Ми появляємось на світ з любові, з любов’ю до світу ми покидаємо його та летимо у небо… Життєвий шлях кожного –  це пізнання світу, але найголовніше самого себе і творення себе через усвідомлення всіх життєвих каверів, щоб стати людиною, можливо через низьку цих каверів, повторів, переспівів ми поволі добираємо того ціммесу, соку дозрівання, що в кінці кінців народжуємо своє і це вже стає визначним не тільки для тебе самого, що сотворив щось зриме, але й для всіх решту, особливо для твого вчителя, бо це тобі по слову зернятку відкривалося як пізнавати шлях творця.

В моїй пам’яті тримаються кілька епізодів, до яких я підсвідомо повертаюсь через роки. Дякувати Богу, що плівка, на якій записані ці сюжети, ще не стерлась, то берусь за слово, щоб залишити цей спогад на папері.

Майстерня Еммануїла Петровича Миська була для мене меккою і час мого занурення в роботу і різьблення в дереві якихось невеликих, нікому не зрозумілих форм, деталей; було процесом підсвідомим, ніж тим, що мав свою якусь конкретику, мету.

Це був той внутрішній живчик, що постійно не давав спокою сидіти, склавши руки чи курити бамбук, зрештою я не курив. Але було ще одне важливе: я готувався до вступу в інститут і мені треба було ліпити портрет з натури. Натури в мене не було, була гіпсова модель Гаттамелата роботи Донателло, а решту були портрети, ліплені Еммануїлом Петровичем. Він був, за словами його сучасників, найкращим.

Мене захоплювало, коли він ліпив чи різав у дереві, бо все народжувалось на моїх очах, і я був сканером цього процесу, не розуміючи певних нюансів та й не замислюючись дуже над ними. Мені кортіло зробити так, як майстер, так щоб тютілька в тютільку, включаючи фактуру ліплення та якісь шармові мазки пальцем чи прорізи стеком. Римського вождя мені надоїло ліпити та вилизувати. Петровича роботи були набагато цікавіші, в них було щось інше, такого, як він, ніхто не робив, вірніше робили, але не так.

Тож я захопливо та з драйвом скопіював портрет закарпатського художника його роботи, коли закінчив, тішився, як дєцко, бо виліпив як майстер. Мені це вдалося, і я очікував оцінки з уст вчителя. Десь наступного дня я відкрив для Еммануїла Петровича подарунок, що стояв мало не посередині майстерні і був загорнутий в плівку.

– Це що таке? – Перепитав мене Петрович.

– Це моя робота. – Відповів я.

– Ні, Петро, це моя творча робота. А це – ти зробив з неї копію. Цього тобі не слід було робити, щоб бути собою. Ось твої модулі, ти з них збереш до купи своє, ти в ньому вже є, це лишень потребує часу та праці над собою.

Із плином часу ми багато чого стираємо з пам’яті, забуваємо, але є люди, є творці, є вчителі, які для нас вже стають легендами. Залишаються їхні твори або слова, зернятка про те, як бути собою, не кращим за нього чи когось, просто бути людиною, а ще бути творцем самого себе…

Я стояв засоромлений, як вкопаний, проте втішений іншим, що через цю прикру помилку я не переступив би поріг усвідомлення, переосмислення і можливо цього спогаду…