“Космогонія українського народу” — так називається цикл ліногравюр видатного українського художника Володимира Гарбуза (народився у 1951 році). Цикл складається з 28 кольорових ліногравюр (на дві дошки), розміром 54 х 43 см (аркуш), 29 х 24 (малюнок). Роботи віддруковані тиражем 30 екземплярів у 1991 році та стали ілюстраціями до книги Георгія Булашева “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях” (1992 — рік першого видання). Книга, яка розповідає про космогонічні українські народні погляди та вірування, вперше видана у Києві у 1909 році російською мовою (“Космогонические украинские народные воззрения и верования”). У ній етнограф Георгій Булашев (народився у 1860 році, рік смерті невідомий) опрацював прозові фольклорні оповідання і написав не стільки про українську міфологію, скільки про бачення нашим народом світу;відтворив його уявлення про походження людей, навколишнього середовища.
Саме Юрій Буряк — на той час редактор видавництва “Довіра”, де й вийшла книга — переклав текст українською мовою і замовив Володимиру Гарбузу ілюстрації.
“Я схильний до давньоукраїнського, — каже Гарбуз. — У 1991 році, коли в Україні оголосили незалежність, багато митців відчули себе вільними і почали себе шукати. Як і в 1920-30-х роках, коли люди повірили у справжню державу. Як наслідок сплеску цього відродження, видавництва почали оприлюднювати раніше заборонені та сховані в архівах тексти, зокрема Георгія Булашева і Якова Головацького. Коли почав робити цикл, я не користувався матеріальною культурою, як це часто роблять інші художники: йдуть до бібліотеки чи музею, роздивляються та копіюють архівні матеріалі, будують на основі них твір чи ілюстрацію. Я просто вчитуюся в текст, уявляю, і образи приходять до мене. Малював тоді на інтуїції, підсвідомості.
Коли вже потім потрапила до рук книга про стародавні археологічні знахідки на території сучасної України, коли подивився на речі бронзові і керамічні, то волосся на голові заворушилося: я намалював те, що робили наші предки більше тисячі років тому. Митець — лише виконавець, і часто не усвідомлює, що творить. Тож літературно не можу розписати, що саме хотів сказати цими роботами. Просто прислухався до голосів неба. Вірю, що прийде час, і ці символи відкриють для дослідників нашої історії багато чого нового. І з відновленого космогонічного світогляду відбудеться Україна”.
Усього над циклом “Космогонія українського народу” Володимир Гарбуз працював п`ять років. До циклу, окрім ліногравюр до книги “Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях”, входить більше сотні живописних полотен та ілюстрації до книги “Виклади давньословянських легенд, або міфологія, укладена Яковом Головацьким” (Київ, Довіра, 1991 рік). Про це — у наступних публікаціях Бібліотеки українського мистецтва.
Альбом еротичних літографій Миколи Глущенка був надрукований у Парижі, у березні 1928 року. Наклад становив 132 примірники, з яких 12 примірників були надруковані на японському папері з нумерацією від 1 до 12, кожен з оригінальним малюнком на додачу; 20 примірників некомерційних, позначених від А до Т; 100 примірників на голландському папері з нумерацією від 13 до 112. Альбом видавництва “Кузен Понс” одразу набув широкого розголосу у мистецьких колах європейських країн.
Глущенко тільки-но у 1925 році переїхав до Парижу, але швидко привернув увагу місцевої богеми, зокрема журналіста, мистецтвознавця Флорана Фельса. Він і написав поетично-загадкову передмову до альбому, а також знайшов видавця.
М. Глущенко, 1920-і
“Кузен Понс” спостерігає протягом декількох років за розвитком Глущенка, його тяжкою працею і пошуками, — написано у видавничому анонсі, — ми перші, хто заговорив про нього з того часу, відколи він опинився в Парижі. Якщо він зумів знайти в пейзажах нову тему і подарувати нам своє бачення цієї теми, то це не означає, що художник відмовився від портретів і малюнків оголених натур. В останніх особливо чітко окреслено ті риси, які надають пейзажам Глущенка особливої принади”.
Микола Глущенко – художник на диво різноманітний, а його біографія – тема не те ще окремої публікації, а цілого дослідження. Йому з однаковим успіхом вдавалися як пейзажі, натюрморти, портрети, так і складний жанр “ню” (у перекладі з французької – “оголена натура”).
Насолоджуватися творами цього жанру найкраще без слів. Але про всяк випадок – кілька цитат Флорана Фельса з передмови до альбому “Douze nus de Gloutchenko”:
“…Я переконаний, що коли ви виношували задум ваших літографій оголених жінок, то саме любов надихнула ваш талант на своє звеличення. В усіх нас закладено певний код цієї прекрасної й небезпечної гри”;
“Що за мова і що за жінки ввижаються ночами нашому автору! А моральні страждання, фальшива зрада, напускне презирство – чи неприступні вони кожному чоловікові з уявою? Хто не терзається плоттю, той не вартий бути коханим. І саме тому, що ви надали певного смислу позам ваших моделей, ви приречені, мій дорогий Глущенко, бути художником-розпусником”;
“Через те, що з-поміж наших молодих художників він є одним з найприємніше обдарованих в усіх жанрах, то без фальшивого стиду добивається він од своїх моделей тих поз, які можна вважати, відповідно до настрою, за запрошення чи самозабуття. Оскільки він працює щедрим пензлем і широкою душею, йому вельми хочеться зробити з нас співучасників у своїх спостереженнях і товаришів у своїх смакуваннях. До чого ж благородна ця душа! У нього відсутні докори сумління, як у його моделей покривала. Він знає, що найбільший художник сучасності (ні, панове, не Сезан, а Ренуар) не розгубився би перед гордо випнутим соском. Оголена натура досягає своєї досконалості тоді, коли з’являється бажання ляснути її по сідниці, – ось аксіома і мета естетичних устремлінь цього художника, котрий уміє прикрасити жінку її власною красою”.
Безсмертний твір української літератури з моменту його появи у 1911-у році ілюструвало безліч художників. Це, зокрема, Михайло Жук, Олена Кульчицька, Іван Філонов, Любомир Прийма та інші. Олена Кульчицька (1877-1967) – одна з найкращих українських графіків; вона кохалася в українському народному мистецтві, була оточена ним (переконатися у чому можна навіть зараз, побувавши у Художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької у Львові). Тож її ілюстрації до “Тіней забутих предків” вийшли надзвичайно деталізованими, витонченими, етнографічно-пізнавальними.
Цікава й історія їх появи. Проілюструвати повість Михайла Коцюбинського художниці запропонував письменник і літературознавець Антін Крушельницький. Книга мала бути надрукована і надійти у продаж до 15-ї роковини з дня смерті Коцюбинського, тобто до 25 квітня 1928-о року. Кошти від реалізації видання планувалося передати на побудову пам’ятника письменнику у Вінниці.
Крім Кульчицької, до ілюстрування “Тіней забутих предків” були запрошені Юліан Буцманюк (працював над початковими літерами) та Іван Крушельницький (син Антіна; мав створити заставки й кінцівки). Оскільки видання планувалося в часи ідеологічного більшовицького тиску, то Вінницька округова комісія для увічнення пам’яті Михайла Коцюбинського не сприйняла праць ані Буцманюка, ані Івана Крушельницького. Можновладцям не сподобалася “надмірна стилізація”.
Сам Антін Крушельницький написав до ювілейного видання “Тіней…” розлогу передмову, яку вирішено було проілюструвати краєвидами Карпат. Малюнки теж мала виконати Кульчицька (яка в той час жила в Перемишлі) – зі світлин. Їх зробив юний фотоаматор Юрко Дорош під керівництвом молодшого сина Крушельницького – Тараса. До речі, не тільки карпатські краєвиди Олена Кульчицька перемальовувала з фотографій. Ілюстрація “Стара улеслива баба…” створена на основі відомої світлини 1926-о року, яку зробив український фотограф Микола Сеньковський. Це портрет 90-річної народної співачки Марії Кречунєк (Чукутихи). Чукутиха до останніх днів найгарніше в усій Верховині одягалася, закручувала кучері та прикрашала зачіску живими квітами. Мала прекрасний голос і феноменальну пам’ять: усі три доби – стільки на Гуцульщині святкують весілля – могла співати пісень, і жодна не повторювалася. Світлина увійшла до збірки Сеньковського “Гуцульські типи” та отримала світове визнання у 1931-у році, здобувши гран-прі на Міжнародній європейській фотовиставці у Парижі.
Команда митців не встигла видати “Тіні забутих предків” до роковин смерті Михайла Коцюбинського, але 17 вересня 1929-о року мало виповнитися 65 років з дня народження письменника.
В останню хвилину перед друком графічний портрет письменника роботи Івана Крушельницького харківські книгодрукарі замінили фотопортретом, обкладинку Олени Кульчицької прибрали, доручивши її виконати Антону Середі.
Пізніше видання було репресоване. У Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України зберігаються два примірники “Тіней забутих предків” 1929-о року видання: в одному з них ножицями вирізано передмову Крушельницького; у другому (зі збірки М. Возняка) прізвище редактора закреслене синім чорнилом. Саме з цього видання і відскановані ілюстрації, які презентує Бібліотека українського мистецтва. Ми вибрали найкращі; всього їх у книзі біля 75.
В ілюстраціях Олена Кульчицька відтворила чарівну природу Гуцульщини: пейзажі грізного пасма Чорногори, краєвиди села Криворівня, а також деталі гуцульського побуту. Так, неймовірно промальований художницею одяг персонажів повісті, меблі та деталі інтер`єру (зокрема, можна побачити піч, викладену кахлями. Присутня в цих майстерних графічних роботах і солідна краплина магії – як і в творі “Тіні забутих предків”.
Аркадій Мільковицький — живописець, графік і педагог. З Федором Тетяничем (1942-2007) вони ровесники. Тетянич, відомий як Фріпулья, — художник, філософ, перший український перформер. Тетянич був дуже екстравагантним і залишається таким після смерті. Спогади Мільковицького про друга краще, ніж будь-яка інформація до цього часу, проливають світло на те, якою людиною був Тетянич.
Фріпулья!
— Ми міцно дружили ще до вступу до Київського державного художнього інституту (нині НАОМА), тобто до 1961 року, — розповідає Аркадій Семенович. Часто він не хотів їхати додому в Княжичі і, якщо моя мама дозволяла, лишався ночувати. Я навіть вигадав таку приказку: “І куди ж це ти, Тетянич, гостриш лижі, глядя на ніч?…” Ставився до нього щиро; не просто шанобливо, а любив як особистість. Незважаючи на тепле ставлення один до одного, ми перестали спілкуватися у 1990-х. І це було цілком природно, бо він цього прагнув, і його цілі з моїми не співпадали. Він нескінченно експериментував над собою, а я був тим, хто стримує.
— Тетянич злегка божевільним був?
Аркадій Мільковицький “Мій друг Фріпулья” 1982
— Не злегка, а доволі схибленим. І це не відбулося раптово, а стало результатом його експериментів над собою. Думаю, читання праць Фрідріха Ніцше році приблизно у 1965-му нього сильно вплинуло. Тетянич довго мовчав; думав, що люди і тварини можуть сприймати один одного невербально…
Ми багато долали разом. Вступали до інституту разом — три роки вступали; готувалися до іспитів, були на практиці, будували плани разом. З братами так не завжди буває. Жили душа в душу. Моя майстерня була не просто для нього відкрита; Федір часто лишався там, аби не витрачати час на дорогу з Києва до Княжичів і назад. І я до нього їздив — влаштовували довгі вилазки на етюди. Писали пейзажі, подорожували пішки.
Незабаром він почав влаштовувати провокації — це було для нього як психологічний бар’єр. Доводив собі, може щось зробити чи ні. І це сильно його зіпсувало; виявлялася у ньому незадоволеність собою, адже стикався з тим, що ставив нездійсненні завдання. Психологічно не міг їх вирішити, хоча і дуже хотілося.
Аркадій Мільковицький і Федір Тетянич на Андріївському узвозі на День Києва (фото Ігоря Гільбо, травень, 1992)
У середині 1970-х, в моїй майстерні на Златоустівській, стався такий епізод. Залишив Федору ключі, приходжу через кілька днів. Вікна-двері відкриті навстіж, увесь мій фонд кращих студентських робіт зник, лише обривки у смітнику знайшов. Феді немає. Сусіди кажуть, що сталося щось страшне, і міліція мого друга забрала. Начебто він п’яний був, а він же узагалі не пив! Пішов у міліцію з’ясовувати, а там кажуть, що його психлікарня забрала.
— Тетянич приймав наркотики?
— Він не приймав наркотики. Подібні епізоди стали результатом не зовнішнього, а внутрішнього. Він завжди прагнув зробити те, що інший не може, і оцінював це з точки зору моральності…
Я вирушив у на Куренівку у “жовтий дім”. Побачення там заборонені. Домовився з головним лікарем, що Федю виведуть у певний час у закрите приміщення, і там зможемо поговорити. Поговорили не дуже добре, тому що я був його стримуючим елементом; це було моїм жахливим обов’язком. А він — наче дитина, якій аби вирватися… Цікаво, але згадувати важко. Історія дійсно складна.
Фрупілья на Андріївському узвозі на День Києва (фото Ігоря Гільбо, травень 1992)
Розмовляв з лікарями; вони казали, що це не патологічна хвороба, а просто нервовий зрив. Лікарі спочатку думали, що Федя п’яний або накурений, але він допінг не любив. І шизофренії у нього не було. Загалом все нормально з ним, але цей флер божевілля Тетянич став потім використовувати.
Він говорив епатажні речі, його побоювалися, він став “нерукоподаваемым”. Його це ще більше зачепило. Він прагнув до партії, бо брат, вчений Іван Тетянич, який був членом ЦК комсомолу, запевняв його, що потрібно вступати в партію.
Коли у Феді усі ці епатажні витівки трансформувалися у творчість, виходило класно.
Можу розповісти, до якого бар’єру він міг дійти і переступити. На виставці в колишньому музеї Леніна (тепер Український дім) році у 2005-у Тетянич спорудив епатажний костюм і представив інсталяцію, ідея якої з’явилася у нього ще десять років тому. Мовляв, він єдиний виставить подібний витвір мистецтва. Ось він і виставив! Своє власне лайно!
Після того, як я пішов на виставку — а мене ж знали як його друга — і мене стали лаяти наглядачки за те, що “ця фріпулья” смердить на весь музей.
Розмов зі мною на цю тему уникав повністю. Учні мої боялися Тетянича; від нього можна було чекати чого завгодно.
На День Києва Федя вічно тинявся Андріївським узвозом зі своїми перформансами. У 1992-у році я вийшов його підстрахувати від непередбачуваного натовпу, а Федір натовп, навпаки, заводив. Тоді, щоб його заспокоїти, я витягнув кулеметну стрічку і повісив на друга. Мовляв, “будемо відстрілюватися”… Ігор Гільбо сфотографував, ніби я Тетянича заарештовую…
Це ще була гра, а потім перестало бути грою. Федя зациклився на партії, хотів розправитися з ворогами у цій партії та ієрархічно стати вище за них. Не вдалося, бо партія розпалася. Розпався СРСР, дивлюся — а у Феді вже бандерівський хрест на чорній сорочці. Питаю: ти вже не комуніст? А він: я і не був ніколи комуністом! Я: але всіх же запевняв, і усі так думали.
Потім багато разів з ним зустрічалися тихо, без політичних дебатів. Про те, що одружився, довго не казав мені. Якось зустрів його в метро з хлопчиком — з сином. Представив мене як друга.
Було ще кілька зворушливах ностальгійних зустрічей зі сльозами на очах, а потім мені повідомили, що його вже немає. Пережито багато доброго, з ним пов’язаного…
Федір Тетянич — студент, поч. 1960-х
Божевільним він прикидався, це було сумішшю дитячих образ і бажання вижити у складному середовищі. Одне з його основних правил: він не хотів йти прокладеним шляхом. Скрізь шукав свій. Але знаходив шлях, як мені здається, найогидніший. Звичайно, можу сприймати його тільки суб’єктивно. До нашого розладу це був прекрасний, добрий чоловік. Вихований твердим суворим батьком. Установки були правильними, але щось замкнуло.
— У побуті він був недбалим?
— Він імітував недбалість. Квартиру отримав у Києві, можете уявити? Подія з області фантастики. Квартиру Федя отримав у будинку художників на вулиці Курганській, ще коли не був одруженим. Боротьба за жилплощу там йшла не на життя, а на смерть. Отримав завдяки брату, який мав репутацію.
— Ви працювали разом із Тетяничем?
— У деякі моменти, особливо коли була робота в монументальному цеху, він наймав мене. Сам не встигав робити, не вистачало рук. Робили разом трамвайну зупинку “Гната Юри”, зокрема карбування. У Тетянича кілька разів не приймали портрет самого Гната Юри. Я сидів у Княжичах і робив портрет, поки не прийняли. Не вважав, що роблю послугу; подібна допомога була нормою.
Пам’ятаю ще, писали в Нижній Лаврі етюди, відчуваючи мить блаженного щастя… Писали-писали, я залишився незадоволений своїм етюдом, він — своїм, але про всяк випадок попросив мій етюд. Мовляв, залишиться пам’ять про цей день… У мене робота не була кращою, просто йому послідовності не вистачало. Живописець він непоганий. Відчував, як треба, але зовсім перестав розвиватися у сфері живопису. Для нього мистецтво мало бути актом. І для нього це було головним наркотиком.
Ще у 1960-х, під час навчання в інституті, я одягався як стиляга. Нічого особливого, але тоді на мене усі витріщалися. Федя перейшов на інший бік вулиці, щоб не подумали, що він зі мною. А вже наприкінці 1980-х він прийшов якось в гості у жіночій гіпюровій блузці, повністю прозорій. Усі тикали пальцем, і він це переживав; долав натиск оточуючих і намагався увійти у свій новий образ. У Тетянича була необхідність епатажу.
Тим більше, тоді публіку легко було епатувати. Аналогів його нарядам немає, вони ні з чим не стикувалися. Ще ж треба було постукувати чимось, видавати звуки. Народ не розумів, що відбувається, а його це тішило. Колоритна особистість! Тому, що про нього можуть писати, я ні на йоту не вірю. Це все не в той бік; важко оцінювати таку людину з часовим проміжком навіть у двадцять років.
Народився в с. Княжичі, Броварський район, Київська область.
1959 – 1960 – навчався у Київському училищі прикладного мистецтва (на території Києво-Печерської Лаври), Київ, Україна (нині Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М.Бойчука).
1960 – залишає навчання та їде до м. Бровари, де рік працює у районному будинку культури художником.
1961 – 1966 – навчався у Київському державному художньому інституту, на факультеті живопису (пізніше художньо-педагогічному). Викладачі з фаху: В. Чеканюк, С. Подерв’янський.
1966 – робота художником-монументалістом в Архітектурному ОКБ-2 інституті УкрГіпроМіськГаз.
1967 – робота в монументальному цехові Київського художнього творчо-виробничого комбінату на посаді художника-автора.
1973 – член Спілки художників української РСР.
1989 – учасник у спектаклі “О-О-И” Богдана Жолдака, присвяченому чорнобильський трагедії.
1993 – очолив “Академію диваків”. Академія протестувала проти сірості в житті й мистецтві, проти песимізму, байдужості і грубощів.
Фотограф Юрко Дячишин народився, живе та творить у Львові. Митець займається персональними документальними та артпроєктами, співпрацює з міжнародними ЗМІ, бере участь у фестивалях в Україні та закордоном. Та на відкритті виставки автор зізнався, що мріяв приїхати в Луцьк та показати свої роботи в Музеї сучасного українського мистецтва.
Виставка створила неканонічний образ західноукраїнської природи. На знімках немає так званих «солодких» пейзажів, шаблонних ракурсів. Не світлинах немає світанків, туманів чи заходу сонця. Це максимально живі, мінімалістичні кадри, які захоплюють. Це пейзажі, які пахнуть природою.
«До проєкту Terra Galicia я ніколи не займався пейзажною фотографією. Я зневажав, ігнорував пейзажі. Але потім щось зі мною таке сталося, що я подивився на світ по-іншому. Це для мене був величезний ефект новизни», – розповів Юрко Дячишин.
Виставковий проєкт про Галичину не прив’язаний до архітектурних пам’яток чи облич. Саме тому автор називає її іншою планетою. За його словами її можна знайти будь-де: на Волині, у Тоскані чи деінде. Космічні ландшафти на світлинах дозволяють мандрувати і фантазувати.
Terra Galicia – як справжня Terra Incognita, у якій кожен бачить свій сенс.
Митець знімав незвідану Галичину, обирав маршрут і локації з допомогою Google Maps. Потім приблизно визначався із крапкою на мапі і далі йшов поле за полем, шукаючи необхідне місце.
Фотограф зізнався, що бувало і захоплення, і розчарування. Однак, саме так йому вдалося об’їздити всю Галичину. За його словами, деякі «білі крапки на мапі» ще залишилися, проте і робота продовжується.
Так, за три роки роботи, 20 тисяч кілометрів та 100 поїздок автор створив свій проєкт.
У стінах Музею Корсаків фотографії захопливо розглядали, фотографувалися біля них та розмовляли з митцем, який радо роздавав автографи.
[envira-gallery id=’7287′]
Побачити виставку фотографій Terra Galicia у Музеї Корсаків можна протягом місяця.
Еммануїл Петрович Мисько (21 травня 1929, Устрики-Долішні, нині Польща — 12 березня 2000, Львів) — український скульптор.
Народний художник УРСР (1978). Дійсний член Академії
мистецтв України (від 1996). Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1972).
Увесь життєвий і творчий шлях Миська пов’язаний зі Львовом.
Тут він здобув художню освіту — 1956 закінчив Львівський інститут прикладного
та декоративного мистецтва (педагог І. Севера). Як скульптор Мисько — майстер
портретного жанру української пластики другої половини XX століття, автор
галереї портретів відомих учених, художників, письменників, громадських діячів.
Довголітній голова Львівської Спілки художників, він
наприкінці 1980—х очолював Фонд культури. Мисько — академік-засновник Академії
мистецтв України. Член комітетів республіканських виставок 1976 і 1980 років.
Понад десятиліття очолював Львівський інститут прикладного і
декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв).
Помер у Львові 12 березня 2000 року. Похований на
Личаківському цвинтарі.
