Кажуть, вода тримає в собі пам’ять. Кажуть, вода – це життя. Кажуть, життя почалося з води. Кажуть, що ми вийшли з води. Кажуть, що вода сніжинкою стала. Кажуть, десь під новий рік витинанкою.
Кажуть, що їй так легше нагадувати про себе, про свою чистоту та не засміченість у просторі часу, в пам`яті своїй воскресати образами. Тими, що притаманні коду, народу, землі, роду, генезі спіралі, в яку вплітається часове мереживо всього, що тут було, є та буде.
Крізь клаптик паперу, що прилипає на змокрілу шибку вікна чи зависає в просторі інтер’єру і гойдається від нашого подиху, світ робиться веселішим, святковішим, іскриться, мерехтить, співає.
У каплі роси цілий світ, в сніжинці – капля.
Бути обраною, щоб бути росою, краплею, зрошеною витинанкою воскреснути , пам’яттю, кодом різьбленим у творчих образах, світлом, білизною мерехтіти на природному тлі, витинанкою своєї долі.
Кожен сам собі є витинанкою, світиться, мерехтить, гойдається. Світ такий тонкий, весь з крапель зітканий, мереживний.
Ти щось знаєш про нього більше, Даринко.
Колись сніжинка королевою сніжинок стала.
Але ж теплом огортає, не тане на очах, хіба що десь глибоко в середині в кожному дитинством западає, бринить із звуком ліри, щедриком ритми свої видає, чуєш.
Ай справді так, прислухайся. І ти слухаєш, йдеш між сплетеним мереживом творів, хочеш бути легким повітряним, щоб не зачепити, не поранити тонкий крихкий світ сніжинок – витинанок Дарії Альошкіної. Так, щоб не зачепити, але бути присутнім в казковому диві простору й часу.
Почуватися краплею роси. Тією, що спадає ранками літа на листок, завмирає, гойдається, іскриться в ранкових променях сонця.
Як тобі серед мережива, запитуєш себе, і помічаєш когось рідного, близького, далекого, що проглядається в тонко сплетеному мереживі твоєї пам’яті.
Ти бачиш, як світло любить тебе. Як окутує, купається разом з тобою, губиться, кольори свої розкидає, а далі нашіптує тихо щось своє про слово образ.
А далі різьбленим тлом іконостасом повстає в храмі, робиться храмом, серед якого звучить молитва, зависає, мерехтить, грається світлом у просторах виставкових залів, театральних сцен, у просторі часу органним хоралом високо до неба і завмирає таким тихим шелестом паперу. Того що колись був деревом. Того, що тримало на собі краплі роси. Того, що зросло завдяки їй. Того, що воскресає в тонких образах світу. Того, що тримає в собі вода як пам’ять. Того, що сотворили руки Дарини. Того, що зависає перед нашими очима. Того, що говорить про нас. Того, що робить нас щасливими дітваками – тими, що зазирають крізь мереживну шибку вікна в очікуванні різдвяного дива, серед якого світиться її витинанка.
