Народився в с. Княжичі, Броварський район, Київська область.
1959 – 1960 – навчався у Київському училищі прикладного мистецтва (на території Києво-Печерської Лаври), Київ, Україна (нині Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука).
1960 – залишає навчання та їде до м. Бровари, де рік працює у районному будинку культури художником.
1961 – 1966 – навчався у Київському державному художньому інституту, на факультеті живопису (пізніше художньо-педагогічному). Викладачі з фаху: В. Чеканюк, С. Подерв’янський.
1966 – робота художником-монументалістом в Архітектурному ОКБ-2 інституті УкрГіпроМіськГаз.
1967 – робота в монументальному цехові Київського художнього творчо-виробничого комбінату на посаді художника-автора.
1973 – член Спілки художників української РСР.
1989 – учасник у спектаклі “О-О-И” Богдана Жолдака, присвяченому чорнобильський трагедії.
1993 – очолив “Академію диваків”. Академія протестувала проти сірості в житті й мистецтві, проти песимізму, байдужості і грубощів.
Фотограф Юрко Дячишин народився, живе та творить у Львові. Митець займається персональними документальними та артпроєктами, співпрацює з міжнародними ЗМІ, бере участь у фестивалях в Україні та закордоном. Та на відкритті виставки автор зізнався, що мріяв приїхати в Луцьк та показати свої роботи в Музеї сучасного українського мистецтва.
Виставка створила неканонічний образ західноукраїнської природи. На знімках немає так званих «солодких» пейзажів, шаблонних ракурсів. Не світлинах немає світанків, туманів чи заходу сонця. Це максимально живі, мінімалістичні кадри, які захоплюють. Це пейзажі, які пахнуть природою.
«До проєкту Terra Galicia я ніколи не займався пейзажною фотографією. Я зневажав, ігнорував пейзажі. Але потім щось зі мною таке сталося, що я подивився на світ по-іншому. Це для мене був величезний ефект новизни», – розповів Юрко Дячишин.
Виставковий проєкт про Галичину не прив’язаний до архітектурних пам’яток чи облич. Саме тому автор називає її іншою планетою. За його словами її можна знайти будь-де: на Волині, у Тоскані чи деінде. Космічні ландшафти на світлинах дозволяють мандрувати і фантазувати.
Terra Galicia – як справжня Terra Incognita, у якій кожен бачить свій сенс.
Митець знімав незвідану Галичину, обирав маршрут і локації з допомогою Google Maps. Потім приблизно визначався із крапкою на мапі і далі йшов поле за полем, шукаючи необхідне місце.
Фотограф зізнався, що бувало і захоплення, і розчарування. Однак, саме так йому вдалося об’їздити всю Галичину. За його словами, деякі «білі крапки на мапі» ще залишилися, проте і робота продовжується.
Так, за три роки роботи, 20 тисяч кілометрів та 100 поїздок автор створив свій проєкт.
У стінах Музею Корсаків фотографії захопливо розглядали, фотографувалися біля них та розмовляли з митцем, який радо роздавав автографи.
[envira-gallery id=’7287′]
Побачити виставку фотографій Terra Galicia у Музеї Корсаків можна протягом місяця.
Еммануїл Петрович Мисько (21 травня 1929, Устрики-Долішні, нині Польща — 12 березня 2000, Львів) — український скульптор.
Народний художник УРСР (1978). Дійсний член Академії
мистецтв України (від 1996). Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1972).
Увесь життєвий і творчий шлях Миська пов’язаний зі Львовом.
Тут він здобув художню освіту — 1956 закінчив Львівський інститут прикладного
та декоративного мистецтва (педагог І. Севера). Як скульптор Мисько — майстер
портретного жанру української пластики другої половини XX століття, автор
галереї портретів відомих учених, художників, письменників, громадських діячів.
Довголітній голова Львівської Спілки художників, він
наприкінці 1980—х очолював Фонд культури. Мисько — академік-засновник Академії
мистецтв України. Член комітетів республіканських виставок 1976 і 1980 років.
Понад десятиліття очолював Львівський інститут прикладного і
декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв).
Помер у Львові 12 березня 2000 року. Похований на
Личаківському цвинтарі.
Так казали в
тісному колі його друзів. Ніхто цього не заперечував, бо не мав достатньої
кількості аргументів, щоб відкинути прихильність самого Бога до діда Мілька.
Те, що його любили нема слів, мо не так його, як він усіх . Тим самим, ще раз
доказував святу істину , що Бог і є любов. При ньому завжди були всі таланти
якими міг нагородити людину Всевишній. Він не скупився, не мав гонору, ділився
всім, що було дано Господом , щоб не зарити це в землю.
Його руки
розминали податливо мягку глину , збираючи в єдине ціле характер, образ,
деталі. Ліпив легко, щоб не поранити глину , підсилюючи тонкий гротеск в
кожному портреті. Не знаю кому вдавалося так ліпити портрет як робив це
він.
В оточенні
Еммануїла Петровича було багато талантів котрі пружилися між собою та робили
розмаїту штуку. Вся ця публіка гуртувалася на вернісажах підкреслюючи
значущість своїх творінь. Він, не заперечував, спокійно продовжував ліпити свою
правду.
Казав
, що не має часу на всякі бздури.
Повертався
до робітні де разом з амбіціозними братами шукали загублену межу.
Еммануїл Мисько “З. Кецало”, 1979 шамот
Не знаю
достеменно де проходила та межа, але у робітні в якій працював дідо Мілько,
вона була за стіною. В бесіді брати лемки говорили про карпатські бескиди
на яких вони точнісінько знали межу, що належала їм,- все інше бойкам..
Лемків було
багато…
Навіть
коли їх було мало, то вони все одно залишались лемками. Для компанії достатньо
одного такого кадра та його лемкання і впертості.
Лемки, то
такий нарід, що коли щось треба зробити, вони перед тим лемкають; лем , лем і
чухають потилицю..
Бойки
в анальогічній ситуації говорять: – бой, нема на то ради, беруть і
роблять, тоді як лемки продовжують лемкати.
Судячи з
реальності, бойків також залишалось чимало на наших теренах, якщо не по
прізвищу, то по незламному духу.
Ото ж,
при культуральних бесідах та дискурсах брати лемки називали Еммануїла
Петровича, Мільо та стверджували, що він є бойком.
Дідо Мілько
не заперечував, піднімав келих казав : Будьмо!
Після чого
витираючи сиву бороду починав співати «Як ми тую куманицю сіяли»..
Я не
знав, що то за куманиця, але мельодія як і текст всім припадали до душі . Брати
лемки добре знали текст підспівували, а подейкуди вели сольову партію
випереджаючи діда Мілька. Деколи підказували призабутий текст, що звучав
на їхньому діалекті. Щодо пісень, то Еммануїл Петрович знав їх незліченну
кількість, міг в добрій компанії бути за соліста цимбаліста і
капельмейстра. Беручи до рук губну гармошку видував з неї сольову та басову
партії одночасно. Це коли у грі гармоніки приймає участь язик , підтримуючи
ритм партію, тоді гармонійка може звучати як катеринка.
Художник Емануїл Мисько
Крім
того при особливих ситуаціях він показував ще одну грань свого таланту беручись
за приготування чогось смачного.
Добре
приготоване їдло – це велика штука . Завжди, коли збереться велика компанія, та
понавозить всякої всячини, то після третьої особливо не потрібно чогось шукати.
Коли
народу багато, а жерти нема ніц , що тоді ?
Дідо Мілько
міг з нічого зробити щось і таке смачненьке, що ням ням ням, всіх нараз
нагодувати, або дати закусити.
Тисячоліттями
від різдва Христового, по наших землях товклася всяка наволоч . Тому влада
мінялася як капці. Дідо Мілько жив в часи коли ці капці постійно були в моді ,
а нам всім треба було гуртуватись до борні, щоб перекрити кордони своїх земель
від диких набігів, та повернути пам’ять тим, хто її втратив , або мав
замулені мізки. Для тих, хто сидить у владі, завжди є бажання потрапити в
робітні до скульпторів та художників, щоб втюхати свою мармизу у вічність .
Добре коли по смерті, а то більше заживо, певно, що завчили Гіпократа –
ARS LONGA VITA BREVIS.
Зрідка
вони потрапляли в майстерню до діда Мілька. Просили виліпити когось із їхніх
богів. Він відпирався від такого гешехту, бо любив ліпити щось файне. Яко
портретиста мав внутрішнє відчуття до людей, та не тратив часу на забаганки
парсуни. Час від часу його возили аж до Кремля, що є столицею московського
каганату. Слава про його таланти дійшла до їхніх царів. Там він привселюдно
розповідав який він майстер і тіко він всілякого натворив, що навіть в його
шопі не поміщається. Вишукане москальське паньство не знало, що то є таке шопа
діда Мілька. Перешіптувались поміж себе про жопу і чего ето там імєєтся і
почему імєнно в жопє?.
Зрештою,
його не бентежив переклад сказаного, позаяк коли не розуміли розумного,- то він
їх має в носі, або в дупі про що до них доходило і без перекладу.
Діда Мілька
знав світ, бо він був від Бога не тільки для своїх. Решта світу також
хотіла чуть чуть побачити його таланти, бодай трішки повидіти того, що
він вміє, або нюхнути чогось із його кузні. То було коли його спеціально возили
за океан до наших родин, що посилали на той час посилки з Америки . Довго серед
них він не затримувався казав, що роботи вдома є не початий край.
Якось із
вини капців, що мінялися на верхах, треба було виліпити їхнього боввана.
Я копав глину з ями та набивав її на металево деревяний каркас кріпив хрестики
на дротиках, щоб глина трималася купи Петрович підказував мені як правильно все
робити. Бовван вийшов досить великий оскільки пішла на нього ціла яма глини.
Загорнули ми його плівкою та залишили ночувати. На другий день посеред майстерні
на нас дивився наполовину розчавлений каркас з силуетом боввана та хрестиками,
що стирчали з його голови. Петрович попросив закидати глину назад в яму .
– Не
вартує він того, щоб я його ліпив,- починав різати велику роботу в дереві.
Це
були дві фігури, що переплелися в танці кохання. Під час роботи тримав
втаємничену ауру в своїй майстерні. Здається летів разом із своїми фігурами
відчуваючи напругу форм, дихання кожного персонажа та полумяний екстаз
закоханих тіл.
Еммануїл Мисько “М. Косів”, 1998 гіпс тонований
Рука
відчувала теплоту дерева. При відході від станка Петрович дивився крізь
окуляри чуть піднімаючи голову аналізуючи лінію та пластику.
Роботу
вкрали під час першої експозиції, що проходила на відкритому просторі
Шевченківського гаю. Маестро не тримав образи на те, що вкрали його роботу.
Коли б
було зле зроблено, то не вкрали б…
– Саша?!
Він підходив
до моделі котру вони ліпили разом Пилєвим до конкурсного проекту.
Швидко
змінював пластику коня, дрібно в деталях проробленої моделі.
– Міля, ну
ти что , – грубим басом обурювався Сан Санич.
Перекидаючи
цигарку в роті з кута в кут, виказував своє невдоволення втручанням.
– Міля, ну?…
– Вот нєнада
…
– Міля?,- з
проханням басувало в голосі Санича.
– О.!…
– О!,- вот
тєпєрь хорошо Міля.
– Да,
я согласен хорошо,- з вологодським О погоджувався Пилєв дивлячись на фігуру.
– А я, що
казав Саша, шо так буде краще…
– Ну, так
понімаєш Міля, ти так начал…
-ТУК-
ТУК- ТУК ,- голосом просив дозволу переступити поріг Юрій Іванович .
– Вічний
цьом , – амбіціозно продовжував далі один із братів Амбіцьких.
– Мілю,
зайди- но до нас, там на тебе Мирон чекат,- учтиво передавав прохання посол
сусідньої робітні.
Петрович мив
руки неквапливо дивлячись на перервану роботу переступав через лемківську межу.
Через якусь
хвилю чулося як Петрович починає засівати куманицю…
–
Як ми тую куманицю сіяли,
–
тоді ми ся любити почали…
–
а ще то та куманиця не зійшла ,
–
як ся наша любов розійшла…
Брати лемки
підтримували забувши про межі між лемками та бойками і рештою світу.
Дідо Мілько
був ковалем …
Він знову
повертався в робітню закочував рукави та роздмухував вогнище яке жевріло.
Поволі натискав на ковальський міх, який давав силу вогню, котрий нагрівав
метал. Еммануїл Петрович брав кліщі, молот із ритмом куманиці виковував підкову
з якої сипалися іскри на щастя, не для себе – для світу, бо був від Бога, з
любовю до людей.
Народилася в Києві. Навчалася в родині скульпторів на Вінниччині.
2001 – закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкірбляка.
2007 – закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв за спеціальністю монументально-декоративна скульптура (І . М. Самотос, Ю. Е. Мисько, О. М. Фіголь).
Працює в галузі станкової та монументальної скульптури, витинанки, графіки. З 1996 року бере участь у виставках та симпозіумах. Режисер Театру Тіней «Див». Організатор молодіжних пленерів на фестивалі «Тустань».
Учасниця близько тридцяти скульптурних симпозіумів України, Польщі, Придністров’я. Скульптури прикрашають такі міста, як Київ, Львів, Ілічівськ, Жовква, Коломия, Калуш, Кам`янка (Придністров’я), Родово (Гданськ, Польща), Плавна (Вроцлав, Польща).
Також учасниця близько двадцяти всеукраїнських та міжнародних виставок скульптури. Бере участь у конкурсах льодової, снігової та пісочної скульптури.
Кажуть, вода тримає в собі
пам’ять. Кажуть, вода – це життя. Кажуть, життя почалося з води. Кажуть, що ми
вийшли з води. Кажуть, що вода сніжинкою стала. Кажуть, десь під новий рік
витинанкою.
Кажуть, що їй так легше
нагадувати про себе, про свою чистоту та не засміченість у просторі часу, в
пам`яті своїй воскресати образами. Тими, що притаманні коду, народу, землі,
роду, генезі спіралі, в яку вплітається часове мереживо всього, що тут було, є
та буде.
Крізь клаптик паперу, що прилипає
на змокрілу шибку вікна чи зависає в просторі інтер’єру і гойдається від нашого
подиху, світ робиться веселішим, святковішим, іскриться, мерехтить, співає.
У каплі роси цілий світ, в
сніжинці – капля.
Бути обраною, щоб бути росою,
краплею, зрошеною витинанкою воскреснути , пам’яттю, кодом різьбленим у творчих
образах, світлом, білизною мерехтіти на природному тлі, витинанкою своєї долі.
Дарія Альошкіна “Та, що читає”
Кожен сам собі є витинанкою,
світиться, мерехтить, гойдається. Світ такий тонкий, весь з крапель зітканий,
мереживний.
Ти щось знаєш про нього більше,
Даринко.
Колись сніжинка королевою
сніжинок стала.
Але ж теплом огортає, не тане на
очах, хіба що десь глибоко в середині в кожному дитинством западає, бринить із
звуком ліри, щедриком ритми свої видає, чуєш.
Ай справді так, прислухайся. І ти
слухаєш, йдеш між сплетеним мереживом творів, хочеш бути легким повітряним, щоб
не зачепити, не поранити тонкий крихкий світ сніжинок – витинанок Дарії
Альошкіної. Так, щоб не зачепити, але бути присутнім в казковому диві простору
й часу.
Дарія Альошкіна “Віночок пам’яті”, фрагмент
Почуватися краплею роси. Тією, що
спадає ранками літа на листок, завмирає, гойдається, іскриться в ранкових
променях сонця.
Як тобі серед мережива, запитуєш
себе, і помічаєш когось рідного, близького, далекого, що проглядається в тонко
сплетеному мереживі твоєї пам’яті.
Ти бачиш, як світло любить тебе.
Як окутує, купається разом з тобою, губиться, кольори свої розкидає, а далі
нашіптує тихо щось своє про слово образ.
Дарія Альошкіна “Магія паперового мережива”
А далі різьбленим тлом
іконостасом повстає в храмі, робиться храмом, серед якого звучить молитва, зависає,
мерехтить, грається світлом у просторах виставкових залів, театральних сцен, у
просторі часу органним хоралом високо до неба і завмирає таким тихим шелестом
паперу. Того що колись був деревом. Того, що тримало на собі краплі роси. Того,
що зросло завдяки їй. Того, що воскресає в тонких образах світу. Того, що
тримає в собі вода як пам’ять. Того, що сотворили руки Дарини. Того, що зависає
перед нашими очима. Того, що говорить про нас. Того, що робить нас щасливими
дітваками – тими, що зазирають крізь мереживну шибку вікна в очікуванні
різдвяного дива, серед якого світиться її витинанка.
Закриття виставкового проєкту “ПОРТРЕТАЦІЯ” Бориса ФІРЦАКА відбудеться 16 квітня о 17:00. В межах події відбудеться автороська екскурсія від Діани КЛОЧКО.
Вхід вільний!
Дрес-код – МАСКА + ДИСТАНЦІЯ!
Крім того, в суботу, 17 квітня о 17.00 відбудеться лекція від мистецтвознавиці Діани Клочко на тему: Декаданський портрет Діани Клочко: «Епоха fin de siecle, більше відома як «час декадентства» породила особливий вид портрету, в якому були використані й тренди парадного аристократичного, й, одночасно, легкого окарикатурювання моделей. Замовникам подобався присмак легкої іронії, зміни пропорцій, як у космополітичного Сарджента, так і у міфологізованих наскрізно Клімта (у Відні) і де Штука (у Мюнхені). Про те, як декадентський портрет став мірилом гарного смаку майже до Першої світової війни розповідатиме мистецтвознавиця Діана Клочко».
Terra Galicia – це проєкт про землю і краєвиди Галичини, її просту красу, різноманітність та настроєвість, ландшафти, що зазвичай залишаются візуально ігнорованими, через свою, на перший погляд, звичність та безпретензійність.
Terra Galicia – це земля, яка не «відкрита» і не досліджена, хоча знаходиться зовсім поруч. Terra Galicia – це справжня Terra Incognita.
Цей проєкт про іншу «планету», яку можна шукати і знайти будь-де, і дивлячись на ці «космічні» ландшафти фантазуючи, мандрувати в просторі, переноситися в різні місця незвіданої землі.
Отже, запрошуємо 21 квітня о 17.00 на відкриття виставки!
Вхід вільний (маска+дистпанція). Виставка діятиме упродовж місяця.
Довідково: Юрко Дячишин народився 1980 року у Львові.
Учасник багатьох персональних виставкок, фестивалів.
З 2003 року документує щоденне вуличне життя міста Львова (останні п’ять років просто у формі споглядання без фотоапарата).
