Мистецтвознавець Зоя Навроцька

Земля – вода – небо – тиша… Це – ключові слова концептуальної моделі виставкового проекту Анни Миронової, що розгорнений у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків. Короткі назви об’єктів на етикетажі, як неперебутньо-актуальні метафори, проникливі та щемливі. Вони не тільки увиразнюють тематичні ідеї художниці, а й спонукають глядача зануритись, пірнути у світ  її образів: світ, який заворожує чистотою і правдою, а ще вражає якимсь несподівано небайдужим прочитанням реальності. Анна Миронова, на відміну від багатьох своїх ровесників, не дистанціюється від життя, втікаючи в уявні виміри формального, а навпаки – наближається до нього впритул. Її втеча за місто це – радше порятунок, інтуїтивне прагнення сучасника технічного прогресу , якому не затишно в довкіллі хмарочосів згармонізувати власний духовний світ зі світом Божим, де кожна зів’яла пелюстка має велике значення. Отож, без сором’язливості, з втіхою та натхненням, Анна Миронова невтомно фіксує речі до неймовірного знайомі: плин хмар на грозовому небі , круті береги ріки, візерунковий полиск шовковистих трав, розорані скиби ріллі…Заглиблюючись у ці образи душею та розумом,  художниця неначе вперше смакує найдрібнішими деталями. Візуалізувати побачене – хіба цього не робили класики протягом століть – від Леонардо, Рембрандта і аж до романтиків та імпресіоністів? Прагнення зобразити, відобразити, закарбувати було своєрідним фантомом, нав’язливою ідеєю, солодкою спокусою творчих практик минулого.

Анна Миронова – художниця інтелектуальна. Використовуючи досвід попередніх часів, вона з легкістю актуалізує класичні домінанти, їй вдається виявити в них несподівані модуси, наповнені рисами нової виразності. Альтернативні підходи до інтерпретації найрізноманітніших проявів реальності художниця знайшла в технічних можливостях звичайного олівця, його піддатливій природі, нетривіальності, ба, навіть, шляхетності виражальної мови. Цей старий як світ матеріал набуває у її методі особливого звучання за рахунок пластичної новизни фактур, якими вона бавиться, смакує, наповнюючи його неочікуваними ефектами. Відтак, стилістика традиційного рисунку набуває варіативності, ніби вириваючись із лещат традиційних графічних технік, долає фізичні межі станкових масштабів. Не важливо, чи Анна Миронова у своїх творах свідомо намагається досягти стереоефектів, проте однією із незаперечних ознак її композицій є виразна оптично-тактильна риса. Неначе жива субстанція, наділена дивовижними властивостями метаморфоз, вони на очах у глядача міняться, вібрують, лосняться оксамитом, спалахують парчею, спливають весняними потоками, шелестять колосистими хлібами.

Відтак, чорно-білу графіку художниці неможливо означити одним лише кольором – снігом або попелом. Залежно від освітлення або кута зору, вона означена багатотональним різноманіттям: від холодного, майже містичного, як очі прірви, до полохливо-ніжного теплого, неначе лісове пташатко. Але говорити про мистецтво  Анни Миронової лише на рівні асоціацій – це означало б занизити його рівень. Адже сьогодні, в час суспільних зламів, трагедій, хаосу, воно несе у цей світ духовну рівновагу, глибокі символи, сповнений любові зміст, ніби вказуючи співвітчизникам на справжній сенс буття.