Горська Алла Олександрівна (18. 09. 1929, м. Ялта, нині АР Крим – 28. 11. 1970, м. Васильків Київської обл – похована у Києві) – живописець і громадська діячка.
Дочка О. Горського, дружина В. Зарецького.
1933–43 мешкала у Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Закінчила Республіканську середню художню школу ім. Т. Шевченка (1948), Київ. художній інститут (1954). Активна учасниця національно-культурного руху укрраїнської інтелігенції (1960-і рр.).
Одна з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959–64).
Від 1962 брала участь у русі дисидентів, за що 1964 виключена зі складу СХУ. Разом із В. Симоненком і Л. Танюком 1962–63 відкрила місця поховання розстріляних органами НКВС громадян на Лук’янівських і Васильківських цвинтарах та у Биківні.
Тема боротьби з тоталітаризмом та русифікацією України знайшла втілення у станкових творах, зокрема у вітражі «Т. Шевченко. Мати» (1964, співавтор), за що була піддана переслідуванням: вітраж, змонтований у головному корпусі Київського університету, був розібраний і знищений адміністрацією як «ідейно ворожий».
Від 1965 виступала проти масових арештів української інтелігенції; підписала низку заяв і листів-протестів до керівництва КПРС і радянського уряду.
Проти Горської почалися адм. репресії. Конфлікт з тодішньою владою скінчився убивством мисткині за нез’ясованих обставинах. Після розпаду СРСР органи прокуратури і безпеки України, незважаючи на вимоги громадськості, не оприлюднили інформацію про загибель. 1995 у Києві на будинку по вул. І. Рєпіна (нині Терещенківська), № 25, де колись мешкала художниця та у Василькові на вул. Юних комунарів, № 8, де вона загинула, встановлено мемор. дошки.
На Національній кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка 2001 знято документальний фільм «Алла Горська» (реж.-постановник О. Левченко).
45 років тому, у вересні 1964-го, лідери українського молодого руху, яких згодом назвуть «шістдесятниками», святкували подвійний день народження. Алла Горська й Іван Світличний відзначали «70-ліття на двох». Нині це було б, важко повірити, 160-ліття… З двох іменинників Алла Горська була на два дні старшою: вона народилася 18 вересня 1929 року. Алла Горська є символічною постаттю в українському шістдесятництві. Її доля є незвичайною і водночас показовою для свого часу. Вона походила з по-совєтському «благополучної» родини – та відважилася на протиборство з казенною системою; вона не встигла зазнати арешту й тюремно-табірних поневірянь – та її, доньку досить високого «номенклатурника», двічі виключали зі Спілки художників за ідеологічну несумісність її творчості з «керівною і спрямовуючою» роллю єдиної на той час партії; зрештою, сама її загибель стала зловісним знаком часу. Обставини смерті Алли Горської і досі залишаються нез’ясованими. Та хоча прямих доказів участи совєтських спецслужб у цьому злочині немає, очевидно: це був цілком свідомий, підступний удар по українському відродженню, одна з перших його втрат – неймовірно трагічна й болюча.
Алла Горська “Абстракція”, 1960
Нині на будинку по вулиці Терещенківській (колишня Рєпіна), де жила Алла Горська зі своїм чоловіком, також видатним художником-шістдесятником Віктором Зарецьким, висить меморіальна дошка, біля якої завжди – живі квіти. А тоді, 45 років тому, держава «шанувала» їхнє помешкання та їхню родину тільки повсякчасним стеженням, репресіями й провокаціями. Адже це був один із центрів «неблагонадійности», місце спілкування творчих, небайдужих, вільних духом людей. Тут бували літературні критики Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Світличний, поети Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч, художники Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Веніямін Кушнір та багато інших, кого тодішня влада воліла би бачити разом тільки за колючим дротом у сибірських чи мордовських концтаборах.
Алла Горська “Без назви”, 1960
І справді, на багатьох відвідувачів цієї квартири згодом чекали арешти й роки ув’язнення й поневірянь. Та, мабуть саму Горську «будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) ненавиділи особливо – через те, що вона насмілилася кинути виклик не просто їхній людожерській системі, але й тому середовищу, з якого сама походила. Тому вона й стала однією з перших серед шістдесятників у сумному списку жертв боротьби за людську волю й гідність.
А перед тим було брутальне знищення великого вітражу у фойє Червоного корпусу Київського університету, де гнівний Кобзар пригортав скривджену Україну, а напис проголошував: «Возвеличу / Малих отих рабів німих, / Я на сторожі коло їх / Поставлю Слово» (Горська працювала над цим вітражем спільно з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко), потім – згадане вже виключення зі Спілки художників. У Спілці Горська була поновлена, та невдовзі вона починає надавати моральну підтримку репресованим учасникам руху опору. Вона підписує листи протесту, ходить на суди, підтримуючи обвинувачуваних – і її виключають удруге.
Алла Горська “Портрет Івана Світличного”, 1965
А 28 листопада 1970 року Алла Горська трагічно загинула від руки вбивці у Василькові. Її похорон зібрав, фактично, весь тодішній цвіт української інтелігенції – попри те, що з «органів» приходили персонально до багатьох «неблагонадійних» з попередженням: не з’являтися на траурній церемонії. Зі словами прощання тоді виступили Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. Василь Стус читав щойно написаного вірша пам’яти Алли Горської:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України – а ти шукай червону тінь калини, на чорних водах тінь її шукай.
Пройде трохи часу, і багатьох з присутніх на цьому похороні буде заарештовано й ув’язнено. Український рух опору продовжить свій хресний шлях. А ім’я Алли Горської залишиться символом нескорености, творчої й громадянської мужности й чесности – і саме так увійде в наші часи, часи незалежної України, де ця мужність і нескореність так потрібна, аби зберегти волю від зазіхань нових яничарів та імперсько-стурбованих «сусідів».
