Дарина Скринник-Миська

Музей є тією інституцією, яка забезпечує нам зустріч з мистецтвом. Це особлива інституція, що виконує важливу інтелектуальну місію, а радше – місії стосовно своєї аудиторії. І одна з головних місій музею – формувати спільний культурний контекст як передумову для кристалізації збірного колективного образу самих себе. Саме через мистецтво ми отримуємо змогу, як у своєрідному дзеркалі, побачити себе. Як цілість, як спільноту. Виявити особливості й нюанси нашого колективного Я, розгледіти те, що без спеціальної оптики не схопити – той особливий портрет нації, який називають менталітетом – сутність, яка, з одного боку, нас об’єднує, а з іншого відрізняє від решти культур, засвідчує нашу унікальність.

Але для цього потрібна певна дистанція, і мистецтво якраз передбачає необхідну дистанційованість від реальності: між життям та мистецтвом завжди присутня своєрідна віддаль. Картографуючи реальність, фіксуючи дійсність як наше суб’єктивне прочитання реальності, мистецтво завжди залишається умовністю стосовно життя. Тож мистецтво – не лише особливий вид діяльності, але й форма рефлексії, а точніше – саморефлексії, інструмент, який допомагає збагнути нам оте сокровенне «Хто ми? Звідки ми? Куди ми йдемо?».

І у випадку України з її багатовіковими проблемами нез’ясованої, розмитої, розфокусованої ідентичності мистецтво – особливо цінний інструмент. Він, як форма самоаналізу, уможливлює своєрідну верифікацію цінностей, виявлення найпритаманніших наших спільних рис та найобтяжливіших проблем на ментальному рівні.

Не секрет, що більшість наших українських труднощів – політичних, економічних, соціальних, – у той чи інший спосіб тісно пов’язані зі самоідентичністю та незавершеним етапом становлення національної самосвідомості. Більшість західних демократій пройшли цей етап ще в ХІХ столітті, і прикметно, що одночасно з ним у країнах Заходу відбувалося й безпрецедентне зростання та експансія великих європейських музеїв. Музеї, як інституції, включені в процес формування самосвідомості, засвідчували культурні прагнення своїх націй та сприяли формуванню колективного родоводу, який представляв ці країни у якості спадкоємниць великих імперій минулого. Але пройшло сто років, і сьогодні у західних країнах музей як інституція у найзагальнішому сенсі мислиться одним з найбільших надбань сучасної демократії.

Отже, дискусія про існування та модель сучасного музею – це вже прагнення визначити роль візуального мистецтва у нашій культурі. А якщо ширше – роль культури у нашому суспільстві. А на найвищому рівні – це дискусія про один з наріжних каменів демократії.

Тож під таким кутом зору відкриття у Луцьку Музею сучасного українського мистецтва Корсаків – подія непересічна й значуща. Її значущість зумовлена кількома аспектами. По-перше, на культурній мапі України з’являється нова масштабна експозиційна платформа, присвячена мистецтву ХХ – ХХІ століть. По-друге, маємо прецедент появи музею відносно нового типу для української музейної практики – музею як частини культурних індустрій, що відповідає західній моделі сучасних музеїв. По-третє, заслуговують особливої уваги цілі, що зумовили критерії формування колекції творів.

Сформована у світі за останні 20 років модель нового музею часто пропонує несподіваний погляд на давно усталений наратив західного мистецтва, деконструює його, здійснюючи спробу переглянути розуміння мистецтва минулого й сучасності, пропонуючи різні способи його прочитання. У випадку України, навпаки, вкрай необхідним є сформувати це розуміння як цілісний наратив. Нашою етапною проблемою у сфері художньої культури (та й просто культури) на сьогодні є осмислити сучасність через мистецтво – властиво сформувати той самий спільний контекст. І найголовніше – осмислити критично, без компромісів та спрощень те, ким ми є, хто ми, які ми у ХХ – ХХІ століттях – а отже, зрозуміти свою сучасність. Цей портрет настільки складний, багатогранний, багатовимірний та багатошаровий, що схопити його невимовно важко. І саме мистецтво створює чи не найбільший ступінь концентрації цього образу. Тож ще одна з інтелектуальних місій музею – такий наратив побудувати.

На сьогодні історія українського мистецтва ХХ століття (не кажучи вже про ХХІ-ше), за винятком окремих ескізних спроб чи фрагментарних досліджень, фактично залишається ненаписаною та неосмисленою. А для того, щоб цей наратив таки був сконструйований, необхідно, за музейним висловом, «побачити разом». Тобто музейна експозиція дає можливість оцінити художній рівень творів та їх науково-освітній потенціал. Візуальне освоєння художніх творів у ситуації єдності простору та часу, який забезпечує художня виставка, дозволяє «схопити» певні нові потенційні смисли, що приводять у дію наукову уяву. Таким чином, оце «побачити разом» є неодмінною передумовою для написання історії мистецтва, і можливе воно лише завдяки музейній експозиції.

Роль музею у суспільній свідомості – зберігати та вшановувати найкращі надбання культури. Музей – інституція, призначена для сортування історичного матеріалу й відбору та зберігання справді значущого, так би мовити, об’єктивно цінного. Це означає, що музейні колекції ми зазвичай сприймаємо як «правдивий» та безсумнівно значущий образ минулого, той образ, з яким ми звіряємо нашу сучасність. «Об’єктивність» цього образу як відповідність певному дійсному стану речей залежить від якісного складу колекції.

Очевидно, що створення повної, більш менш цілісної картини ґенези українського мистецтва від початку ХХ ст. і до сьогодення – надзавдання для кількох науково-дослідних інституцій на багато років кропіткої праці. Проте є підстави сподіватися, що якісний склад колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку в перспективі може стати однією з опорних точок для вирішення цього завдання. Твори, що знаходяться в МСУМК, більшою чи меншою мірою відображають важливі тенденції українського мистецтва, що визначили його найхарактерніші риси у ХХ столітті.

Колекція Музею може бути структурована за кількома принципами: хронологічним, видовим та стилістичним. Вона репрезентує твори українського мистецтва від пізнього модернізму (Л. Левицький) до наймолодшої генерації нашого часу (С. Радкевич, Я. Шумська, Б. Корн, Нenyk та ін.). Різні види мистецтва – живопис, графіка й скульптура різних періодів точково виявляють певні загальні тенденції, що творять особливе обличчя нашого мистецтва.

Доволі широко у колекції репрезентовано мистецтво ІІ половини ХХ ст., зокрема твори визначних художників-нонконформістів, творчість яких сьогодні є невід’ємною частиною історії українського мистецтва.

Як відомо, поява мистецтва нонконформізму пов’язана зі специфічними історичними обставинами середини – другої половини ХХ ст. Художній процес в українському мистецтві від середини 1950-х зумовлювався великою мірою протистоянням тоталітарному режиму та радянській ідеології. Доба Хрущовської «відлиги» була позначена появою молодих художників, що суттєво вплинули на його подальший розвиток, утворивши феномен «шестидесятництва». Період 1960-х увійшов в українську історію як час національно-культурного піднесення, що у мистецтві проявилося у зацікавленні іконописом, мистецтвом бароко, народною творчістю, мистецтвом 1920-х рр. Це нове покоління художників визначило основні віхи українського мистецтва на кілька десятиліть.

Впродовж періоду від кінця 1960-х – 1980-х рр., що увійшли в історію як доба «застою», творчість багатьох художників була «розколота» на офіційну та неофіційну – саме тоді й складається феномен андеграунду. Унікальність цієї ситуації полягала у тому, що часто саме цей тип творчості ставав новою яскравою сторінкою в історії українського мистецтва, пропонуючи самобутнє прочитання світових художніх явищ та оригінальні авторські концепції. В Україні практично у кожному великому місті були митці, що творили неофіційне мистецтво, творчо засвоюючи та переосмислюючи досвід європейського модернізму. У колекції Музею сучасного українського мистецтва Корсаків знаходяться твори багатьох із них.

Південно-східний осередок нонконформізму маніфестував свій протест через «програмне» звернення до абстракції як крайньої опозиції до соціалістичного реалізму і в колекції він представлений авторами – В. Басанцем, О. Стовбуром, Л. Лободою, О. Волошиновим, В. Маринюком, С. Савченком, В. Садом, В. Цюпком, Л. Ястреб, С. Юсім. Перша неофіційна групова виставка одеських нонконформістів з роботами В. Маринюка відбулася у 1971 р. А помітне місце на українській художній сцені автори творів одеського андеграунду, В. Маринюк, В. Цюпко, В. Стовбур, В. Басанець, зайняли після 1988 р.

«Київська школа» представлена творами О. Дубовика, що яскраво заявив про себе у другій половині 1980-х рр.,а також М. Малишка, П. Малишка, Н. Денисової, П. Гончара.

Північно-західний осередок нонконформістського мистецтва представляють твори А. Ментуха, який опинився в авангарді українського мистецтва у другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр., П. Гулина, який, до слова, був учасником першої виставки українського авангарду у Лондоні (1990), абстракціоніста І. Яновича, а також Б. Пікулицького, Д. Стецька, Я. Мотики, Л. Медвідя, Я. Музики, М. Кумановського; графіка О. Аксініна, Б. Сороки, І. Остафійчука.

Слід відзначити, що в українському мистецтві трансформації та поява нових форм відбувалися не синхронно та із власною специфікою у порівнянні зі західним арт-світом. Реалії українського мистецтва не відповідали західному «еталону» завершення фази модернізму й появи постмодернізму кінця 1960-х – початку 1970-х. На відміну від західного арт-світу, ані переосмислення ролі й місця живопису, ані критичного переосмислення мистецтва як специфічної діяльності в цілому, що на Заході символічно були означені як «кінець живопису» й «кінець мистецтва», в українському мистецтві не відбулося. Серед характерних рис нашого мистецтва варто відзначити домінування живопису з-поміж інших видів мистецтва. Постмодерністські явища з’являються у нашому мистецтві у ІІ половині 1980-их у творчості молодого покоління художників та окремих художників андеграунду старшого покоління.

Наступним етапом ґенези українського мистецтва дослідники називають середину 1980-х – середину 1990-х рр., – період, суспільно-культурний клімат якого був зумовлений кризою та розпадом СРСР, а також утворенням незалежної української держави. Кардинальні зміни, які відбулися – свобода творчого волевиявлення, різноспрямованість творчих пошуків, вплив ринкових відносин на мистецтво визначили тенденції нового етапу історії українського мистецтва. З-поміж ключових характеристик цього періоду слід відзначити намагання засвоїти нові форми художнього висловлювання та нові для України види мистецтва, як-от об’єкт, інсталяція, фотографія, концептуальні акції, перші спроби перформансу та експерименти відео-арту. Тим не менше, живопис все одно залишався домінуючим видом мистецтва, а визначальним – «картинне» мислення. Відповідно головний напрям творчих пошуків був сфокусований на засвоєнні «пропущеного» в силу історичних обставин досвіду західного модернізму з його зосередженістю на живописі та проблемах переосмислення картинної площини. До художників, представлених в експозиції МСУМК, що виражають цю останню тенденцію опрацювання модернізму та збагачення класичних видів мистецтва як-от живопис та графіка новою художньою мовою, можна зарахувати Т. Сільваші, К. Кривенка, А. Криволапа, О. Дубовика, Л. Медвідя, М. Красника, В. Наумця, В. Цюпка, Л. Ястреб, В. Маринюка; а також О. Аксініна, І. Остафійчука, Б. Сороку та ін.

Досвід західного модернізму передовсім пов’язаний з абстракцією. Проте нашому мистецтву абстракція загалом «не властива», й у творчості більшості українських художників-абстракціоністів ця форма мистецького вислову не є радикальним запереченням відтворення візуального досвіду, як це було на Заході. Натомість навпаки, зв’язок з візуальним досвідом зберігається в асоціативній формі. Цю тенденцію можемо бачити у «пейзажних абстракціях» П. Лебединця, котрі редукують свої враження від природних форм, а також О. Дубовика, І. Шумського. Тим не менше, західний досвід абстракції як чистої форми або ж чистого живопису розпрацьовував у своїх творах Т. Сільваші, який програмно перейшов до абстракції, заснував об’єднання «Живописний заповідник» (1992) та розробляв концепцію живопису як чистого кольоропису, розвиваючи й інтерпретуючи традиції західної постживописної абстракції 1950-х рр. Програмність його мистецтва та інтерес до дослідження меж живопису й нових форм вираження в цілому відповідали художній проблематиці українського мистецтва 1990-х. «Живопис в його чистій специфічності» досліджував і представлений в експозиції МуМК М. Кривенко. Об’єктом дослідження львів’янина І. Яновича залишається «форма побудови та форма руйнації».

У 1988 р. була створена львівська група «Шлях», що проголосила себе продовжувачем знаменитої АНУМ (Асоціація незалежних українських митців (1931-1939) орієнтувалася на радикальні інновації у мистецтві та визначала найпрогресивніші тенденції мистецького життя не лише Галичини, але й усієї України). До «Шляху» входили представлені у колекції МСУМК А. Гуменюк, П. Гуменюк, В. Кауфман, М. Красник

В українському мистецтві з’являються постмодерністські прояви, що виразилися у зверненні до фігуративного живопису, графіки, але в іншому, глибоко іронічному прочитані – як суми цитат, результат перемішування художніх стилів минулого, гра зі сенсами. До цих практик зверталися представлені в експозиції МСУМК В. Кауфман, Ю. Іздрик, П. Маков.

Якщо слідувати періодизації українського мистецтва, запропонованій київською дослідницею Г. Скляренко, ХХ століття завершується в українському мистецтві у 1990-х. Поряд з появою від середини 1990-х медіа-мистецтва, що фіксує новий етап художнього поступу й відповідно нові художні якості (віртуальність, інтерактивність), про це свідчили поява й поширення новітніх форм мистецького вислову, де форма й матеріал, так званий медіум як засіб передачі художнього висловлювання, стає другорядним, і на перше місце виходить артикульований мистецтвом критичний коментар. Цей новий режим створення мистецтва в українській термінології умовно був названий актуальним мистецтвом – відповідником англійського терміну «сontemporary art», що був введений в обіг американським теоретиком та критиком мистецтва Р. Краус у кінці 70-х рр. ХХ століття. Термін стали застосовувати на позначення нової якості мистецтва, у яку воно перейшло. Ці якісні зміни у мистецтві Заходу були пов’язані зі становленням нової культурної доби та теоретичним оформленням і становленням постмодернізму: глибокими світоглядними трансформаціями, формуванням економічних відносин нового типу та суспільними рухами як реакцією на ці процеси. У візуальному мистецтві це отримало вираз у появі низки нових художніх практик, що з’явилися у середині – кінці 1960-х рр. – концептуалізму, мінімал-арту, інсталяції, пеформансу, ленд-арту, виникненні професії куратора. Український відповідник терміну «сontemporary art» з’явився в 1990-х рр. імовірно завдяки М. Кузьмі, – американському теоретику мистецтва українського походження, котра з 1994 р. була директоркою Галерейної Програми київського «Центру сучасного мистецтва Сороса». (ЦСМи Дж. Сороса відкрилися у Києві та Одесі, з того часу протягом майже десятиліття вони були майданчиками для найбільш радикальних творчих акцій, стимулювали експериментальні пошуки молодих українських художників.)

Враховуючи те, що Музей сучасного мистецтва Корсаків передбачає у своїй структурі і Студію хепенінгу, і Галерею стріт-арту, і виставковий простір для молодих художників, а також паралельно планує проводити й освітню програму, очевидно досвід ЦСМів може бути тут творчо переосмислений та використаний для розвитку цих структурних підрозділів Музею.

Мистецтво кінця ХХ – поч. ХХІ ст. представлене дуже широким спектром напрямів та тенденцій, особливе місце серед яких належить медіа-мистецтву, перформансу, інсталяції, об’єкту, які передовсім асоціюються з актуальним мистецтвом і у майбутньому напевно знайдуть своє місце у постійній експозиції Музею сучасного мистецтва Корсаків.

Проте вагому роль у сучасному мистецтві і далі відіграють живопис, графіка, різноманітні види скульптурної пластики. У колекції МСУМК новітній період репрезентовано саме цими видами мистецтва у творчості старшого покоління – П. Бевзи, П. Антипа, І. Романка, А.Гідори, П. Лебединця, К. Борисюка, Р. Саллера, а також А. Твердого (асамбляж).

Молоде покоління представлене у колекції МуМК авторами – К. Ганейчук, П. Ряскою, MicroCuts, Р. Трембою, C. Радкевичем, В. Мельничуком, О. Сусленком. Також у колекції є твори представників львівської школи монументального живопису, і тут йдеться не про місце навчання, а особливий, впізнаваний підхід до простору й форми. Це зокрема роботи Г. Шумської та Я. Шумської, а також М. Молчана зі своєрідною версією «нового академізму». Колекція новітньої скульптури включає роботи досвідчених художників як, наприклад, О. Фурдіяк – однин з найцікавіших художників Івано-Франківська, так і молодих самобутніх авторів, як Б. Корн та С. Григорян.

Опинившись у музейній колекції, імена художників не просто перелічуються в експлікаціях та етикетажах – їхня втілена у формі творча уява й особливе, гостре сприйняття реальності стають частиною дискурсу, частиною спільної історії, отримуючи в ній своє, окреме місце. Звісно слід пам’ятати, що музей не є нейтральним об’єктивним простором, яким його бачили раніше. Сьогодні не слід очікувати бездоганної та неупередженої репрезентації тої чи іншої історії, яку пропонує музей як інституція. Бо сучасний музей – відкрита динамічна й самокритична інституція. Але саме музей співмірний з незмінно відкритим університетом, що поєднує науку з задоволенням такою мірою, яка недоступна жодним іншим інститутам сучасного суспільства.

Парадоксально, але факт – в Україні немає жодного державного музею сучасного мистецтва – ця теза і тема є давно наболілими для мистецтвознавців, художників, та й загалом для небайдужих до культури інтелектуалів з різних міст України. На сьогодні поряд з відділами українського мистецтва ХХ – ХХІ століть в окремих державних музеях, маємо декілька приватних ініціатив, як-от Музей сучасного мистецтва України у Києві чи приватний Музей сучасного мистецтва Одеси. Аналогічно, й у випадку Музею українського сучасного мистецтва Корсаків ініціатива появи такої інституції йде не від держави, а від успішного підприємця, кандидата медичних наук, доктора економічних наук, колекціонера, Віктора Корсака.

Очевидно, що наукові дослідження, які сформують стосовно експозицій МСУМК вивірений історико-художній наратив, ще попереду. Адже ця історія тільки починається. Розпочинати нову справу – завжди виклик. Створювати музейну інституцію, що має відповідати високим вимогам і стандартам, які покладаються на сучасні музеї, виконувати свою інтелектуальну місію і разом з тим бути включеним в культурну індустрію – виклик подвійний. Проте, знаючи, як В. Корсак ставиться до кожної справи, за яку береться, є підстави сподіватися, що відкриття Музею сучасного українського мистецтва Корсаків буде суттєвим вкладом і в українську музейну справу, і в колекціонерську справу, і у конструювання та уточнення історії українського мистецтва ХХ – ХХІ століть, а отже – і в з’ясування того, хто ми є, для чого ми тут і куди прямуємо.