Чи повинен музей сучасного мистецтва в епоху «пост-постмодернізму» репрезентувати мистецтво, яке створювалося більше півстоліття тому?
Питання на дану тему ми часто отримуємо, як від звичайних відвідувачів, так і від художників, так і від експертного середовища. Причому така дилема виникає щодо концепції музеїв сучасного мистецтва у всьому світі.
Наша відповідь – ТАК! Ми вважаємо, що лише «симбіоз» ретроспекції та сучасних об’єктів мистецтва у повній мірі дозволять сучасній музейній інституції повноцінно виконувати його функції.
Ми переконані, що експонування творів мистецтва, які вже стали надбанням історії у контексті сучасного музею «мобілізує минуле, дозволяє йому яскраво світитися у теперішньому, забезпечує мобільність історії», дозволяє по новому її прочитати, причому прочитати не як «хрестоматію», написану політично заангажованим експертом, який подає її через призму своїх комплексів, стереотипів та нав’язаних догм, а прочитати у світлі сьогодення, що забезпечує справжнє розуміння минулого та дозволяє будувати ефективне майбутнє.
Саме це спонукало нас започаткувати проект «Генеза», проект який покликаний не тільки повертати сучасникам незаслужено забуті імена та цілі явища в українському мистецтві, а дати можливість кожному відвідувачу сформувати власний погляд на історію, без маніпуляцій та лукавства. Адже, як казав І.Корсак: «Без знання і розуміння своєї минувшини – людство тоді немовля, народжене вчора».
Однією із актуальних сторінок історії національного мистецтва є «український нонконформізм». Так, із одного боку: незгода, неприйняття норм, цінностей комуністичної ідеології, груповий тиск тодішніх спецслужб, влади, суспільства у цілому, та імперське свавілля, яке нищило все українське; а з іншого: наявність європейського духу, національної ідеї та глибоких сакральних традицій, обумовили нонконформну реакцію у частини митців, що сформувало унікальне естетичне явище у глобальному масштабі, допоки на жаль не достатньо знане не тільки у світі, а і в Україні.
Він протестував проти мистецької диктатури соцреалізму, він протестував проти «зображення дійсності в її революційному розвитку». Саме йому належать слова, що: «Одне яблуко Сезана більше варте від усього “мистецтва” соцреалізму разом узятого», за що його в 1949 році було виключено з Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.
Одним із яскравих представників цієї когорти митців був Карло Звіринський, який у 50-70-х мав не лише свою систему відліку та репрезентував своє відношення до «комуністичної схоластики», а і створив підпільну академію, яка стала фундаментом західно-українського нонконформізму.
Карло Звіринський писав: «Я бачив на кожному кроці несправедливість, облуду, терор – все це викликало в мене обурення, що мені хотілося в якійсь формі тому протиставити. І то було, як мені здавалося, одиноке, що я міг зробити тоді …».
Серед його цінностей домінували духовні та суспільні, а потім вже було мистецтво, яке було тією, що мусила служити двом першим. У своєму щоденнику він зазначив: «Мистецтво не є сенсом мого життя, а лише засобом для висловлення мого відношення до життя».
Читаючи цитати Карла Звіринського, мене вразила їх глибина, щирість та надзвичайна актуальність. Без зайвого пафосу можна стверджувати, що він був геніальною людиною, і це я нижче спробую аргументувати.
Так, «геній керується не засвоєними правилами, а здогадами та почуттями, які навіяні Богом… Лише генієві дано почувати себе як вдома у сфері невідомого і розширювати природу…”,- писав Ф. Шіллер, і таким був Карло Звіринський. Він казав, що «спостерігаючи природу – я подивляю, подивляючи – я малюю, малюючи – я молюся. Всі картини я сприймаю як молитву».
Генії готові суперничати із природою, і це суперництво проявляється не у можливості Платонівського «копіювання копії», а у здатності до абстрагування до створення знаків та символів; символів, які тим більше мають сенсу, чим більше сенсів мають. Це як формула, у яку можна підставити різні змінні, що дає змогу отримати нескінченну кількість результатів. Карло Звіринський переводив реальність в емоції, а емоції у символи. Його символи надзвичайно глибокі і мають досі до кінця неусвідомлений зміст та відображують філософську безкінечність, протиріччя та динамізм, а це може робити тільки геніальний митець. «Я ніколи не займався чисто формальними пошуками, завжди у кожну роботу я вкладав якусь ідею, підтекст, задум…», – писав художник.
«Геній це той, що як природа сам створює закони, але вони не суперечать їй, геній це сама природа плюс унікальність», – стверджував Гегель. І таким був Звіринський, який писав: «Побачити те, що не побачили другі, почути те – що не почули другі, зрозуміти те – що не зрозуміли другі – це і є талант. І дивуватись тому – що не дивує другого. А хто не дивується формі хмари й рухові хвилі – хіба він може бути поетом, вченим». Карло Йосипович був одним із перших, хто в умовах тоталітарного режиму почав творити по-новому. «В Москві робили те саме, що робили ми, але робили на 5 років пізніше» – якось зауважив він.
Геній не повинен брехати ні собі ні іншим, не повинен іти на компроміси. «Я був поставлений в такі умо¬ви, … щоб виставлятися, то треба було йти на компро¬міс. На компроміс я не хотів іти. Якщо я хотів би під¬носитися по службовій драбині,… то перекреслювало б мене як громадянина”.
Геній, це той, що має невичерпну здатність до пізнання. «Так як та історія малярства розвивалася, так я йшов за нею … Основа того, що я в житті робив, у моєму характері була постійна спрага знання… Раз на тиждень Бі-Бі-Сі передавало інформацію про мистецьке життя за кордоном. Якийсь художник чи мистецтвознавець польською мовою просто і доступ¬но розповідав про різні виставки в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, про якісь мистецькі школи… Були кри¬тичні статті про західне мистецтво, де для наочності наводилося п’ять-десять репродукцій того чи іншого автора, які мали переконати нас в тім, як це погано і неприйнятне для нас. Але нас не цікавили їх тексти…».
Геній, це той, хто після себе залишає учнів, не механічних епігонів, а тих хто робить наступний виток у спіралі розвитку людства. Тобто геній – це той, що здатен створити школу та стати її лідером. Школу, яка заснована на новій течії чи напрямку, в основі якої лежать велика ідея, певні принципи та цінності, традиції наступності, світосприймання та мислення. Школу, яка надихає та володіє унікальною методологію підготовки. Школу, яка має особливу атмосферу, що забезпечує формування художника, яка має свій підхід до постановки та вирішення проблем. Школу, як творчу співдружність, для якої характерний синергетичний ефект, тобто яка розвивається за рахунок розвитку кожного її члена, спілкування між ними та взаємного впливу один на одного.
Саме таку школу («Підпільну академію») створив К. Звіринський.
Він писав: «Я бачив чого вчать студентів. Вчили їх недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант був би загублений, і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалося мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення. Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти … Помагаючи рости їм, ріс і я сам… Я не міг вийти на вулицю, я не міг розклеювати листівок, бо то би ні до чого не довело. Але я знав: я можу впливати, я можу формувати, можу виховувати їх. А прийде час – і це дасть плоди… Цілі мої були – як з них зробити людей… Я вчився сам, вчився в них, вони вчилися у мене».
Він вчив їх за рахунок власної творчості, а це не просто жертвувати власними амбіціями, наступати на горло свого «его» та не реалізовувати на повну, даний Богом талант митця, про те він казав: «Завтра я ще зумію намалювати, а на них вплинути завтра не зможу вже… Мої учні – то мої найкращі твори…».
Звіринський, розвиваючи у всіх разом інтелігентність, людську гідність, патріотизм, у кожного конкретно розвивав його талант: «Справою моїх старань було власне те, щоби розвинути в них оту потребу йти власною дорогою…».
«Пагано платить той учителю, хто назавжди залишається учнем»,- писав Ф. Ніцше. Учні Звіринського «заплатили» учителю сторицею, ставши видатними українськими художниками, започаткувавши власні напрямки у мистецтві та виховавши наступні покоління не менш талановитих митців.
І на завершення: наліт цивілізації дуже тонкий, історія показує, що люди швидко повертаються у дикий стан. Культура – це як родючий шар ґрунту, її необхідно захищати та нарощувати; в іншому випадку її може видути буревієм на кшталт фашизму, комунізму чи рашизму.
Ерозія ґрунту супроводжується погіршенням фізичних, хімічних, біологічних його властивостей та призводить до довготермінової втрати природного рослинного покриву. Ерозія культури має не менш, а у деякій мірі більш разючі наслідки, а щоб цього не сталося потрібно робити заліснення, заліснення деревами, які мають потужну кореневу систему.
Заліснення у культурі, це такі митці, як Карло Звіринський, це такі навчальні осередки, як його «Підпільна академія», це славна плеяда його учнів, таких як Андрій Бокотей, Петро Грицик, Петро Маркович, Іван Марчук, Олег Мінько, Роман Петрук, Богдан Сойка, Зеновій Флінта, Леся Цегельська (Крип’якевич)…, які вже також виховали своїх учнів. Це сучасні музейні інституції, які репрезентують твори художників не лише «естетичним елітам», а максимально широкій аудиторії; які стимулюють виникнення у глядача не тільки кантівського безкорисного задоволення через усвідомлення безцільної доцільності, а викликають у нього переживання катарсису, пробуджують життєву енергію, надихаючи на створення чогось нового, чогось великого.
