Перше знайомство з Оленою Кульчицькою походить ще з часів мого на­вчання в народній школі, з бібліотеки якої я позичав книжки для дітей. Я лю­бив багато читати, а ще більше мене ціка­вили ілюстрації, які я докладно переглядав до найменших подробиць. Вони були для мене такі притягальні, що коли б їх не було, то хто знає, чи був би я прочитав ці всі книжечки з Вільшанської шкільної бібліо­теки, яку так дбайливо комплетував наш улюблений учитель, Юліян Сенишин. Перші лектури і перші твори мистецтва, з якими дитина стрічається, мають на неї великий вплив і залишають по собі незатертий слід на ціле життя.

Із усіх ілюстраторів дитячої літератури були тоді найбільш відомі в Галичині Ан­тін Манастирський, Олена Кульчицька, Осип Курилас, Юрій Магалевський та по­чатківець Едвард Козак. Більшість кни­жок. які я прочитав, була ілюстрована Оле­ною Кульчицькою. Ще сьогодні я до­бре пригадую, що тоді мені найбільше по­добалися ілюстрації А. Манастирського, тому, що були вони завжди старанно ви­конані, мали гарний і тонкий рисунок, гар­монійну композицію та персональний стиль. З цих ілюстрацій пробивалася якась шляхетність, любов до представлених пер­сонажів, не було в них ні карикатур, ні манеризму чи натуралізму, як у О. Куриласа. Рисунки Манастирського були при­ємні і цікаві для ока, збуджували в дітей уяву та витворювали казковий, мрійливий настрій.

Рисунки О. Кульчицької видавалися мені “модернішими” від ілюстрацій попе­реднього мистця, вони були такі цікаві, до­бре зрозумілі для дітей, мали багату фан­тазію, але були трохи занадто простими й різкими на мій тодішній смак. Безпереч­но, вони були більш стилеві, ніж ілюстра­ції А. Манастирського, і їх можна було відразу пізнати з першого погляду, навіть і без підпису. Хоч рисунки Кульчицької не були такі “аристократичні”, як у Манастирського (натомість мені більше подобалася в них творча уява малярки), вони довше залишалися в пам’яті, мабуть тому, що були дальші від реалізму. Манастирський рисував переважно пе­ром, або олівцем, натомість більшість ілю­страцій Кульчицької виглядала немов де­реворити, бо лінія була грубша, певніша і простіша. Рисунки Кульчицької своїм мужнім стилем гартували характер дітей, виробляючи в них респект до сили, нато­мість рисунки Манастирського збуджували мрійливість та деяку відірваність від ре­альності світу. Ілюстрації О. Куриласа не впливали на мою уяву, бо були суто реалістичні, без по­езії, вони лише ілюстрували текст, щось подібне, як це тепер видно в деяких ілю­строваних фейлетонах у газетах масового збуту. Рисунки Ю. Магалевського були цікаві змістом, трохи таємничі, зате сухі формою, нерівно і нервово рисовані.

І коли тепер, по стількох роках, я прига­дую собі, як сильно впливали на мене ілю­страції дитячих книжок, то вважаю доціль­ним пригадати нашим видавцям літератури для дітей і для молоді, що дитина вже в на­родній школі має розвинене відчуття краси і вже відтоді треба її виховувати на най­кращих зразках творів мистецтва. Недбай­ливе видання книжки зі слабими ілюстра­ціями (не говорю тут про зміст книжки) погано впливає на виховання естетичного смаку; такі немистецькі видання просто заглушують природний гін дитини до іде­алу краси.

Коли я поступив в гімназію в Перемишлі й замешкав у бурсі ім. св. Миколая на Баштовій вулиці, то перші образи, які я по­бачив на стінах коридорів і кімнат бурси, були Гравюри О. Кульчицької. Це було моє друге знайомство з мистцем, цим разом повніше, бо побачив нові її твори іншого змісту й форми. Гравюри були скромно, але зі смаком оправлені у прості чорні рамки (були це дереворити і лінорити) і розміщені на стінах у пропорційній від­далі одна від одної. Гравюри представляли визначні постаті з історії України — були це портрети князів: Кий, Володимир Вели­кий, Ярослав Мудрий, Ярослав Осмомисл, або письменників: Т. Шевченка, І. Франка та інших. Не є виключене, що ці картини оправила в рамки і подарувала для бурси, а може навіть і сама їх розмістила на сті­нах О. Кульчицька, бо в будинку бурси містився тоді, у трьох кімнатах на партері, перемиський регіональний музей “Стривігор”, до якого малярка часто прихо­дила.

Я відразу звернув увагу на ці гравюри тому, що вони відрізнялися своїм виконан­ням від ілюстрацій Кульчицької в книж­ках для дітей, які я до того часу читав. Тепер я побачив більші, серйозні мистецькі твори, які мені заімпонували своєю стро­гістю, ляконічністю вислову та оригіналь­ним представленням історичних постатей. Хоч розміром ці твори не були великі, але своїм стилем вони були монументальні і мені чомусь видавалися великими.

Ще і досі мило згадую, як то було при­ємно проходжуватися по коридорах бурси й дивитися на маєстатичні, суворі і тверді портрети князів-володарів, які з такою, сказати б, безпосередністю дивилися на нас, молодих. В їх присутності ми відчу­вали, не без деякої гордости, тяглість нашої довгої історії за яку нам теж прийдеться колись взяти відповідальність і до якої треба нам змалку приготовлятися.

Не можна було, на мою думку, краще вдекорувати гуртожитка для гімназійної молоді, як саме такими високомистецькими графічними творами О. Кульчицької з ге­роїчним, а рівночасно спартанським змі­стом. Щоправда, в трьох великих читальних залах бурси висіли великі, кольо­рові образи (репродукції): “В’їзд Б. Хмель­ницького до Києва”, “Богун під Берестеч­ком” — М. Івасюка, “Запорожці пишуть листа до султана” — І. Рєпіна та ікони Христа і Богородиці — О. Куриласа, але вони не робили на мене такого сильного враження, як оці невеликі гравюри Куль­чицької. Образи Івасюка і Рєпіна були радше парадні і описові, може навіть трохи театральні і тому до деякої міри штучні, а в гравюрах Кульчицької була зосере­джена велика сила мистецького вислову, проявлялася в них дуже виразно самобут­ній стиль мистця, в них гомоніла наша мужня героїчна історія.

В гравюрах Кульчицької рисунок є не­звичайно економний, нічого нема зайвого, ніяких деталів, а кожна рисочка має своє призначення і свій сенс. Наприклад, у ком­позиції “Ярослав Мудрий” видно через вік­но, чи через отвір палати, сильветку собору св. Софії і на цій гравюрі церква св. Со­фії представляє символічно ціле місто Київ.

Будинки для молоді, почавши від ди­тячих садків, гуртожитків, відпочинкових домів, дитячих клінік аж до університе­тів — повинні декорувати добрі мистці най­кращими творами оригінального образо­творчого мистецтва, чи кращими зразками народного мистецтва, щоб такою обстанов­кою постійно впливати на виховання есте­тичного смаку та заохочувати молоде по­коління до творчого думання.

Яка велика різниця між колишньою бурсою Миколая в Перемишлі, а деякими сучасними кімнатами студентів на Заході, закопченими димом тютюну, наповненими шумом атональної музики транзистора, в яких стіни хаотично заліплені журналь­ними фотографіями сумнівної вартости фільмових зірок…

В Перемиській українській гімназії (яка тоді офіційно звалася “Державна гімназія з руською мовою навчання”) програма науки була чомусь так запланована, що не можна було вчитися рівночасно музики і рисунків. Треба було вибирати одне з них. Коли приходила лекція співу, тоді поло­вина учнів залишалася в клясі, а інша ча­стина переходила до другого приміщення на лекцію рисунків. Я, не маючи доброго слуху ні гарного голосу, вписався на ри­сунки, тим більше, що мистецтво мене ці­кавило.

Коли я прийшов перший раз на лекцію рисунків, побачив я нашу учительку — і на моє велике здивування — я довідався, що це малярка Олена Кульчицька. Не без зво­рушення я побачив живого мистця, якого рисунки в книжках знав я віддавна і це був взагалі перший наш мистець, якого мені довелося зустріти в житті.

Було їй тоді 59 років, але вона вигля­дала значно молодшою, як на цей вік (Кульчицька прожила до 90 років). Була це гарно убрана пані середнього росту і се­редньої ваги. Великі гарні сині очі, доміну­вали на лиці, з них пробивалися інтелі­гентність і сильна воля. Ніс орлиний, во­лосся недовге, кучеряве. Руки мала делі­катні зі сильно напруженими жилами, що свідчило про її довголітню фізичну працю при граверстві, на одному пальці великий перстень з кольоровим дорогим каменем. Голос сильний, піднесений і з приємним тембром плив у неї безперебійно, бо лю­била оповідати та все точно й основно по­яснювати. В мові Кульчицької було чимало архаїзмів, яких тоді вживали в деяких ін­телігентських домах у Галичині. Наприклад, го­ворила “они” замість “вони”, “єсть”, “суть” замість — є, “єсли” замість якщо, “ласка­вий пане” тощо. Усі інші наші учителі намагалися говорити правильною літературною мовою, єдина О. Кульчицька, та ще один старий учитель Малиновський, т. зв. Фуньо, говорили так, як говорили наші діди й бабці, що додавало до її оригінальної особистости ще й мовного кольориту.

О. Кульчицька носила часто суконки і літні плащі, для яких вона сама проекту­вала візерунки чи орнаменти і їх кольорувала технікою вибійки її сестра Ольга. Не треба й казати, що такі сукні були незвичайно гарні й елегантні, хоч без зайвого блиску чи фантазії, усе було класичне, в міру, з ве­ликим смаком зроблене і пошите. Часом но­сила теж вишиваний одяг.

Постава у Кульчицької була пряма, хід рівний, скорий і енергійний, без поспіху чи хвилювання. З цілої постаті пробивалася гідність і авторитет, відразу було видно, що це високо інтелігентна дама і визначна особистість.

Як учителі так і учні, усі відносилися до Кульчицької з належним респектом і по­шаною, на які вона собі заслуговувала не лише своїм мистецьким талантом і вели­кою творчістю, але і своєю особою. Крім цього, вона була єдиною жінкою між учи­телями нашої гімназії і це теж до певної міри зобов’язувало всіх до джентльменства у взаєминах з нею.

Година рисунків проходила нам дуже скоро. Учителька давала нам якийсь пред­мет до рисування чи малювання акваре­лями, а сама за цей час щось нам опові­дала. вияснювала, час до часу підходила до котрогось з нас і поправляла рисунки, хвалила добрих учнів, а слабших заохочу­вала до праці. Часом сама щось малювала для себе. Щоб нас зацікавити своїм пред­метом, вона показувала нам найкращі ри­сунки й малюнки старших учнів чи учнів­ські праці з попередніх років (ці рисунки зберігала вона у великій шафі в коридорі).

Як це звичайно по школах буває, учні скоро вичувають хто з професорів є “м’я­кий” і на котрій лекції можна собі дозво­лити на меншу дисципліну. Були, очевид­но, такі спроби і на годинах рисунків, тим більше, що учителька була жінка, від якої не можна було очікувати твердої руки. Але Кульчицька не дозволяла на жодні вибри­ки, і коли часом хтось зробив якийсь не-такт, або не хотів працювати, то вона не вагалася поставити його на своє місце і засоромити його перед цілою клясою. На її лекції не можна було провести часу без праці. Треба було рисувати, або малювати, а часом ми виробляли зі сирої картоплі різні геометричні форми і відбивали їх, як печатку, у різних кольорах, укладаючи композиції, подібні до вишивки, або ско­ріше до сучасних абстрактних малюнків, її курс рисунків не обмежувався до самих рисунків, вона давала нам щось в роді ви­кладів про українське мистецтво та про нашу матеріяльну культуру, яку вона ви­соко цінила. Кульчицька дуже добре знала народну архітектуру, народне мистецтво, бо сходила вона пішки і проїхала всю Західну Україну і змалювала з природи сотні цер­ков, старих будинків, зразки регіональної ноші та місцеві типи людей.

Наша учителька рисунків була балаку­ча, багато нам оповідала. Нам, молодим учням, особливо подобалася її відвертість, з якою вона про все висловлювалася, а найбільше те, що вона не ховалася перед нами зі своїм патріотизмом. Що­правда, більшість учителів перемиської гімназії були без сумніву українськими патріотами, але через польський натиск (а було це в роках 1936—1938) вони були дуже обережні в розмовах з учнями. Про делікатні справи вони висловлювалися незвичайно коротко, або взагалі їх промов­чували, Кульчицька натомість називала речі по імені, нікого не боялася; нам така прямолінійність подобалася і ми її за це спеціально шанували і цінили. Від наших учителів і вихователів ми бажали й очіку­вали доброго прикладу в національних справах, а занадто велика “дипломатія” й обережність нам не подобалася, бо за ними ми добачали брак відваги постояти за своє. Зрозуміло, що Кульчицька про політику нам не говорила, але оповідала нам про наші церкви, про збереження укра­їнських історичних пам’яток і творчості народу, вся її увага була спрямована на те, щоб збудити та підтримувати у нас по­стійну любов до української культури і до свого народу.

За вдачею О. Кульчицька була опти­містка. Вона дошукувалася у всьому до­брих сторінок, заохочувала всіх до праці, до відважного шукання, до творчості. На­лежала вона до людей серйозних, рідко коли жартувала, а ще рідше усміхалася. Була скромною, про своє мистецтво ніколи нам не говорила і як би так хтось з учнів не знав, що наша учителька рисунків є ві­дома малярка — то від неї він ніколи цього не довідався б. Не пригадую собі, щоб вона будь коли приносила до школи свої праці показувати учням. Заглядаючи на її бюр­ко, можна було не раз побачити якийсь по­чатий рисунок, чи проект, але ніколи не було там якогось готового, закінченого твору.

Мені найбільше імпонувала у Кульчиць­кої її постійна активність. Не можу сказати, як це у нас прийнялося говорити, “кипуча активність”, бо в Кульчицької нічого не “кипіло” все було упорядковане, вона пра­цювала за пляном і не було в неї “арти­стичного” хаосу. Її активність була мето­дична і лише завдяки цій методичній плановій праці вона зуміла створити велику кількість мистецьких творів і то в різній техніці. Багато пізніше мені доводилося пі­знати зблизька не одного з наших мистців, але такої видатної і всесторонньої працьовитості як у Кульчицької, я ні у кого не зу­стрічав. Деякі зі знайомих мистців прояв­ляли теж велику активність, але іншого порядку, вони багато творили і рівночасно старалися ці твори продати, що теж вимагало від них багато енергії. Кульчицька, маючи матеріальне забезпечення, не мусила тратити часу на шукання покупців, а вся її енергія була присвячена мистецтву.

Знав я теж і таких мистців, які творили лише тоді, коли діставали замовлення, коли замовлення не було, вони могли ро­бити щось іншого. Кульчицька не лише багато працювала творчо, але вона ще старалася охопити такі ділянки, які нор­мально мистця не мусять аж забагато ціка­вити, як їждження цілими місяцями по краю і змальовування сотень церков, істо­ричних пам’яток та народних костюмів, бо це є праця для етнографів чи мистецтво­знавців, але тому, що таких у нас не було, то вона старалася заповнити сама цю про­галину, навіть, коли це виходило їй на шкоду. Ясна річ, що коли б, замість їздити по селах, вона була б присвятилася ви­ключно станковому малярству, то її осяги в малярстві були б куди вищі.

Олена Кульчицька є для мене живим уосібненням мистецького всестороннього зацікавлення, активності та творчості.

***

Одного разу довелось мені зайти до хати моєї учительки. Вже собі не пригадую при­чини, здається, мав я їй занести якусь книжку від проф. Загайкевича (директора музею “Стривігор”). Олена Кульчицька жила разом зі своєю старшою сестрою Ольгою в центрі міста, біля ратуші в Ринку число дому 28, на другому чи третьому по­версі. Перед будинком був малий сквер з кількома деревами-каштанами, між дере­вами стояв камінний постумент короля Яна Собєського, а через вулицю був другий малий сквер, по лівій руці починався ри­нок, на якому перед полуднем завжди було багато людей, селяни приносили там продавати харчові продукти.

Коли я увійшов до помешкання Куль­чицької — то не знав, на що дивитися. Усе видавалося мені там дуже гарним, бо так прекрасно влаштованої хати я досі ще ніде не бачив.

На білих стінах висіли власні образи Кульчицької, старі ікони, вишивки і кили­ми, на меблях теж лежали вишивки і була кераміка. Все це було так вміло, зі смаком і в порядку розміщене, що це помешкання виглядало немов якась палата, хоч, зда­ється, дорогих меблів там не було. Дуже ясні і чисті кімнати заповнені, але не пе­реповнені, мистецькими творами зробили на мене величезне і незабутнє враження своїм погідним і радісним настроєм.

З вікон мешкання був гарний вид на Ринок і на дзвіницю-вежу в центрі міста біля римо-католицької катедри. Стрімка, висока вежа з бароковим закінченням-шоломом, з великим годинником — її видно на деяких офортах і акватінтах Кульчиць­кої перемиських пейзажів.

Тоді я побачив вперше сестру малярки — Ольгу. Вона була іншої вдачі, як Олена, тиха, лагідна, мовчазна, несмілива і, ма­буть, замкнена в собі. Займалася вона го­сподарськими справами і веденням дому, а у вільний час вишивала, або ткала ки­лими на власному верстаті, натомість Олена займалася лише малярством і педа­гогічною працею в гімназіях (хлоп’ячій і дівочій). В цей спосіб обидві сестри зоргані­зували собі добре життя і одна одній друж­ньо допомагали.

***

В 1937 році наша гімназія обходила юві­лей патрона школи св. Йосафата, і з цього приводу Кульчицька намалювала великий олійний образ — доколінний портрет свя­того в архиєрейській мантії на тлі манастирської келії. Цей образ був посвячений 21 листопада 1937 року і приміщений на бічній стіні в гімназійній каплиці. Це був, здається, одинокий твір О. Кульчицької, який прикрашав нашу гімназію. Під час Другої Світової війни цей образ пропав, так як і пропали всі пам’ятки одної з найстарших українських гімназій, між ними цінні і пам’яткові матуральні табльо з часів 50-літнього існування школи.

Коли я вернувся, по літніх вакаціях 1938 року, до Перемишля, на моє здивування і розчарування, О. Кульчицької в гімназії я вже не застав. Вона перейшла на емери­туру і виїхала до Львова, де дістала посаду наукового працівника в етнографічному відділі музею Наукового Товариства ім. Шевченка. Новою нашою учителькою ри­сунків стала пані Софія Чехович.

Дивує мене сьогодні, чому дирекція гім­назії не влаштувала для О. Кульчицької якогось прийняття чи прощального свята з приводу її відходу з гімназії, так, як це звичайно всюди водиться. Не виключене, що польська шкільна влада не бажала собі того, щоб виявити прилюдну пошану видатному діячеві укра­їнської культури, але тепер тяжко знайти відповідь на це питання.

Володимир Попович, 1978

Джерело: http://uartlib.org/spogady-pro-olenu-kulchytsku/