Це було майже 2 роки тому.

Я прибула до Львова із Криму після важких часів та багатьох переїздів. З одного боку раділа, що вже нарешті зупинились і буду жити в дуже гарному місті, але з іншого боку, нікого не знаєш та спіткають труднощі коли галереї не хочуть співпрацювати. Це були дуже сумні часи, що я перестала писати взагалі. І ось, одного дня, нарешті добралась до музею Шептицького, а саме в той день і в той час, було відкриття виставки Петра Сипняка. Я ніколи про нього не чула, а тут вже годину різні люди розповідають якій він геній та майстер.

Я втомилася стояти та подумала піти, але нарешті нас впустили. І.. Це було неймовірно! Я люблю імпресіонізм і в той час писала саме у цьому стилі, тому ці картини мене дуже надихнули. А тема з чумаками – взагалі космос. Але це не все.. Я на ту виставку ходила ще 3 рази. А на відкритті попросила сфотографуватись з майстром як і більшість відвідувачів. І від переповнення емоціями, якось розповіла пану Петру, що я вже десь пів року не пишу і руки опустились. А він дає візитку та й каже приходьте до мене в майстерню зі своїми роботами. Так просто.. Я десь місяць не наважувалась, але зателефонувала і потім прийшла.

Спілкування з таким майстром, його підтримка і простота вразили мене. В нього дуже багато картин, для нього існує тільки цей світ.

Я надихнулась його талантом і відкрилось друге дихання. Це був як промінь світла, він майже спас мене зовсім незнайому людину. Не можу описати, як іноді треба підтримка просто словами, але в той час, коли саме треба.

Коли людина на піку своєї слави знаходить можливість підтримати інших навіть незнайомих людей, залишається простим і не байдужим, здається також талант!