Категорія: Антип Петро

Антип Петро Іванович

1959

Народився у Горлівці Донецької області, Україна.

1980 – 1984 – навчався в Пензенському художньому училищі ім. академіка К. А. Савицького на відділенні скульптури. Паралельно вивчав живопис і графіку.

1982 – 1986 – навчання в художніх майстернях В. Цоя та О. Бема.

1986 – робота скульптором у Донецькому художньому комбінаті.

1989 – член Спілки художників СРСР. Того ж року Петро Антип разом із мистцем Сергієм Новіковим  організував художню творчу групу «Схід» у м. Горлівці, до складу якої також увійшли Костянтин Чудовський та Вадим Лейфер.

1989 – співзасновників галереї «Схід-Арт» у своєму рідному місті.

2007 – співзасновник «Арт-галереї 13» у Донецьку.

Ініціатор і співорганізатор трьох міжнародних симпозіумів зі скульптури в камені: в Горлівці, Донецьку та Святогірську.

1990 – стипендіат Спілки художників СРСР.

1992 – член Національної спілки художників України.

2009 – Заслужений художник України.

Твори знаходяться в музеях, галереях та приватних колекціях  України, Росії, Франції, Німеччини, Італії  й Швеції. 

Полотна майстра були закуплені Спілкою художників СРСР та Міністерством культури України.

Про творчість мистця знято п’ять документальних фільмів.

Мешкає та працює в Києві.

У школі я вчився дуже погано, але любив багато читати. Часу вчитися не було, тому «коли» і двійки були моїми друзями. Щодо французької мови я взагалі ніколи в житті не подумав би, що вона мені знадобиться у Радянському Союзі або що колись я поїду з виставкою до Франції.

Так сталося, що моя перша персональна виставка відбулася у Парижі в церкві святого Володимира на вулиці Сен-Жермен. Ми з моїм колегою і другом, неймовірно талановитим художником Сергієм Новиковим гуляли французькими галереями. Пропонували свої твори. Ми не знали, що так не заведено, та й що могли знати молоді художники із Союзу. Проте нам усміхнулася удача. До однієї з галерей, де ми показували твори, зайшла старенька, і їй сподобалася кольорова графіка Сергія, почалися торги. Сергій попросив 50 франків, жінка не зрозуміла, бо перекладача не було. Я стояв за спиною елегантної бабусі і махав руками, показуючи та артикулюючи суму у 5 000 франків. Сергій назвав суму у 100 франків, і вона знову не зрозуміла.

Тоді я підійшов до столу, взяв олівець і написав «5 000 франків». Жінка дістала із маленької сумки гроші та дала їх Сергієві. Промовила «мерсі» і пішла, взявши графіку. Менеджер у галереї сміявся, був здивований, а ми з Сергієм пішли випити в бар. Так ми продали першу роботу в Парижі.

Але мова про інше. Коли ми виходили з бару, то побачили людей, дуже схожих на донецьких.

– Ей, – гукнув я. – Ви звідкіля такі з авоськами вештаєтеся Парижем?

– А що? Ми з України.

– О, і ми з України . А звідки саме з України?

– Із Донбасу.

– І ми з Донеччини. Випиймо пива.

– Ні, дякуємо, у нас немає грошей.

– Не переймайтеся, я роботу продав, ми – художники. Ми вас запрошуємо, – заспокоїв їх Сергій.

До бару нас зайшло семеро. Біля барної стійки наші земляки стали як солдати. Налили сім келихів пива, наші друзі випили залпом. Я кажу: «Сергію, давай ще по келиху?»

– Хлопці, дякуємо, але нам незручно, у нас немає грошей.

– Ми вже це чули, немає проблем, – переконував їх Сергій. Ми випили ще по келиху.

І згодом познайомилися. Це була делегація з Донеччини, яку очолював Микола Азаров, тоді ще проста, небагата людина. Ми з ним посперечалися з приводу майбутнього України. Імперія розвалювалася, він цього не бажав. Не вірив в незалежній шлях України.

Сумно, що в часи Незалежності збагатіли й прийшли до влади такі люди, як Азаров. А колись, у давні добрі радянські часи, як вони їх називають, вони не мали і п’яти франків на пиво.

У місті Горлівці, де я народився, художньої школи не було. Натомість в Палаці культури ім. Леніна, що розташовувався біля чудового парку, знаходилась дуже хороша, я би сказав, сильна ізостудія, де малювали і малі, і дорослі поціновувачі мистецтва. У парку Горького влітку ми часто ходили на танці битися з хлопцями. Одного разу, не знаю, як і чому, я зайшов до ізостудії подивитися, як малюють хлопці і дівчата. Запах фарби ніби вдарив мене електричним струмом. Тоді я зрозумів, що – це моє життя.

Я вийшов у двір, де на мене чекали вуличні друзі, і сказав їм лишень одну фразу: “Більше битися на танці я не піду. Я буду художником”. На це хлопці теж коротко відповіли: “Ох ти і дурень!” Стежки наші розбіглися. У 18 років я вперше взяв олівець і почав малювати натюрморт.

Впродовж трьох років я вступав до одного з найкращих на радянських теренах Пензенського художнього училища ім. академіка К. А. Савицького (Росія). В олімпійській рік я-таки вступив на живописний факультет, у моїй групі були лише дівчата. Це мені не сподобалось і я вирішив перевестись на скульптуру.

Викладачі погодились, за умови, якщо я зліплю голову Геродота. Мені дали два тижні часу. У Горлівці не було жодного скульптора, я ніколи не бачив скульпторів чи глину, годі й казати про техніку ліплення. Але я завзято ліпив і вдень, і вночі. За два тижні зліпив носик, очі, кожну волосинку.

На ранок був призначений перегляд: комісія мала вирішити, чи буду я вчитися на скульптурному факультеті, чи ні…

І ось ввечері у вікно лізли два студенти третього курсу, вони були на підпитку і випадково скинули мою роботу. Я був дуже злий і вже збирався їх відлупцювати.

Але вони сказали, щоб я не переймався. У чотири руки набрали знову глину й за годину зліпили Геродота. Не виліплювали ані носик, ані волосся. І попередили, щоб я нічого руками не чіпав. Я не мав, що робити, тож пішов додому. Вранці відбувся перегляд. Твір викладачам дуже сподобався, мене дуже хвалили, насамперед моє відчуття об’єму та простору.

А я ніяк не міг зрозуміти: очі не виліплені, волосся не оброблене добре…

Проте, головним було те, що мене перевели на скульптурний факультет!

Напевно, я народився в хороший час. Радянський союз розвалювався. Малювати можна було все що, забажаєш. Слава Богу, КДБ уже не втручалось у творчий процес. Фарби були не дуже дорогими, творчі роботи продавалися добре. У 28 років я вже був членом Спілки художників СРСР, а у 29 років – стипендіатом. Так що гроші в мене були, я мав можливість малювати будь-що.

Я навчався в Росії, і там я чітко зрозумів, що я – українець. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років я вступив до Народного Руху України. На творчій базі Спілки художників України у Седневі познайомився з Миколою Бабаком – справжнім патріотом України. Ми разом малювали прапори України, хоча й гадки не мали, який колір мав бути вгорі стягу – жовтий чи синій. Познайомилися з Левком Лук’яненком, який розтлумачив нам, що таке радянська імперія, і що ми, українці, повинні мати свою вільну державу.

У Горлівці я одним із перших відкрив фірму ”Східна Україна”, котра займалась монументально-декоративними та будівельними роботами. Паралельно продовжував займатись творчістю. Мав виставки в Парижі, Швеції, Києві та Львові. Життя вирувало.

Малював не тільки в майстерні, а й в офісі. Одного разу до мене на фірму влаштувався сторожем молодий хлопець. Тоді я малював велику за розмірами картину на біблійний сюжет “Побиття немовлят Іродом”. Уже за тиждень молодий сторож звільнився. Я не бачив його пару років, і вже забув, що він у мене працював. Якось в місті на вулиці він знову мене зустрів і заговорив: “Ви мене пам’ятаєте? Я працював у вас сторожем тиждень, а потім звільнився”. Я відповів: “Правду кажучи, трохи пам’ятаю, а що? Щось сталося?” 

“Ні, нічого. Я був злодієм. Прийшов до Вас на фірму, щоб пограбувати. Але вночі я дивився на картину, яку Ви малювали на біблійний сюжет про побиття немовлят. Вона мене сильно вразила. Я вирішив більше не красти, на ранок я пішов до міліції, написав винну, де, коли, і що я вкрав. Мені дали пару років, я відсидів, отримав професію. Зараз працюю столяром, у мене все добре. Дякую Вам!” – він потиснув мені руку і пішов. Я був молодим, тому подумав, що він якийсь дивний.

Цю картину в мене купив “Градобанк” і передав до Національного художнього музею України в Києві, де вона нині і зберігається.

Займатися скульптурою, виконувати замовлення як державні, так і приватні, без контакту з громадою неможливо. Митець, передусім скульптор, це добре розуміє. Художнику доводиться працювати з різними людьми, аж ніяк не бідними, тож запитувати, де вони взяли гроші, чи як їх заробили, недоречно, особливо в дев’яності роки.

На той час я працював з мером Запоріжжя Олександром Поляком. Ми реалізували багато цікавих проєктів – фонтанів, бульварів, дитячих майданчиків. Утім у житті все буває. Радість та горе поряд ходять. Так сталося, що О. Поляк помер. І я отримав замовлення зробити пам’ятник мерові на цвинтарі.

Разом з архітектором Костянтином Чудовським ми приїхали до офісу замовника. Офіс на перший погляд був простим. Але кабінет замовника мене дуже здивував. Я до того трохи побачив різних людей і офіси в Парижі, Москві. Але у запорізькому кабінеті стояв один стіл, кілька стільців та ще акваріум на всю стіну завдовжки метри чотири. Риби там не було, але плавав один великий крокодил. Нас зустріли двоє приємних молодих хлопця, ми побалакали ні про що.

Потім ми показали ескіз пам`ятника. Проєкт їм сподобався. Запитують: «Скільки ця робота коштуватиме?» Я назвав суму. Сказав, що ми будемо працювати чотири місяці. Робота дорога, матеріали – бронза, граніт, італійський мармур – дорогі.

«Нас усе влаштовує!» – відповіли хлопці. Дали нам 50% авансу, ми потиснули руки. Коли вже виходили, я запропонував: «Може, підпишемо договір?».

«Хлопці, який договір? – здивувався один із замовників. – Ви що, не бачите, який у нас крокодил?..». Коли їхали додому, я сказав Кості, що хлопці чемні, але краще було б підписати договір. Роботу ми виконали вчасно і добре. Замовник був задоволений, ми теж.