Важкі, бідні дитячі роки, сирітський притулок, залізничне училище не збороли вразливу натуру юнака і його тяжіння до творчості.
1912 — 1918 – навчався в Київському художньому училищі, був учнем Василя Кричевського. Паралельно навчався у студії Олександра Мурашка.
Експонувати свої роботи почав з 1914 року.
У 1916 році відбувся його дебют як театрального художника.
1917 — 1919 – головний художник Молодого театру Леся Курбаса. Оформив більшість вистав театру, зокрема «Осінь», «Кандіда», «Затоплений дзвін», «Різдвяний вертеп» тощо.
1926 – створив картину «Інваліди» («Мати»), що брала участь у Венеціанському бієнале 1930 року. Пізніше картина успішно виставлялась в європейських та американських галереях.
1927 – співзасновник (разом із письменниками Гео Шкурупієм, Дмитром Бузьком, Леонідом Скрипником, Олексієм Полторацьким, Олексою Влизьком та художником Вадимом Меллером) футуристичної організації “Нова генерація”.
Головний художник Першого державного драматичного театру УРСР й Української музичної драми у Києві. Займався художнім оформленням книжок і журналів.
Входив до літературних об’єднань «Біла студія» і «Фламінґо».
1922 – поїхав до ВХУТЕМАС у навчатися новому революційному мистецтву, працював у театрах Москви, а потім повернувся в Україну, Харків і творив свої визначні постановки “Сорочинський ярмарок” та “Вій”.
Понад 600 ескізів костюмів та декорацій до 54 вистав А.Г. Петрицького належать до зібрання Музею театрального, музичного та кіномистецтва України, вони комплексно презентують сценографічну спадщину митця з перших кроків, експериментів до класичного оформлення сценічного простору у всесвітньо відомому ансамблі танцю П. Вірського.
Окремі твори зберігаються в Національному художньому музеї.
Якось восени 1914 року до Василя Кричевського прийшли два хлопці, років по дев’ятнадцять, одягнені в якісь просторі блузи й широкі штани. Цей чудернацький одяг був зовсім відмінний від прийнятого у ті часи. Але найбільше здивувало мене те, що у них були намальовані на щоках синьою фарбою кізлики.
Хлопці з ентузіазмом розмовляли про застій і мертвечину в мистецтві, про застарілість академічних традицій, про потребу прокладати нові шляхи, відкинувши все старе. І здавалося, що ось ось вони засукають рукави своїх блуз і стануть прокладати новий шлях кудись у невідоме.
Я тихенько спитав у моєї матері, Євгенії Кричевської, хто вони такі.
— Це студенти з Художнього Училища, Петрицький і Єлева.
— А чому в них козли на щоках і такий дивний одяг?
— Бо вони — футуристи. Футуристи роблять усе не так, як інші.
— А чого вони до нас прийшли?
— Вони принесли свої малюнки — от ти побачиш їх.
Це було на самому початку війни, коли музи ще не замовкли і в нашій хаті ще свіжі були згадки про французьких Fauves, про групи Die Brücke, Der Blaue Reiter, про Кандінського, Марка, Брака, Шаґала, Бурлюка, Матісса; я чув, що є такі футуристи, але ще ніколи не бачив їх живцем.
Вони відрізнялись од інших не тільки одежою й кізликами на щоках. Кость Єлeва мав зовсім незвичний тип обличчя (згодом я дізнався, що він був мордвин). А Анатоль Петрицький мав прозорі блакитні очі, здивовано підняті брови і такий вираз обличчя, немов би він не виспався.
Малюнки їхні були незвичні, як і вигляд самих малярів: сміливо й недбало накидані контури, часом — немов навмисне спотворені; великі площини зафарбовані в яскраві кольори широкими мазками пензля, без деталей, без моделювання. Людські постаті мали підкреслено перебільшені окремі частини тіла або частини обличчя. На більшості малюнків Петрицького широко вживався соняшний кольор жовтого хрому.
— А вони вміють малювати по-звичайному? — спитав я.
Всі розсміялись. Петрицький сказав мені, що вони вміють, але їм більше подобається малювати саме так.
Моя мама купила у Петрицького і в Єлеви по малюнку і повісила у своїй спальні. Петрицький, як і Єлева, став частенько бувати в нас і, за чаєм, багато і з апломбом розмовляв про те, що саме є дійсне мистецтво і яким воно має стати в майбутньому. Він жалівся, що професура Художнього Училища вимагає від нього і Єлеви дотримуватись мертвої академічної рутини і зневажливо ставиться до шукань нового. Козлів на щоках він більше собі не малював і одягався більше звикло. Я думаю, що він з Єлевою вирядились так тільки для першого знайомства, щоб подивитись, як поставиться до цього господар хати. А той просто ніяк не реагував на це.
Війна тривала. До Києва щодня приходили з фронту потяги, повні поранених. Міська управа вирішила на весні 1915 року влаштувати на користь пораненим “Народне Гуляння” типу добродійного ярмарку з різними атракціями, театрами, цирком і тому подібним.
“Гуляння” призначили на середину травня і для мистецького впорядкування його запросили Василя Кричевського. Часу лишилось обмаль і він узяв собі на підмогу Петрицького і Єлеву, давши їм вільну руку робити, як хочуть; вони лише домовлялися з ним про загальний план роботи.
Рано вранці всі три вибирались працювати на “Спортивне Поле” — величезний вигін коло Берестейського шосе, приблизно там, де тепер стоїть кіностудія ім. Довженка — і працювали до присмерку.
На вигоні вже будували ярмаркові ятки, “коршму”, балагани для всяких атракцій. Одна з атракцій, придумана Кричевським вкупі з Петрицьким, була “Панорама Києва — дійсна, реальна й єдина справжня”. Відвідувач, заплативши п’ятака, ходив по всяких ходах, сходах і переходах, піднімаючись все вище і, нарешті, йому показували в дірочку Київ. В інших балаганах показували “живу русалку” і т. п. Там був і цирк у наметі. Стіни всіх цих споруд розмальовували Петрицький і Єлева, працюючи дуже швидко, впевнено і майже без усяких попередніх шкіців. В. Кричевський тільки часом давав їм нові теми, а сам малював своє.
По верхньому краю стін усіх балаганів була протягнута, як фриз, біла матерія, футів чотири широка. На ній малювали, навмисне лише грубими контурами, синьою та чорною фарбами, різні гумористичні малюнки. Там були політичні карикатури — на всі держави, що брали участь у війні; інші були на теми популярних тоді завдяки театрам “Летучая мышь” та “Кривое Зеркало” афоризмів Козьми Пруткова, на теми народних приказок, на історичні теми, як “Цезар переходить Рубікон”, “Змія кусає Клеопатру” і так далі. Кожний малюнок мав короткий підпис.
До найбільших атракцій цього “Гуляння” належав театр. Театрів мало бути два: український і російський. Передбачалося влаштувати ще третій, для дітей, і Петрицький думав намалювати для нього декорації в наївно-дитячій манері, використовуючи для цього мої малюнки (мені було тоді сім років). Для російського театру думали використати мотиви російських лубочних картинок, теми з апокрифів, як наприклад, про Царя Кітовраса та інші подібні, і Петрицький вже зробив дуже цікаві шкіци для завіси. Але в останній момент міська управа рішила не робити дитячого театру, а російський театр оформляли його власні декоратори. їхня робота пропала даремно, бо була вбита соковитим і яскравим оформленням решти ярмарку.
Отже Кричевський і Петрицький працювали лише над українським театром. Він був побудований з дощок, фанери й полотна; стіни його навмисне не доходили до землі, щоб було видно ноги артистів за лаштунками. Ці стіни (знадвору) і завісу розмалювали в умовно примітивнім стилі, відповідно до характеру п’єс, написаних Людмилою Старицькою-Черняхівською в стилі бурсацьких інтермедій XVII—XVIII століть і “вертепних дійств”. П’єси грали артисти театру Миколи Садовського.
Всю декоративну роботу виконали менше ніж за тиждень, і “Гуляння”, яке тривало кілька днів, мало величезний успіх.
Я зупинився так детально на участі Анатоля Петрицького в оформленні цього “Гуляння” тому, що то був його перший досвід, його дебют у театрально-декоративному малярстві. Це заохотило Петрицького до дальшої праці в театрі, з яким він відтоді став пов’язаний майже на все своє життя.
А восени того самого року Анатоль Петрицький прибіг схвильований до нас зі звісткою, що і його і Костя Єлеву вигнали з Художнього Училища за захоплення новими течіями в малярстві. Василь Кричевський заспокоював його і радив не перейматись цим, бо він не так багато загубив. Він сказав Петрицькому, що тепер якраз настає пора здійснювати свої мрії і прокладати свою власну дорогу в мистецтві.
— Але, як я знатиму, що моя дорога вірна? Я бачу, що я ще занадто недосвідчений, щоб шукати її сам, без керівника!
— Я радо помагатиму вам, як тільки буде потреба.
Анатоль Петрицький одразу повеселішав.
Скоро по тім зайшов брат Василя Кричевського, Федір; він був тоді директором Художнього Училища і розповів, що учбова рада ухвалила звільнити Петрицького і Єлеву. Василь Кричевський сказав Федорові, що і він і вся рада пошилися в дурні, бо виключили найталановитіших студентів.
Петрицький став усе частіше заходити до нас, приносячи на показ нові роботи, а врешті десь узимку 1916 року Василь Кричевський дав йому кімнату в нашому помешканні і Петрицький перебрався туди.
Жив він переважно тим, що давав лекції малювання, а раз одержав замовлення — розмалювати стіни нововідкритого кабаре в такім самім дусі, як недавно оформив ярмаркові балагани “Народного Гуляння”. Любив ходити до цирку і часто малював на циркові теми, захоплюючись передаванням динаміки руху і милуючись з улюбленого ним жовтого кольору в тирсі арени. Мені пригадуються його тогочасні роботи, коли я бачу праці Кірхнера, Матісса, Нольде, Шмідт-Ротлюфта и приблизно тих самих часів.
Анатоль Петрицький часто ходив також у театр. В часи революції 1917 року в Києві виникло чимало невеликих театрів. В одному з них, театрі “Гротеск”, він став працювати і використав нагоду розгорнутись і експериментувати. Я досі пригадую його шкіци до задників з гіпертрофовано-індустріяльними краєвидами великого міста, хмарочосами, фабриками, вантажними кранами і тому подібним. За браком матеріялу для костюмів, Петрицький часом робив для артистів плоскі костюми з розмальованого дикту. Артисти в таких “костюмах” мусили рухатись, тримаючись до публіки завжди лише одною стороною. Коли актор трохи повертався, з-під плоского костюму виглядала його власна одежа і публіка реготала.
— А мені тільки того й треба! — казав Петрицький, якому тоді було 22 роки.
Він сам вирізував ці костюми й розмальовував їх, як і малював усі декорації того театру. Працював Петрицький швидко й рішуче; в його уяві вже все було готове і лише чекало, щоб здійснитися. Цю властивість розпізнав і оцінив у ньому Василь Кричевський, який сам часом малював декорації для театру Миколи Садовського без підготовчих шкіців, коли бувала спішна робота.
Поряд з роботою в театрі, Петрицький далі продовжував малювати, зокрема портрети, які виконував у більше конвенційній манері, ніж інші свої малярські роботи. У всякім разі я можу сказати це про портрети Василя Кричевського і мій, які він намалював улітку 1917 року клейовими фарбами, готуючи їх на місці з порошкових фарб, уживаних у театрі.
7-го лютого 1918 року большевики, обстрілюючи Київ, спалили будинок Михайла Грушевського, де ми жили. Разом з нами, і Анатоль Петрицький залишився без дому. Він знайшов собі мешкання у сестри Михайла Грушевського, Ганни Шамрай, яка жила в сусіднім будинку, а ми поселилися в іншім кінці міста. З того часу я бачив Петрицького лише тоді, як він заходив до нас. В ті дні це було не так часто і тому мої спогади про життя й діяльність Петрицького в наступні роки злиняли на тлі тогочасних подій.
Десь навесні того самого року Петрицький одружився з Люсею, донькою п. Шамрай. В той самий період часу він близько зійшовся з Лесем Курбасом і працював, по звільненні Києва від большевиків, для “Молодого Театру”. Потім він працював у Першому Державному Драматичному Театрі до його ліквідації восени 1918 року, розмалював багатофігурними композиціями стіни фоє найкращого кінотеатру Києва — “Театру Шанцера”, декорував різні кав’ярні, яких багато виникло в Києві за часи Гетьманщини, тощо.
У новому сезоні 1918—1919 року Петрицький знову був з Курбасом у “Молодому Театрі”, де оформив постановки п’єси Гавптмана “Затоплений Дзвін” та Ґрільпарцера “Горе Брехунові”.
Напочатку 1919 року большевики знову захопили Київ. Петрицький виїхав був з Києва до Кам’янця, але згодом повернувся назад. Його запросили до недавно перед тим націоналізованого оперового театру, де він у квітні зробив до гастролей В. Мордкіна (згодом засновника груп “Американський Балет” у Нью Йорку) та балеріни Фроман таку постановку балету “Жізель”, що його декорації ще довго згадували, і маляр Микола Бурачек висловив загальну опінію мистецьких кіл, визнавши, що “на українському художньому обрії зійшла блискуча зоря”.
Десь напочатку літа того самого року в Києві створився перший український оперовий театр “Музична Драма”. До праці в ньому запросили Анатоля Петрицького і Леся Курбаса. Петрицький у липні оформив оперу Лисенка “Утоплена” і балет “Азіаде” Гютеля, які пройшли з великим успіхом, приготував оформлення опери Лисенка “Тарас Бульба” в постановці Курбаса і працював над декораціями до “Князя Ігоря” Бородіна. Але подальша праця обірвалась, коли Київ потрапив у руки російської армії генерала Денікіна, а потім знову до большевиків.
В перші роки під большевиками мистецьке життя України було дуже кволе. Шукаючи праці і прагнучи відновити контакт з новітніми течіями в мистецтві, Петрицький поїхав восени 1922 року до Москви.Там він вступив до ВХУТЕМАСу (Вищих Художньо-Театральних Майстерень) — передового в той час виробничо-учбового мистецького закладу Москви. Але Петрицький скоро розчарувався в провідних мистцях Москви, у котрих сподівався був навчитись чогось нового: він говорив потім, що вони — претензійні нахаби, які часто прикривають гучними словами брак таланту, а то — й просто нерозуміння справи.
Умови життя в Москві були дуже трудні; так, наприклад, Петрицький довго жив у гуртожитку, де мусів спати на підлозі, поки йому пощастило знайти окрему кімнату.
Саме в ті часи був у моді конструктивізм. Експериментуючи в цьому напрямку, Петрицький спорудив ряд цікавих різнофактурних конструкцій — безпредметних об’ємних композицій з матеріялів, що мали дуже різноманітну фактуру, комбінуючи, наприклад, бляху, скло, пісок, тканину й дерево. Конструкції Петрицького мали великий успіх у ВХУТЕМАСі.Одночасно Петрицький працював декоратором у Московському драматичному театрі ім. Корша та Оперовому театрі Зіміна.
Взимку 1923-24 року Петрицький повернувся до Києва. У 1924 році, розвівшись з дружиною, він виїхав до Харкова, тодішньої столиці радянської України. З того часу я рідко бачив його.
В Харкові Петрицький знову знайшов собі роботу в театрі. Буваючи вряди-годи у Києві, він завжди заходив до В. Г. Кричевського, якого дуже шанував.
В Харкові виходив деякий час мистецько-літературний журнал “Літературний Ярмарок”, який часто давав своїм читачам веселу мішанину серйозного з вигадкою: оформлюючи червневе число цього журналу в 1929 році, Петрицький вмістив там буцім то листок з календаря за 1 травня 1929 р. з власноручною нотаткою на звороті:
“Сорок (40) років худ. праці.— 1872 року на провесні українського мистецтва народився “Народній Мистець Української Соціялистичної Республіки” маляр, архитект, графік, художник кіно, культурний громадянин та мій учитель Василь Григорович Кричевський”. Анатоль Петрицький
Спочатку Анатоль Петрицький працював у Харкові в театрі ім. Франка, мистецьким керівником якого був Гнат Юра, та у Державному Оперному театрі, який мав перейти в новім сезоні на українську мову. Новий сезон 1925-26 років відкрився 3-го жовтня оперою Мусоргського “Сорочинський Ярмарок” в оформленні Петрицького; потім в його оформленні йшли “Князь Ігор” Бородіна, “Фауст” Ґуно, “Тарас Бульба” Лисенка, “Русалка” Даргомизького, пристосована до українського побуту, та інші опери. Він оформляв також балети “Червоний мак” Ґлієра, “Корсар” Арендса та ін.
Петрицький оформив ряд п’єс для Театру ім. Франка, а коли цей театр виїхав до Києва, почав працювати для харківського Театру Революції. В 1930 році він також був членом жюрі конкурсу на пам’ятник Шевченкові в Харкові.
В приблизно цей саме час (1927—1930) він виконав велику серію (понад два десятки) портретів українських письменників, наприклад, Ю. Яновського, Максима Рильського, Миколи Хвильового, та артистів “Березоля”, починаючи з Леся Курбаса, а також малярів, як Іван Падалка, та інші.
Але період, коли під Совєтами було дозволено мистцям експериментувати, шукаючи нових шляхів, кінчався. Разом із “соціалістичним наступом” на селян, з кінцем 1920-х років, большевики почали наступ і проти муз. Анатоль Петрицький був одним з перших, хто відчув це на собі. Большевицька критика наклала на нього тавро “формаліста”, а це було рівнозначне забороні вільно творити. Монографію про Петрицького, люксусово надруковану видавництвом “РУХ” у 1931 році, знищено разом із монографіями про інших передових мистців.
Ставлячи п’єси Микитенка в Харківському Театрі Революції, Петрицький вже намагався робити більше конвенційні оформлення, але це було насильством над собою і не дало добрих мистецьких наслідків. Останнє, що встиг Петрицький зробити — це видати “Театральні Строї” — кольоровий альбом своїх новаторських шкіців. По тому він виїхав до Москви і зник з театрального обрію, заробляючи на хліб вжитковою графікою, наприклад, роблячи плакати, обкладинки до книг, тощо. Одночасно він мусів переламувати себе і сяк- так пристосовуватись до вимог єдино-дозволеного большевиками “соціалістичного реалізму”.
Перейшовши через цей процес, Петрицький зміг знову знайти собі працю в театрі. Починаючи з 1936 року він робив реалістичні оформлення п’єс для Драм. Театру ім. Франка в Києві та для київського Театру Опери та Балету, а в 1940-41 рр. оформив кілька постановок у театрах Москви. По війні він повернувся до Києва, де оформив ряд драматичних п’єс, опер і балетів, і робив окремі постановки опер у Москві. Український балет Вірського, що приїздив до Америки у 1962 році, мав костюми, проектовані Петрицьким.
Ставлення більшовицької мистецької критики до творчості переломаного Петрицького поволі змінилось на сприятливе і тепер його вже зараховують до основоположників декоративного оформлення радянського театру.
Анатоль Петрицький не прожив семидесяти років. Яка шкода, що цей талановитий і плодовитий мистець не міг вільно творити для слави українського мистецтва.