У школі я вчився дуже погано, але любив багато читати. Часу вчитися не було, тому «коли» і двійки були моїми друзями. Щодо французької мови я взагалі ніколи в житті не подумав би, що вона мені знадобиться у Радянському Союзі або що колись я поїду з виставкою до Франції.
Так сталося, що моя перша персональна виставка відбулася у Парижі в церкві святого Володимира на вулиці Сен-Жермен. Ми з моїм колегою і другом, неймовірно талановитим художником Сергієм Новиковим гуляли французькими галереями. Пропонували свої твори. Ми не знали, що так не заведено, та й що могли знати молоді художники із Союзу. Проте нам усміхнулася удача. До однієї з галерей, де ми показували твори, зайшла старенька, і їй сподобалася кольорова графіка Сергія, почалися торги. Сергій попросив 50 франків, жінка не зрозуміла, бо перекладача не було. Я стояв за спиною елегантної бабусі і махав руками, показуючи та артикулюючи суму у 5 000 франків. Сергій назвав суму у 100 франків, і вона знову не зрозуміла.
Тоді я підійшов до столу, взяв олівець і написав «5 000 франків». Жінка дістала із маленької сумки гроші та дала їх Сергієві. Промовила «мерсі» і пішла, взявши графіку. Менеджер у галереї сміявся, був здивований, а ми з Сергієм пішли випити в бар. Так ми продали першу роботу в Парижі.
Але мова про інше. Коли ми виходили з бару, то побачили людей, дуже схожих на донецьких.
– Ей, – гукнув я. – Ви звідкіля такі з авоськами вештаєтеся Парижем?
– А що? Ми з України.
– О, і ми з України . А звідки саме з України?
– Із Донбасу.
– І ми з Донеччини. Випиймо пива.
– Ні, дякуємо, у нас немає грошей.
– Не переймайтеся, я роботу продав, ми – художники. Ми вас запрошуємо, – заспокоїв їх Сергій.
До бару нас зайшло семеро. Біля барної стійки наші земляки стали як солдати. Налили сім келихів пива, наші друзі випили залпом. Я кажу: «Сергію, давай ще по келиху?»
– Хлопці, дякуємо, але нам незручно, у нас немає грошей.
– Ми вже це чули, немає проблем, – переконував їх Сергій. Ми випили ще по келиху.
І згодом познайомилися. Це була делегація з Донеччини, яку очолював Микола Азаров, тоді ще проста, небагата людина. Ми з ним посперечалися з приводу майбутнього України. Імперія розвалювалася, він цього не бажав. Не вірив в незалежній шлях України.
Сумно, що в часи Незалежності збагатіли й прийшли до влади такі люди, як Азаров. А колись, у давні добрі радянські часи, як вони їх називають, вони не мали і п’яти франків на пиво.
