Чи знаєте ви Овсійчука..? Усі його знають… Далі, звичайно, іде перелічення різного роду звань, нагород, книг, досягнень усього, що змогла здобути за свій довгий шлях ця шанована нами ЛЮДИНА. Тут слово варто писати з великої літери і це, на мою думку, не потребує якихось пояснень. У його театрі мені довелося зіграти три ролі, і для мене вони були важливими в моєму житті. 
Першою була епізодична роль Шевченка на засланні на одному із вечорів тодішнього інституту ужиткового арту. Друга роль розтягнулася на кілька років з гастролями ледь не всією Україною в новорічному вертепі. Антонович тоді зрадів із мого запізнення на репетицію, сплеснувши долонями: «Усе! Це тільки ти зможеш, нічого навіть слухати не хочу… Жодних ні…»

Злегка підвищеним фальцетом і ступивши кілька кроків у просторі залу, зробив моє остаточне утвердження мене на роль мошка. Роль аспіранта я зіграв пізніше, вона була теж не з одноденних вистав чи наших взаємин.

Про те, як він любив театр і що він знав про нього, здається, можна писати й писати… І взагалі про його лекції, хто пам’ятає початок вісімдесятих, коли лекторій на Саксаганській був завжди дощенту заповнений спраглими чути його лекції про мистецтво…
Із тих вісімдесятих ми і зналися. Періодично доводилося слухати його історії та настанови, але ось остання моя роль його розчарувала,
а можливо, і ні. Можливо, це було дуже правильне й своєчасне рішення.
Студентське шаленство привело мене до вступу в аспірантуру.
Антонович був моїм наставником та керівником, маючи поверхневе розуміння, що воно таке та наука і з чим її їдять. Я конспектував його речитативи, його асистентом був Дмитро Петрович Крвавич. Тож вони поволі вправляли мої мізки в потрібне русло. З письмом теж була проблема, бо яке письмо, коли в моїй голові крутилися скульптурні симпозіуми, перформанси та інсталяції.

Це щось було для мене з присмаком нафталіну, якихось архівних припилених або забутих решток динозаврів чи творінь видатних майстрів, що творили Львів протягом століть. А тут у твоїх мізках сидить якась штука, про яку ні бум-бум і ніде, крім польських видань, ти про те не дізнаєшся.

Зрештою, я ще думав, можливо, це тільки початок такий. Позаяк мої київські друзі вчилися в аспірантурі і мали ще два роки такої собі творчо стипендіальної волі…

Антонович усім своїм артистичним запалом готував мене до вступу, бути першим аспірантом на щойно відкритій сцені наукової установи.
«Усе, відступати нема куди, тільки ти там, точніше вас двоє на два місця…» – він із своєю добротою та настирливістю переконував мене про вступ.
Перечитавши запитання із історії мистецтва, я майже був готовий дати відповідь на все, що є занотоване в історії світового арту, але не все так, як мені здавалося, і від чого мені робилося тепло. Здається, це класично в таких випадках, бо на одне з питань я так і не знайшов відповіді.

Подумавши, що якось воно промайне.

Приїхав складати іспит, але де цей іспит мав відбутися, я так і не знав. Тож сидів в інститутській кафейці за кавою, коли хтось вбігає і каже, що тебе вже давно шукають, біжи на кафедру мистецтва. Я відчинив двері… На мене дивилися кілька професорів разом з Антоновичем. Далі білет і… запитання, яке я не встиг навіть оком глянути. Єдине, що пам’ятав про цього класика, що він з Ічні, це десь на сході України, зваяв пам’ятник Мініну і Пожарському в Москві. Усе, більше в моїй пам’яті нічого не трималося, здається, і пам’яті як такої не екзистувало.
Навпроти сиділа професорка, яку я відкрито запитав, може вона мені щось підкаже. Далі було німе кіно, вона принесла з бібліотеки книжку про творчість Мартоса і перегортала перед моїми очима візії з його творчого доробку…

Щось із самого початку я відчув, що ця роль не моя, бо присутня в цьому якась фальш. Пізніше склав свої кандидатські мінімуми, а наступним літом взявся знову за камінь.

Повернувся в тонах Наомі Кемпбел на початку вересня після місячних гастролей в Криму. 

«О, де це ви пропали, що ви творили, що ви зробили, ви знаєте, що вчена рада..?»

«Я нічого не знаю, яка бібліотека, що ви там робили..?»
Антонович був ображений на мою наукову бездіяльність. Його звернення для мене вже було ознакою того, що термометр тріснув і сріблясті кульки ртуті покотилися, ховаючись у тріщинах між паркетом його затишної квартири…

Я оправдовувався, показуючи свої тесані каменюки…
«Прошу звільнити мене від цього аспіранта, я не знаю, чим він займається і що він робить», – виголосив трохи стривоженим і спокійним голосом Антонович…

Почуваючись вівцею, з якої вже смакують шашлик, я вийшов на ешафот, щоб ще не зварили шурпу з моєї голови, почав просити вибачення, що не зміг оправдати довіри та що на терезах, де є наука і мистецтво, обираю для себе мистецтво, а науку залишаю для, хто більше того вартий…
Антонович із своїм життєвим досвідом не подав жодної образи на мене, ми й далі продовжували спілкуватися.  Час усе згодом розставив на свої місця, як і ролі, що нам приходилося грати у своєму житті…
«Коли ти мені подаруєш свою книжку, – запитував мене, – Я стежу за тим, що ти твориш».

«Облиш, я тебе прошу, нічого не чіпай…»

«Даруйте, але я не можу не чіпати», – заперечував йому, прибираючи на його кухні…

Це був наш спільний вечір, де я намагався хоч трохи допомогти своєю присутністю, прибрати кухню та холодильник, забитий фуршетними канапками, що вже давно засохли.

«Послухай мене старого, мені тут уже нічого не треба».

«Налий собі, чого хочеш».

«Заспівай зі мною».

«Так, так заспіваймо».

Ми тихо наспівували в пізній осінній вечір нашої останньої зустрічі.
«Дякую тобі, нічого вже не чіпай».

«Не хвилюйся».

«Іди…»