Нічний вітер гуде за вікном, своїми поривами колихає давно обвислі дроти електроліній, на яких повисли ще кілька гілляк тополі, що час до часу переплітаються між собою, сиплять іскриці в просторі нічного неба. Це заставляє миготіти світло, сіяти тривогу, передчуття чогось, що зараз пропаде, зникне назавжди і настане суцільна темінь. Десь така, яку час до часу мольфарять деякі провидці чи то пак пророки того, що з нами може бути, чи повертаючи спогад того, що вже було, а ще цей нічний вітер жене землю … Ту, на якій ми з вами, обдуває її, впирається в гілля дерев дахи будинків, вночі чути, коли його подихи перетворюють усі ці перепони на вітрила, що помагають йому пришвидшувати наш земний політ у космосі.
Прокидатися ранками і відчувати прихід нового дня, що приніс нам той самий нічний вітер, що залишив десь там серед ночі вчорашній день… Можливо, що мене вже вкотре цей вітер піднімає як вітрило серед ночі і просить викласти на папері кілька слів про людину художника, якого вже немає серед нас живих, бо продовжує свій космічний політ десь там високо в просторі нічного неба. Світитись зіркою на ймення Василь Федорук… Чогось мені причувається його голос, начебто кадр із фільму нашої юності: «Привіт, Петрухо… Як воно, ЖИТЄ?..» І вже це ЖИТЄ повертало нас обох на місце, вело кудись туди на рідні села, де малими бігали, де було те саме житє, з якого все і почалося. І в тому його запиті було все можливо, навіть і більше. Бо була відповідь для себе самого чи очікування чогось після проміжку часу, за яким ми не бачилися та хотіли переповісти один одному… Ми запалювали цигарки і за тими короткими ковтками диму говорили один одному про світ та навколишнє все.. «Ну та так», – протяжливо видихав Василь, висловлюючи свою згоду, одночасно десь глибоко в собі моделюючи, як воно насправді є…
Ми продовжували теревенити, поки трамваї не розвозили нас в різні боки… Тепер він дивився на мене своїми очима з-під чорного капелюха в холодному просторі в оточенні своїх робіт зі своїм привіт, Петрухо, як тобі?.. І ти, озираючись довкола, не знаєш, що сказати, бо нема кому… Точніше ти говориш, але з кимось іншим, щоб заповнити пустку його фізичної відсутності, після чого розумієш, що він є, тобі потрібно говорити з ним про ЖИТЄ, про те, що його завжди хвилювало, з іронією того самого смутку, яким його називали друзі…
Так, про ЖИТЄ… На тебе дивляться очі його ангелів, дихають його витончені жіночі образи, мерехтить світло барв і оточуючий холод залу гріє цілком інше світло – світло його душі, тієї, що вміла поза своїм смутком бачити його без нього таким сонячним променем, що мерехтів в обідню літню пору, плавно освічуючи то натюрморт, то модель… І в цьому мерехтінні світла ти не відчуваєш ніякої тривоги, ніякого смутку, бо йому нема звідки взятися, він про нього ніколи не думав… Ти знову йдеш від однієї роботи до другої, відчуваєш його подих та присутність, ту, що не грузить тебе і не зобов’язує, але тримає, не відпускає, хоче залишити з собою, окутати своїм теплом у просторі холоду, а можливо метушні, що поза світом, який намалював для нас він – художник, якого ми всі знали… Щось знову утримує в цьому мерехтінні живописного тла, у ньому немає жодної тривоги та смутку, але є пам’ять про нього… Подих його вимальованих дітисьок… «Добре, – кажу. – Усе файно. То я йду»… «Та так», – протяжливо відповідає мені… Посміхаючись забирає з собою смуток, якого не було, злітає під крилами свого чорного капелюха високо в небо, очікуючи на Різдво десь там у високості, залишивши нам по собі світло – живописне мерехтіння своїх робіт.
