Художник, який має даний Богом талант, не може не творити. Як зерно, котре падає у благодатну землю, не може не прорости… тим більше, що земля українська є справді щедрою.

Здається, для Романа Романишина творчість не є чимось особливим. Для нього це немовби цілком природний життєвий стан, поруч з биттям серця, циркуляцією крові, снуванням думок. Він не потребує знаходити час для творчості. Креативний стан просто не покидає його, навіть уві сні…

Його творчі формули живляться любов`ю і “нелюбов`ю”, а поміж тим – усім спектром притаманних людині емоцій та асоціацій. Джерелом любові є сім`я і родина, найближчі люди й рідна земля-Україна. Відповідно, “нелюбов” концентрується на всіх тих, хто не дає нормально жити тим, кого любиш…

Художник не втомлюється формувати власний ірреальний світ, в якому все можливе, де стираються часові та просторові межі, грані між мистецькими різновидами й жанрами, усталеними правилами застосування матеріалів і технік. Площинні графічні та живописні композиції вільно переростають в об’ємні форми, наповнюються кінетичним рухом та несподіваними акустичними ефектами. Їх живить добровільна жертва –  частина душі автора, джерело потужної енергетики, яке невпинно проривається назовні, не дає глядачеві залишатися байдужим.

Головним рушієм на творчому шляху Романа Романишина є постійна суперечка: що головніше – кінцевий результат чи сам рух до нього. В момент осягнення чергового рівня, коли здобуток стає цілком очевидним, коли його, здавалось би, можна успішно розвивати, експлуатуючи відпрацьовані виражальні засоби, художник рухається далі. Так, ніби найважливішим для нього є зустрічний вітер, струмінь свіжого повітря, безконечний шлях до незвіданого. Це – фанатичний рух мандрівника-першовідкривача, котрий прагне заглянути у кожен закуток величезної мистецької планети…

Орест Голубець

професор, доктор мистецтвознавства, академік НАМ України