвічне життя лінії. От я пишу ці слова і це вже життя лінії. Я малюю – це теж дивовижна загадковість, яка створена лінією. Кожна лінія, здається, має свою душу, вона народжується, живе, дихає і ніколи не вмирає. Бо вона вічна як саме життя.» (І.Боднар//Записник, 1960-ті)
До розуміння форми сам художник йшов дуже довго, а
її інтерпретацію шукав у західних теоріях високого модернізму. Свого часу був
учнем львівської художниці старшого покоління Ярослави Музики: від неї збагнув
потенціал народного примітиву та увібрав логіку французьких інтелектуалів. Цю
«мудрість львівських авангардистів» завше передавали як заборонений скарб:
особам перевіреним та надійним. З відомою львівською мисткинею, реставратором
та етнографом Ярославою Музикою Боднара познайомила рідна тітка (мамина
сестра), котра відбувала свого часу з художницею ув’язнення в ГУЛАГу. Приватні
приготування для іспитів до художнього вузу, консультації та опіка над молодим
художником – згодом переросли в довголітні стосунки добрих приятелів.
Покоління Ігоря Боднара – середовище вразливих
романтиків, що плекали ілюзію щастя в площині спогадів та дитячих спостережень.
Вже апріорі ці люди не могли мислити банально-практично, бо довкола – совок.
Такий собі «фольклорний романтизм», як явище кінця 1950-х, для офіційної
культури не розглядався як вкрай небезпечний. Метафорами мислили всі прогресивні
львівські графіки, ілюструючи І.Франка, Л.Українку чи В.Стефаника. Таке
«втікання від літератури» було і в І.Боднара, коли для образу екзистенції
Франкових образів мусив підбирати масштабні метафори. Фігуративу для цього
масштабу не вистачило, тому шукав символи. В архаїчному образі писанки знайшов
прадавній відгомін Материзни, в її орнаментах – переспів людської долі… Ця
тяглість до першовзорів в художника була від матері, знаної на Стрийщині
вишивальниці, від неї перейняв перманентне вслухання в природу та
сакраментальне… молитися Богові серед
зір. Ігор Боднар змалку знався з місцевими символістами: спілкувався з
О.Кульчицькою, брав студії в Петра Обаля, Романа Ганкевича, Ярослави Музики та
Леопольда Левицького…
Підсвідомі образи дитячих снів та ілюзій стали
згодом тим духовним оберегом, що збудували обличчя його екзистенції у
мистецтві.
« Ох ці дивні, загадкові коні. Вони здавна зі мною. Я захворів ними ще відтоді, коли вперше побачив у своєму житті маленьке лоша… …сидячи край поля я бачив як вони паслися, чи грайливо наче діти бавились в доганяли. То бігли як стріла, несучи за собою довгий хвіст і розкуйовджену чуприну, то повільно, на сповільненому кінофільмі вони танцювали якийсь зрозумілий тільки для них і голубого неба танець… » (з прозової мініатюри І.Боднара //Записник, поч..1970-х)
Ігор Боднар “Реальні мрії”
Шлях до неба був сенсом його життя, чи, як записував
сам художник у назвах картин, «цілком реальними мріями». Його пізнання Бога
було не в догмі, а в дотриманні чеснот. Тому інколи жартував при застіллі:
«Нехай кожен живе з ким хоче!» Добре почуття гумору Ігора Боднара також було
свідченням того, як він умів абстрагуватися від подій реальної дійсності:
трактувати сенс людського життя, феномени смерті та народження, екзистенційну
дилему самотності та світоглядний конфлікт інтелектуала в суспільстві
стереотипів.
Образне кодування умовних символів, таке типове для
естетики високого модернізму – маски, симулякри, тотеми, вікна в інші світи
– в Ігоря Боднара мало вигляд авторської
міфологеми. Його «нічні олені», «нічні музиканти» стали фантомами друзів, яких
головно мав серед театралів, поетів та музикантів. У гротескних формах людських
облич – іронізував над вадами земної природи.
Образна розбудова мікросвіту, своєрідне складання
пазлів відбулося на покоління пізніше, ніж у Карла Звіринського, але це було
відкриття спільних істин, і вже від середини1960-х вони разом: Р. Сельський,
К.Звіринський та І. Боднар на призьбі Іллюків у Дземброні, – полюбляли
дискутувати про високі матерії…
Вже наприкінці 1960-х Ігор Боднар впевнено «зіпнувся
на ноги» і результатом мав бути його сольний дебют у залі Львівської спілки
художників. Проте хтось дуже обережний із «добродіїв» порадив спробувати себе
на іншій території, мовляв, для рівня спілки із творами такого плану – зарано.
Тому перша персональна виставка графіки Ігора Боднара 1969 року відбулась у
залі Львівської спілки письменників.
«Чомусь, час від часу, приходять до нас, так звані «добродії». Ні не товариші, а просто зайди, щоб трошки потеревенькати – про те, про се, а в загальному – ні про що. Ті теревенькали, ніпрощо-говоруни, як появляються зненацька, так і зникають непомітно, мов тіні.
А ти – вічний дивак, що вчепився своїм єством у самісіньку площину свого я. Задумуєшся: а чого вони власне приходили? Ні, тіні, які розповзаються на площині абсурду, ніколи не зникають. Вони вічні, навіть якщо вони потойбічні. У них своя уява про цей парадоксальний світ, що почався з хаосу та продовжується в ньому і далі, чомусь.
Тому вони і вештаються поміж нами, як ті сновиди, затьмарюючи собою простір, простір наших сподівань. Від часу велетнів до часу дурнів лишився всього один день. Пам’ятаймо про це. Виявляється, що вівцям потрібні вовки, щоб ті зжирали їх, а людині потрібні слова, щоб мовчати ними. Чи як?» (І.Боднар// Записник, 1980-ті?)
Виставка простояла три дні і мала великий успіх.
Вона мала також успіх і у тих колах, що вишукували «крамолу». Тому поряд з
вітальними записами письменника-дисидента Михайла Осадчого, художників Мирона
Яціва та Михайла Курилича, приятеля
актора Юрія Брилинського, інших непересічних особистостей, зустрінемо і
менторського тону такий собі пасквіль громадянина «П». про «примітивне
мистецтво». На ранок наступного дня виставку закрили, а твори «потрощили», як
записав про це згодом сам художник… Метою було надломити тендітну натуру
романтика, і художник дійсно тяжко пережив цей удар.. Ігор Боднар ніколи не
шукав «добродія», бо був певний, що кожна лінія має душу і діла всіх «героїв»
записуються на небі. Ми все-таки відкриємо цей рукопис для історії, бо ж навіть
Пилатові, чи Каяфі дозволено було увійти на її сторінки…
У 1970-ті Ігор Боднар, як і більшість львівських інтелектуалів, перейшов на «Езопову мову». Його спілкування зі студентами зводилось до професійної коректи чи безпосередньо навчального процесу, виставкова діяльність – до участі у тематичних експозиціях, але навіть тоді вплив його на свідомість колег та студентів був величезним. Онтологізм Боднара не замикався на екзистенції: він мислив категоріями космічними, а замкнутість для соціуму компенсувалась мовчазною медитативною працею…
1.В темноті око краще володіє духовним зором.
2. Як перейти життя? – як по струні безодню: красиво, бережливо і стрімко..
3. Половина людського життя проходить в спілкуванні з астральним світом, але людина цього не пам’ятає
4. Кожний бачить астральне кліше через колір своєї аури
5.Космос відображається у зіниці кожного ока
(І.Боднар //Записник. поч.1970-х)
У 1970-х мистецький Львів активно спілкувався,
обмінювався ідеями та виставками з прибалтійськими майстрами художнього
текстилю та кераміки. Ігор Боднар радо приймав гостей у Львові, а навзаєм віз
до Прибалтики цілі тлуми своїх студентів. Уважність до всього прогресивного в
світі, надзвичайна ерудованість торували шлях великого педагога. Він був одним
із перших, хто ввів спецкурс об’ємно-просторових композицій в текстилі на
зразок тоді популярних у Польщі «абакан», на своїх лекціях з захопленням
цитував західних теоретиків Клемента Грінберга та Рудольфа Арнхейма… Та
найбільше шанував творчість Олександра Архипенка: репліками про його творчість
списав свого часу півзаписника, бо ж він був тим, «…хто усіх вчив мислити
символами».
Виховувати християнські чесноти і «не сміти
згадувати Христа», вчити мислити символами і «не сміти згадувати про модернізм»
– сенс внутрішньої боротьби художника зі собою та системою упродовж майже 20-ти
років. Хтось бачив у його композиції «Три верби схилилися» лиш три верби, а
хтось – композиційну схему Христового Преображення.
Хтось у композиції «Світла постать» бачить одинокий
образ людини – а я – Христове Воскресіння. Якось, для себе несподівано, я
побачив сюжет Страстей Господніх у живописній композиції «Смерть Людини» кінця
1970-х львівської художниці Алли Гончарук, колишньої учениці І.Боднара. Тоді
зрозумів, яку важливу роль відігравав цей скромний професор в житті кожного
свого студента..
«Мені деколи
здається, що час, в якому я зараз живу, насправді є не моїм часом, що хтось
проводить якийсь експеримент наді мною, випробовуючи стан моєї душі, в умовах
земного життя.
Тільки деколи в снах, я бачу епізодичні фрагменти, які начебто транслюються з якогось кліше мого прийдешнього.
Напевне все, що при земному житті називаємо фантастикою, в інших світах і вимірах є дійсністю, створеною всемогутнім Розумом – Богом.
Всесвіт – безмежний. Трансформація душі в інші незнані нам Світи – молитва, а там різні метаморфози: перевтілення в інші якісь незнані нам істоти ». (І.Боднар// Записник, 1980-ті?)
Ігор Боднар “Перспектива людського життя”
Зазирнувши в щілину сакраментального, того, що сам
Ігор Боднар ніколи б, можливо, не оприлюднив, очевидно беремо на себе
відповідальність осмислення цінностей, якими жив художник. Чесноти, до яких
прагнув Великий Львівський Романтик: для когось – як програма свого
Воскресіння, а для когось – свого небуття…
« На спогад залишу
Вам свого коня,
Що з картини моєї
Спокійно на світ спогляда.
Придивіться уважно
До цієї картини надвечір
В очі коня »
(Ігор Боднар, поч. 2000-х)
В тексті використані фрагменти інтерв’ю з учнями І.Боднара: Галиною Кусько (декан факультету ДПМ, кандидат мист-ва), художницею Аллою Гончарук, художницею, викладачем ЛНАМ Вікторією Дубовик, сестрою І.Боднара Надією Дідик (викладач Закарпатської академії мистецтв, художниця). Архівні матеріали надані донькою художника Оксаною Боднар.
Народився у селі Семенівка, Запорізької області. Художник портретного цеху “Облфотокінотресту” в Мелітополі (1936). Художник-оформлювач при гарнізонному Будинку офіцерів с. Затурці (1945–1948). Навчався в Університеті самодіяльного мистецтва імені Н. Крупської у Москві (Росія); в художній студії ім. Сидора Ковпака (1950–1951). Голова художньої ради Волинського обласного кооперативного товариства художників (1951–1956). Перша персональна виставка творів організована автором у Луцьку (1961). Робота у Волинських Художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР (1965-1991) Член Спілки художників УРСР (1991).
Мешкав в Луцьку. Похований в селі Гараджа, Луцькго району Волинської області.
У рамках молодіжної артплатформи «ENTER» 2 квітня о 17.00 відбудеться презентація проєкту Дениса Метеліна «Декомунізація».
Запрошуємо! Вхід БЕЗКОШТОВНИЙ! (маска+дистанція)
Денис Метелін — художник із Криму. Зараз живе та працює у Львові. Навчався в Кримському художньому училищі, Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва та в Українській академії друкарства. Свої художні експерименти починав з графіті, наразі експерементує з різноманітними матеріалами та малярськими техніками.
До персональних виставок і проектів автора належать: розпис стіни на заводі ТурбоАтом (Харків, 2016), мурал на львівській вуличній галереї «Lost Elysium» (Львів, 2016), експозиція «Втрачений рай» (Львів, 2017; Тернопіль, 2018), анімаційна короткометражна стрічка «2027» (2019).
Також художник брав участь у стріт-арт проекті «Мистецтво для дітей» (Львів, 2016), виставці New Wave (Львів, 2016 та 2017), студентському міжнародному конкурсі «Срібний мольберт» (Ужгород, 2017), спільній виставці «781» (Ополе, 2019).
Життєвий шлях автора доволі звивистий: він закінчив
Одеське художнє училище Грекова, Київську Академію мистецтв, стикався із
нерозумінням викладачів, але продовжував творити та подорожувати зі своїми
роботами світом.
«ВЕЖА» Антона Логова стала окрасою і Музею сучасного
мистецтва у Луцьку. Вона привертає
увага, перехоплює подих і
змушує міркувати про майбутнє
і згадувати минуле.
«Конструкція інсталяції – це вертикаль від землі до неба, що символізує певний духовний зріст людини, яка в кінці земного життя «залишає» одяг на вежі і крокує у вічність. Ця робота – це символ. Будівництво умовної вежі бажань – і є сенсом цілого життя. Людина все життя будує свою вежу», – розповів Антон Логов.
Цей проєкт митець присвятив всім людям, які перемогли
важкі життєві обставини і хвороби, та знайшовши в собі сили, продовжують
рухатися вперед.
Під атмосферну музику присутні вдивлялися у «ВЕЖУ»,
розмовляли із митцем, розпитували про проєкт. Антон Логов зізнався, що червоний
колір секторів його «ВЕЖІ» символізує людське життя. У його розумінні це колір
вогню та енергії. Проте, автор також зауважив, що кожен може бачити у тому щось
своє.
[envira-gallery id=’7125′]
Керівниця науково-дослідного відділу МСУМК Зоя Навроцька
запевнила, що це особлива інсталяція, яка спонукає до небайдужості та до
діалогу.
