Петро Стахух: Портрет портретиста

Петро Стахух: Портрет портретиста

img

Дідо Мілько був Богом..

Так казали в тісному колі його друзів. Ніхто цього не заперечував, бо не мав достатньої кількості аргументів, щоб відкинути прихильність самого Бога до діда Мілька. Те, що його любили нема слів, мо не так його, як він усіх . Тим самим, ще раз доказував святу істину , що Бог і є любов. При ньому завжди були всі таланти якими міг нагородити людину Всевишній. Він не скупився, не мав гонору, ділився всім, що було дано Господом , щоб не зарити це в землю.

Його руки розминали податливо  мягку глину , збираючи в єдине ціле характер, образ, деталі. Ліпив легко, щоб не поранити глину , підсилюючи тонкий гротеск в кожному портреті. Не знаю кому вдавалося так ліпити портрет як робив це він. 

В оточенні Еммануїла Петровича було багато талантів котрі пружилися між собою та робили розмаїту штуку. Вся ця публіка гуртувалася на вернісажах підкреслюючи значущість своїх творінь. Він, не заперечував, спокійно продовжував ліпити свою правду.

 Казав , що не має часу на всякі бздури.

Повертався до робітні де разом з амбіціозними братами шукали загублену межу.

Еммануїл Мисько “З. Кецало”, 1979
шамот

Не знаю достеменно де проходила та межа, але у робітні в якій працював дідо Мілько, вона була за стіною. В бесіді  брати лемки говорили про карпатські бескиди на яких вони точнісінько знали межу, що належала їм,- все інше бойкам..

Лемків було багато…

 Навіть коли їх було мало, то вони все одно залишались лемками. Для компанії достатньо одного такого кадра та його лемкання і впертості.

Лемки, то такий нарід, що коли щось треба зробити, вони перед тим лемкають; лем , лем і чухають потилицю..

 Бойки в анальогічній ситуації говорять: – бой, нема  на то ради, беруть і роблять, тоді як лемки продовжують лемкати.

Судячи з реальності, бойків також залишалось  чимало на наших теренах, якщо не по прізвищу, то по незламному духу.

 Ото ж, при культуральних бесідах та дискурсах брати лемки називали Еммануїла Петровича, Мільо та стверджували, що він є бойком.

Дідо Мілько не заперечував, піднімав келих  казав : Будьмо!

Після чого витираючи сиву бороду починав співати «Як ми тую куманицю сіяли»..

 Я не знав, що то за куманиця, але мельодія як і текст всім припадали до душі . Брати лемки добре знали текст підспівували, а подейкуди вели сольову партію випереджаючи діда Мілька. Деколи підказували  призабутий текст, що звучав на їхньому діалекті. Щодо пісень, то Еммануїл Петрович знав їх незліченну кількість, міг в добрій компанії бути  за соліста цимбаліста і капельмейстра. Беручи до рук губну гармошку видував з неї сольову та басову партії одночасно. Це коли у грі гармоніки приймає участь язик , підтримуючи ритм партію, тоді гармонійка може звучати як катеринка.

Художник Емануїл Мисько

 Крім того при особливих ситуаціях він показував ще одну грань свого таланту беручись за приготування чогось смачного.

 Добре приготоване їдло – це велика штука . Завжди, коли збереться велика компанія, та понавозить всякої всячини, то після третьої особливо не потрібно чогось шукати.

 Коли народу багато, а жерти нема ніц , що тоді ?

Дідо Мілько міг з нічого зробити щось і таке смачненьке, що ням ням ням, всіх нараз нагодувати, або дати закусити. 

Тисячоліттями від різдва Христового, по наших землях товклася всяка наволоч . Тому влада мінялася як капці. Дідо Мілько жив в часи коли ці капці постійно були в моді , а нам всім треба було гуртуватись до борні, щоб перекрити кордони своїх земель від диких набігів, та повернути  пам’ять тим, хто її втратив , або мав замулені мізки. Для тих, хто сидить у владі, завжди є бажання потрапити в робітні до скульпторів та художників, щоб втюхати свою мармизу у вічність . Добре коли по смерті, а то більше заживо, певно, що завчили Гіпократа –  ARS LONGA VITA BREVIS.

Еммануїл Мисько “В. Каменщик”, 1993
гіпс тонований

 Зрідка вони потрапляли в майстерню до діда Мілька. Просили виліпити когось із їхніх богів. Він відпирався від такого гешехту, бо любив ліпити щось файне. Яко портретиста мав внутрішнє відчуття до людей, та не тратив часу на забаганки парсуни. Час від часу його возили аж до Кремля, що є столицею московського каганату. Слава про його таланти дійшла до їхніх царів. Там він привселюдно розповідав який він майстер і тіко він всілякого натворив, що навіть в його шопі не поміщається. Вишукане москальське паньство не знало, що то є таке шопа діда Мілька. Перешіптувались поміж себе про жопу і чего ето там імєєтся  і почему імєнно в жопє?.

 Зрештою, його не бентежив переклад сказаного, позаяк коли не розуміли розумного,- то він їх має в носі, або в дупі про що до них доходило і без перекладу.

Діда Мілька знав світ, бо він був від Бога не тільки для своїх. Решта світу також хотіла  чуть чуть побачити його таланти, бодай трішки повидіти того, що він вміє, або нюхнути чогось із його кузні. То було коли його спеціально возили за океан до наших родин, що посилали на той час посилки з Америки . Довго серед них він не затримувався  казав, що роботи вдома є не початий край.

Якось із вини капців, що мінялися  на верхах, треба було виліпити їхнього боввана. Я копав глину з ями та набивав її на металево деревяний каркас кріпив хрестики на дротиках, щоб глина трималася купи Петрович підказував мені як правильно все робити. Бовван вийшов досить великий оскільки пішла на нього ціла яма глини. Загорнули ми його плівкою та залишили ночувати. На другий день посеред майстерні на нас дивився наполовину розчавлений каркас з силуетом боввана та хрестиками, що стирчали з його голови. Петрович попросив закидати глину назад в яму .

 – Не вартує він того, щоб я його ліпив,- починав різати велику роботу в дереві.

 Це були дві фігури, що переплелися в танці кохання. Під час роботи тримав  втаємничену ауру в своїй майстерні. Здається летів разом із своїми фігурами відчуваючи напругу форм, дихання кожного персонажа та полумяний екстаз закоханих тіл.

Еммануїл Мисько “М. Косів”, 1998
гіпс тонований

Рука відчувала теплоту дерева. При відході від станка  Петрович дивився крізь окуляри чуть піднімаючи голову аналізуючи лінію та пластику.

Роботу вкрали під час першої експозиції, що проходила на відкритому просторі Шевченківського гаю. Маестро не тримав образи на те, що вкрали його роботу.

 Коли б було зле зроблено, то  не вкрали б…

– Саша?!

Він підходив до моделі котру вони ліпили разом Пилєвим до конкурсного проекту.

Швидко змінював пластику коня, дрібно в деталях проробленої моделі.

– Міля, ну ти что , – грубим басом обурювався Сан Санич.

Перекидаючи цигарку в роті з кута в кут, виказував своє невдоволення втручанням.

– Міля, ну?…

– Вот нєнада …

– Міля?,- з проханням басувало в голосі Санича.

– О.!…

– О!,- вот тєпєрь хорошо  Міля.

 – Да, я согласен хорошо,- з вологодським О погоджувався Пилєв дивлячись на фігуру.

– А я, що казав Саша, шо так буде краще…

– Ну, так понімаєш Міля, ти так начал…

  -ТУК- ТУК- ТУК ,- голосом  просив дозволу переступити поріг Юрій Іванович .

– Вічний цьом , – амбіціозно продовжував далі один із братів Амбіцьких.

– Мілю, зайди- но до нас, там на тебе Мирон чекат,- учтиво передавав прохання посол сусідньої робітні.

Петрович мив руки неквапливо дивлячись на перервану роботу переступав через лемківську межу.

Через якусь хвилю чулося як Петрович починає засівати куманицю…

–         Як ми тую куманицю сіяли,

–         тоді ми ся любити почали…

–         а ще то та куманиця не зійшла ,

–         як ся наша любов розійшла…

Брати лемки підтримували забувши про межі між  лемками та бойками і рештою світу.

 Дідо Мілько був ковалем …

Він знову повертався в робітню закочував рукави та роздмухував вогнище яке жевріло. Поволі натискав на ковальський міх, який давав силу вогню, котрий нагрівав метал. Еммануїл Петрович брав кліщі, молот із ритмом куманиці виковував підкову з якої сипалися іскри на щастя, не для себе – для світу, бо був від Бога, з любовю до людей.