“Велике бачиться на відстані” . Це закон, в основі якого людський досвід. І все ж зараз, в 2020 році, хочу, як би забути про це. Повернутися в ті шістдесяті-сімдесяті роки, і звідти поглянути на групу художників, в якій своє певне місце займала Люда Ястреб.
Мабуть, уже тут починається сфера “подвійного зору”. Сьогодні багато хто уявляє Люду мало не центральною фігурою цього мистецького руху. Але в живого життя все було не так, зовсім не так. Центром групи був Саша Ануфрієв, біля нього досить яскраво вимальовуються фігури Володі Стрельникова, Валентина Хруща, Віктора Маринюка. Люда НЕ тушувалася – їй це так само не було властиво, як і брати на себе функції лідера, вона була тихим людиною, яка не суєтним, і з часом – несподівано, мабуть, навіть для своїх друзів – знайшла гостро індивідуальний почерк, пройшовши шлях від романтики ранніх полотен до монументальної статиці, до загадкової ясності своїх картин і малюнків сімдесятих років, що залишилися її знаком в мистецтві.
Один епізод розмови з Людою у важкі шістдесяті.
Тоді вона часто вранці, коли в редакції “Комсомольської іскри” ще було порожньо і тихо, забігала до мене в крихітну кімнатку, де розташовувався відділ культури. І відразу вирішували: йдемо поп’ємо кави. Це був традиційний шлях в бар готелю “Червоної”, де нас знали, іноді навіть могли напоїти кавою “в борг” до наступного дня.
Про що ми зазвичай говорили? Про друзів, про роботу, про живопис і кіно, але частіше про літературу. Даючи Люді нові книги, розповідаючи про символістів, акмеїстів, футуристів, я ділився переживаннями, знахідками, враженнями. У ті дні в Одесі виступала артистка з Харкова Олександра Лєснікова. Вона читала Марину Цвєтаєву, читала яскраво, в її репертуарі були вірші, які ще не були в СРСР надруковані. І я тоді, на якийсь період потрапив в світ тяжіння Цвєтаєвої, відчув її силу. Твердість. Міць. Мені здавалося, що вона може стати дороговказом знаком і для Люди – так багато пристрасті, вольового натиску було в її віршах і прозі. Люда слухала мене і попросила книжку Цвєтаєвої. Їй хотілося прочитати її своїми очима, не піддаючись влади голосу, влади загального обожнювання. На наступний день я приніс їй синю збірку, першу об’ємну книгу Марини, що тільки що вийшла. Люда тримала її зо два тижні, принесла, запитала, чи немає у мене цвєтаєвської прози. Тоді ще не було. Про свої враження Люда не говорила, та й я не розпитував. Знав, що рано чи пізно ми повернемося до цієї теми.
Ми сиділи в черговий раз в тому ж барі “Червоної”. Зайшов завсідник бару художник Олег Соколов . А втім, ми всі були завсідниками. Але Соколов там майже жив. В руках у нього була папка. І в ній кілька малюнків. Поряд з геометричними абстракціями, стіхопоезія – Вознесенський, Цвєтаєва. В ту мить я відчув, що, на відміну від мене, Люда не прийняла цю графіку Олега, хоч до нього, як до художника, як до людини, ставилася з повагою, розуміючи його роль у мистецькому житті міста.
Лише через кілька місяців ми знову заговорили про поезію. І тоді Люда сказала, що для неї Цвєтаєва надмірна. Крізь роки запам’яталося це визначення, знайдене слово: надмірна. Так, яскрава, так, пристрасна, але натиск занадто давить. Сьогодні, через стільки років, я можу лише дивуватися, як точно, одним словом охарактеризувала Люда Цвєтаєву.
Надмірна. І замислююся, не в розумінні чи цього розгадка її власного шляху, власних рішень, де переважав тихий голос, м’яка впевненість, гідність.
У колекції Музею сучасного мистецтва Одеси є картина Люди Ястреб “Карусель” 1971 року створення, як би підводить підсумок її “ігрового”, “романтичного” живопису. Ніяких відповідей на соціальні запити, вірність внутрішнього голосу, сприймає радість, щастя, як дитячий карнавал. Але і при цьому – ніякої “надмірності”. На противагу їй – гармонія, єднання з природою, олюднення реальності, яка втрачає людську подобу.
Повернуся до того середовища, в якій як художник росла Люда. Для неї це були не просто друзі, а товариші по творчості, вона співпереживала їхнім успіхам, раділа виставкам. Захоплювалася ліричної сміливістю Хруща, внутрішньою сприйнятливістю Ануфрієва, сміялася над бажанням Дульфана прорватися до Спілки художників, але нікому не хотіла наслідувати, шукала свою мову, свою нішу в мистецтві. Звичайно ж, всі вони тоді не називали себе групою, не відчували себе дисидентами, хоч неформальною групою були і нонконформістами були. Чи не в політиці, не в суспільному житті, а в мистецтві. Це була їх стезя, і ніякий інший вони не шукали. Так що їх нонконформізм насамперед полягав у тому, що, знаючи, як пробитися до жирного пирога, який був в руках Спілки художників, вони все – і Люда Ястреб серед них – вважали за краще займатися мистецтвом, а не йти строєм в касу. Але, до речі, вони не засуджували тих художників, якщо це були справжні художники, хто вмів чітко розділити мистецтво і заробіток.
Як відбувалося становлення Люди? Мені важко відповісти на це питання і собі самому. Мені здається, що її смаки не змінювалися. Пам’ятаю, вона з цікавістю читала книжки, видані в Одесі на початку минулого століття про Сезанна і про Ель Греко. Пам’ятаю її захоплення від ікон на склі, які були в колекції Іллі Беккермана. Але в якийсь день, побачивши її малюнки, причому не у неї вдома, а у друзів, в майстерні художника Костянтина Силіна, де вона малювала весь день, вечір, ніч, а потім пішла, подарувавши їм свої студії, я раптом зрозумів, що вона зрілий майстер.
Зараз я хочу зафіксувати її живе життя: м’яку посмішку на її обличчі, постукування пальцями по столу, коли вона шукала точну фразу, тремтіння в плечах, коли вона, озябнув, забігала з дощовою вулиці до редакції.
Останній раз ми бачилися в кінці весни – початку літа 1980-го року. Люда вже не вставала з ліжка, знала, на що хвора, чим це закінчиться, але малювала, спілкувалася з друзями. Зізнаюся, мені було важко заходити, але приїхала з Москви художниця Надя Гайдук і буквально змусила мене піти з нею до Люди. Хвороба не змінила ні її обличчя, ні манеру спілкуватися. Ми були у Люди недовго, але не було відчуття, що ми у тяжкохворого друга (мама Люди попросила, щоб ми не затягували зустріч – Люда швидко втомлювалася). Сама Люда була налаштована на хвилю спілкування, – цікавилася – що в Москві, що в Одесі. Слухала, відповідала, коментувала. Можна лише здогадуватися, що йому потрібна була мужність, щоб так себе вести. Але в цьому і була вся Люда, людина, що приніс в світ гармонію і красу.
Другий, я б сказав, головний період її творчості, що почався з кінця 1960-х – початку 1970-х років (адже вона тільки в 1964-му році закінчила Одеське художнє училище) тривав десять років.
На її полотнах, малюнках фігури майже рубенсівське повнокровності, але і в той же час незахищені, відкриті. Скільки ясності, визначеності, краси в її “лежати”. Ще трохи, і можна було б піти в гротеск, в сатиричне зображення картинок одеського побуту. Але немає в її творчості цього іронічного ставлення до своїх моделей, до людей. “Великі купальниці” дивно граціозні, вони легкі, здається, що обсяг не створює тяжкості. Очевидно, тому, що вони гармонійні в цьому світі, який творить художниця, творить на своїх полотнах.
І ще з розмов з Людою Ястреб.
– Навіть абстракція не байдужа до свого часу. Вона може пестити його, а може вести себе зухвало. Це все одно певний, закономірний світ, який побудований за якимись законами. І важливо, дуже важливо – за якими. У іспанця Хуана Міро – це декоративна гра. Красива, іноді витончена. Але все одно гра. У російських майстрів Малевича, Клюна – за кожною картиною – душевне саморозкриття, сповідь в кольорі і малюнку. Навіть не сповідь (це менш характерно для російського мистецтва), а проповідь. Так і чуєш голос протопопа Авакума. А з іноземців лише Клее наближався до такого енергетичного рівня злиття з природою, розмови від її імені.
Мабуть, цієї неподільності з природою, зрозумілості, як зрозуміла нам природа – небо, луг, дерева, море, краса жінки, пластика її тіла – домагалася і Люда Ястреб. І як мажорні і радісна незаймана природа, так само мажорних і радісні були її полотна останніх років.
Чисті відкриті кольори на картинах. Червоний, синій, блакитний. Але найбільшого, якогось оркестрового звучання, вона домоглася в користуванні білим кольором (а, можливо, світлом). В її картинах це колір життя, життєствердження, це напруга сонця і спеку, це чистота помислів і світло простору. Тільки не фон. В мальовничій системі, запропонованій художницею, мені здається, не було фону, були одно значущі колір, ритм, фігури – все це разом і повинно було висловити суть, зміст – торжество життя.
З пізніх робіт Люди Ястреб в Музеї сучасного мистецтва Одеси зберігається біблійної ясності акварель. І в ній теж, так органічно притаманне Люді Яструб торжество життя, торжество гармонії.
І ось тут я повернуся до того, про що писав спочатку. Дивно життєствердна, життєлюбна її живопис. Творчість подолало біль, ніде і ніколи художниця не впала у відчай. На відкритті першої посмертної виставки в 1982 році Юрій Єгоров сказав, що життя і творчість Люди Ястреб нерозривні. І творчістю своїм, життєвої його силою вона дала і художникам, і глядачам урок мужності. П’ять років знати про хвороби, але не піддатися почуттю жалості до самої себе, чи не підняти свій біль до трагедії, нехай навіть до реквієму, здатний тільки дуже сильний, цілісний і гармонійний людина.
Колись поет Арсеній Тарковський, говорячи про одного з минулих московських художників, висловив думку, яку в повній мірі можна віднести до короткої і світлого життя Люди Ястреб і до її творчості:
“Це прекрасний приклад того, як вигідно бути чесним і чистим людиною. Це просто вигідно! Ви бачите абсолютно наочно, які прекрасні плоди це приносить, як дорого те, що робиться людьми такого роду, які з справжнім святим впертістю, з залізною волею пробиваються крізь всі перепони і, врешті-решт, досягають прекрасних моральних результатів, етико-естетичної чистоти ” .
Білий ангел нонконформізму. Таким Люда Ястреб залишиться в історії одеської живописної школи.
