У червні Музей сучасного українського мистецтва Корсаків представив відразу два виставкові проєкти харківських митців Костянтина Зоркіна та Оксани Солоп.  

Як зауважила мистецтвознавиця Зоя Навроцька, щоб не скалося враження, що МСУМК виставляє частіше митців  із Західної України, цього разу пані Оксана та пан Костянтин представляють східні терени країни – Харків.

Самі митці зазначають, що в Харкові немає мистецької спільноти як такої, творять вони у підвалі, під землею, ніби заховані у корінні власного міста.

«Роботи у нас різні, для цієї виставки ми вибрали доволі суворі проєкти. Вони про тривогу, про страх і про відчуття, коли не можеш знайти систему координат у цьому світі. Наприклад, у роботах Оксани виражена ідея спирання на дитинство, яке нічого не дає. Вона показує типовість сімейних спогадів», — коментує Констянтин Зоркін.

Справді, привернула увагу картина, на якій зображена сім’я зі стертими лицями. Мисткиня говорить, що робила її з власних фото сім’ї. Каже, що часто не можна знайти відчуття захищеності у досвіді батьків. Наприклад, родина Костянтина – економісти, а він – митець, він не може знайти в їхньому досвіді допомоги для себе.

Проєкт чоловіка складається із двох частин – живопис та скульптура, а Оксани Солоп – це суцільний концептуальний проєкт.

«Ми намагалися поєднати наші роботи. Композиція мені дуже подобається. У нас тут і монохром, і звертання до архаїчних практик, і міфологія. Це робота із створення якоїсь власної мови, як карти таро: є символи, які конденсуються в маленьких зображеннях», — додає Констянтин Зоркін.

Твори справді доволі незвичні. Дивлячись на них виникає бажання міркувати та знаходити символи. Скульптури із дерева набули химерного перетворення і виглядають, наче вироби із металу. Картини спонукають довго вдивлятися у них.

У музеї розповідають, що «Напад на місто» (живопис, скульптура) митця Костянтина Зоркіна з Харкова показує, що будь-яке місце чи місто може стати домом, якщо дає притулок, якщо у ньому можна сховатися. Але наше відчуття безпеки – це продукт домовленості із зовнішнім світом, це угода, яка може бути порушена протилежною стороною без нашого дозволу. Імовірність такої можливості не дає спокою навіть у найкомфортніших умовах.

Проєкт «ХОУМ, СВІТ ХОУМ» (графіка, об’єкти) Оксани Солоп (Луганськ, Харків) – не про фанерні планшети, не про крука та череп із соняшникового насіння, не про чорно-білий, подряпаний, моторошний світ фотоколажів, створених мисткинею. Чому так? Хіба дитинство, родина, рідне місто, будинок, де минули перші роки життя, не мають викликати позитивних емоцій? Тому що насправді жодної ностальгії нема.

Є спогади, але вони типові. Є локації, що збереглися у пам’яті, але їх не можна відрізнити від таких само будинків, мікрорайонів, пустирів пострадянського світу. Саме тому багато об’єктів у роботах жінки замінено сонячним насінням.

Довідково:

Костянтин Зоркін (Харків) «НАПАД НА МІСТО» живопис, скульптура

Будь-яке місце чи місто може стати домом, якщо дає притулок, якщо у ньому можна сховатися. Але наше відчуття безпеки – це продукт домовленості із зовнішнім світом, це угода, яка може бути порушена протилежною стороною без нашого дозволу. Імовірність такої можливості не дає спокою навіть у найкомфортніших умовах.Можна сховатися у логічні конструкції, вибудувані інтелектом на фундаментах чи руїнах культури, країни, родини. Що величніші палаци спокою і храми упередженості, то багатіше вони декоровані, більш надійним здається це місто. Аж поки чудовиська із світу хаосу не пройдуть маршем крізь нашу схованку, навіть не помітивши її раціональної краси. Ірраціональні чудовиська не підписують угоди, бо не грають за нашими правилами.

Оксана Солоп (Луганськ, Харків) «ХОУМ, СВІТ ХОУМ» графіка, об’єкти

Приємна назва і ностальгічні асоціації, що виникають поряд із нею, – це не про фанерні планшети, не про крука та череп із соняшникового насіння, не про чорно-білий, подряпаний, моторошний світ фотоколажів, створених мисткинею.Чому так? Хіба дитинство, родина, рідне місто, будинок, де минули перші роки життя, не мають викликати позитивних емоцій? Тому що насправді жодної ностальгії нема. Є спогади, але вони типові. Є локації, що збереглися у пам’яті, але їх не можна відрізнити від таких само будинків, мікрорайонів, пустирів пострадянського світу. Не можна навіть відрізнити людей на родинних фото того часу: «чи то моя родина – чи інша?».Упорядкована типовість руйнує цінність спогадів. Вони втрачають унікальність, перестають бути коштовними рисами особистості. Звикнути до цього можна, якщо перестати згадувати, зменшуючи щодня комунікацію з минулим.