Категорія: Статті

Фундатор Музею сучасного
українського мистецтва Корсаків,
доктор економічних наук
Віктор Корсак

Для чого це все?  Воно тобі потрібно? Немає куди подіти кошти? Це типові запитання, які мені ставлять знайомі, друзі, родичі (хто не озвучує, то так думає). Часом пробую починати відповідати на кшталт: «Мистецтво – це одна із форм суспільної свідомості, що має суттєвий вплив на культурний рівень нації та забезпечує зростання її духовності, а культура нації є сукупність історично набутих правил  та духовних цінностей, які її зберігають, гармонізують та забезпечують розвиток. Тобто через мистецтво можна змінити культуру, через зміну  культури можна забезпечити розвиток…» У відповідь, як правило, «розуміючий» вигляд обличчя та тиша або «а що, є попит на мистецтво?» тощо. «Попит можна і потрібно формувати і …» Такі діалоги спочатку бентежать, а після переосмислення ще більше надихають на роботу.

Адже справді, якщо зважати, що нація – це спільнота людей, яка об’єднана певною назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом духовно-культурних і політичних цінностей, а розвиток – це  структурні та інформаційні трансформації у системі, які дозволяють вийти їй на якісно інший рівень, то для забезпечення розвитку ми можемо змінити лише історичну пам’ять (повернути забуті та привласнені імена) та духовно-культурні й політичні цінності (назву та символи ми вже відкорегували, а географічне та етносоціальне походження є сталим).

Структура цінностей у суспільстві – це як ДНК в організмі, саме вони визначають дух нації, а щоб їх змінити, потрібні надзвичайні зусилля, треба спровокувати когнітивний дисонанс, конфлікт між поведінкою та цінностями (справжнє мистецтво, не кіч, завжди породжувало і породжує конфлікт, заставляє рефлексувати та змінюватися).

«Молоде вино у старі бурдюки не наливають», тому є два шляхи розв’язання цієї проблеми: один, це той, що використав Мойсей (40 років водив свій народ пустелею і чекав, доки  відбудеться кардинальна зміна поколінь), і другий, на нашу думку коротший та більш ефективний, змінити цінності шляхом інтеграції наших людей у цивілізовану світову спільноту. І це можна робити не тільки фізично через «безвіз», який сьогодні , на жаль, перетворився на «безлюд», а й духовно через залучення до світу мистецтва.

Я переконаний, що із теперішнім «посттоталітарним» ціннісним апаратом нашого народу ми завжди будемо залишатися на одвірках цивілізованого світу, і саме мистецтво є гіперефективним інструментом для його корекції.

Хто ми є? Щодо позиціонування Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, нашої унікальності, нашого обличчя, нашого мейнстриму, нашої головної ідеї, то ми хочемо створити інституцію світового рівня, яка вивчає національне минуле, пропонує замислитися над теперішнім та творить майбутнє, що сприятиме розвитку духовності нації та пропагуватиме українське мистецтво, а відповідно і нашу державу в світі.

Змінюємо минуле. Ми будемо досліджувати генезу сучасного мистецтва та показувати джерела виникнення його напрямків, читати історію по-новому,  актуалізуючи на тому, що було забуте  та викинуте, але мало право на життя. Адже, як писав Іван Корсак, «без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене вчора».

Ми переконані, що можемо змінити минуле через зміну погляду на нього, через повернення незаслужено замовчуваних імен та актуалізацію важливих явищ в історії українського мистецтва. На жаль, сьогодні у багатьох експертів є комплекс меншовартості та елементи скепсису, що, мовляв, на Заході це давно забули, але, приміром, ми переконані, що «український нонконформізм» – це унікальне явище у світовому масштабі, яке зросло із «кореня дужого» глибокої національної ідеї та одвічних сакральних традицій під пресом комуністичного тоталітаризму. Це національна гордість, яка дозволяє шукати, творити нове та думати по-іншому і є вагомим внеском у розвиток світової культури й про нього не можна мовчати.

А ще у мене часто запитують: для чого в епоху другої індустріальної революції музеї національного мистецтва, коли національне асимілюється, а мистецтво стає глобальним?  У відповідь хочеться нагадати слова Івана Франка: «Кождий чільний сучасний писатель – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих  соків, а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, а й для цілого цивілізованого світу…» Сучасний – це той, хто знає, що робиться навколо, а успішний сучасний – хто репрезентує унікальність, а її в першу чергу можна почерпнути із національних традицій.

Ми розуміємо, що кожен виставковий проект – це часткове копіювання та руйнування, бо ми «висмикуємо» роботи із контексту, в якому вони створювалися. Але ми максимально стараємося відновити його за рахунок концентрації уваги саме на тих авторах, які, на наш погляд, найбільш повно відображають якесь явище (епоху)  у мистецтві.

Пропонуємо задуматися над теперішнім. Задля реалізації нашої місії передбачено проведення виставок, які представлятимуть творчість найкращих вітчизняних художників як в Україні, так і за кордоном.

Відкриваючи музей, ми маємо на меті організувати простір для рефлексії, дискусій та пошуку істини, де відвідувачі будуть пе­реживати унікальний естетичний досвід, діставати натхнення, пізнавати.

Ми хочемо відмовитися від традиційного амплуа храму мистецтва, готового дати відповіді на всі запитання, а стати місцем тотального плюралізму. Ми прихильники лозунгу британської галереї Тейт: «Ще раз поглянь, ще раз подумай».

Ми хочемо, щоб наш музей виконував пізнавально-евристичну функцію і був місцем інтелектуального відпочинку. Як казав засновник Нью-Йоркського музею Джон Коттон Дана: «Добрий музей приваблює, забавляє, викликає інтерес і спо­нукає ставити запитання, а отже, популяризує навчання».

Зважаючи на те, що сьогодні у «постісторичний» період розвитку мистецтва будь-яка концептуальна ідея є мистецтвом і не обов’язково її матеріалізувати, ми за фундаменталізм у мистецтві, тобто за прямі взаємини між глядачем та митцем.

Ми хочемо створити музей, який виконуватиме не тільки пізнавальну, гедоністичну та естетичну функції, а й сугестивну. У цьому аспекті ми прихильники позиції Олександра Архипенка: «Світ хотів би, щоб митець виклав усе. Я мислю, що в такому разі не було б жлдної творчості, адже митець повинен творити. Митець, який творить, приневолює до творчості й глядача. Він дає імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно з законом універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він мусить почати і сам творчо мислити».

Ми також погоджуємося із Міхай Чіксентміхаї, що сьогодні «відвідувачі не очіку­ють інтелектуальних сенсацій від візиту до музею. Вони радше сподіваються на несподіваний та захопливий досвід, бо на якийсь час вирвалися з пере­дбачуваних рамок буденності у простір, де, як видається, меж щоденного життя тимчасово не існує».

В умовах вираженої фрагментації соціального простору ми спробуємо по-різному подати інформацію для різних цільових аудиторій, наприклад, експертне середовище може цікавити одне, а дітей та їхніх батьків зовсім друге. Ми хочемо розширити обізнаність відвідувачів, поглибити їхні знання, змінити їхні погляди на мистец­тво, культуру, життя.

Творимо майбутнє. Ми плануємо збудувати музей майбутнього, який, на думку Дана, має стати  «живим організмом, в якому буде чимало вчителів, безліч розмаїтих майстерень, навчальних аудиторій».

Ми постараємося зробити так, щоб Музей сучасного українського мистецтва Корсаків став каталізатором змін та залучав молодь до вирішення питань і проблем сучасності, реалізуючи програми створені молоддю для молоді, використовуючи культуру та мову молоді. Ми проти нав’язування нашому майбутньому готових ідей.

Ми будемо заохочувати відвідувачів ставати митцями, творити, приносити мистецтво й культуру до свого життя.

Надзвичайно важливим завданням музею буде зняття ореолу ортодоксальності із академічного мистецтва та популяризація авангарду завжди і в усьому, без жодних обмежень. Ми хочемо, щоб ця інституція стала не просто збіркою експонатів, а безперервним потоком культурницьких заходів.

У планах є організація фестивалів перформансу та відеоарту, гостьових лекцій та концертів сучасної музики, театральних вистав та демонстрація арт-фільмів.

У рамках роботи музею влаштовуватимуть майстер-класи для дорослих та дітей із досвідченими митцями-практиками різних сфер: живопису, фото, скульптури, графіки, а в короткостроковій перспективі почине свою роботу Академія сучасного мистецтва та дизайну.

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків планує організувати співпрацю із школами, коледжами, університетами регіону: екскурсії в період навчання та канікул, проведення уроків в атмосфері музею, мистецьких конкурсів,  а також  започаткувати традицію підвищення кваліфікації вчителів малювання загальноосвітніх та художніх шкіл, для викладання залучатимуть найкращих живописців та мистецтвознавців України.

«Ми за дифузію інтелекту». Ми сподіваємося на імплементацію парадигми теорії дифузії інновацій, яка була створена Й. Шумпетером та Е. Роджерсом, відповідно до якої якщо щось нове виникає в одному регіоні, то воно поширюється через канали комунікації і адаптується в інших. Тобто існує велика імовірність того, що такі музеї сучасного мистецтва з’являться принаймні у кожному обласному центрі нашої держави.

Для візуалізації дифузії інновацій я люблю використовувати транссистемний аналіз та наводити приклад із комбустіології (розділ хірургії, що вивчає опіки та принципи їхнього лікування): лікарі при великих опіках не чекають, доки рана загоїться із країв до центру із швидкістю 1 мм за тиждень, а «пересаджують» шкіру по всій площині рани невеликими шматочками, і коли кожен із них приживається й починає продукувати навколо себе здоровий епітелій, рана загоюється дуже швидко.

На мою думку, Україна у «посттоталітарний» та «постколоніальний» період є суцільною раною, яка не змогла загоїтися первинним натягом (швидким склеюванням країв), як це відбулося у Польщі, Чехії, Словаччині, балтійських країнах тощо, а тому нам потрібна інтенсивна  «духовна трансплантація». Я вважаю, що ця мистецька інституція стане саме таким джерелом, яке забезпечить «дифузію інновацій» і такі музеї, з’явившись у кожному регіоні, змінюватимуть ціннісний апарат жителів на краще і Україна вирветься із-під впливу «братньої» імперії, очиститься від корупції і повернеться у Європу.

Я хочу подякувати усім хто допомагав у створенні Музею сучасного українського мистецтва Корсаків: моєму батькові Івану Корсаку, який підтримував наш проект і свого часу переконав мене (у минулому доконаного космополіта) у важливості розвитку національної ідеї і в тому, що якщо не ми, то хто? Так, він писав: «Є тільки одна сила, яка здатна повалити запліснявілі та порослі слизькими мохами стіни майстерень компрачикосів, спинити  інтелектуальне обезкровлення та деградацію, перетворення суспільства в лякливий табун  – українська інтелігенція».

Велика подяка Петрові Гулину, який, будучи духовним наставником цього проекту, останні півроку із ранку до вечора жив ним та допоміг зібрати значну частину колекції.  Дякую Зої Навроцькій, яка чотири роки куруючи роботу Галереї сучасного мистецтва «Арт кафедра», долучала нас до мистецтва і підтримувала на шляху до створення музею.  Петрові Бевзі, який не тільки сприяв у формуванні колекції, а й курував створення експозиції. Катерині Ганейчук – першому директору музею, яка наважилась очолити  даний проект у період його народження. Влодку Кауфману, який підтримав нашу ініціативу в аспекті організації музею і порадив багатьох талановитих художників, які, на його думку, мали би бути включені до колекції музею. Невтомному Ґенику, посмішка якої надихала у найскладніші хвилини і яка створила логотип музею та фантастичний каталог.   Працівникам «Арт Кафедри», особливо Олені Корецькій – головному хранителю, яка із неймовірною педантичністю систематизувала та зберігала роботи і яка була надійним організатором більшості виставкових проектів.

Художникам, які зголосилися задля створення Музею сучасного українського мистецтва часто за символічні гроші надати роботи у колекцію. Я сподіваюся, що ми виправдаємо їхні очікування. Мистецтвознавцям: Романові Яціву, Дарині Скринник-Миській та Богдану Мисюзі, які брали участь у створенні концепції музею, особлива подяка Дарині Скринник-Миській, яка зголосилася написати вступну статтю до цього каталогу і яка створила її на найвищому фаховому рівні.

Сергієві Гонтару, який розвинув ідеї італійського архітектора Рензо Боателлі і Петра Антипа й  із колишнього заводу створив справді сучасний естетичний об’єм, який вражає та пробуджує творчий дух, викликає бажання змінювати світ.

Олегові і Анатолієві Рабочаускасам та Василеві Коханцю, які організували будівництво музею, зробили це із душею і поставилися до нього як до мистецького твору.

«Залізний закон відповідальності». І на завершення: я часто чую, що такими справами, як створення музеїв, має займатися держава, на що зазвичай відповідаю, що держава – це ми,  і якщо ми цього не будемо робити, то тоді хто? Я є палким прихильником «залізного закону відповідальності», який був сформульований  К. Девісом у середині 1960-х років. Його суть полягає у тому, що ті,  хто не бере на себе відповідальності, адекватної  їхній владі, у результаті втратять цю владу. Цей постулат, на моє переконання, має стати основною мотивацією  кожної людини у прийнятті рішення, чи купити на три метри довшу яхту, нове авто, будинок, чи частину своїх ресурсів інвестувати у щось корисне для розвитку суспільства.

Микола Журавель народився 13. 08. 1960 року в Магнітогорську (Росія).
В 1989 р. закінчив навчання у Київському державному художньому інституті.
У 1995 році вступив до Національної Спілки художників України.
В 1999 році став членом Спілки БЖ-Арт.

Творчі пошуки Миколи Журавля – в царині олійного малярства, левкасу, скульптури, перформенсу, відеоарту, фотографії. Автор численних виставкових проектів, художник бере активну участь в тематичних пленерах, Арт-фестивалях в Україні та поза її межами. Мистецький доробок Миколи Журавля вражає кількісним масштабом розмаху, осмисленістю стилістичних та технічних експериментів, послідовністю поступу.

Твори Миколи Журавля це – саме той випадок, коли нестерпно хочеться торкнутися до них рукою, відчути холодний полиск фарб, шорстку матеріальну плоть фактур. Інколи термін «малярство» стає затісним для мистця.
З віртуозною невимушеністю та вражаючим естетизмом художник поєднує у своїх композиціях те, що практично непоєднуване: гармонійну глибину старих як світ лесирунків і загрубілу структуру іржавого металу, а ще уламки, фрагменти, уривки якихось покинутих, пожовклих, знищених часом предметів, із вишуканістю колористичних плям. Відтак, поверхня творів асоціюється із пластикою рельєфів, або ж зі специфікою колажів. Мистецький світ Миколи Журавля сповнює фабула якихось суперечливих колізій: від інтонацій агресії, брутальної викривальності, до тріумфу зворушливої людяності та надії. Все, створене художником, нагадує сторінки якихось епічних текстів: про світ, людину, час, про речі відвічні й зрозумілі кожному. Завдяки майстерній комбінаториці асоціацій художнику вдається спонукати глядача до мислення й глибокого співпереживання із ним конфлікту минувшини та сьогодення. Визначні події, співіснування епох, проблеми суспільних формацій, а ще мить і вічність, швидкоплинність людського життя – ось художньо-філософська парадигма творчих пошуків Миколи Журавля. В його образах багато драматизму і, навіть, трагосу. Одначе, інколи без цих, здавалося б, руйнівних рис не наступить мудрість прозріння й катарсису…

Художник наполегливо шукає і знаходить опертя в мистецтві й творчості з вірою та сподіванням, що сказане ним слово буде почуте!

Про автора
Микола Журавель
Микола Журавель народився 13 серпня 1960 року в м. Магнітогорську (Росія).
В 1989 р. закінчив навчання у Київському державному художньому інституті.
У 1995 році вступив до Національної Спілки художників України.
В 1999 році став членом Спілки БЖ-Арт.

Автор: мистецтвознавець Зоя Навроцька

Виставковий проект Костя Борисюка під багатомовною назвою «Ritual dancing ІІ» вражає особливим кутом зору, особливим змістом, особливою стилістикою. Постмодерністична мова мистецтва цього художника позбавлена однозначного прочитання. Неначе важкий рок у виконанні симфонічного оркестру, вона приголомшує чуттєвістю й провокативністю. Віртуозно, з дотриманням усіх законів статики (на взірець канонічних розписів давньоєгипетських пірамід) написані персонажі об’ємних полотен. Однак, незважаючи на цю демонстративну статичність, вони несуть у собі приховану динаміку, готовність до активних дій, різних жестів спотвореної жахом міміки. Фовістична експресія рвійно-нестримних кольорових плям полонить увагу глядача, ніби провокуючи його до якогось несамовитого, шаленого танку. Велетенські постаті виконавців загадкового ритуалу, тотемні маски, кров… А втім про що говорить художник? Про обрядові дійства шумерів чи єгиптян? Профільні зображення персонажа (ймовірно самого автора?), який споглядає праворуч-ліворуч, з різних точок експозиції, неначе виконуючи свою партію на цій партитурі життя. Можливо так емоційно й нещадно митець звертається до своїх сучасників-співвітчизників? А «Ritual dancing ІІ» – це багатогранна метафора про Нomo sapiens – просту, смертну людину початку ІІІ тисячоліття: величну й нікчемну водночас, беззахисну й мрійливу, підступну, знесилену, заблудлу?..

Про автора
Кость Борисюк
13 листопада 1949, с. Городище на Волині.
Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. І. Труша (1972).
Мешкає у Луцьку.
Член Національної спілки художників України (2010).
Творчі пошуки зосереджені в царині станкового малярства, скульптури.