Категорія: Сельська Марія (Марґіт Райх)

Марґіт Сельська або ж Марія Сельська (Марґіт Райх, 26 травня 1900, Коломия — 3 лютого 1980, Львів) — українська малярка єврейського походження, родом з Коломиї (Галичина), була одружена з Романом Сельським.

Народилась в єврейській родині інженера Ісаака і Лаури Райх ( уродженої Шарф).

В 1918-ому, будучи ще гімназисткою почала відвідувати Вільну академію мистецтв. Після закінчення Коломийської гімназії, початкову художню освіту отримала в приватній «Вільній академії», заснованій архітектором Л. Підгородецьким у Львові ( на той час вся родина Райх вже мешкала у Львові)

У 1919 р. разом із батьком відвідує Париж. У 1920-му знайомиться з Романом Сельським.

В 1920-1921 навчалась у Львівській художньо-промисловій школі (нині коледж декоративно-прикладного мистецтва імені Івана Труша).

В 1923-1924 навчається у Краківській академії мистецтв в класі Войцеха Вейса, в 1924-1925 у ВІденській академії, а в 1925-1927 продовжує вдосконалювати свою майстерність в «Académie Moderne» в Парижі (майстерня професора Фернана Леже) і у Амеде Озанфана. Копіює Мілле у Луврі, відвідує виставки модерністів, захоплюється кінематографом Ейзенштейна та сучасною фотографією. В майстерні Фернана Леже, того часу ґуртуються корифеї світового модернізму — Амеде Озанфан, Ле Корбюзьє, Піт Мондріан, Соня Делоне, Олександра Екстер.

Дебютом Райх стала виставка робіт в паризькому «Салоні незалежних» в 1926 році. У цей період вона творила під впливом Ренуара і створювала картини в стилі поміж імпресіонізмом, кубізмом і конструктивізмом. Наступного року дебютує з персональною виставкою у Львові, після чого вирушає у подорож на Корсику, а згодом до Ніцци.

У 1931 році Маргіт поєдналась цивільним шлюбом з художником Романом Сельським і стала Маргаритою Райх-Сельською. У 1930-х роках працювала як незалежна художниця, була однією із засновниць і членкинею молодіжного об’єднання художників «Artes» і львівського професійного союзу художників-пластиків (1933-1939), входила в Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ).

З 1940 року – член Спілки радянських художників України (СРХУ).

У роки Другої світової війни з 1942 року – ув’язнена Янівського концтабору. Друзі допомогли їй таємно покинути табір, чим врятували життя. Ховаючись від арешту, через Краків і Тарнів виїздить до Варшави і 1943 року повертається до Львова, де до кінця війни жила під чужим ім’ям і з фіктивними документами.

Маргарита Райх-Сельська стала представницею напрямку, яке отримало назву «український колоризм», і створювала портрети, натюрморти і пейзажі. Активна учасниця багатьох мистецьких виставок. У 1978 році проводить першу персональну виставку у Львівській картинній галереї.

Померла 2 лютого 1980 року у Львові. Похована поруч з чоловіком, Романом Сельским на Личаківському цвинтарі.

Ми з Оксаною (дружина автора, примітка редактора) час від часу відвідуємо їх могили на Личаківському цвинтарі. І згадуємо, яка це була незвичайна, мальовнича пара. Височезний, чи не двометровий, Роман Сельський, що його, за аналогією з ґенералом де Ґоллем, називали «мон Женераль». Довгаста голова та виразне, різьблене обличчя, про які Анталь Шерб писав: «Такі голови, лише у лаврових вінках, оздоблюють палітурки старих книг».  Маленька кругленька Марґіта. Вони обоє народилися 1903 року, лише Роман – в Сокалі, а Марґіта – в Коломиї. Марґіта вчилася в Приватній Вільній Академії архітектури Л. Підгорецького, де вперше познайомилася з Романом та Краківській Академії красних мистецтв (1923-1925), в Віденській мистецькій Академії, а потім – в Модерній Академії Фернана Лєже в Парижі. Мешкали на Монмартрі. Марґіта тоді багато малювала і не мала часу на господарство. А мамуня посилала їй кольорові фланелеві стирочки для кухні. Але Марґіта вперто використовувала їх для витирання пензлів. Була членом «Artes» та АНУМу.

Роман Сельський вчився в Львівській промисловій школі та в майстерні Олекси Новаківського. Далі поїхав до Кракова, де працював в Академії красних мистецтв Казимира Сухульського.  Власне в майстерні Казимира Сухульського,  майбутній маестро Роман Сельський виконав проект килима, що його відібрано для всесвітньої виставки декоративного мистецтва в Парижі. То ж, звичайно,  його подальший шлях веде до Парижа. І там, у Фернана Лєже, Роман знову зустрічається з Марґітою.

В 1939 році Сельські купили легкове авто, проте недовго ним натішилися. Коли почалася польсько – німецька війна, авто реквізовано. За німців Марґіту ув’язнено в янівському концтаборі, з якого вона чудом врятувалася за допомогою друзів. За рік до смерті намалювала свій автопортрет.

Від 1947 року Роман Сельський очолював кафедру живопису Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва, де пропрацював 27 років. Ще й нині львівські художники вважають за честь називатися учнями професора Сельського.

Коли ми познайомилися, про Францію залишилися лише  спогади. Щоби не забувати мову, час від часу збиралися з Романом Турином і Жінет Максимович та ще  іншими, хто трошки «понюхав» французької мови, щоби повправлятися  в конверсації.

Ми досить часто бували в цьому гостинному домі на вулиці академіка Павлова, де меблі були мальовані матовою сіро-зеленою олійною фарбою, а на стіні цокав великий годинник. Дуже рідко тут відбувалися застілля, хіба що на уродини чи ім’янини. А так – кожен сідав, де йому сподобалося, отримував свою склянку чаю і якусь канапку. Марґіта часто збивалася на польську мову, що, зрештою, нікому не шкодило. Припрошувала: «A może jeszcze herbatki?» Довготелесий «Женераль» напівлежав на канапі поблизу нагрітої печі. І точилися розмови. Ми більше слухали. Пан Роман черпав інформацію з «вражих голосів», з доступної у нас польської преси (це було наше віконце в «залізній завісі»). А  ще інколи приїздили якісь старі знайомі з Польщі, привозили мистецькі журнали, альбоми, проспекти виставок. Всіх, хто бував в цьому домі, об’єднувала неприязнь до існуючого ладу і неприйняття совкової дійсності. Пані Марґіта вміла дуже влучно характеризувати державних та політичних діячів, Брежнєва, наприклад, називала «ten kabotyn z brwiami» (каботин – провінційний актор). Пан Роман, який вільно володів декількома європейськими мовами, так ніколи й не навчився розмовляти по- російськи ( а, може, не хотів навчитися). Жартували, що він знає лише три російські слова: «мравиться» (нравится), «кориченний» (коричневый) і «папафайка» (фуфайка).

В цьому товаристві таки вміли бавитися. При нагоді більших святкувань: ім’янин, уродин, Різдва чи Великодня влаштовувалися товариські ігри з фантами, розігрувалися сценки. Вітольд Монастирський демонстрував, як старий кавалєр пришиває ґудзик, плутаючись в довжелезній нитці. Одним з коронних номерів була сценка з життя: Роман Турин замовляє у старого кравця – єврея пана Праґера парадний костюм, потім ходить на примірки – «проби». Роман Сельський грав роль кравця. Діалог провадився по-польськи, з тим, що «Женераль» вмів чудово наслідувати польську мову містечкових євреїв. Це зовсім не ображало пані Марґіту Сельську, етнічну єврейку, яка реготалася разом з нами.

Отже, розмова між кравцем і «паном Торуньом», як той кравець називав Турина, розпочинався з роздумів про погоду і про бідну пані Сальцю Праґерову: «Ona się nie dośpi, ona się nie doji, i żelazko jej bije do głowy…” Тобто характерне для єврейського варіанту польської мови недоречне додавання «się» («ся») і хибна заміна закінчень спричинювалися, що, замість «не доспить і не доїсть та ще випари від праски викликають у неї біль голови»», виходило «не доспиться і не доїться і праска її б’є по голові». Далі вибирали матеріал і фасон: «Czy to ma bić angielski szik, czy może francuzka lekceważąca niefrasobliwość?» ( «чи то має бути англійський шик, чи, може, французька легковажна безтурботність?»)

Далі йшли проби, тобто, по-сучасному, примірки. «Nie, ty tylko zobacz, Salciu! Ta marynarka spada, jak Niagara!» («Поглянь, Сальцю, цей піджак спадає, як Ніагара!»).  «Pan Toruń», бо так його величав кравець, несміливо висловлював незадоволення, що перед маринарки, на грудях, однак, дещо нефоремний. На це пан Праґер відповідав, що «jak się naciśnie na ten guzik, to pierś natychmiast wystrzeli!» («як натиснете на цей ґудзик, груди відразу вистрілять»). Кульмінаційним моментом був вигук пана Праґера, адресований пані Сальці, коли клієнт одягнув штани:  «Popatrz, Salciu! Te spodnie są pełne życia!» («Поглянь, Сальцю! Ці штани сповнені життя!»). Цю мініатюру, відіграну так майстерно, що всі трималися за животи від реготу, так і називали «Штани, сповнені життя»).

Згадується присілок Дземброні – Степанське і баба Калина, що знала безліч коломийок, інколи й «сороміцьких», та вчила нас «гуляти коломийку», а до зупи чи борщу додавала вийняту з чайної склянки цитрину, бо чого ж  би то добру марнуватися.

А ще згадуємо дводенне перебування в Космачі, опівнічний похід до хати, в якій колись мешкала відьма. І спільний нічліг в одній кімнаті: хто дóлі на соломі, хто – на ліжку з розтягненими пружинами, а хто на печі. Олесеві Середі відступили бамбетель (лаву-ліжко), вкритий тоненьким матрацом. Коли Олесь вийшов «до вітру», «Женераль» підклав йому під матрац дрова, гострими кантами догори, що спричинило тривале влягання і вмощування на «йоґівському ложі» і регіт всіх присутніх.

Хоча, як ми вже згадували,«вуйцьо Турин» був у тридцятих роках кінооператором, проте, через розсіяність, не міг справитися з модерною, як на той час, кінокамерою «Нева». У відповідальний момент він забував то зняти накривку об’єктива, то встановити діафрагму, то накрутити пружину. Чим більше консультантів залучалося до регулювання камери, тим гірше було для неї. Ми так і не побачили ні одного фільму, знятого «вуйцьом» в Карпатах.

Щонеділі панство Сельські відправлялися у якусь мандрівку околицями Львова, брали зі собою всіх бажаючих, включно з молоддю. Одної суботи, на прийнятті у Аріядни Труш, ми домовилися наступного дня піти Лисиницьким лісом на Чортову Скелю, а потім – до Винник. Вранці небо затягнуло і почався дрібний дощ. Усе ж таки, я, на всякий випадок, прийшов на кінцеву зупинку «двійки». Колоритна пара таки прийшла – пан Роман у спортових черевиках, Марґіта на високих «обцасах», але зі спортовою торбою. Прийшли і діти пані Віри. Всі інші налякалися дощу. Пан Роман не сумнівався в тому, що йти таки треба. І ми пішли. З Винниківської пошти ми, мокрі, але веселі, надіслали всім «дезертирам» телеграми з «вітаннями зі сонячних Винник». Бували ми разом і в горах, зокрема в Розлучі. А в зимовий час відпочивалди разом у віллі пані Площанської в Косові. «Женераль» дуже собі вподобав нашого сина Олеся і називав його не інакше, як «Принцом». Можливо, мав на увазі «Маленького Принца» Антуана де Сент-Екзюпері. Пан Роман був добрим лещетарем, їздив обережно, але вміло і технічно, був чудовим провідником сніжними Карпатами. Колись на День Ангела  я написав панові Романові віршовані вітання-побажання в стилі коломийки, де назвав його «зацним паном Романом, ватажком Карпатських лещетарів (пан Роман таки належав перед війною до Карпатського Лещетарського Клубу), лицарем Карпатських гір і полонин та Великим Чарівником пензля і фарб».

Я запам’ятав лише декілька  з тих коломийок – побажань, а копії цього, з дозволу сказати, «архитвору не залишив:

На високій полонині

Заграла трембіта,

Най живе нам наш ватажко

Та многая літа!

Най тримая пензель моцно,

Най фарби чарують,

Най в коморі його нарти

За ним не банують.

Най малює малюванки,

Ружні візерунки,

Най вживає пива, меди,

Розмаїті трунки.

Най до нього много років

Ходять люди в гості,

Най ся його не чіпають

Гарячка ні млості.

Най го вічно святий Роман

Сокотить, нівроку,

Щоби біда не підкралась

Ні ззаду, ні збоку…

Зараз з ностальгією оглядаємо зняті з ним аматорські фільми, особливо – кадри, де довжелезний «Женераль» їде з маленьким «Принцем» на саночках. Оглядаємо листівки намальовані Романом Сельським в єдиному примірнику, які ми отримували на різні свята. Нашу вітальню прикрашає великий карпатський пейзаж Романа Сельського, а ще – натюрморт і портрет Корпанюка пензля пані Марґіти… Інколи, мандруючи Прикарпаттям і спостерігаючи якесь фантастичне нагромадження будяків, викорчованих пнів, каміння, думаємо: «Це б таки конче намалював Роман Сельський»…

Пані Марґіта померла 3 лютого 1980 року. А навесні відбулася її посмертна виставка. Я саме приїхав з курсів підвищення кваліфікації, що відбувалися в Ленінграді. Звичайно ж, увесь вільний час проводив в Ермітажі, переважно – в залах імпресіоністів – вчителів Маргіти та Романа Сельських. Як на злість, в день відкриття виставки мене викликали до Луцька на консультацію. Щоби потрапити на відкриття, я таки наполіг на тому, щоби санітарна авіація відправила мене до Львова літаком. Тож мене підсадили до вантажного «Ан-2», як єдиного пасажира. Я примостився на пакунках з газетами та іншими друками, витягнув одну з газет і на її полях написав вірш «Пам’яті Марґіти Сельської». На відкриття я таки встиг. Під час промов мистецтвознавців я інкоґніто переписав з чорновика цього вірша і залишив його без підпису. А потім – забув про нього. Аж одного разу Ярослав Коваль показав мені картку, переписану його письмом і сказав: «Прочитайте, хтось із львівських поетів написав про Марґіту в книзі відгуків». І я впізнав те, що писав в літаку на загубленій газеті. Мій текст таки знайшов мене. Ось він. Не судіть строго, бо ж я, насправді, зовсім  не поет. Хоча, по секрету,  висока оцінка таки дещо полоскотала моє самолюбство.

Марґіті Сельській

Де взяти кольорів стобарвних і живих

Для трав і квітів весняних…

Олександр Олесь

На полонинах – скошена трава,

В Карпатах літо…і в Парижі  літо.

Який пленер! Шумує голова,

А Вас нема, немає Вас, Марґіто…

На полотні – нескінчений мазок,

І запах фарби  носиться в повітрі,

Втомився пензель. Голос ваш замовк

І потемніли плями на палітрі.

Недавно я на Невських берегах,

Вклонився вашим вчителям з-над Сени:

Я бачив Вас в Ван Ґоґових мазках,

Я вас вгадав у контурах Ґоґена.

Я бачив Вас у строгості Лєже

І в ніжності портретів Ренуара

І парижанка з образу Марке

Щось нишком про Марґіту прошептала.

Ви вчились в них, та щедрий дар таланту

На нашому Ви склали вівтарі.

Ви малювали не французьких франтів,

А майстра у крисані й киптарі.

Душевна щедрість, добра  мудрість літ

З’єднались у симфонію єдину,

Під вашим пензлем наш чарівний світ

Кристалізуючись, лягає на площину.

Гуцульська хата, тінь карпатських  скель,

Дзвіночки круторогої  маржини,

Гуцулка, ґраціозно, мов ґазель,

Задумана, схилилась на ворини.

Вечірна синь, зубата тінь ялин,

Палюче сонце і рибальські сіті,

Безсмертники, засушений полин,

На винограднику – селянки працьовиті.

Ви чуєте!? За Вами тужить Львів,

Так хочеться почути ваше слово…

І Ви прийшли – у сяйві кольорів.

Ви мовите до нас – квітчасто, кольорово.

Та ні, не так…Це я до Вас прийшов,

Ви вийдете, щоб гостя привітати.

А потім – потім скажете Ви знов:

«A może Pan napije się herbaty?»

Парує чай і тепло гріє піч,

В мальованому кріслі так затишно…

Крізь вікна входить чорна кицька – ніч,

Старий годинник цокає неспішно.

«Колись» і «зараз» у одне сплелись,

Минуле і теперішнє – єдине,

Я перед Вами низько, як колись,

Схиляю сиву голову, Майстрине!.

Роман Сельський одружився ще раз. Але тоді цей дім втратив для нас свій неповторний чар. Бо не було вже пані Марґіти.

Марґіт (а не Маргаріта – як часто звертались до неї) Райх, (за радянських часів «Марґіт Іванівна», хоч батько був Ісаак, ізраїльського віросповідання) народилася 23.VІ.1900 р. у м. Коломия (К. ЗВІРИНСЬКИЙ: ці дані взяті з оригінальної метрики, виданої ізраелітським метрикальним урядом в Коломиї 10 листопада 1932 р. (Витяг з книги народжених округу метри. Коломия 1900 р. том ХХV, ст. 190, порядк. номер 378).

Батько – інженер з будівництва мостів і доріг, мати без професії. Коли сім’я переїхала до Львова невідомо, але вже у Львівській гімназії вона з радістю рисує, пробує малювати олією.

Літом 1918 р. М. Сельська поступає у Вільну Академію, організовану в 1912-13 рр. ідеалістом інженером [Л.] Подгорецьким. В той же час там вчиться її майбутній чоловік Роман Сельський. Навчання проводили [Т.] Rozwadowski, [T.] Piotr, [S.] Batowski, а також [Ф.] Вигживальський. Проводився систематично вечірній рисунок, живопис, пластична анатомія, перспектива, історія мистецтв. В цей же час там вчаться пізніші друзі Сельських – Генріх Стренг, Людвік Тирович, Олександр Рімер, [О.] Ган, [Є.] Яніш, [К.] Адвентовіч Дружня атмосфера, сприяла встановленню приятельських відносин між слухачами, які з часом переросли в багатолітню приязнь.

Студія не приносила доходів, їй грозило банкрутство і тому слухачі мусіли часто за власні кошти оплачувати натуру.

Там вперше зустрілися зі собою Марґіт і Роман, але ця зустріч не стала початком їхньої приязні. Вдруге зустрілися на прийнятті у товаришки Климковської в 1925 р., теж безрезультатно. Вирішальною була третя зустріч у Луврі в 1927 р.

В 1920 р. Марґіт закінчує гімназію, їде в Краків і зимою 1921 р. її зачисляють зразу на ІІ семестр загального курсу, а осінню вона вступає в майстерню проф. Яроцького. Проте, атмосфера академізму не відповідає молодій художниці і вона в 1922 р. переїжджає до Відня.

Відень з великою кількістю музеїв спонукає молоду малярку зайнятися копіюванням творів видатних майстрів минулого. Вона багато копіює, вивчає прийоми живопису старих майстрів, ніби підготовляючись до самостійних пошуків. У Відні зустрілася з творчістю сучасних мистців, які зробили на неї велике враження. Вона стала усвідомлювати, що пошук нових засобів виразу є неминучий, але він вимагає відповідної атмосфери і знань. На рік повертає вона до рідного Львова і там вперше виставляє в 1924 р. свої праці. Знайомство з Львівською і Краківською академіями, побут у Відні, знайомство з творчістю сучасників, привело Марґіту до Парижа в 1925 р. Це не перша її поїздка. Ще два роки тому 1923 р. вона вперше відвідала Париж, але поїздка ця була короткочасною і мала, радше екскурсійний характер.

Побут в Парижі на протязі майже трьох років з 1925-1929 рр. був переломним в її творчій діяльності. Вона поступає в «Akademia Moderne» – Ф. Леже та А. Озенфанта. Академія, яка відкрилась рік раніше (1924р.)

Школа Леже ввжалася найбільш сучасною і прогресивною серед мистецьких шкіл Парижа, і не дивно, що Марґіт вибрала саме її для продовження навчання. Разом з нею вчилися там її львівські приятелі Г. Штренг, та О. Ган. там познайомилася вона з малярами В. Вольським, С. Грабовським і його жінкою Вандою Ходасевич. Але пізніше вийшла заміж за Леже, як Надя Леже.

І хоча вплив Леже на Марґіт був великим, вона змогла знайти свою дорогу. Захоплював її Анрі Руссо, Т. Маковський, примітиви, вивіски і т. п.

Побіч Леже в Парижі жили такі художники як Пікассо, Брак, Дерен, Дюфа, Міро, Матісс, Шагал, Творчість яких показувала весь спектр мистецьких напрямків Парижа.

Всесвітня виставка декоративного мистецтва в Парижі в 1925 р., була великим мистецьким пережиттям для багатьох мистців. В цей час в Парижі було ряд художників з оточення [М.] Сельської: Р. Турин, Р. Сельський, [О.] Ган, [Г]. Штренг, [М.] Висоцький, [Т.] Войцехівський, Рілеляр, А. Нахт-Самборський, [Я.] Цибіс, Волішевський, Ходасевич-Грабовська, Глущенко, який кожний по-своєму зареагував на цю виставку. Був це час захоплення СРСР і його досягнень, тих назовні, тих які мали пропагандивний характер.

В 1926 р. Сельська експонує в Салоні «Незалежних» «Натюрморт з глечиком і гіпсовим бюстом», який був репродукований в одному з французьких журналів.

Так склалося, що рання творчість художниці збереглася в дуже обмеженій кількості, або не дійшла до нас. Вихідною точкою в них є безперечно вплив Леже й Озенфанта, проте вона бачить оточуючий світ своїми очима.

Весною 1929 р. Сельські – (поки неодружені) повертають до Львова, 18.VІ.1931 р. беруть шлюб в Катовіцах, w wzendzie stanu cywilnego (РАГС у м. Катовіце), а наступного дня, 19.VІ.1931 р. шлюб церковний в Перемишльській Єпархії, повіт Рава-Руська Деканат Учнівський, парафія с. Салаші, церква св. Марії, метрична книга том №ІV, ст. 58, підпис Іван Сероцінський гр.-кат. парохії, кругла гербова печатка.

Взагалі цей шлюб є суцільною таємницею. Свідоцтво про шлюб складено латинською мовою.

Наречений: Сельський Роман Степан Фелікс – гр. католицького віросповідання 1903 р. н. Батьки Сельський Юліан та Абрисовська Юлія греко-католицького віросповідання.

Наречена: БАРТ (не РАЙХ) МАРІЯ МАРГАРІТА, ДОЧКА БАРТА ІВАНА та КУШТАЛЬ АННИ, народжена в Коломиї греко-католицького віросповідання нар. 23.VІ.1903.

Тоді, коли насправді батьки РАЙХ ІСААК та РАЙХ ЛАУРА, а також РАЙХ МАРҐІТА – ІЗРАЇЛЬСЬКОГО ВІРОСПОВІДАННЯ нар. 1900р. Розв’язати цю таємницю можуть лише наші здогади. Отже, 19 червня Роман і Марґіт стали подружжям.

Створене в середині 1929 р. мистецьке об’єднання «Артес», відіграло значну роль в розвитку польського і західноукраїнського мистецького життя міжвоєнного 20-тиліття. Сельські, як і ряд їх приятелів брали в житті  товариства якнайактивнішу участь. Найбільш характерними картинами Сельської цього часу є: «Влюблені», «Карусель»(1932 р.), «Дівчина з рожою».

В 1933-34р. Сельська цікавиться фотомонтажами типу аплікацій (колажів), досягаючи значних успіхів в цьому виді мистецтва. Це «Композиція з актом», «Парусник», «Композиція з рукою», «Ева».

В 30 рр. вона дружить з художникам. С Тессейром,  Тировичем і його жінкою Марилею, [Я.] Цибісом, Турином, Германовською, М. Внуком, Кшижановським і А. Кшивоблоцький др.

В 1930-33-36 рр. їде з Романом на о. Гель, а в 1938 р. до Кременця, в Карпати, на байдарки…

В 1937р. товариство їде ще раз до Парижа на тримісячний побут, на всесвітню виставку. Виставка Боннара і «Герніка» Пікассо. Під впливом Бонарра, Панькевича, колористів, наступні роки в творчості Сельських під впливом капістів.

Після розпаду «Артесу», Сельська зацікавлюється портретом. Починаючи з 1930 р. до 1943р. вона створила ряд портретів різних за характером: колористичні, ліричні, інтимні, репрезентативні, а всі характерні своєю простотою і характером портретованого, одним з них – «Р. Турин».

Вхід совєтської армії в Галичину був переломним моментом в творчості майже всіх без винятку львівських художників – в тому числі Сельських.

Літом 1940 р. М. Сельська стає членом СРХУ (Спілка радянських художників України) разом з Роман Сельським, і як решта львівських художників, попадає на прокрустове ложе соцреалізму. Поїздки в Київ, Москву, Ленінград (тепер Санкт-Петербург), організовані Спілкою, відкривають очі навіть давнім симпатикам радянського мистецтва страшну совєтську мистецьку дійсність. Виставки львівських художників у Львові, Харкові, Москві і початково толерантне відношення до них має заспокоїти побоювання «возз’єднаних» братів в нав’язанні соцреалістичних рамок.

Проте 22 червня 1941 р. внесло свої корективи в життя не лише поодиноких людей, але і цілих народів. Спілка розслоїлася: для основної частини мистців прихід німців не вносив особливих життєвих ускладнень, але для меншості, яка через свої соціалістичні симпатії, расове походження, означало боротьбу за життя. В 1942 р. році гинуть з рук німців батько і брат Марґіти, а її саму арештують, і якби не допомога друзів і української поліції, їй вдається втекти з концтабору.

Цікавим є факт арешту М. Сельської. Вона, як відомо була жидівкою-вихресткою. Німці її арештували… Марґіта 4 дні пробула в концтаборі. На четвертий день прийшов до неї один з наших товаришів, приніс одяг і сказав, щоб сьогодні ввечері вона приготувалася втікати. Поліцай (українець), з яким вони домовилися, виведе її на подвір’я і відвернеться, тоді вона повинна чимскоріше бігти до виходу. Там її вже чекатимуть, сторожа буде стріляти, але її теж підкуплено, так що все буде гаразд. Сельська відповіла: «Я не зможу цього зробити». Ввечері вона все-таки передягнулася і вийшла з тим поліцаєм на двір. Той відвернувся, а вона стоїть, як вкопана і відчуває, що не може від страху зрушити з місця. Отак собі постояли. Потім охоронець повернувся і питає: «Чому Пані не втікає? Втікайте швидше, бо все пропаде» і підштовхує її до виходу. Марґіта повільно пішла, хоч ноги були, як олов’яні, і зовсім не слухались. «Швидше, швидше, – просить охоронець. Вже біля брами друзі вхопили її за руки і відтягнули надвір. Тоді всі почули вистріли і крики сторожі. Сельську привезли до Варшави в там вона перебула воєнне лихоліття. Потім до неї переїхав чоловік. Вони мешкали в маленькому Васильянському монастирі. Там малювали. Монахи надійно їх переховували. Цю розповідь я чув від Марґіти особисто. Отак воно з малярами буває. Дивовижно непрактичний народ, в житті зовсім безпорадний.

Аж до кінця війни, вона переховується у Варшаві, Торуні, Львові. В 1943 р. вона малює кілька портретів та натюрмортів, Роман в цей час малює костел чи то у Збаражі, чи то Кременці, де перебув основну частину окупації.

В серпні 1944 р. у Львові реставрується совєтська влада, а разом з нею всі установи зперед трьох років. Марґіта разом з Романом, відмовляються від членства спілки. Роман повертає на педагогічну роботу в училище прикладного мистецтва. Марґіта починає малювати. В 1944 р. малює портрет Свєнціцького, а за ним ряд других, створюючи цілу галерею портретів своїх приятелів, знайомих. За винятком намальованого на замовлення великого портрету Лесі Українки (1950 р.), всі інші мальовані з натури. Це: А. Манастирський, Р. Турин, С. Корпанюк, К. Звіринський, Д. Довбошинський, Л. Левицький, В. Патик, Г. Якутович, К. Колесса, Ф. Бриж, М. Колесса, О. Криса, В. Чайка, С. Шичук, А. Звіринська, Х. Звіринська, Т. Лінинська, В. Дурняк, Г. Дурняк, Р. Сельський, Р. Патик. І вкінці «Автопортрет» – який завершує галерею.

Вся післявоєнна епоха, аж до смерті – 35 років невпинної малярської праці, це пейзажі, натюрморти, портрети, щорічні поїздки в Крим, Карпати, Львівщина.

Починаючи з Микуличин, 1952 р., з 1948 р. Гурзуф, Ялта, Судак, Микуличин 1952 р., Білгород-Дністровський (1960 р.), Паланга (1974р.), Микуличин, 1952 р. Яворів, Косів, Криворівня, Лаврів, Зелене, Вишків, Польща – 1966, 1968, 1970, 1972 – роки з Романом і 1974 р. Проте «базою» залишається як завжди Дземброня.

Появляються тематичні картини «Жінка з коровою», «На винограднику», «Збір яблук», «Збір помідорів» і др.

Окремий розділ становлять «Натюрморти».
Померла 3.ІІ.1980р.
Похована на Личаківському кладовищі.

Упорядник: Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН

Джерела:

1. Рукописний архів К. Звіринського
2. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017