Петро Старух: Розмова із Володимиром Патиком

Петро Старух: Розмова із Володимиром Патиком

img

Волинь тримає в собі якусь особливу магічну силу природи, заховану серед лісових нетрів боліт блакитних озер, що тримають у своїх очах небо, яке плюскоче в них дощами, затихає, дивиться, як в люстерко, напинається ген до обрію хмарами, за якими виблискує сонце. 
І так день за днем роками тримає спокій мовчазне перегукування свого болотного світу, береже свої казкові міфи, манить до себе, гріє, надихає теплом, окутує. Ми всі опинилися тут, немов накриті великим небесним шатром, бо звикли до інших ландшафтів. Тут око твоє,  мабуть, більше бачить неба, ніж деінде. А ще це пісочне море зі своєю піцундою, живопис всього не залишає тебе бути байдужим до себе.

Тож літо дарувало таку нагоду всім нам бути тут. Бавитися, як дітиська, радіти впійманій рибці, брати в руки пензлі, малювати, творити сюжет свого кіна, що невпинно котиться до фіналу, тішитися ароматами плодів, зорепадами, засмаглими тілами, сміхом та любов’ю…

Надвечір сонце сідало так низько, червоніло, цілувалося з водою, яка соромилася та пашіла, поверхня дихала вологою, поволі вкриваючи розігріту гладь свого лона, прохолодою літнього вечора…

– Тату, погляньте! Погляньте, погляньте, журавлі над нами…

– Це не бузьки, це журавлі. Курли, курли…
– Ви бачите, пане Володимире?

– Так, бачу, їх троє. Чорні, красиві, силуетом графічним політ свій малюють на тлі неба. Хоч бери та й малюй, символічно це все..?

– Так,  у всьому є символи, але вони на своїх крилах його носять.
– А вас я не пам’ятаю, нагадайте мені про себе..?

– Ви мені пташку на своїх соняхах намалювали.

– Згадав, тепер пам’ятаю. Скільки я їх перемалював! Ой, як багато, але ж і багато всього було..? Ви не повірите, але все мов сон пролетіло, як цих три журавлики. Лишило слід мій на полотнах, де графічний, а місцями плямою. Живою жевріє моє червоне на темному – як рілля осіння перелиском землі на спочин, але ж весен було більше, чи не так..? Так багато їх у мене було. Танцювали весни на моїх полотнах, цвітом буяли, стелили ним землю птаство, цілувалося, воркувало, очікуючи продовження роду свого, як і ми всі так на них подібні, коли молодими були.

– Але ж ще літа повні налитого колосу золотіли?
– Так, поля наші безкраї, як море, що плескало свої боки о скалисті береги. Я це пам’ятаю. Дихав степ полином, лози стиглі букетом вина п’янили, як і фарба запахом своїм колір наповнювала…
– Осінь вона якась особлива чи трагічна..?
– Та ні, чорне тримає в собі глибину, нічого йому не треба, це покій. Хтось, можливо, тримає в собі журбу, але не я. Хіба що жаль, важко мені воздвигнути з руїни знищену церкву, але все у світі тлінне.

– Ось бачите, ви малюєте нове, це і буде ваша церква…
– Ми вже з вами разом і до зими дійшли, як білизна для вас..?
– Біле..?
– Ви знаєте, мабуть, моє біле не таке, як у всіх. Воно біле, але намальоване іншою, не білою барвою. Моє біле ще з чорним говорити любить, обоє борозни на моїх полотнах прокладають. Тож думаю, що зими мої кожен по-своєму відчуває.

– Не бійтеся холоду, знайдіть колір, пізнайте його і тепло зимою вам буде…
– Мої соняхи цвітуть у вас, не в’януть.?
– Так, пане Володимире, не в’януть.

– Коли встигнете за літа свої дарувати світу цвіт своєї уяви, щасливим будете у творенні своєму…
– Ви бачите скільки гостей до вас приїхало…?
– То все мої гості..? Остапе, то вони плюхаються в садку..?
– Так, тату, це ваші гості. 
– Ще й линів лапають..?
– Так, це лини, тату…
– Яке ж гарне та світле це свято.  Спас, їй-Богу, Спас…

19. 08. 2018