Категорія: Статті

Дарина Скринник-Миська

Музей є тією інституцією, яка забезпечує нам зустріч з мистецтвом. Це особлива інституція, що виконує важливу інтелектуальну місію, а радше – місії стосовно своєї аудиторії. І одна з головних місій музею – формувати спільний культурний контекст як передумову для кристалізації збірного колективного образу самих себе. Саме через мистецтво ми отримуємо змогу, як у своєрідному дзеркалі, побачити себе. Як цілість, як спільноту. Виявити особливості й нюанси нашого колективного Я, розгледіти те, що без спеціальної оптики не схопити – той особливий портрет нації, який називають менталітетом – сутність, яка, з одного боку, нас об’єднує, а з іншого відрізняє від решти культур, засвідчує нашу унікальність.

Але для цього потрібна певна дистанція, і мистецтво якраз передбачає необхідну дистанційованість від реальності: між життям та мистецтвом завжди присутня своєрідна віддаль. Картографуючи реальність, фіксуючи дійсність як наше суб’єктивне прочитання реальності, мистецтво завжди залишається умовністю стосовно життя. Тож мистецтво – не лише особливий вид діяльності, але й форма рефлексії, а точніше – саморефлексії, інструмент, який допомагає збагнути нам оте сокровенне «Хто ми? Звідки ми? Куди ми йдемо?».

І у випадку України з її багатовіковими проблемами нез’ясованої, розмитої, розфокусованої ідентичності мистецтво – особливо цінний інструмент. Він, як форма самоаналізу, уможливлює своєрідну верифікацію цінностей, виявлення найпритаманніших наших спільних рис та найобтяжливіших проблем на ментальному рівні.

Не секрет, що більшість наших українських труднощів – політичних, економічних, соціальних, – у той чи інший спосіб тісно пов’язані зі самоідентичністю та незавершеним етапом становлення національної самосвідомості. Більшість західних демократій пройшли цей етап ще в ХІХ столітті, і прикметно, що одночасно з ним у країнах Заходу відбувалося й безпрецедентне зростання та експансія великих європейських музеїв. Музеї, як інституції, включені в процес формування самосвідомості, засвідчували культурні прагнення своїх націй та сприяли формуванню колективного родоводу, який представляв ці країни у якості спадкоємниць великих імперій минулого. Але пройшло сто років, і сьогодні у західних країнах музей як інституція у найзагальнішому сенсі мислиться одним з найбільших надбань сучасної демократії.

Отже, дискусія про існування та модель сучасного музею – це вже прагнення визначити роль візуального мистецтва у нашій культурі. А якщо ширше – роль культури у нашому суспільстві. А на найвищому рівні – це дискусія про один з наріжних каменів демократії.

Тож під таким кутом зору відкриття у Луцьку Музею сучасного українського мистецтва Корсаків – подія непересічна й значуща. Її значущість зумовлена кількома аспектами. По-перше, на культурній мапі України з’являється нова масштабна експозиційна платформа, присвячена мистецтву ХХ – ХХІ століть. По-друге, маємо прецедент появи музею відносно нового типу для української музейної практики – музею як частини культурних індустрій, що відповідає західній моделі сучасних музеїв. По-третє, заслуговують особливої уваги цілі, що зумовили критерії формування колекції творів.

Сформована у світі за останні 20 років модель нового музею часто пропонує несподіваний погляд на давно усталений наратив західного мистецтва, деконструює його, здійснюючи спробу переглянути розуміння мистецтва минулого й сучасності, пропонуючи різні способи його прочитання. У випадку України, навпаки, вкрай необхідним є сформувати це розуміння як цілісний наратив. Нашою етапною проблемою у сфері художньої культури (та й просто культури) на сьогодні є осмислити сучасність через мистецтво – властиво сформувати той самий спільний контекст. І найголовніше – осмислити критично, без компромісів та спрощень те, ким ми є, хто ми, які ми у ХХ – ХХІ століттях – а отже, зрозуміти свою сучасність. Цей портрет настільки складний, багатогранний, багатовимірний та багатошаровий, що схопити його невимовно важко. І саме мистецтво створює чи не найбільший ступінь концентрації цього образу. Тож ще одна з інтелектуальних місій музею – такий наратив побудувати.

На сьогодні історія українського мистецтва ХХ століття (не кажучи вже про ХХІ-ше), за винятком окремих ескізних спроб чи фрагментарних досліджень, фактично залишається ненаписаною та неосмисленою. А для того, щоб цей наратив таки був сконструйований, необхідно, за музейним висловом, «побачити разом». Тобто музейна експозиція дає можливість оцінити художній рівень творів та їх науково-освітній потенціал. Візуальне освоєння художніх творів у ситуації єдності простору та часу, який забезпечує художня виставка, дозволяє «схопити» певні нові потенційні смисли, що приводять у дію наукову уяву. Таким чином, оце «побачити разом» є неодмінною передумовою для написання історії мистецтва, і можливе воно лише завдяки музейній експозиції.

Роль музею у суспільній свідомості – зберігати та вшановувати найкращі надбання культури. Музей – інституція, призначена для сортування історичного матеріалу й відбору та зберігання справді значущого, так би мовити, об’єктивно цінного. Це означає, що музейні колекції ми зазвичай сприймаємо як «правдивий» та безсумнівно значущий образ минулого, той образ, з яким ми звіряємо нашу сучасність. «Об’єктивність» цього образу як відповідність певному дійсному стану речей залежить від якісного складу колекції.

Очевидно, що створення повної, більш менш цілісної картини ґенези українського мистецтва від початку ХХ ст. і до сьогодення – надзавдання для кількох науково-дослідних інституцій на багато років кропіткої праці. Проте є підстави сподіватися, що якісний склад колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку в перспективі може стати однією з опорних точок для вирішення цього завдання. Твори, що знаходяться в МСУМК, більшою чи меншою мірою відображають важливі тенденції українського мистецтва, що визначили його найхарактерніші риси у ХХ столітті.

Колекція Музею може бути структурована за кількома принципами: хронологічним, видовим та стилістичним. Вона репрезентує твори українського мистецтва від пізнього модернізму (Л. Левицький) до наймолодшої генерації нашого часу (С. Радкевич, Я. Шумська, Б. Корн, Нenyk та ін.). Різні види мистецтва – живопис, графіка й скульптура різних періодів точково виявляють певні загальні тенденції, що творять особливе обличчя нашого мистецтва.

Доволі широко у колекції репрезентовано мистецтво ІІ половини ХХ ст., зокрема твори визначних художників-нонконформістів, творчість яких сьогодні є невід’ємною частиною історії українського мистецтва.

Як відомо, поява мистецтва нонконформізму пов’язана зі специфічними історичними обставинами середини – другої половини ХХ ст. Художній процес в українському мистецтві від середини 1950-х зумовлювався великою мірою протистоянням тоталітарному режиму та радянській ідеології. Доба Хрущовської «відлиги» була позначена появою молодих художників, що суттєво вплинули на його подальший розвиток, утворивши феномен «шестидесятництва». Період 1960-х увійшов в українську історію як час національно-культурного піднесення, що у мистецтві проявилося у зацікавленні іконописом, мистецтвом бароко, народною творчістю, мистецтвом 1920-х рр. Це нове покоління художників визначило основні віхи українського мистецтва на кілька десятиліть.

Впродовж періоду від кінця 1960-х – 1980-х рр., що увійшли в історію як доба «застою», творчість багатьох художників була «розколота» на офіційну та неофіційну – саме тоді й складається феномен андеграунду. Унікальність цієї ситуації полягала у тому, що часто саме цей тип творчості ставав новою яскравою сторінкою в історії українського мистецтва, пропонуючи самобутнє прочитання світових художніх явищ та оригінальні авторські концепції. В Україні практично у кожному великому місті були митці, що творили неофіційне мистецтво, творчо засвоюючи та переосмислюючи досвід європейського модернізму. У колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків знаходяться твори багатьох із них.

Південно-східний осередок нонконформізму маніфестував свій протест через «програмне» звернення до абстракції як крайньої опозиції до соціалістичного реалізму і в колекції він представлений авторами – В. Басанцем, О. Стовбуром, Л. Лободою, О. Волошиновим, В. Маринюком, С. Савченком, В. Садом, В. Цюпком, Л. Ястреб, С. Юсім. Перша неофіційна групова виставка одеських нонконформістів з роботами В. Маринюка відбулася у 1971 р. А помітне місце на українській художній сцені автори творів одеського андеграунду, В. Маринюк, В. Цюпко, В. Стовбур, В. Басанець, зайняли після 1988 р.

«Київська школа» представлена творами О. Дубовика, що яскраво заявив про себе у другій половині 1980-х рр.,а також М. Малишка, П. Малишка, Н. Денисової, П. Гончара.

Північно-західний осередок нонконформістського мистецтва представляють твори А. Ментуха, який опинився в авангарді українського мистецтва у другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр., П. Гулина, який, до слова, був учасником першої виставки українського авангарду у Лондоні (1990), абстракціоніста І. Яновича, а також Б. Пікулицького, Д. Стецька, Я. Мотики, Л. Медвідя, Я. Музики, М. Кумановського; графіка О. Аксініна, Б. Сороки, І. Остафійчука.

Слід відзначити, що в українському мистецтві трансформації та поява нових форм відбувалися не синхронно та із власною специфікою у порівнянні зі західним арт-світом. Реалії українського мистецтва не відповідали західному «еталону» завершення фази модернізму й появи постмодернізму кінця 1960-х – початку 1970-х. На відміну від західного арт-світу, ані переосмислення ролі й місця живопису, ані критичного переосмислення мистецтва як специфічної діяльності в цілому, що на Заході символічно були означені як «кінець живопису» й «кінець мистецтва», в українському мистецтві не відбулося. Серед характерних рис нашого мистецтва варто відзначити домінування живопису з-поміж інших видів мистецтва. Постмодерністські явища з’являються у нашому мистецтві у ІІ половині 1980-их у творчості молодого покоління художників та окремих художників андеграунду старшого покоління.

Наступним етапом ґенези українського мистецтва дослідники називають середину 1980-х – середину 1990-х рр., – період, суспільно-культурний клімат якого був зумовлений кризою та розпадом СРСР, а також утворенням незалежної української держави. Кардинальні зміни, які відбулися – свобода творчого волевиявлення, різноспрямованість творчих пошуків, вплив ринкових відносин на мистецтво визначили тенденції нового етапу історії українського мистецтва. З-поміж ключових характеристик цього періоду слід відзначити намагання засвоїти нові форми художнього висловлювання та нові для України види мистецтва, як-от об’єкт, інсталяція, фотографія, концептуальні акції, перші спроби перформансу та експерименти відео-арту. Тим не менше, живопис все одно залишався домінуючим видом мистецтва, а визначальним – «картинне» мислення. Відповідно головний напрям творчих пошуків був сфокусований на засвоєнні «пропущеного» в силу історичних обставин досвіду західного модернізму з його зосередженістю на живописі та проблемах переосмислення картинної площини. До художників, представлених в експозиції МСУМК, що виражають цю останню тенденцію опрацювання модернізму та збагачення класичних видів мистецтва як-от живопис та графіка новою художньою мовою, можна зарахувати Т. Сільваші, К. Кривенка, А. Криволапа, О. Дубовика, Л. Медвідя, М. Красника, В. Наумця, В. Цюпка, Л. Ястреб, В. Маринюка; а також О. Аксініна, І. Остафійчука, Б. Сороку та ін.

Досвід західного модернізму передовсім пов’язаний з абстракцією. Проте нашому мистецтву абстракція загалом «не властива», й у творчості більшості українських художників-абстракціоністів ця форма мистецького вислову не є радикальним запереченням відтворення візуального досвіду, як це було на Заході. Натомість навпаки, зв’язок з візуальним досвідом зберігається в асоціативній формі. Цю тенденцію можемо бачити у «пейзажних абстракціях» П. Лебединця, котрі редукують свої враження від природних форм, а також О. Дубовика, І. Шумського. Тим не менше, західний досвід абстракції як чистої форми або ж чистого живопису розпрацьовував у своїх творах Т. Сільваші, який програмно перейшов до абстракції, заснував об’єднання «Живописний заповідник» (1992) та розробляв концепцію живопису як чистого кольоропису, розвиваючи й інтерпретуючи традиції західної постживописної абстракції 1950-х рр. Програмність його мистецтва та інтерес до дослідження меж живопису й нових форм вираження в цілому відповідали художній проблематиці українського мистецтва 1990-х. «Живопис в його чистій специфічності» досліджував і представлений в експозиції МуМК М. Кривенко. Об’єктом дослідження львів’янина І. Яновича залишається «форма побудови та форма руйнації».

У 1988 р. була створена львівська група «Шлях», що проголосила себе продовжувачем знаменитої АНУМ (Асоціація незалежних українських митців (1931-1939) орієнтувалася на радикальні інновації у мистецтві та визначала найпрогресивніші тенденції мистецького життя не лише Галичини, але й усієї України). До «Шляху» входили представлені у колекції МСУМК А. Гуменюк, П. Гуменюк, В. Кауфман, М. Красник

В українському мистецтві з’являються постмодерністські прояви, що виразилися у зверненні до фігуративного живопису, графіки, але в іншому, глибоко іронічному прочитані – як суми цитат, результат перемішування художніх стилів минулого, гра зі сенсами. До цих практик зверталися представлені в експозиції МСУМК В. Кауфман, Ю. Іздрик, П. Маков.

Якщо слідувати періодизації українського мистецтва, запропонованій київською дослідницею Г. Скляренко, ХХ століття завершується в українському мистецтві у 1990-х. Поряд з появою від середини 1990-х медіа-мистецтва, що фіксує новий етап художнього поступу й відповідно нові художні якості (віртуальність, інтерактивність), про це свідчили поява й поширення новітніх форм мистецького вислову, де форма й матеріал, так званий медіум як засіб передачі художнього висловлювання, стає другорядним, і на перше місце виходить артикульований мистецтвом критичний коментар. Цей новий режим створення мистецтва в українській термінології умовно був названий актуальним мистецтвом – відповідником англійського терміну «сontemporary art», що був введений в обіг американським теоретиком та критиком мистецтва Р. Краус у кінці 70-х рр. ХХ століття. Термін стали застосовувати на позначення нової якості мистецтва, у яку воно перейшло. Ці якісні зміни у мистецтві Заходу були пов’язані зі становленням нової культурної доби та теоретичним оформленням і становленням постмодернізму: глибокими світоглядними трансформаціями, формуванням економічних відносин нового типу та суспільними рухами як реакцією на ці процеси. У візуальному мистецтві це отримало вираз у появі низки нових художніх практик, що з’явилися у середині – кінці 1960-х рр. – концептуалізму, мінімал-арту, інсталяції, пеформансу, ленд-арту, виникненні професії куратора. Український відповідник терміну «сontemporary art» з’явився в 1990-х рр. імовірно завдяки М. Кузьмі, – американському теоретику мистецтва українського походження, котра з 1994 р. була директоркою Галерейної Програми київського «Центру сучасного мистецтва Сороса». (ЦСМи Дж. Сороса відкрилися у Києві та Одесі, з того часу протягом майже десятиліття вони були майданчиками для найбільш радикальних творчих акцій, стимулювали експериментальні пошуки молодих українських художників.)

Враховуючи те, що Музей сучасного мистецтва Корсаків передбачає у своїй структурі і Студію хепенінгу, і Галерею стріт-арту, і виставковий простір для молодих художників, а також паралельно планує проводити й освітню програму, очевидно досвід ЦСМів може бути тут творчо переосмислений та використаний для розвитку цих структурних підрозділів Музею.

Мистецтво кінця ХХ – поч. ХХІ ст. представлене дуже широким спектром напрямів та тенденцій, особливе місце серед яких належить медіа-мистецтву, перформансу, інсталяції, об’єкту, які передовсім асоціюються з актуальним мистецтвом і у майбутньому напевно знайдуть своє місце у постійній експозиції Музею сучасного мистецтва Корсаків.

Проте вагому роль у сучасному мистецтві і далі відіграють живопис, графіка, різноманітні види скульптурної пластики. У колекції МСУМК новітній період репрезентовано саме цими видами мистецтва у творчості старшого покоління – П. Бевзи, П. Антипа, І. Романка, А.Гідори, П. Лебединця, К. Борисюка, Р. Саллера, а також А. Твердого (асамбляж).

Молоде покоління представлене у колекції МуМК авторами – К. Ганейчук, П. Ряскою, MicroCuts, Р. Трембою, C. Радкевичем, В. Мельничуком, О. Сусленком. Також у колекції є твори представників львівської школи монументального живопису, і тут йдеться не про місце навчання, а особливий, впізнаваний підхід до простору й форми. Це зокрема роботи Г. Шумської та Я. Шумської, а також М. Молчана зі своєрідною версією «нового академізму». Колекція новітньої скульптури включає роботи досвідчених художників як, наприклад, О. Фурдіяк – однин з найцікавіших художників Івано-Франківська, так і молодих самобутніх авторів, як Б. Корн та С. Григорян.

Опинившись у музейній колекції, імена художників не просто перелічуються в експлікаціях та етикетажах – їхня втілена у формі творча уява й особливе, гостре сприйняття реальності стають частиною дискурсу, частиною спільної історії, отримуючи в ній своє, окреме місце. Звісно слід пам’ятати, що музей не є нейтральним об’єктивним простором, яким його бачили раніше. Сьогодні не слід очікувати бездоганної та неупередженої репрезентації тої чи іншої історії, яку пропонує музей як інституція. Бо сучасний музей – відкрита динамічна й самокритична інституція. Але саме музей співмірний з незмінно відкритим університетом, що поєднує науку з задоволенням такою мірою, яка недоступна жодним іншим інститутам сучасного суспільства.

Парадоксально, але факт – в Україні немає жодного державного музею сучасного мистецтва – ця теза і тема є давно наболілими для мистецтвознавців, художників, та й загалом для небайдужих до культури інтелектуалів з різних міст України. На сьогодні поряд з відділами українського мистецтва ХХ – ХХІ століть в окремих державних музеях, маємо декілька приватних ініціатив, як-от Музей сучасного мистецтва України у Києві чи приватний Музей сучасного мистецтва Одеси. Аналогічно, й у випадку Музею українського сучасного мистецтва Корсаків ініціатива появи такої інституції йде не від держави, а від успішного підприємця, кандидата медичних наук, доктора економічних наук, колекціонера, Віктора Корсака.

Очевидно, що наукові дослідження, які сформують стосовно експозицій МСУМК вивірений історико-художній наратив, ще попереду. Адже ця історія тільки починається. Розпочинати нову справу – завжди виклик. Створювати музейну інституцію, що має відповідати високим вимогам і стандартам, які покладаються на сучасні музеї, виконувати свою інтелектуальну місію і разом з тим бути включеним в культурну індустрію – виклик подвійний. Проте, знаючи, як В. Корсак ставиться до кожної справи, за яку береться, є підстави сподіватися, що відкриття Музею сучасного українського мистецтва Корсаків буде суттєвим вкладом і в українську музейну справу, і в колекціонерську справу, і у конструювання та уточнення історії українського мистецтва ХХ – ХХІ століть, а отже – і в з’ясування того, хто ми є, для чого ми тут і куди прямуємо.

Керуючий партнер МСУМК Леся Корсак

Що таке провінція сформулювали ще римляни – відстала місцевість, віддалена від столиці… А музей – це осередок культури, науки, освіти, покликаний зберігати та вивчати матеріальні й духовні цінності.
У наш час Україна потрапила в ситуацію, коли за радянської доби колекція творів мистецтва перестала поповнюватися, обростаючи тягарем соцреалізму. Наступне, що ми отримали у спадок, – застарілу модель державного устрою, коли центри отримували все, а околиця бідувала (фінансово і духовно). Ми можемо спостерігати це й зараз в Росії та країнах колишнього СРСР.
Погляньмо на Європу (Великобританію, Німеччину, близьку нам Польщу), там бачимо рівний стиль життя столиці та околиць. Децентралізація вивела ці народи на якісно вищий щабель життя! То ж куди ми йдемо?!
На мою думку, музей є саме тією ланкою, що виведе нас із провінційності. І ми створимо Україну, якою пишатимемося. Адже мистецтво – первинне, воно веде за собою. А митці, як антени, першими відчувають і обирають шлях. Нам лише потрібно налаштуватися на їхній лад…
Започаткувавши Музей сучасного українського мистецтва Корсаків (МСУМК), ми ставимо перед собою амбітну мету – розвиток та відродження регіону. Музей має стати каталізатором туризму, просвітницьким центром та започаткувати в Україні «моду на мистецтво»!

Фундатор Музею сучасного
українського мистецтва Корсаків,
доктор економічних наук
Віктор Корсак

Для чого це все?  Воно тобі потрібно? Немає куди подіти кошти? Це типові запитання, які мені ставлять знайомі, друзі, родичі (хто не озвучує, то так думає). Часом пробую починати відповідати на кшталт: «Мистецтво – це одна із форм суспільної свідомості, що має суттєвий вплив на культурний рівень нації та забезпечує зростання її духовності, а культура нації є сукупність історично набутих правил  та духовних цінностей, які її зберігають, гармонізують та забезпечують розвиток. Тобто через мистецтво можна змінити культуру, через зміну  культури можна забезпечити розвиток…» У відповідь, як правило, «розуміючий» вигляд обличчя та тиша або «а що, є попит на мистецтво?» тощо. «Попит можна і потрібно формувати і …» Такі діалоги спочатку бентежать, а після переосмислення ще більше надихають на роботу.

Адже справді, якщо зважати, що нація – це спільнота людей, яка об’єднана певною назвою, символами, географічним та етносоціальним походженням, історичною пам’яттю, комплексом духовно-культурних і політичних цінностей, а розвиток – це  структурні та інформаційні трансформації у системі, які дозволяють вийти їй на якісно інший рівень, то для забезпечення розвитку ми можемо змінити лише історичну пам’ять (повернути забуті та привласнені імена) та духовно-культурні й політичні цінності (назву та символи ми вже відкорегували, а географічне та етносоціальне походження є сталим).

Структура цінностей у суспільстві – це як ДНК в організмі, саме вони визначають дух нації, а щоб їх змінити, потрібні надзвичайні зусилля, треба спровокувати когнітивний дисонанс, конфлікт між поведінкою та цінностями (справжнє мистецтво, не кіч, завжди породжувало і породжує конфлікт, заставляє рефлексувати та змінюватися).

«Молоде вино у старі бурдюки не наливають», тому є два шляхи розв’язання цієї проблеми: один, це той, що використав Мойсей (40 років водив свій народ пустелею і чекав, доки  відбудеться кардинальна зміна поколінь), і другий, на нашу думку коротший та більш ефективний, змінити цінності шляхом інтеграції наших людей у цивілізовану світову спільноту. І це можна робити не тільки фізично через «безвіз», який сьогодні , на жаль, перетворився на «безлюд», а й духовно через залучення до світу мистецтва.

Я переконаний, що із теперішнім «посттоталітарним» ціннісним апаратом нашого народу ми завжди будемо залишатися на одвірках цивілізованого світу, і саме мистецтво є гіперефективним інструментом для його корекції.

Хто ми є? Щодо позиціонування Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, нашої унікальності, нашого обличчя, нашого мейнстриму, нашої головної ідеї, то ми хочемо створити інституцію світового рівня, яка вивчає національне минуле, пропонує замислитися над теперішнім та творить майбутнє, що сприятиме розвитку духовності нації та пропагуватиме українське мистецтво, а відповідно і нашу державу в світі.

Змінюємо минуле. Ми будемо досліджувати генезу сучасного мистецтва та показувати джерела виникнення його напрямків, читати історію по-новому,  актуалізуючи на тому, що було забуте  та викинуте, але мало право на життя. Адже, як писав Іван Корсак, «без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене вчора».

Ми переконані, що можемо змінити минуле через зміну погляду на нього, через повернення незаслужено замовчуваних імен та актуалізацію важливих явищ в історії українського мистецтва. На жаль, сьогодні у багатьох експертів є комплекс меншовартості та елементи скепсису, що, мовляв, на Заході це давно забули, але, приміром, ми переконані, що «український нонконформізм» – це унікальне явище у світовому масштабі, яке зросло із «кореня дужого» глибокої національної ідеї та одвічних сакральних традицій під пресом комуністичного тоталітаризму. Це національна гордість, яка дозволяє шукати, творити нове та думати по-іншому і є вагомим внеском у розвиток світової культури й про нього не можна мовчати.

А ще у мене часто запитують: для чого в епоху другої індустріальної революції музеї національного мистецтва, коли національне асимілюється, а мистецтво стає глобальним?  У відповідь хочеться нагадати слова Івана Франка: «Кождий чільний сучасний писатель – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний національний грунт, намагається ввіссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих  соків, а своїм пнем і кроною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань. Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі. І тільки такий писатель буде рівночасно зрозумілий і цікавий не тільки для своїх найближчих земляків, а й для цілого цивілізованого світу…» Сучасний – це той, хто знає, що робиться навколо, а успішний сучасний – хто репрезентує унікальність, а її в першу чергу можна почерпнути із національних традицій.

Ми розуміємо, що кожен виставковий проект – це часткове копіювання та руйнування, бо ми «висмикуємо» роботи із контексту, в якому вони створювалися. Але ми максимально стараємося відновити його за рахунок концентрації уваги саме на тих авторах, які, на наш погляд, найбільш повно відображають якесь явище (епоху)  у мистецтві.

Пропонуємо задуматися над теперішнім. Задля реалізації нашої місії передбачено проведення виставок, які представлятимуть творчість найкращих вітчизняних художників як в Україні, так і за кордоном.

Відкриваючи музей, ми маємо на меті організувати простір для рефлексії, дискусій та пошуку істини, де відвідувачі будуть пе­реживати унікальний естетичний досвід, діставати натхнення, пізнавати.

Ми хочемо відмовитися від традиційного амплуа храму мистецтва, готового дати відповіді на всі запитання, а стати місцем тотального плюралізму. Ми прихильники лозунгу британської галереї Тейт: «Ще раз поглянь, ще раз подумай».

Ми хочемо, щоб наш музей виконував пізнавально-евристичну функцію і був місцем інтелектуального відпочинку. Як казав засновник Нью-Йоркського музею Джон Коттон Дана: «Добрий музей приваблює, забавляє, викликає інтерес і спо­нукає ставити запитання, а отже, популяризує навчання».

Зважаючи на те, що сьогодні у «постісторичний» період розвитку мистецтва будь-яка концептуальна ідея є мистецтвом і не обов’язково її матеріалізувати, ми за фундаменталізм у мистецтві, тобто за прямі взаємини між глядачем та митцем.

Ми хочемо створити музей, який виконуватиме не тільки пізнавальну, гедоністичну та естетичну функції, а й сугестивну. У цьому аспекті ми прихильники позиції Олександра Архипенка: «Світ хотів би, щоб митець виклав усе. Я мислю, що в такому разі не було б жлдної творчості, адже митець повинен творити. Митець, який творить, приневолює до творчості й глядача. Він дає імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно з законом універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він мусить почати і сам творчо мислити».

Ми також погоджуємося із Міхай Чіксентміхаї, що сьогодні «відвідувачі не очіку­ють інтелектуальних сенсацій від візиту до музею. Вони радше сподіваються на несподіваний та захопливий досвід, бо на якийсь час вирвалися з пере­дбачуваних рамок буденності у простір, де, як видається, меж щоденного життя тимчасово не існує».

В умовах вираженої фрагментації соціального простору ми спробуємо по-різному подати інформацію для різних цільових аудиторій, наприклад, експертне середовище може цікавити одне, а дітей та їхніх батьків зовсім друге. Ми хочемо розширити обізнаність відвідувачів, поглибити їхні знання, змінити їхні погляди на мистец­тво, культуру, життя.

Творимо майбутнє. Ми плануємо збудувати музей майбутнього, який, на думку Дана, має стати  «живим організмом, в якому буде чимало вчителів, безліч розмаїтих майстерень, навчальних аудиторій».

Ми постараємося зробити так, щоб Музей сучасного українського мистецтва Корсаків став каталізатором змін та залучав молодь до вирішення питань і проблем сучасності, реалізуючи програми створені молоддю для молоді, використовуючи культуру та мову молоді. Ми проти нав’язування нашому майбутньому готових ідей.

Ми будемо заохочувати відвідувачів ставати митцями, творити, приносити мистецтво й культуру до свого життя.

Надзвичайно важливим завданням музею буде зняття ореолу ортодоксальності із академічного мистецтва та популяризація авангарду завжди і в усьому, без жодних обмежень. Ми хочемо, щоб ця інституція стала не просто збіркою експонатів, а безперервним потоком культурницьких заходів.

У планах є організація фестивалів перформансу та відеоарту, гостьових лекцій та концертів сучасної музики, театральних вистав та демонстрація арт-фільмів.

У рамках роботи музею влаштовуватимуть майстер-класи для дорослих та дітей із досвідченими митцями-практиками різних сфер: живопису, фото, скульптури, графіки, а в короткостроковій перспективі почине свою роботу Академія сучасного мистецтва та дизайну.

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків планує організувати співпрацю із школами, коледжами, університетами регіону: екскурсії в період навчання та канікул, проведення уроків в атмосфері музею, мистецьких конкурсів,  а також  започаткувати традицію підвищення кваліфікації вчителів малювання загальноосвітніх та художніх шкіл, для викладання залучатимуть найкращих живописців та мистецтвознавців України.

«Ми за дифузію інтелекту». Ми сподіваємося на імплементацію парадигми теорії дифузії інновацій, яка була створена Й. Шумпетером та Е. Роджерсом, відповідно до якої якщо щось нове виникає в одному регіоні, то воно поширюється через канали комунікації і адаптується в інших. Тобто існує велика імовірність того, що такі музеї сучасного мистецтва з’являться принаймні у кожному обласному центрі нашої держави.

Для візуалізації дифузії інновацій я люблю використовувати транссистемний аналіз та наводити приклад із комбустіології (розділ хірургії, що вивчає опіки та принципи їхнього лікування): лікарі при великих опіках не чекають, доки рана загоїться із країв до центру із швидкістю 1 мм за тиждень, а «пересаджують» шкіру по всій площині рани невеликими шматочками, і коли кожен із них приживається й починає продукувати навколо себе здоровий епітелій, рана загоюється дуже швидко.

На мою думку, Україна у «посттоталітарний» та «постколоніальний» період є суцільною раною, яка не змогла загоїтися первинним натягом (швидким склеюванням країв), як це відбулося у Польщі, Чехії, Словаччині, балтійських країнах тощо, а тому нам потрібна інтенсивна  «духовна трансплантація». Я вважаю, що ця мистецька інституція стане саме таким джерелом, яке забезпечить «дифузію інновацій» і такі музеї, з’явившись у кожному регіоні, змінюватимуть ціннісний апарат жителів на краще і Україна вирветься із-під впливу «братньої» імперії, очиститься від корупції і повернеться у Європу.

Я хочу подякувати усім хто допомагав у створенні Музею сучасного українського мистецтва Корсаків: моєму батькові Івану Корсаку, який підтримував наш проект і свого часу переконав мене (у минулому доконаного космополіта) у важливості розвитку національної ідеї і в тому, що якщо не ми, то хто? Так, він писав: «Є тільки одна сила, яка здатна повалити запліснявілі та порослі слизькими мохами стіни майстерень компрачикосів, спинити  інтелектуальне обезкровлення та деградацію, перетворення суспільства в лякливий табун  – українська інтелігенція».

Велика подяка Петрові Гулину, який, будучи духовним наставником цього проекту, останні півроку із ранку до вечора жив ним та допоміг зібрати значну частину колекції.  Дякую Зої Навроцькій, яка чотири роки куруючи роботу Галереї сучасного мистецтва «Арт кафедра», долучала нас до мистецтва і підтримувала на шляху до створення музею.  Петрові Бевзі, який не тільки сприяв у формуванні колекції, а й курував створення експозиції. Катерині Ганейчук – першому директору музею, яка наважилась очолити  даний проект у період його народження. Влодку Кауфману, який підтримав нашу ініціативу в аспекті організації музею і порадив багатьох талановитих художників, які, на його думку, мали би бути включені до колекції музею. Невтомному Ґенику, посмішка якої надихала у найскладніші хвилини і яка створила логотип музею та фантастичний каталог.   Працівникам «Арт Кафедри», особливо Олені Корецькій – головному хранителю, яка із неймовірною педантичністю систематизувала та зберігала роботи і яка була надійним організатором більшості виставкових проектів.

Художникам, які зголосилися задля створення Музею сучасного українського мистецтва часто за символічні гроші надати роботи у колекцію. Я сподіваюся, що ми виправдаємо їхні очікування. Мистецтвознавцям: Романові Яціву, Дарині Скринник-Миській та Богдану Мисюзі, які брали участь у створенні концепції музею, особлива подяка Дарині Скринник-Миській, яка зголосилася написати вступну статтю до цього каталогу і яка створила її на найвищому фаховому рівні.

Сергієві Гонтару, який розвинув ідеї італійського архітектора Рензо Боателлі і Петра Антипа й  із колишнього заводу створив справді сучасний естетичний об’єм, який вражає та пробуджує творчий дух, викликає бажання змінювати світ.

Олегові і Анатолієві Рабочаускасам та Василеві Коханцю, які організували будівництво музею, зробили це із душею і поставилися до нього як до мистецького твору.

«Залізний закон відповідальності». І на завершення: я часто чую, що такими справами, як створення музеїв, має займатися держава, на що зазвичай відповідаю, що держава – це ми,  і якщо ми цього не будемо робити, то тоді хто? Я є палким прихильником «залізного закону відповідальності», який був сформульований  К. Девісом у середині 1960-х років. Його суть полягає у тому, що ті,  хто не бере на себе відповідальності, адекватної  їхній владі, у результаті втратять цю владу. Цей постулат, на моє переконання, має стати основною мотивацією  кожної людини у прийнятті рішення, чи купити на три метри довшу яхту, нове авто, будинок, чи частину своїх ресурсів інвестувати у щось корисне для розвитку суспільства.

Микола Журавель народився 13. 08. 1960 року в Магнітогорську (Росія).
В 1989 р. закінчив навчання у Київському державному художньому інституті.
У 1995 році вступив до Національної Спілки художників України.
В 1999 році став членом Спілки БЖ-Арт.

Творчі пошуки Миколи Журавля – в царині олійного малярства, левкасу, скульптури, перформенсу, відеоарту, фотографії. Автор численних виставкових проектів, художник бере активну участь в тематичних пленерах, Арт-фестивалях в Україні та поза її межами. Мистецький доробок Миколи Журавля вражає кількісним масштабом розмаху, осмисленістю стилістичних та технічних експериментів, послідовністю поступу.

Твори Миколи Журавля це – саме той випадок, коли нестерпно хочеться торкнутися до них рукою, відчути холодний полиск фарб, шорстку матеріальну плоть фактур. Інколи термін «малярство» стає затісним для мистця.
З віртуозною невимушеністю та вражаючим естетизмом художник поєднує у своїх композиціях те, що практично непоєднуване: гармонійну глибину старих як світ лесирунків і загрубілу структуру іржавого металу, а ще уламки, фрагменти, уривки якихось покинутих, пожовклих, знищених часом предметів, із вишуканістю колористичних плям. Відтак, поверхня творів асоціюється із пластикою рельєфів, або ж зі специфікою колажів. Мистецький світ Миколи Журавля сповнює фабула якихось суперечливих колізій: від інтонацій агресії, брутальної викривальності, до тріумфу зворушливої людяності та надії. Все, створене художником, нагадує сторінки якихось епічних текстів: про світ, людину, час, про речі відвічні й зрозумілі кожному. Завдяки майстерній комбінаториці асоціацій художнику вдається спонукати глядача до мислення й глибокого співпереживання із ним конфлікту минувшини та сьогодення. Визначні події, співіснування епох, проблеми суспільних формацій, а ще мить і вічність, швидкоплинність людського життя – ось художньо-філософська парадигма творчих пошуків Миколи Журавля. В його образах багато драматизму і, навіть, трагосу. Одначе, інколи без цих, здавалося б, руйнівних рис не наступить мудрість прозріння й катарсису…

Художник наполегливо шукає і знаходить опертя в мистецтві й творчості з вірою та сподіванням, що сказане ним слово буде почуте!

Про автора
Микола Журавель
Микола Журавель народився 13 серпня 1960 року в м. Магнітогорську (Росія).
В 1989 р. закінчив навчання у Київському державному художньому інституті.
У 1995 році вступив до Національної Спілки художників України.
В 1999 році став членом Спілки БЖ-Арт.

Автор: мистецтвознавець Зоя Навроцька

Виставковий проект Костя Борисюка під багатомовною назвою «Ritual dancing ІІ» вражає особливим кутом зору, особливим змістом, особливою стилістикою. Постмодерністична мова мистецтва цього художника позбавлена однозначного прочитання. Неначе важкий рок у виконанні симфонічного оркестру, вона приголомшує чуттєвістю й провокативністю. Віртуозно, з дотриманням усіх законів статики (на взірець канонічних розписів давньоєгипетських пірамід) написані персонажі об’ємних полотен. Однак, незважаючи на цю демонстративну статичність, вони несуть у собі приховану динаміку, готовність до активних дій, різних жестів спотвореної жахом міміки. Фовістична експресія рвійно-нестримних кольорових плям полонить увагу глядача, ніби провокуючи його до якогось несамовитого, шаленого танку. Велетенські постаті виконавців загадкового ритуалу, тотемні маски, кров… А втім про що говорить художник? Про обрядові дійства шумерів чи єгиптян? Профільні зображення персонажа (ймовірно самого автора?), який споглядає праворуч-ліворуч, з різних точок експозиції, неначе виконуючи свою партію на цій партитурі життя. Можливо так емоційно й нещадно митець звертається до своїх сучасників-співвітчизників? А «Ritual dancing ІІ» – це багатогранна метафора про Нomo sapiens – просту, смертну людину початку ІІІ тисячоліття: величну й нікчемну водночас, беззахисну й мрійливу, підступну, знесилену, заблудлу?..

Про автора
Кость Борисюк
13 листопада 1949, с. Городище на Волині.
Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. І. Труша (1972).
Мешкає у Луцьку.
Член Національної спілки художників України (2010).
Творчі пошуки зосереджені в царині станкового малярства, скульптури.